Румунія

Румунія - особлива країна, як комуністичної, так і посткомуніс­тичної Європи. На відміну від інших колишніх учасників «соціалістичного табору», перехід тут пройшов дуже жорстко, і його не можна назвати «оксамитовою революцією».

Хоча Румунія входила до Ради Економічної Взаємодопомоги, подібні розбіжності з московським керівництвом не могли не зашкодити її торгово-економічним позиціям. Натомість самостійницька політика Н.Чаушеску імпонувала країнам Заходу, звідки надходили пільгові кредити, і куди був відкритий доступ для румунських товарів. В економіч - ній політиці головний наголос робився на пріоритетному розвиткові важкої індустрії - металургійної, хімічної, нафтопереробної. Ці галузі вимагали величезних витрат енергоносіїв (при тому, що Румунія має значні власні запаси, але їх не вистачало й існувала потреба у їх закупівлі) а також новітнього обладнання, яке теж закуповувалося у США, Франції, Італії, ФРН. Заради цього бралися величезні позики за кордоном. Невчасне їх повернення викликало невдоволення Заходу.

17 листопада 1989 р. віруючі міста Тимішоар, розташованого у зоні компактного проживання угорців у Румунії, зібралися біля будинку священика-протестанта Ласло Текеша, який вів активну антикомуністичну пропаганду і виступав із різкою критикою режиму. Влада примістила його під домашній арешт, а потім спробувала вислати з міста. 15 грудня у Тимішоарі мала місце демонстрація протесту проти депортації священика і з вимогою відставки Н. Чаушеску. Її розігнали за допомогою водометів, наступного дня прибули війська і вдалися до репресивних акцій, на що робітники міста відповіли загальним страйком. Хвилювання охопили чимало міст. Оскільки покласти край виступам не вдалося впродовж місяця, Н. Чаушеску скликав засідання Політбюро з цього питання. 21 грудня за його вказівкою в столиці було організовано мітинг. Коли генеральний секретар з балкону будинку ЦК почав свою промову, у натовпі пролунав вибух, що викликало паніку і припинення телетрансляції. Коли через кілька хвилин трансляція відновилася, ситуація на майдані змінилася: повсюдно лунали заклики: «Геть тирана!», «Геть комунізм!». Надвечір у місті з’явилися танки, загриміли постріли.

Груднева революція 1989 р. належить до тих історичних подій, що оповиті серпанком незрозумілого. Аналіз подій призводить до питань, на які немає ясної відповіді. Офіційна версія стверджує: це був стихійний виступ народних мас, які у своєму демократичному пориві змели остогидлу диктатуру і стали на шлях побудови нового життя. Але чимало моментів ставлять під сумнів «стихійність» і «рух знизу». Інакше кажучи, незрозуміло: це була «народна революція» чи «державний переворот»? Існують версії, які зводяться до того, що дії із повалення режиму готувалися заздалегідь і розвивалися кількома напрямками.

Один з них - опозиційне угрупування, що включало відставних генералів та колишніх високих посадовців, «ображених» Н. Чаушеску. Саме вони склали основу Фронту національного порятунку із заздалегідь визначеним керівником, і тому так чітко діяв в грудневі дні, а решта приймала таку поведінку як даність.

Друга група - діючі генерали армії та державної безпеки. Припускають, що між ним виникли протиріччя, що і призвело до збройних сутичок.

Третя версія вказує на участь спецслужб іноземних держав (називаються насамперед американське Центральне розвідувальне управ­ління і радянський Комітет державної безпеки) в організації повалення режиму за завчасно розробленим сценарієм.

Перші вільні вибори загальнонаціональним голосуванням на багатопартійній основі пройшли 20 травня 1990 р. Були обрані двопалат­ний парламент і президент. Політична система набула характеру президентсько-парламентської республіки¹. Владні повноваження зсунені в бік президента: він має право призначати багатьох вищих посадовців, по суті, очолює зовнішню політику і політику безпеки, але не може відправляти уряд у відставку за власним розсудом. Двопалатний парламент^{[334] [335] спочатку виявився недостатньо ефективним, чим викликав розчарування суспільства, правлячої більшості і опозиції. З одного боку, прийшло усвідомлення, що перехід до демократії і вільного ринку вимагає швидкої розробки й прийняття великої кількості законодавчих актів. А двопалатна система уповільнює законодавчий процес і створює чимало можливостей для суперечок та обструкціонізму. До змін у Конституції у 2003 р. обидві палати - Палата депутатів і Сенат - мали однакові повноваження і спільно затверджували закони. Якщо позиції розходилися, то спеціальна комісія з депутатів та сенаторів працювала над узгодженням остаточного тексту закону. Після референдуму 2003 р. було вирішено: Сенат є вирішальною інстанцією. Це прискорило прийняття законів. Особливістю румунського парламенту є те, що будь-яка національна група має право делегувати до нижньої палати одного представника, причому, незалежно від її чисельності (наприклад, вірмен у Румунії нараховується приблизно 20 тис., і вони представлені у парламенті).}

Після повалення режиму Н.Чаушеску в країні пішов прискорений процес створення політичних партій (на момент перших виборів їх було вже 88). Спочатку - Фронт національного порятунку (ФНП), який

позиціонував себе як «політична організація, що об’єднує особистості і групи» (пізніше він розділився та реструктуризувався¹). Відновилися старі партії, заборонені у 1947 р., наприклад, Націонал-ліберальна партія, Націонал-цараністська^{[336] [337], яка додала у свою доктрину ідеї християнських демократів. Потім з’являлося багато інших партій, у тому числі і національних меншин. Конституція, прийнята 21 листопада 1991 р.,}

заборонила будь-які політичні організації крайнього правого ґатунку (фашистського типу) або лівоекстремістські (комуністичного типу), хоча у складі деяких політичних сил діяли подібні екстремістські елементи. Від монополії однієї партії Румунія перейшла до глибокої фрагментації політичного простору. Мало місце розмивання ідеологічних основ партійних платформ. Партії часто розпадалися або створювали різноманітні союзи, коаліції, угрупування для участі у виборах або для інших цілей. Врешті решт провідними стали чотири: правоцентристська Демократично-ліберальна, Соціал-демократична, Націонал-ліберальна і Демократичний союз угорців Румунії.

Серед всіх колишніх соціалістичних країн, які пізніше увійшли до НАТО та Європейського Союзу, не було такої, де б, як у Румунії, після падіння комунізму при владі майже сім років перебували екс-комуністи. На відміну від інших посткомуністичних країн, тут не було періоду перебудови і гласності, а тому опозиційні сили не мали можливостей для консолідації. Після падіння режиму Н. Чаушеску новоутворені політичні партії не могли швидко набрати політичної ваги та впливу. За таких умов перевагу одержали ті групи старої комуністичної еліти на чолі із І. Ілієску, які брали участь в усуненні диктатора і таким чином набули можливості легітимізувати себе ім’ям революції.

1992 р., коли відбулися другі парламентські і президентські вибори (у другому турі І.Ілієску одержав понад 60% голосів). Політологи пояснили такого роду інерційність та масову підтримку інерцією селянської культури, а ширше - традиціоналістського менталітету, більш сильних, ніж в інших посткомуністичних країнах.

Правляча партія - ДФНП зберегла владу, уряд очолив Ніколае Векерою. Перебуваючи при владі, він підтримував стабільні ціни на комунальні послуги, енергоносії і деякі продовольчі товари. Невдовзі після виборів кабінет міністрів мав намір розморозити ці ціни, однак у травні

1993 р. профспілки пригрозили страйком, і влада не наважилася на такий крок. Влітку того ж року - нова хвиля страйків на чолі із шахтарями, а потім залізничниками із вимогою підвищення зарплат. Ще одне піднесення страйкової активності припало на початок 1994 р. За тих умов уряд накачував державні підприємства грішми, даючи їм дотації та пільгові кредити, які нечасто поверталися. Інфляція у 1993 р. досягла 256 %, ціни зросли втричі. Приватизація проходила досить повільно, передаючи у приватні руки периферійні сектори економіки. З 1993 р. діяла програма продажу частини акцій за роздані усьому населенню купони. У 1995 р. на приватний сектор припадало 89% сільського господарства^[338], 58% сфери послуг (79% торгівлі, але банки залишалися значною мірою державними) і 30% промисловості. Важливим джерелом прибутків став експорт текстилю, одягу і взуття, тобто та сфера діяльності, за допомогою якої зводять кінці з кінцями чимало країн по всьому світу, які нездатні запропонувати світовому ринку нічого, крім дешевої робочої сили. Якщо у загальному обсязі румунського експорту у 1989 р. товари названої групи складали 11%, так у 1996 р. вони досягли 28%, залишивши далеко позаду всі інші групи товарів. Більшість європейських, в першу чергу італійських та німецьких, виробників одягу і взуття, стали виносити свої виробництва сюди, але левова частка зробленого продавалася під європейськими брендами. Жінки, які працювали у легкій промисловості, вперше набули настільки важливого значення у румунській економіці, у жорстокій конкуренції із своїми китайськими, індійськими, єгипетськими та іншими колегами забезпечували хоча б якійсь позиції країни на світовому ринку.

У 1990-ті рр. багато сил і часу пішло на пошук особливого «румунського шляху», насправді це був інерційний шлях. Треба наголосити, що в Румунії мало місце загальне невдоволення не стільки соціалізмом, скільки режимом Н.Чаушеску та його політикою. Тому до влади прийшли не ліберали, а реформатори із номенклатурного середовища. Зрозуміло, що перетворення їх не носили радикального характеру. Нове керівництво виявило надзвичайну обережність на початковому етапі. Важливу роль відігравала специфіка успадкованої структури економіки, адже саме гіганти румунської індустрії значною мірою забезпечували зайнятість населення. Найбільше влада боялася зростання безробіття, яке намагалася заблокувати. Все, що стосувалося економічної ефективності, відступало на другий план. Підприємства, не дивлячись на декларований курс на приватизацію, фактично залишалися у державній власності, що рокувало їх на неефективність і, відповідно, неконкурентоспроможність. Інвестиції до країни не йшли. Оплата праці залишалася низькою. Політики, йдучи на вибори, обіцяли «не продавати країну», і люди їх підтримували.

Мали значення економічні погляди першого демократично обраного президента - колишнього комуніста І. Ілієску. Він розумів, що соціалізм в дусі Н.Чаушеску історично збанкрутував, але й альтернативу йому уявляв собі тільки як соціалістичну. Орієнтиром для нього була шведська соціально-економічна модель, яку він мав намір перенести на румунський грунт. Однак це було неможливо, а тип соціальної держави, що створювався, виявився нежиттєздатним. Він міг підтримувати на відносно низькому рівні безробіття (його зростання загрожувало існуванню влади), але не міг забезпечити розвиток. Результатом стала тяжка криза, яка прийшла у середині 1990-х рр. У Румунії, так само як і в Угорщині та Болгарії, еліта спочатку переорієнтувалася на побудову соціалістичного ринку, але під впливом кризи та прикладу більш успішних сусідів у пошуках виходу наважилася активніше вводити елементи ліберального ринкового господарювання, орієнтованого на зразки провідних європейських держав.

Такий курс взяв новий уряд, утворений за результатами парламентських і президентських виборів осені 1996 р. Тріумфатором стала Румунська демократична конвенція, яка набрала понад 30% місць і отримала право формувати уряд. Демократична конвенція виникла ще 13 листопада 1991 р., до неї увійшли цараністи, ліберали, Громадянський союз, Демократичний союз угорців та екологісти, тобто це було правоцентристське об’єднання. Їхня пропаганда зосереджувалася на вимозі позбавлення влади колишніх комуністичних номенклатурників, що мало відкрити шлях чесним та ефективним управлінцям. У відповідь опоненти таврували їх як «ворогів Румунії». Після програшу попередніх виборів Демократична конвенція наступала, критикуючи владу за корупцію, небажання послідовно проводити економічні реформи, неспроможність налагодити відносини із Заходом. Названа політична сила мала підтримку найбільш динамічних та освічених прошарків населення, які виявилися перед виборами 1996 р. вельми активними, вимагаючи прискорення реформ і руху до Європи. Лідер Демократичної конвенції - ректор Бухарестського університету Еміль Константинеску у другому турі обійшов І. Ілієску з показником 54% проти 46% і став президентом. Новий, більш ліберальний уряд очолив колишній мер Бухареста Віктор Чорбя.

Відразу було проголошено курс на різку радикалізацію усіх реформ, включаючи приватизацію. За один тільки 1997 р. продано 35% державної власності. При цьому збиткові підприємства продавалися за низькими, майже символічними цінами без висунення до покупців будь-яких умов, а частину підприємств, на яких покупців не знайшлося, ліквідували. Йшлося не стільки про модернізацію економіки, скільки про її звільнення від баласту. Показовим стало вирішення проблеми румунських вугільних шахт, відомих своєю збитковістю: вугілля було дешевше завозити з Австралії, не кажучи про польське вугілля з Сілезії. У тому ж році В. Чорбя запропонував шахтарям: шахти закриваються, а робітникам виплачується впродовж трьох років до 50 їх місячних зарплат. Як розпорядитися цими досить великими грішми - відкрити власний бізнес чи ще якось - вирішувати їм самим. Гірники погодилися, збиткові шахти закрили. З 1998 р. почався продаж великих підприємств румунської промисловості іноземцям. Ставка робилася на прискорену вестернізацію країни, її інтеграцію до європейського співтовариства. Економічна система переводилася на якісно інші принципи функціонування: відкритий ринок, пріоритет приватної власності, мінімізація ролі держави. Це стало для Румунії новим ринковим шоком, оскільки попри покращення деяких макроекономічних показників відбулася деіндустріалізація (скорочення промислового виробництва на 56%) і падіння майже в два рази життєвого рівня населення.

На парламентських виборах листопада 2000 р. лівоцентристська коаліція у складі Соціал-демократичної партії Румунії^[339] і партії «Велика Румунія» отримала більшість депутатських мандатів. Президентське крісло втретє зайняв посткомуніст І.Ілієску, прем’єрське - лідер соціал-демо­кратів Адріан Нестасе. Те, що десять років тому ставилося у провину опозиції, стало політичним курсом екс-комуністів, які продовжили широкомасштабний продаж румунських підприємств іноземцям. Була прийнята політична декларація, в якій заявлялося про прагнення Румунії вступити до Європейського Союзу, і під цією декларацією стояли підписи лідерів всіх партій. Заради цього проводилися реформи, необхідні для такого вступу. Цю лінію продовжили право-центристи, чия коаліція під назвою «Справедливість і правда» взяла гору на виборах листопада 2004 р., відсунувши соціал-демократів в опозицію. Калін Попеску-Терічану - лідер Національної ліберальної партії сформував уряд. Кандидат від цього блоку - політик центристського плану, мер Бухаресту Траян Бесеску став президентом^[340]. Він мав широку підтримку у суспільстві, однак постали складні політичні розклади у вищій владі держави. Так, у 2007 р. загост­рився конфлікт із керівником уряду, який звільнив міністрів від президентської Демократичної ліберальної партії Румунії, і сформував уряд меншості. В результаті у парламенті виникла нова більшість, яка об’єднала прибічників прем’єра і соціал-демократів. Разом вони проголосували за припинення повноважень президента, звинувативши його у зловживаннях владою і диктаторських нахилах. За законом, питання про імпічмент президента було винесено на референдум. Всупереч волі більшості політикуму, населення підтримало президента. Таким чином президент залишився, але без парламентської більшості, необхідної для управління країною.

На парламентських виборах, які відбулися 30 листопада 2008 р. опозиційна Соціал-демократична партія Румунії одержала 33,6 % голосів, Демократично-ліберальна - 32,9%, Націонал-ліберальна партія, очолювана К. Попеску-Теричану, набрала 18,6% голосів, Союз угорців Румунії - 6,48%. Усього ж на вибори прийшло лише 39,26 % тих, хто на це мав право. 14 грудня представники трьох провідних партій - альянсу Соціал- демократичної і Консервативної партій, а також пропрезидентської Демо­кратично-ліберальної Мірча Джоане і Еміль Бок підписали угоду про співробітництво, створення правлячої коаліції і формування нового уряду Румунії. Підписання цього документу вперше в історії країни призвело до створення правлячої коаліції з представників лівих і правих сил. «Партнер­ство заради Румунії» передбачало не тільки погодження на формування нового кабінету міністрів, але й зобов’язання сторін узгоджувати між собою головні питання економічного і соціального життя країни, приймати адекватні рішення і сприяти подоланню наслідків світової фінансової кризи. Уряд очолив Е.Бок.

Заради порятунку економіки і у відповідності до зобов’язань перед МВФ за надані кредити у розмірі 20 млрд. євро, що дозволило суттєво зменшити дефіцит державного бюджету, уряд пішов на скорочення зарплат у державному секторі на 25%, а пенсій - на 15%, ліквідував 100 тис. місць у державних структурах, ПДВ збільшив з 19% до 24%, згорнув деякі соціальних програм. Профспілки назвали ці заходи «соціальним геноцидом» й організували масові акції протесту, вимагаючи скасування цих нововведень, а також відставки уряду і президента. Заявлялося: «Голод і бідність, які захопили країну, стали нестерпними». Ініціатором народних виступів стали опозиційні партії із Соціал-ліберального альянсу: Соціал- демократична, Націонал-ліберальна і Консервативна партія Румунії. 6 лютого

2012 р., не витримавши всезагального невдоволення, пішов у

відставку Е.Бок. Його місце зайняв колишній керівник зовнішньої розвідки Румунії Міхай Резван Унгуряну, однак співпраця з президентом не склалася і наприкінці квітня він мусив піти у відставку. Аби подолати урядову кризу, Т.Бесеску запропонував лідеру опозиційної Соціал- демократичної партії¹ Віктору Понта сформувати новий кабінет міністрів з представників Соціал-ліберального альянсу. Новий кабінет міністрів спробував дещо «соціально амортизувати» ефект від жорстких заходів своїх попередників: відмовився від загальної приватизації системи охорони здоров’я, пропонованої президентом, індексував низькі зарплати і пенсії, зайняв більш помірковані позиції у вибудовуванні відносин із сусідніми державами.

Ставши на початку травня прем’єр-міністром, В.Понта відразу вступив у конфронтацію з президентом. Через два місяця його було звинувачено у плагіаті^{[341] [342], на що прем’єр парирував: президент всіма засобами намагається чинити перешкоди діяльності уряду. Суперництво вищих посадовців співпало у часі із завершенням процесу із справи відомого соціал-демократичного політика А.Нестасе, якого звинуватили у незаконному фінансуванні своєї участі у президентських виборах. Перебуваючи на посаді прем’єр-міністра з грудня 2000 до грудня 2004 р., він не тільки провів масштабну приватизацію державної власності, але й сам неабияк збагатився.}

У відповідь уряд 2 липня 2012 р. ініціював у парламенті початок процедури імпічменту президента. На 29 липня було призначено проведення референдуму щодо вотуму недовіри Т.Бесеску. На нього з’явилося лише 46,24% виборців, з них 87,5% підтримали його відставку, трохи більше 11% - не підтримали. Але референдум не було визнано дійсним, оскільки у ньому не взяла участь половина всіх громадян з правом голосу плюс один. Тобто увесь 2012 р. пройшов під знаком неослабної боротьби між президентським табором правих сил і табором соціал-демократів та лібералів. Черговим етапом у цьому протистоянні стали парламентські вибори 9 грудня. За їхніми результатами представ­ники Соціал-ліберального альянсу одержали 60% голосів виборців, що надало конституційну більшість в обох палатах, а відрив від суперника склав практично 3,5 рази. Склад цього альянсу викликав здивування як у місцевих, так і іноземних політологів, адже в один блок об’єдналися соціал-демократи, націонал-ліберали і консерватори. Новоутворений уряд знову очолив В. Понта.

Тріумф опозиційних сил став наслідком невправної політики Т.Бесеску, а незадоволення ним об’єднала такі різні сили. Пропрезидент- ський блок «Права Румунія», основу якого склали Демократично- ліберальна партія і Християнсько-демократична національна цараністська партія, одержав на парламентських виборах лише 16,5%, при чому такий низький показник став результатом розчарування у президентських силах серед населення усієї країни (на місцевих виборах поразка набула ще виразніших форм)^[343]. В.Понта продовжив боротьбу з президентом, а потім і за президентство, взявши участь у виборах у листопаді 2014 р. Проте програв: у другому турі він набрав 45,2% голосів. З результатом 54,8% голосів президентом став мер міста Сібіу (городяни обирали його мером чотири рази), етнічний німець Клаус Вернер Йоханніс. Оглядачі вказували на ту обставину, що його перемозі сприяла значна кількість голосів румунів, які голосували за кордоном. А також сподівання виборців, що він виконає обіцянку рішуче боротися з корупцією.

Така боротьба широко розгорнулася, ставши чи не національною ідеєю. Її очолив Національний антикорупційний директорат Румунії (DNA), створений у 2003 р. під тиском ЄС. У 2011 р. Євросоюз розробив антикорупційну стратегію для країни. У 2013 р. антикорупційний директорат очолила Лаура Ковесі. Була повністю перебудована судова система (у суддів немає імунітету). Вже у 2014 р. було відкрито 4 тис. кримінальних справ. Відтоді щомісячно проводяться декілька десятків кримінальних впроваджень із звинувачувальними ухвалами суду. За доведену корупцію - покарання невідворотне (90% справ доводяться до суду). Через 7 років після початку процесу одержав два роки позбавлення волі колишній прем’єр-міністр А.Нестасе. Брата Т.Бесеску Мірчу посадили на 8 років за те, що взяв гроші у циганського барона за звільнення від покарання за вбивство. У червні 2015 р. DNA відкрило кримінальну справу проти прем’єр-міністра країни В.Понти. Його звинуватили у підробці підписів, відмиванні грошей і ухилянні від сплати податків. Президент запропонував йому піти у відставку. Парламент Румунії, де більшість депутатів складали однопартійці прем’єра, проголосував проти зняття недоторканності з В.Понти, а потім не підтримав вотум недовіри урядові. У липні прокуратура наклала арешт на активи прем’ єр-міністра 4 листопада 2015 р. він заявив про свою відставку. У 2016 р. 120 прокурорів DNA вели понад 6 тис. корупційних розслідувань.

Громадяни також не налаштовані миритися з корупцією. Свідченням стали події після 30 жовтня 2016 р. у нічному клубі «Colectiv» у Бухаресті^{[344] [345]. Проте у середині січня поширилися чутки про підготовку указу, що мав призвести до послаблення антикорупційного законодавства. Тоді ж пройшли перші протести, на які вийшли десятки тисяч румунів. Та ввечері 31 січня 2017 р. на закритому засіданні уряд ухвалив декрет про внесення змін до кримінального і кримінально-процесуального кодексів. Ці зміни декриміналізували зловживання владою з метою одержання вигоди, якщо йшлося про суми, менші за 200 тис. лей (445000 євро). Передбачалася амністія осіб, вже засуджених за подібні злочини. Максимальний термін ув’язнення за корупційні дії зменшувався до трьох років. А заявити про корупційний акт можна було не у будь-якій момент, як раніше, а лише через півроку після його здійснення.}

На початку лютого по всій країні на мітинги протесту вийшли мільйони громадян, яких ніхто з політиків або профспілкових

функціонерів не організовував. На тлі масових виступів, які тривали кілька днів, міністр юстиції мав піти у відставку. Указ про амністію

корупціонерів був скасований. Активізацію зусиль в антикорупційній діяльності позитивно оцінили у керівництві Європейського Союзу.

Окремо слід сказати про євроінтеграцію Румунії. Цей курс було взято після закінчення соціалістичного періоду. На першому етапі - до НАТО, а далі - до Європейського Союзу. Стосовно першого, так слід зазначити, що підтримка з боку населення вступу до цього блоку була і залишається більш високою, ніж у будь-якій іншій країні, яка приєдналася до нього останнім часом. Рівень підтримки ніколи не падав нижче 80%. Шлях Румунії до НАТО та ЄС виявився складним процесом, що передбачав зміни у всіх сферах політичної, економічної, соціальної і військової життєдіяльності держави. Входження до Північноатлантичного союзу розглядався Бухарестом як важливий крок, здатний заповнити «вакуум безпеки», який утворився на той час у регіоні. Після вступу до НАТО у квітні 2004 р. Румунія стала брати найактивнішу участь у його структурах та проектах, хоча деякі місцеві експерти висловлювали думку: натівський порядок денний не завжди і не у всьому віддзеркалює інтереси їхньої держави. Румунія - активна учасниця натівських операцій, зокрема, її контингент в Афганістані був одним із найбільших і складався із 1 800 вояків (восьме місце серед 50 інших країн, збройні сили яких взяли участь в операції). Пізніше румунська влада погодилася на розміщення на своїй території об’єктів протиракетної оборони і американських військових баз. Керівництво НАТО і США наголошувало, що розгортання системи ПРО у Європі має за мету захищати країни альянсу від ядерної загрози з боку Ірану та Північної Кореї. Спіівпраця з НАТО одержала ще більшу підтримку в Румунії через агресивну політику Росії по відношенню до України^[346].

Бухарест приділяє велику увагу зміцненню власних збройних сил. Разом із тим наявні бюджетні та фінансові обмеження не дають змоги реалізувати наявні амбіції в оборонній сфері. Зокрема, Бухарест не може задовольнити вимоги НАТО щодо рівня витрат на оборону не нижче 2% від ВВП. Поточні військові витрати країни складають приблизно 1,33 % ВВП. Через це румунська сторона позитивно сприйняла концепцію «розумної оборони», яку висунув генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен. Ця концепція передбачає більш тісне співробітництво між союзниками в галузі розробки, закупівлі і підтримання військового потенціалу, необхідного для відбиття загроз безпеці у відповідності до настанов нової стратегічної концепції альянсу. Вона також передбачає об’єднання країн-членів НАТО у загальні пули та фонди, спільне використання ними засобів та можливостей. В рамках концепції «розумної оборони» Бухарест заявив про свої пріоритети у сфері розвитку військового потенціалу НАТО. Це, зокрема - спеціалізація на підготовці та використанні фахівців, у тому числі і цивільних, із врегулювання криз і відновлення соціальних та політичних структур. Крім того, Румунія заявила про намір зміцнити свої позиції в якості провідного центру із підготовки спеціалістів в галузі агентурної розвідки. Відповідне рішення про створення у румунському місті Орадя Центру передового досвіду НАТО із агентурної розвідки було прийняте у 2008 р.

Бажання вступити до євроатлантичного співтовариства зумовлю­валося прагненням підвищити безпеку і благополуччя. Перше - завдяки НАТО, це був, так би мовити, перший крок. Друге - завдяки приєднанню до Європейського Союзу. До середини 1990-х рр. ця ідея стала спільною для всіх румунських політичних сил, наразі ніякої відмінності між екс - комуністами та антикомуністами вже не існувало. Румунія, згідно їхніх уявлень, мала збагатити єдину Європу своєю культурною самобутністю, адже сформувалася в результаті симбіозу латинської і східно-православної духовності. Румунські традиціоналісти завжди підкреслювали, що завдяки мові, яка належить до групи романських, їхня країна являє собою своєрідний острів у слов’янському світі.

Цінність Румунії в очах Європи полягає у першу чергу у її географічному розташуванні. Серед важливих географічних параметрів країни - Дунай, Карпати і Чорне море. Як вважають деякі політологи, простір навколо Чорного моря на сьогоднішній день перетворився у зону конфронтації двох конкуруючих концепцій: «євроатлантичної» і

«проросійської» (з використанням газу як засобу тиску). Європейці розглядають Чорне море в якості містка для вибудовування відносин із Центральною Азією - джерела енергоносіїв, альтернативного Росії. Від 1993 р. розробляється європейський проект транспортного, головним чином енергетичного, коридору, який має зв’язати Центральну Азію, Закавказзя, Чорне море і Центральну Європу без участі Росії, у чому європейців підтримують Сполучені Штати Америки. Цілі і цінності Заходу і Росії у цьому регіоні несумісні.

Ймовірно, що саме прагненням одержати доступ до Чорного моря зумовлювалося погодження ЄС на приєднання Румунії і Болгарії, хоча ті являли собою країни бідні і не відповідали багатьом вимогам до новаків. Так у Румунії ВВП на душу населення у 2007 р. складав 3657 євро, тоді як в ЄС - 23402 євро. При цьому частка сільського господарства у ВВП цієї країни дорівнювала 10,1%, а у ЄС - 1,9%. Разом із Болгарією Румунія займала останнє місце за чисельністю випускників вищих навчальних закладів. Тривалість життя у Румунії складала 68,2 роки для чоловіків і 75,4 років для жінок, що надто відрізнялося від показників ЄС відповідно 75,8 і 81,9. Рівень народжуваності в Євросоюзі - 1,52 дітей на одну жінку, в Румунії - 1,32 при тому, що дитяча смертність втричі вища за

загальноєвропейську (15 випадків на тисячу новонароджених). Однак попри великі відмінності у рівні розвитку по всіх параметрах і Румунія, і ЄС пішли на об’єднання.

Першим кроком на цьому шляху стала угода від 1 лютого 1993 р. про асоціацію між двома сторонами, яка означала встановлення зони вільної торгівлі між ними. У червні 1995 р. Румунія подала заявку на вступ до Європейського Союзу, що означало початок руху під контролем відповідних структур. Проводився постійний моніторинг щодо переходу до стандартів Співтовариства, публікувалися регулярні звіти про те, у якій мірі Румунія відповідає його критеріям. У жовтні 1999 р. Комісія ЄС дійшла висновку, що зроблено велику роботу і рекомендувала відкрити переговори про вступ Румунії у члени Союзу. Однак і після цього вони розпочалися не відразу, оскільки румунській стороні запропонували ще підготувати економічну стратегію на довготривалу перспективу і змінити стан справ у дитячих будинках, який був визнаний неприйнятним. У 2005 р. підписано Договір про приєднання Румунії до ЄС, а повноправне членство розпочалося від 1 січня 2007 р.

Вступ до Євросоюзу румунське населення сприйняло із великим натхненням, оскільки очікувалися нові можливості, стабільний розвиток національної економіки і підвищення життєвого рівня. Вже у 2007 р. надійшло понад мільярд євро, мільярди надходили і в наступні роки. Вони спрямовувалися на прискорення засвоєння правил, принципів та норм ЄС. Велика частка йшла на розвиток села, вдосконалення аграрної політики, інвестиції у фермерські господарства. Намітилося певне економічне зростання в цілому, однак перші удари світової фінансово-економічної кризи у 2009 р. призвели до глибокого економічного спаду - до 6,6 % ВВП. Постраждала будівельна галузь, в якій зайнято 10% працездатного румунського населення. Це значною мірою зумовило зростання безробіття з 5,8% у 2001 р. до 7,4 % у 2008 р.

Спираючись у здійсненні структурної перебудови в основному на іноземний капітал, Румунія створила для себе низку серйозних проблем, значні ризики для макроекономічної стабільності. Як показав досвід, діяльність підприємств із іноземним капіталом призводить до швидкого зростання потреб в імпорті, а тому може негативно позначитися на зовнішньоторговельних і платіжних балансах. Стало зрозумілим, що компанії, які перебувають під контролем іноземного капіталу, практично не розвивають коопераційні зв’язки із місцевими підприємствами. Все це пов’язано із ризиком різкого збільшення боргового тягаря на бюджет, особливо за умов глобальної кризи. Вузька спеціалізація у залученні іноземних інвестицій, найчастіше із ухилом до збирального виробництва в автомобільній й електротехнічній промисловості, зробила румунську економіку нестійкою перед зовнішніми ударами. Райдужні сподівання на швидке покращення не здійснилися: в Румунії і досі є населенні пункти без електрики і гарячої води. Разом із тим країна стала на шлях реформ, що дає свої позитивні наслідки: У 2016 р. Румунія продемонструвала найкращі темпи зростання серед усіх країн Євросоюзу (4,1%), її економіка стала 11-ою за розміром ВВП на душу населення - 14266 доларів.¹

Вступ цієї країни до Євросоюзу припав на той час, коли втома від інтеграції у Європі стала помітним явищем, особливо у столицях старих членів ЄС. У 12 з 15 з них були введені обмеження на вільне пересування робочої сили з Румунії та Болгарії, їх не прийняли до Шенгенської зони^{[347] [348]. Приєднання цих країн до Союзу розглядалося як передчасний крок, і для них у 2007 р. ввели так званий механізм співпраці і перевірки ЄС, який планувався як тимчасова система моніторингу з метою переконатися у тому, що реформи продовжують проводитися. В оцінках Брюсселя готовність Бухареста прийняти загальні принципи і процедури функціонування Співтовариства від початку і надалі оцінювалася як недостатня: слабкість державних інститутів, системи правосуддя, розмах корупції та організованої злочинності. Такі висновки - підстава для відкладання допуску до Шенгенської зони і обмеження фінансових вливань. Не подобається комісарам Євросоюзу і політична нестабільність в країні. Враховуючи статус новака, фактичну політичну і економічну вагу, репутаційні особливості, Румунія постає як аутсайдер у тих колах, де приймаються рішення всередині ЄС. Хоча вона намагається компенсувати таку ситуацію своєю зовнішньополітичною діяльністю. Зокрема, слід мати на увазі, що деякі «старі» члени ЄС не зацікавлені у його розширенні на Схід. Звідси випливає румунська мета: слугувати воротами ЄС на Балкани і Близький Схід, гальмуючи рух ЄС у східному напрямку. Цим зумовлюється її позиція протидії у відносинах з Україною, для якої вона є найбільш «проблемною» сусідкою, і не тільки для неї.}

З моменту появи Румунії на карті Європи у 1859 р. кордони держави були нестійкими і впродовж першої половини ХХ ст. зазнали неодноразових змін. Надихаючись ідеєю відновлення Великої Румунії, яка має об’єднати «всі румунські території» ледь не від Адріатичного і до Каспійського моря, політики і дипломати висувають територіальні претензії до Молдови, України, Угорщини, Болгарії. До того ж здійснюється роздача румунських паспортів особам, які проживають в інших державах, хоча ЄС негативно ставиться до паспортної експансії Румунії а також до намірів перекроювати встановлені державні кордони.

Найбільш складні відносини Бухареста з Кишиневом. Румунська сторона на офіційному і неофіційному рівні відмовляється визнавати молдавську національну ідентичність, вважає молдовську державність¹ непорозумінням і наполягає на існуванні «двох румунських держав», яким слід об’єднатися. Молдавська мова оголошується «румунським наріччям», а у румунських школах вивчається не історія Румунії, а історія румунів, до складу яких включено 2,6 млн. молдаван, які живуть у Республіці Молдова, 400 тис. - в Україні^{[349] [350] і 200 тис. у Придністров’ї. У рамках «румунізації» Молдови активізувалася культурно-гуманітарна інтервенція до цієї країни через різноманітні програми освітнього, наукового, гуманітарного та іншого характеру, що спираються на потужну фінансову підтримку. Послідовно нарощуються зусилля із формування єдиного економічного і духовного простору із прицілом на наступне приєднання Молдови. З приходом до влади Т. Бесеску і особливо після вступу країни до НАТО та ЄС почався справжній політичний і пропагандистський наступ на Кишинів. Т. Бесеску висунув гасло європейської інтеграції Молдови, що у його розумінні означало її поглинання і перетворення на одну з румунських провінцій. Зростання за рахунок Молдови призвело б до збільшення економічного і політичного потенціалу Румунії і відповідно зростання її ролі у Південно-Східній Європі. Взагалі румунська нація характеризується як «цивілізаційний форпост» Заходу посеред «відсталого» слов’янського і угорського населення. На заваді здійснення далекосяжних планів - не тільки незначна підтримка з боку молдовського населення, але й позиція невизнаної Придністровської Молдавського республіки, за якою стоять інтереси Росії.}

Дуже непросто складаються відносини між Румунією і Україною. За часів Т.Бесеску у румунських ЗМІ і наукових працях часто розглядалася ймовірність розпаду України в результаті внутрішніх протиріч, її розділення між Росією та Польщею і можливість приєднання до Румунії Одеської області, Південної Бессарабії і Північної Буковини (зараз Чернівецька область), які були втрачені через «радянську агресію». Також наголошувалося на тому, що українсько-румунські кордони начебто не гарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивувалося це тим, що Україна на момент укладання тих документів не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні.

Визнавши Україну у 1992 р., Румунія відтягувала підписання

договору про відносини добросусідства і співробітництва між двома країнами до 1997 р. У Договорі про режим українсько-румунського державного кордону від 20 квітня 2004 р. зафіксована відсутність територіальних претензій сторін, але румунські дипломати спромоглися залишити у тексті документу деякі моменти, що відкривають можливості двозначного тлумачення. Як результат - навколо українсько-румунського кордону створений ореол постійних проблем, розібратися з якими дуже непросто.

Черговий конфлікт виник стосовно статусу острову Зміїний і порядку делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі. Підписання договору стосовно кордонів було важливе з огляду на вимогу з боку НАТО до кандидатів на вступ виявляти повагу до міжнародних договорів та врегулювати всі територіальні суперечки із своїми сусідами. Вступивши до бажаного альянсу, вже 26 серпня 2004 р. уряд Румунії прийняв рішення передати в односторонньому порядку питання про делімітацію континентального шельфу на розгляд Міжнародного Суду ООН, де справа перебувала з 16 вересня 2004 р. 3 лютого 2009 р. МС ООН виніс остаточне рішення за результатами розгляду справи «Морська делімітація в Чорному морі. Румунія проти України». Острів Зміїний був визнаний островом, а не скелею у відкритому морі, але при цьому зазначалося, що він не може вважатися частиною прибережної лінії України при делімітації континентального шельфу та визначення виключних економічних зон. Під юрисдикцію Бухаресту відійшло 79,34% спірних територій у Чорному морі. Стосовно запасів енергоносіїв та перспективної прибутковості їхнього видобування на шельфі кожна із сторін воліє говорити про свої переваги. Після справи із островом Зміїним Румунія націлилася на інші українські території, зокрема на острови Майкан і Лімба на Дунаї. Взагалі існує низка проблем

у Дунайському регіоні стосовно судноплавства та екологічних наслідків здійснюваних обома сторонами проектів.

У червні 2016 р. Асамблея румунів Буковини звернулася до президента України П.Порошенка з проханням надання території їх компактного проживання в Чернівецькій області автономії. Аргументація: права румунів та інших національних меншин в Україні серйозно порушуються, а автономія довзолить збудувати захисні механізми. У зверненні румунської діаспори йдеться, що рішення українського президента надати територіальну автономію кримським татарам «створило правовий і політичний прецедент, в рамках якого всі національні громади, які компактно проживають на Україні, можуть претендувати на аналогічний статус». У зверненні, яке Асамблея вирішила направити також і в ЄС, ПАРЄ та інші міжнародні інстанції зазначено: «На нашу думку, ми не меншою мірою, ніж татари заслуговуємо право на свою автономію, в якій нарешті знайдуть своє гідне місце культура, мова, освіта і таланти румунської нації». З свого боку, Бухарест також всіляко намагається подати становище румун, які мешкають в Україні, як таке, що зазнає всілякої дискримінації - від негативного ставлення у побуті до утисків щодо освітньої і культурної діяльності. Насправді ж румунська національна меншина користується в Україні набагато більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надає можливості румунському населенню одержати середню освіту рідною мовою, створені умови для розвитку культури, національних традицій тощо.

Однак, проводячи ідею про захист румунів, де б вони не знаходилися, Бухарест започаткував видачу паспортів мешканцям інших країн. Натомість гостро реагує на аналогічну практику з боку Угорщини, спрямовану на угорців у Румунії. Між двома державами існують суперечки стосовно Трансільванії ^[351], а місцеві угорці являють собою фактор нестабільності для Румунії. Перепис населення 2011 р. виявив, що тут мешкають 1 237 746 угорців, що складає 6,5% населення Румунії. Місцем їх компактного проживання є Секуйський район, де 5 вересня 2009 р. була проголошена Секуйська угорська автономія в складі трьох повітів, де угорці складають близько 70% місцевого населення. На з’їзді були затверджені гімн, прапор, гімн, а також адміністративна карта нового автономного утворення. Будапешт висловив підтримку, а адміністрація Т. Бесеску охарактеризувала її як «експансію», «втручання у внутрішні справи», «заохочення сепаратизму». Румунські інтереси відстоюються і у відносинах з Болгарією стосовно Добруджи і ділянок чорноморського шельфу. Також Румунія наклала вето на надання Сербії статусу офіційного кандидата на вступ у члени Європейського Союзу, вказуючи на «неврегульованість» становища влашської меншини. Останній факт може бути одним із прикладів того, як Бухарест намагається посилити свій імідж у міжнародних справах, маючи великі проблеми у власних внутрішніх.

На сьогоднішній день румунське суспільство залишається традиціо- налістським і консервативним, особливо у своїй сільській частині, яка складає 44% населення. Найбільш популярним громадським інститутом є Православна церква - їй довіряють понад 80% жителів на тлі падіння довіри до політикуму. За понад два десятиріччя реформ не вдалося подолати розрив між владою і суспільством, його недовіру до демократичних інститутів, подолати всепроникаючу корупцію. Не дивлячись на участь у таких потужних міжнародних структурах, якими є НАТО та Європейський Союз, Румунія вважається однією із найбільш бідних і нестабільних країн Європи.

Оцінюючи здобутки на шляху посткомуністичних трансформацій, не можна не помітити певних суттєвих зрушень, які пережила країна: вона багато чого досягла в галузях політичної свободи, плюралізму ідей, відкритих дебатів. Однак, стосовно економічного розвитку, життєвих стандартів, громадської згоди, поточний момент не можна вважати надто сприятливим. Еволюція мала місце, однак її наслідки виявилися неоднаковими для всіх і кожного. У порівнянні із часами комуністичного режиму змінилося багато чого. Проте у суспільства виникли нові потреби, які досі не задоволені. Аналізуючи ситуацію, політологи дійшли висновку, що румунський демократичний транзит не завершився і триватиме ще довго.

Література

Алямкін Р. Практика Міжнародного Суду ООН із делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони на прикладі спору між Україною та Румунією /Р. Алямкін // Віче. - 2010. - № 16.

Артьомов І.В. Гносеологія конфліктогенних чинників у сучасних румунсько- українських відносинах /І.В.Артьомов //Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - 2012. - Історичні науки. - № 10 (235).

Ахтирська Н. Міжнародний досвід боротьби з корупцією як вектор формування національної антикорупційної політики: огляд законодавства Румунії /Н.Ахтирська // Віче. - 2015. - № 18.

Безега Т.М. Українсько-румунські територіальні суперечності: історичний аналіз та сучасний стан /Т.М.Безега //Науковий вісник Ужгородського університету. - 2012. -

Історія. - Вип. 29.

Василенко С. Моніторинг деяких соціально-політичних процесів в Румунській Республіці /С.Василенко //Науковий вісник Одеського національного економічного університету. - 2014. - № 3.

Гаврилко П.П. Локальні стимули активізації українсько-румунської транскордонної співпраці / П.П.Гаврилко, А.В.Колодійчук // Науковий вісник Ужгородського університету : збірник наукових праць. - 2016. - Серія "Економіка" ; вип. 1 (47), т. 2.

Гавюк А. Питання безпеки та роль Румунії у Чорноморському регіоні // Науковий вісник Одеського національного економічного університету /А.Гавюк. - 2014. - № 7.

Горобець І. Придністров’я, Молдова, Румунія - підсумки виборів і перспективи /І. Горобець, Т. Ростовецька //Зовнішні справи. - 2012. - № 7.

Златін О.М. Історичні передумови та концептуальні засади політики Румунії щодо України /О.М.Златін //Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2014. - Вип. 21, ч. 2 : Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід. -.Серія "Політичні науки".

Каракаш І. Земельна реформа в Україні та Румунії: порівняльний аспект / І. Каракаш,

A. Арнаут // Право України.- 2005. - № 11.

Коваль О. «Корупція вбиває!» Уряд Румунії пішов у відставку через пожежу у нічному клубі /О.Коваль //Дзеркало тижня. - 2015. - 6 листопада.

Костюк Р. Румыния: «разгромная победа» социал-демократов /Р. Костюк [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.sensusnovus.ru/analytics/2012/12/12/15244.html/print/

Котик В. Конституція як інструмент (досвід Румунії в конституційному забезпеченні інтеграційних процесів) /В.Котик // Зовнішні справи. - 2008. - № 1.

Лускалова К.Є. Україна - Румунія: сучасні тенденції двосторонніх відносин /К.Є.Лускалова // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2016. - Серія "Політичні науки" - Вип. 23, ч. 2 : Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід.

Макаренко П. Румунія: погляд на врегулювання українсько-російської кризи

/П.Макаренко //Зовнішні справи. - 2014. - № 5.

Мельничук Л.Н. Шлях Румунії до Європейського Союзу: досвід для України /Л.Н.Мельничук //Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.- 2012. - Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія".- № 4. Морозов Н. Декабрьские события 1989 года в Румынии: революция или путч? /Н. Морозов //Неприкосновенный запас. - 2009. - № 6.

Плаксенко М. Л. Динаміка українсько-румунських відносин після приєднання Румунії до ЄС /М. Л. Плаксенко //Стратегічні пріоритети. - 2009. - № 1.

Політика безпеки та воєнно-політичні відносини Румунії / О.І. Затинайко, В.І. Павленко,

B. П. Бочарніков, С.В. Свєшніков //Наука і оборона. - 2014. - № 2.

Петру А.М. Президентські вибори в Румунії: регіональні виклики // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2015. - № 1.

Прокофьев В. И. Чаушеску. Политическая биография /В. И. Прокофьев //Вопросы истории. - 1999. - № 5.

Рендюк Т.Г. Прикордонне та регіональне співробітництво між Україною й Румунією з питань національних меншин /Т. Г. Рендюк // Український історичний журнал. - 2011. - № 1.

Румыния: исторические истоки и современное состояние внешнеполитического

позиционирования государства [Эл. ресурс]. - Режим доступа: /rumynija_istoricheskije_istoki_i_sovremennoje_sostojanije_vneshnepoliticheskogo_pozicionir ovanija_gosudarstva_2013-03-05.htm

Сергієнко Т.С. Румунська національна меншина Закарпаття в контексті розвитку українсько- румунських взаємин (1991-2013 рр.) /Т.С.Сергієнко //Науковий вісник Ужгородського університету. -2013. - Серія : Історія. - Вип. 2.

Сірук М. Примус до євростандартів /М.Сірук // День. - 2017. - 28 лютого (№ 35).

Скляр А. 3:1 на користь Румунії /А.Скляр// Зовнішні справи. - 2009. - № 6/7.

Скляр А. Позиція України і Румунії щодо транскордонного аспекту відновлення ГСХ "Дунай - Чорне море" та його впливу на дельту Дунаю /А. Скляр // Зовнішні справи.- 2010. - № 7/8.

Стаканов Р. Д. Трансформація міграційних потоків у Румунії в ХХІ ст. /Р. Д. Стаканов //Економіка та держава. - 2013. - № 3.

Тиугеа Г.-В. Перспективы Восточной Европы и румынский опыт /Г.-В.Тиугеа //Неприкосновенный запас. - 2007. - № 56(6).

Тиугеа Г.-В. Демократический транзит в Румынии (1989-2014): надежды, достижения, разочарования /Г.-В.Тиугеа //Неприкосновенный запас. - 2014. -№ 97(5).

Тодуа З. Интеграция по-румынски /З. Тодуа [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_1403

Троц В. Суперечка між Україною та Румунією щодо будівництва каналу Дунай - Чорне море // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 104, ч. 1.

Федоренко К. Румунія: народ проти корупції /К.Федоренко //Дзеркало тижня. - 2017. - № 5.

Ціватий В. Історичне підгрунтя формування моделі регіональної дипломатії Румунії та механізми взаємодії з неурядовими організаціями (2006 - 2016 рр.): досвід для України /В.Ціватий, П.Макаренко //Зовнішні справи. - 2016. - № 4.

Ціцуашвілі Н.І. Етнотериторіальні претензії Румунії як загроза етнополітичній безпеці України /Н.І. Ціцуашвілі // Держава і право. - 2010. - Вип. 47.

Шевченко М.О. Євроатлантична інтеграція Румунії /М. О. Шевченко // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2009. - № 4.

Gherghina S. Making voices count: the political participation of Romanian immigrants in Western Europe / S. Gherghina // Journal of Communist Studies and Transition Politics. - 2016. - Vol. 32. - Issue 2.

Margarit D. Civic disenchantment and political distress: the case of the Romanian Autumn /D. Margarit // East European Politics. - 2016. - Vol. 32. - Issue 1.

Popescu M. Engineering party competition in a new democracy: post-communist party regulation in Romania /M. Popescu, S. Soare //East European Politics. - 2014. - Vol. 30. - Issue 3.

Stan L. Old wine in new bottles: the Romanian elections of 2008 / L.Stan //Problems of Post­Communism. - 2009. - Vol.56. - Issue 5.