Стародавні держави Месопотамії

Виникнення державності в долинах Тигру та Євфрату пов’яза­но з імміграцією туди шумерських племен семітської мовної гру­пи в другій половині IV тис. до н.е. Ця країна являла собою доли­ну, окреслену руслами двох великих рік Азії: Тигру та Євфрату.

Пануючою тенденцією цивілізації Дворіччя було поступове змі­щення її центрів з півдня на північ через розмивання глиняних грун­тів швидкою течією рік та морськими приливами, які призводили до засолювання оранки та вимушеного переміщення населення вгору по Тигру та Євфрату. Достатньо сказати, що за 4 тис. років берегова смуга Перської затоки зсунулася на південь більш як на 200 км, пере­творивши південну частину долини Дворіччя на безплідну пустелю.

Деспотичне правління в Месопотамії встановилося у XXIV ст. до н.е. за Саргона, засновника аккадської держави. Він завоював усі міста Дворіччя і створив нову систему управління. Соціальною опо­рою його влади правила служила знать і жрецтво. У XX ст. до н.е. починається занепад аккадської могутності, згодом цю державу під- корює Вавилон. Утворюється так звана Старовавилонська держава, яка починає стрімкий злет своєї могутності. Вищого рівня ця могут­ність сягає у XVIII ст. до н.е. за правління Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), під час якого було створено перший писаний уклад законів.

Головною метою держави Хаммурапі було, як і в Єгипті, підтри­мання зрошувальної системи в робочому стані. Держава зберігала за собою монополію внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Купці - “тамкари”, які перебували на державній службі як торгові агенти, водночас мали можливість вести торговельні операції у приват­них інтересах. їм також дозволялося займатися лихварством у віль­ний час. Товарно-грошові відносини штучно гальмувалися держа­вою, щоб запобігти розоренню і взагалі розшаруванню середніх верств землевласників.

Суспільство поділялося на три великі категорії: “мар-авілум” (вільні общинники та ремісники); “мушкенум” (напіввільне трудо­ве населення) та “вардум” (раби). Вільні верстви населення ціле­спрямовано оберігалися державою від майнового розшарування, оскільки саме вони становили основну кількість платників подат­ків, переважно з них набиралася царська армія, окрім того, ці верст­ви були виробниками основного обсягу сільськогосподарської про­дукції. Держава дбала про заохочення общинного сектора. Царські землі роздавалися в користування як платня за службу.

Згідно із законами Хаммурапі, переважаючим принципом від­шкодування матеріальних та фізичних збитків був “таліон” (від лат. talio - помста). Згідно з цим принципом винуватцю вчинялася така ж сама матеріальна або фізична шкода, якої він завдав потер­пілому. Щоправда, це траплялося у випадках, коли справа стосува­лася вільних підданих. Якщо йшлося про рабів, то їхню долю вирі­шував господар. Раби вважалися власністю свого господаря. Сам володар раба-злочинця сплачував штраф потерпілому. Рабам нада­валася можливість вести власне господарство, брати шлюб із віль­ними жінками, при цьому діти лишалися вільними. Діти рабинь також лишалися вільними, навіть могли успадкувати майно бать­ка. При цьому діти вважалися власністю батька, який за необхід­ності міг запродати їх у рабство. Отож, як бачимо, рабовласництво у Дворіччі мало яскраво виражений патріархальний характер.

У Вавилонській державі протягом усього Старовавилонського періоду не існувало карбованих грошей. Золото було товаром, за гроші правило срібло, яке цінувалося дорожче за золото і мірялося на вагу.

Наприкінці Старовавилонського періоду держава Хаммурапі по­трапляє у залежність від сусідньої Ассирії. Ассирія як державне утво­рення також являла собою союз громадянсько-релігійних общин. Головна маса населення складалася з вільних селян-общинників. Об­щина володіла землею, утримувала всю систему іригації і керувалася радою старійшин. Як суспільне утворення, община, сусідська за ха­рактером, лишалася непохитною.

Небагата на корисні копалини і деревину, Ассирія не могла іс­нувати без активної завойовницької політики. Військове мистецт­во Ассирії увібрало до себе всі досягнення сусідніх народів у цій галузі. В армії служили тільки ассирійці, найманці ж чи іноземці до служби не допускалися. У військах панувала сувора дисциплі­на. Збройні сили поділялися на підрозділи по 1000,500,100, 50 та 10 осіб. Кожний підрозділ мав свій штандарт, значок із зображен­ням бога війни Ашшура. Армія поділялася на роди військ: легка і важка піхота, важка кіннота, колісниці, саперні війська та штур­мові загони. Існувало окреме з’єднання розвідки, яке підпорядко­вувалося тільки головнокомандуючому. Найбільша чисельність війська становила 120 тис. воїнів.

За правління Тіглатпаласара III Ассирія спромоглася захопити більшість держав, які були її безпосередніми сусідами: Сирію та Ізраїль (у 722 р. до н.е. ассирійська армія захопила його столицю Самарію, всіх жителів якої було вивезено до Ассирії). Така сама доля спіткала Tip і Сідон. Незабаром ассирійський цар Accapxa- дон захопив Єгипет і був проголошений фараоном. Але така акція дуже не сподобалась ассирійській знаті та жрецтву. У Ніневії, сто­лиці Ассирії, та Вавилоні спалахнуло повстання. Дізнавшись про це, Ассархадон рушив з армією додому на придушення повстання, але дорогою несподівано помер (не виключено, що від отрути). Тим часом у тилу його армії повстав Єгипет, було покладено початок визвольній боротьбі проти ассирійців у Малій Азії та Месопотамії.

Увесь цей період Ассирія розвивалася однобічно, оскільки царі не припускали проведення будь-яких реформ, навіть в армії. Усе суспільство підлягало жорсткій регламентації, яка іноді доходила до абсурду. Так, наприклад, усіх дівчат, які досягали шлюбного віку, в кожному місті щорічно збирали на центральній площі і продава­ли з торгів неодруженим чоловікам.

Повстання в Єгипті, Вавилоні і Мідії призвели Ассирію до загибе­лі. У 614 р. до н.е. об’єднані мідійсько-вавилонські війська захопи­ли Ашшур, а в 612 р. до н.е. - Ніневію. Велика воєнна держава на­завжди зникла з історичного шляху.

На руїнах Ассирії на короткий час виникло Нововавилонське (Халдейське) царство, яке досягло найвищої могутності за прав­ління Навуходоносора II. Політика цього правителя в цілому не відрізнялася від політики правителів попередньої ассирійської держави. Простежується таке саме прагнення вирішувати всі про­блеми воєнним шляхом, подібна до ассирійської практика масо­вого переселення завойованих народів до метрополії. Так, у 587 р. до н.е. було завойовано Іудейське царство і всіх його жителів було забрано до Вавилону, де вони залучалися до будівництва головно­го святилища Е-сагіла та зіккурата Етемен-анкі, яке у Біблії на­звано Вавилонською вежею. Тоді ж виникають легендарні “висячі сади”, збудовані за бажанням Семіраміди, дружини Навуходоно­сора, яка мріяла бачити у куточку царського палацу гірський ланд­шафт, який нагадував би їй про далеку рідну гірську Мідію.

Урешті, останній цар Вавилона Набонід посварився зі своїми жерцями, які не підтримували його реформаторську діяльність, і вони відкрили під час облоги міську браму перед військами пер­ського царя Kipa II. Нововавилонське царство припинило своє іс­нування, а сам Вавилон став головною резиденцією правителів пер­ської держави за династії Ахеменидів.

3.