Світові центри капіталізму

Протягом другої половини XX ст. позначилися процеси взаєм­ної інтеграції в економіці розвинених капіталістичних країн. Ме­тою такого явища стало прагнення піднесення ефективності еко­номіки шляхом спеціалізації кожної країни у галузі виробництва і торгівлі.

Найбільш розвиненим союзом являється Європейський Союз, створений у 1957 р. під назвою Європейської Економічної Спіль­ноти. Головною метою його створення було проголошено форму­вання єдиного ринку товарів, послуг, робочої сили шляхом відкрит­тя кордонів для пересування капіталів, товарів, послуг та робочої сили. З 1993 р. ЄЕС став називатися Європейський Союз. Дуже швидко він став одним з головних світових економічних центрів. Його створення було обумовлене побоюванням європейських кра­їн перетворитися на „технологічну периферію” США та Японії в умовах розвитку HTP. Це змусило їх об’єднати свої зусилля в га­лузі науково-технічної співпраці. З 90-х рр. став функціонувати Єдиний внутрішній ринок Європейського Союзу, який було ство­рено на основі скасування бар’єрів для руху товарів, послуг та ро­бочої сили. Створено спільну валюту - „евро”. Успіхи Євросоюзу приваблюють інші країни та надихають їх до вступу до його скла­ду. Умовами прийому до Євросоюзу є вимоги, за якими у країнах, які вступають до нього, має бути демократичний політичний устрій, шануватися права людини, повинна бути функціонуюча ринкова економіка тощо. З 90-х рр. Євросоюз змінив політику стосовно ко­лишніх соціалістичних країн. Почався процес зближення з ними. Укладання угод із колишніми соціалістичними країнами передба­чає створення зон вільної торгівлі промисловими товарами, знят­тя обмежень для пересування послуг і товарів, незначні обмежен­ня для пересування громадян, поширення співробітництва у полі­тичній та культурній галузях. Нові члени Євросоюзу сподівають­ся, що участь у ЄЕС сприятиме проведенню глибоких ринкових перетворень і подоланню значного відриву країн Західної Європи у господарчому розвитку.

Схожі інтеграційні процеси спостерігаються в Азійсько-Тихо­океанському регіоні, центром яких стає Японія. У листопаді 1989 р. виникла Організація економічної співпраці азійсько-тихоокеан­ських держав (АПЕК), у складі якої опинилися Бруней, Сінгапур, Філіппіни, Індонезія, Малайзія, а також Австралія, Китай, Гонконг, Нова Зеландія. Організація створена з метою формування зони вільної торгівлі та взаємної інтеграції у широких сферах співробіт­ництва.

Тож процеси інтеграції ведуть до створення об’єднань за участю країн, що розвиваються, та більшості країн із середнім рівнем роз­витку. Інтереси захисту національних інтересів підштовхують їх до поєднання власних енергетичних ресурсів, сировини, продоволь­ства, робочої сили тощо.

Щоправда, процес інтеграції дуже слабо зачіпає країни, які вхо­дили в колишній CPCP. На перший погляд це викликає подив, бо багаторічне співіснування у радянському економічному просторі створило передумови для подальшого економічного співробіт­ництва. Але нинішні відцентрові процеси, що виникли між колиш­німи союзними республіками, можна пояснити внутрішньополі­тичними та ідеологічними причинами.

В умовах інтеграції ще більше загострюється конкурентна бо­ротьба між головними центрами світового господарства: Сполу­ченими Штатами, Західною Європою та Японією. Одночасно по­силення зовнішньої конкуренції між цими центрами посилює ін­теграцію всередині кожного з них.

У конкурентній боротьбі за ринки Сполучені Штати мають у своєму розпорядженні потужний промисловий та науково-техніч­ний потенціал, місткий внутрішній ринок, багаті природні ресурси, величезні капіталовкладення за кордоном. На базі транснаціональних корпорацій за межами країни діє так звана „друга економіка”. Не слід забувати також про потужний воєнний потенціал цієї держави.

Західна Європа має добре розвинені внутрішні зв’язки, вона є лідером у сфері інтернаціоналізації капіталу та виробництва. До того ж європейські країни широко використовують давні тради­ційні зв’язки із колишніми колоніями у басейні Середземного моря, в Африці, на Тихому океані.

Японія, третій світовий центр капіталізму, спирається переваж­но на запровадження передових технологій, бо не має сприятли­вих чинників для своєї економіки, якими володіють її конкурен­ти. Особливу увагу вона приділяє адаптуванню власної промис­ловості до мінливості сучасних економічних умов, до гнучкості та мобільності своєї економіки. Вона концентрує науково-технічні сили у наукомістких технологіях, прагне зниження собівартості, приділяє увагу дизайну та зростанню продуктивності праці.

Якщо до кінця 60-х рр. Сполучені Штати мали фінансово-еко­номічну перевагу над двома конкуруючими центрами, то до кінця 80-х рр. воно було втрачено. Зараз Японія посідає друге місце за загальним обсягом виробництва. Західна Європа має 36 % у вало­вому продукті. США повільніше нарощують продуктивність праці, їхня доля у валовому продукті скоротилася з 53 % у 1960 р. до 41 % у середині 80-х рр. Японія посилює тиск на Сполучені Штати у сфері експорту капіталу. Цей перерозподіл сил на світовій еконо­мічній арені відображає конкурентну боротьбу на світовому рин­ку. При цьому жодна країна не може повністю переважати за всіма показниками. Сьогодні можливо випередити своїх конкурентів лише в окремих галузях світової економіки.

3.