Республіка Болгарія

Болгарія - невелика слов’янська країна, яка впродовж століть відчувала вплив різних цивілізацій: візантійської, мусульманської^[352], православної. Після Другої світової війни вона стала на соціалістичний шлях розвитку, визнавши «керівну і спрямовуючу роль» Радянського Союзу.

У 1980-х рр. зовні ситуація виглядала стабільною, але йшло накопичення кризових явищ, насамперед в економіці. В середині десятиріччя з Радянського Союзу почало менше надходити енергоносіїв, заради економії в Болгарії ввели графік увімкнення та вимкнення електрики кожні три години. До перебоїв із світлом і теплом додалися дефіцит продуктів харчування та предметів першої необхідності, що зростали в ціні. Підспудно підточували систему корупція та протекціонізм. Віру в «світле майбутнє» втрачали не тільки пересічні громадяни, але й частина партійної верхівки.

Радянська «гласність» також була своєрідно сприйнята: генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Болгарії Тодор Живков заявив: якщо радянські товариші вважають реформи потрібними, нехай проводять їх у себе, а на його батьківщині все необхідне для демократизації здійснилося ще у квітні 1956 р., коли було подолано наслідки «культу особи» Й.Сталіна, тому реформи недоцільні. Московському керівництву це не сподобалося, його підтримку Т. Живков втратив. З іншого боку, болгарська інтелігенція під впливом радянської преси, чиї публікації жваво обговорювалися, ставила все більше незручних запитань, які підривали монополію комуністів на владу. Т.Живков вдався до імітації реформ, заявлених на липневому пленумі ЦК КПБ у 1987 р. і поданих як ще більш радикальні, ніж в СРСР. Декларувалися однакове ставлення до всіх форм власності, принципи самоврядування на промислових підприємствах, невтручання партії у державні справи тощо. До цього додавалися ліквідація деяких міністерств, зміни територіально- адміністративного поділу (замість 28 округ - 9 областей), скасування святкових маніфестацій, заборона портретів Т.Живкова у державних установах тощо. Все це робилося для відвернення уваги власного населення і міжнародного співтовариства від головної мети - утримання влади у своїх руках.

Слід підкреслити, що опір комуністичному режиму в цій країні виявився вельми слабким і почався дуже пізно - у другій половині 1980-х рр. Тому існувало кілька причин, серед яких: такий опір не міг спиратися на церкву (як це було в Польщі), оскільки церква солідаризувалася із владою; опорою не могла стати й болгарська еміграція - слабка економічно і неспроможна ідеологічно; були відсутні антирадянські настрої через доброзичливе ставлення населення до росіян.

Знаковою подією стала поява у 1979 р. книги філософа Желю Желева під назвою «Фашизм», де під критикою фашистської ідеології проглядало засудження автором тодішньої системи як різновиду тоталітаризму, хоча у випадку з Болгарією доцільніше вести мову про авторитаризм. Під впливом подій у Польщі на початку 1980-х рр. почали виникати неформальні клуби, гуртки, товариства, які організовували дискусії з актуальних проблем тогочасного життя. Особливо турбували екологічні проблеми. Серед перших дисидентських об’єднань найбільш помітним виявилися Комітет із екологічного захисту «Русе» і клуб «Екогласність». 3 жовтня 1988 р. вчені та професори університету Софії, письменники, інші громадські діячі - усього 81 особа - утворили «Клуб на підтримку гласності і перебудови у Болгарії». Вважається, що це засвідчило появу антикомуністичної опозиції в країні. Влада намагалися завадити їх діяльності, вдаючись до репресій проти найбільш активних публічних осіб. Інакомисляча інтелігенція не виступала із антикомуністичними гаслами, але підкреслювала свій незалежний характер. Проте її сили та вплив у суспільстві виявилися досить слабкими, населення більше підтримувало комуністичні ідеї, і не його активність призвела до зміни влади.

В Болгарії, як і в інших соціалістичних державах, поглиблювалася криза системи. У вищому керівництві країни утворилася опозиція Т. Живкову, очолювана міністром закордонних справ Петиром Младеновим і віце- прем’єром Андрієм Лукановим, які підтримували зв’язки із Москвою. Напередодні чергового пленуму ЦК партії, 9 листопада 1989 р. під тиском більшості його членів, Т.Живков мусив піти у відставку з посади генерального секретаря. 10 листопада пленум майже одностайно її прийняв. 17 листопада Т.Живкова було звільнено з посади голови Державної ради. «Палацовий переворот» здійснила частина партійної верхівки. Це означало безкровне відсторонення від влади автократичного режиму, що існував 47 років, початок демонтажу авторитарної системи і створення основ демократичного ладу.

Однак слід підкреслити, що спадщина соціалістичного періоду зберігала свій вплив у Болгарії довше, ніж в інших посткомуністичних країнах. Після відставки Т.Живкова комуністична партія залишилася суб’єктом влади, і більшість номенклатури зберегла свої позиції. Взимку - навесні 1990 р. Болгарська комуністична партія реорганізувалася у Соціалістичну партію (БСП), яка проголосила курс на демократизацію та ринкові реформи, ставку було зроблено на соціальну ідентичність БСП як партії демократичного соціалізму¹ (згодом прагнення втримати владу змусило її схилятися до правої ліберально-соціальної політики). Комуністи відмовилися від монополії на владу, оскільки не відчували у собі сили втримати її. До того ж Болгарія впродовж десяти днів могла спостерігати за подіями у Румунії, і такого кінця, як у режиму Н.Чаушеску, болгарські комуністи не хотіли. Тому у 1990 р. вони сіли з опозицією^{[353] [354] за «Круглий стіл», в рамках якого відпрацьовувалися шляхи створення плюралістичної політичної системи.}

Відмова від комуністичного правління дозволила провести вільні демократичні вибори 10 і 17 червня 1990 р. за змішаною мажоритарно- пропорційною системою. БСП одержала 47,25% голосів, що дорівнювало 211 парламентських місць із 400^[355]; Союз демократичних сил, відповідно - 36% і 144 місця. Третє місце посів Рух за права і свободи (РПС) - репрезентант інтересів болгарських турок і болгар-мусульман¹. Попри те, що в Болгарії утворилася багатопартійність, дуже мало партій виявилися спроможними подолати прохідний бар’єр на парламентських виборах^{[356] [357] і тоді, і пізніше.}

Президентом 1 серпня 1990 р. Великі Народні Збори обрали Ж. Желева. В січні 1992 р. в результаті прямих виборів його президентство було підтверджене. Обрання на найвищу посаду в державі лідера опозиції вказувало на функції президента як особи, спроможної консолідувати суспільство і розв’язувати конфліктні ситуації. При тому, що його повноваження є досить широкі, вони не поширюються на виконавчу владу.

Процес системної трансформації, особливо у перше десятиріччя, відбувався важче і повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах Європи, що обумовлювалося низкою об’єктивних вихідних передумов, а також прорахунками управлінських рішень, що мусили забезпечити правила й умови трансформації. Болгарія почала перехід до ринку з нижчого рівня економічного розвитку, маючи деформовану енерго- та імпортоємну структуру виробництва, втративши ринки колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги та СРСР, куди спрямовувалася левова частка виробленої продукції. Фінансове становище ускладнювалося величезним зовнішнім боргом, що перевищував ВВП на 60%, на його виплату було встановлено мораторій, а це не сприяло зовнішній фінансовій підтримці. Лібералізація і дерегуляція господарської діяльності, трансформація власності (а міра її усуспільнення була вищою, ніж в інших пост­комуністичних країнах Європи) здійснювалися без необхідної інсти - туційної й правової основи, що призводило до нелегального перерозподілу державної власності, поширенню тіньової економіки, корупції, врешті решт зниження ефекту реформ.

За думкою аналітиків, Болгарія пережила найглибший і найтриваліший трансформаційний спад. Впродовж 1991 - 1997 рр. обсяг ВВП скоротився вдвічі, так само зменшилася реальна заробітна плата. Політичне середовище у цей час характеризувалося підвищеною нестабільністю: від 1990 до 1997 р. змінилося сім урядів (впродовж усього посткомуністичного періоду жоден уряд не пропрацював більше однієї каденції, а найчастіше уряди шли у відставку раніше). Кожен з них вносив свою дещицю у просування реформ або їх невдачу, роблячи ті чи інші акценти у соціально-економічній політиці.

Певною мірою на розвиток політичних подій у Болгарії вплинула невдала спроба державного перевороту в Москві в серпні 1991 р., що сильно вдарило по авторитету БСП, адже її керівництво не могло визначитися у своєму ставленні до путчу. В самій країні мала місце внутрішньополітична криза: СДС вимагав нових виборів, які й відбулися 13 жовтня того ж року. Одержавши 34,14% голосів (110 мандатів із 240) проти 33,14% (106 мандатів) у БСП,СДС пішов на коаліційне об’єднання із РПС (7,55% голосів - 24 мандати), що мало результатом формування першого демократичного уряду Філіпа Димитрова. Обрання президентом Ж.Желева дало можливість СДС зосередити всю владу в своїх руках і взятися за проведення реформ.

Ситуація в країні сприймалася так: головне усунути від влади комуністів і все налагодиться. Г оловним завданням вважалося досягнення макроекономічної стабілізації - передумови і важливого елементу рефор­мування господарської системи. Основний наголос робився на використанні антиінфляційних монетарних інструментів звуження спо­живчого та інвестиційного попиту. З цією метою здійснена лібералізація цін, що супроводжувалася рестриктивною політикою (обмежувальний режим, запроваджений державою) по відношенню до зростання доходів населення. Реформатори також лібералізували зовнішню торгівлю, змінили валютний режим і запровадили плаваючий курс болгарської грошової одиниці - лева до вільно конвертованих валют. Комплекс цих заходів сприяв відносній збалансованості внутрішнього ринку, певній стабілізації грошового обігу. Однак в цілому економіка довго не могла вийти із глибокої кризи, що вплинуло на настрої населення, яке з нетерпінням чекало змін на краще.

Не дивно, що, розчарувавшись у політиці «синіх», воно знов повернуло на бік «червоних»^[358]: на виборах 18 грудня 1994 р. БСП разом із союзниками (Болгарським землеробським народним союзом імені А. Стамболійського та Політичним комітетом «Екогласність») одержала 43,5 % голосів (125 парламентських місць). СДС набрав 24,2 % голосів, що дорівнювало 69 депутатським мандатам. Соціалісти та їх союзники одержали право сформувати уряд, який очолив лідер БСП Жан Віденов. Населенню впевнено обіцявся поступовий рух вперед. Новий уряд віддав перевагу «ринковому соціалізму» перед «диким капіталізмом». Як потім визначив суть політики «лівих» болгарський політолог І.Карстєв, винаходився «третій шлях розвитку між шоковою терапією по-польські і заморожуванням по-білоруськи», коли субсидіювалися державні під­приємства, що не мали збуту своєї продукції». В цілому, вважалося: можливий особливий болгарський варіант розвитку, при якому капіталізм у сфері малого бізнесу поєднується із великими державними корпораціями, а ефективність може забезпечити кращий менеджмент.

Спочатку урядові соціалістів нібито вдалося поліпшити ситуацію, зокрема, наприкінці 1995 р. позначилося деяке зростання ВВП, зменшення інфляції та безробіття, збільшилися зарплати й пенсії. Але більшість підприємств банкрутувала, а успіхи пояснювалися збільшенням державних боргів. На початку 1996 р. Болгарія повернула частину зовнішніх запозичень в сумі 2 млрд. дол., в березні того ж року сталася гостра фінансова криза. Впродовж 9 місяців курс долару підскочив з 100 болгарських левів до 1500. З ринку зникли хліб і бензин. Зарплати і пенсії впали до рекордно низьких позначок. Параліч економіки й товарний дефіцит призвели до масових акцій протесту, страйків, блокування автомобільних шляхів і залізниць. Коли курс долару дійшов до 3000, уряд соціалістів впав, розвіявши ілюзії відносно можливостей ефективного управління державною економікою. У грудні 1996 р. Ж. Віденов пішов у відставку з посади керівника БСП і прем’єр-міністра. Соціалісти ще намагалися утворили новий уряд на більш широкий політичній базі, однак в країні наростала хвиля народних протестів. 4 лютого 1997 р. соціалісти відмовилися формувати уряд, а президент Петир Стоянов (обраний 22 січня 1997 р. за підтримки СДС), розпустив парламент і призначив службовий кабінет міністрів на чолі із парламентарем від СДС Стефаном Софіянським, що мав підготувати нові вибори. На них 19 квітня 1997 р. перемогла коаліція Об’єднаних демократичних сил на чолі із СДС - 52,26% голосів (137 мандатів). БСП із своїми союзниками одержала 22% голосів, тобто 58 мандатів, решту поділили ще кілька блоків.

21 травня 1997 р. було сформовано уряд під керівництвом лідера СДС Івана Костова. Головна увага спрямовалася на стабілізацію фінансової системи, в чому значну допомогу надав МВФ - як грішми, так і організаційно. Інфляція була зв’язана, вихід з фінансової кризи 1996 - 1997 рр. відбувся, що означало створення умов для проведення реструктуризації економіки. Треба звернути увагу на те, що в останні десятиріччя свого існування комуністичний режим у Болгарії не був надто жорстоким, являючи собою різновид того, що називають «гуляш-соціалізмом», тобто ситного соціалізму. Тому на початку 1990-х рр. було складно досягти згоди відносно реформ. Багато хто казав: не треба радикально змінювати те, що само по собі не так вже погано. Під впливом обвальної кризи виник безальтернативний консенсус з приводу руху до Європи та її моделей.

До кризи 1996 - 1997 рр. приватизація проводилася у дуже

обмежених масштабах. По-перше, колишнім власникам повернули майно, експропрійоване в них при комуністах. По-друге, провели масову ваучерну приватизацію невеликих і середніх підприємств, як правило, неперспектив­них. Ефективний власник в результаті такої приватизації не з’явився, і населення від неї фактично нічого не одержало. Ваучер був платний, коштував 25 левів, його міг купити будь-який дорослий громадянин Болгарії не старший від 80 років. Хтось свій ваучер потім продав, хтось намагався обміняти на акції підприємств, але реальний дивідендів пересічний громадянин не одержав. Новий уряд швидко провів приватизацію приблизно 60% державної власності. Спочатку це була так звана менеджерська приватизація туристичного і готельного комплексів, що викликало неоднозначну реакцію у суспільстві, оскільки фактично власність передавалася управлінському апарату цих комплексів. Потім розпочалася справжня приватизація, коли підприємства виставлялися на торги за участю іноземного капіталу. Була заявлена зацікавленість у стратегічних інвесторах, якими виступають представники великого західного капіталу.

До початку 1990-х рр. всі політичні сили, включаючи соціалістів, визнали низьку ефективність колгоспно-радгоспного ладу у сільському господарстві і необхідність аграрної реформи, але без будь-якої ясності, як її проводити. Соціалісти пропонували роздати землю тим, хто її обробляє, тобто членам і працівникам трудових кооперативних землеробських господарств (болгарський аналог колгоспів) і державних землеробських господарств (радгоспів), а колишнім власникам, які володіли землею у досоціалістичний період і були насильно позбавлені її, треба надати відповідну компенсацію. Але під тисом ліберальних сил врешті решт гору взяла інша концепція аграрної реформи - реституція, тобто повернення землі колишнім власникам або їхнім нащадкам. Початок реформи поклав закон від 1991 р. про власність та користування сільськогосподарськими угіддями, до якого пізніше вносилися численні зміни й доповнення. Трудові кооперативні землеробські господарства розпустили, натомість організовувалися «ліквідаційні ради», завдання яких полягало в управлінні землею та іншим майном кооперативів до повного повернення землі законним власникам, а також у розподілі того, що залишиться, між членами колишніх господарств та новими власниками. Водночас закон залишив за громадянами право об’єднуватися у кооперативи або товариства для спільного обробітку сільськогосподарських земель.

Здійснення реформи відбувалося дуже складно, важко було визначити колишніх власників та їх спадкоємців, а також розділити між ними землю. Діяли сили, незацікавлені у проведенні реституції, не вистачало кваліфікованих кадрів для її здійснення. Свою роль відігравала політична нестабільність: влада переходила від одних політичних сил до інших, ліберали і соціалісти мали свої орієнтири, що відбивалося на перегляді темпів та пріоритетів перетворень, частій зміні законодавства. Швидка ліквідація великих господарств без рівноцінної заміни завдала великої шкоди аграрному сектору країни, яким та завжди пишалася. Стало очевидно: виникнення великої кількості дрібних земельних ділянок, які ще ділилися між спадкоємцями, непристосовані для використання сучасної техніки й технологій. Масовий перехід до дрібного землеробства сприяв масовій натуралізації сільського господарства. Ті земельні наділи, що повертали власнику, як правило, годилися для забезпечення потреб лише його родини, а не для ведення товарного виробництва із орієнтацією на експорт. Болгарське село впродовж останніх сорока років старішало, молодь виїхала з нього. Виявилося, що багато нащадків селян мешкають по містах і не мають наміру повертатися до роботи в аграрному секторі. В результаті техніку розпродували, худобу різали, а землю занедбали. Хоча ринок землі з’явився, однак фактично не були розроблені і задіяні його механізми й інститути. Все це призвело до глибокої кризи сільського господарства. Це далося взнаки у тому, що переважна більшість продовольства почала завозитися з інших країн. Соціалісти, приходячи до влади, сприяли створенню нових сільськогосподарських кооперативів. Демократи орієнтували на підтримку фермерських господарств, найшвидше завершення реституції і формування ринку землі. Врешті-решт в болгарському сільському господарстві діють і кооперативи як об’єднання приватних земельних власників, і численні самостійні приватні господарства, переважна більшість яких залишається дрібними (одна корова і половина гектару землі). Щоправда, від 2002 р. в обіг увійшов термін «комасація сільськогосподарських земель», що означає процес об’єднання маленьких земельних ділянок у великі території для обробки або продажу. Власники ділянок можуть брати участь у цьому заході, як віддаючи землю комусь, так і збільшуючи свою власність. Болгар надихає приклад проведення комасації у Східній Німеччині, Франції, Італії, однак в цілому, ситуація в їхньому сільському господарстві така, що вирощування овочів і фруктів, не кажучи про інше, вважається «нерентабельною».

З іншого боку, за умов подальшої деіндустріалізації спостерігається перелив робочої сили до села, що зменшує показники безробіття в країні. А взагалі то міграції відіграють значну роль у сучасному розвиткові Болгарії. Особливо це стосується виїзду за кордон. Наприклад, за 2012 р. емігранти перевели на батьківщину близько 780 млн. євро, що склало приблизно 2% ВВП країни і перевищило всі іноземні інвестиції в її економіку у тому році. Пік еміграції припав на початок і середину 1990-х рр., коли виїхало у пошуках кращої долі приблизно мільйон осіб, що скоротило чисельність населення з майже 9 млн. у 1985 р. до приблизно 7,5 млн. до 2002 р. На 2015 р. у пошуках заробітку з країни поїхала третина населення Болгарії працездатного віку. Деякі оглядачі вважають, що це дало можливість їх сім’ям пережити кризу та знизило градус протестних настроїв в країні.Як тоді, так і зараз здебільшого виїздять люди молоді, освічені, заповзятливі. В структурі населення молодь не домінує. В Болгарії дуже високий відсоток пенсіонерів. І демографічна динаміка від’ємна. Сучасна демографічна ситуація в є дуже складною, оскільки країна має одні з найгірших показників відтворення населення серед держав світу. Смертність перевищує народжуваність у півтора рази. Мали місце випадки замовлення молебнів про демографічне виживання Болгарії.

Щоправда, виявилися й бажаючі повернутися. Йдеться про колишнього болгарського царя Симеона Сакскобургготського¹. У 1996 р. він вперше відвідав Болгарію після вислання, а у 2001 р. заявив про намір жити на батьківщині і працювати для неї^{[359] [360]. У квітні того ж року він створив Національний рух «Симеон Другий» (НРСД), який виграв парламентські вибори 17 червня 2001 р., одержавши 43% голосів, тобто 120 мандатів з 240[361]. Оглядачі побачили в цьому прагнення електорату до сильної особистості, яка через історичну пам’ять болгар асоціювалася із постаттю монарха. Симеон же будував свою передвиборчу кампанію не навколо якоїсь послідовної програми, а навколо очікувань народу щодо майбутнього. Його передвиборче гасло: «Вірте мені!» Одне слово, він створював враження того, що після минулих років застосування жорстких заходів нарешті настав час процвітання для всіх і кожного. Ставши прем’єр-міністром, він розпочав виконання амбітної програми управління, яка мала значно покращити рівень життя болгар, сприяти швидкому вступу до НАТО та Європейського Союзу. Симеон запросив молодих болгар, які одержали освіту за кордоном і не мали ніякого політичного досвіду, на міністерські посади і доручив їм розробку політичного курсу у різних сферах.}

Поява і виграш НРСД - «жовтих» порушило фактично двополюсну партійно-політичну систему Болгарії, де конкурували «червоні» - соціалісти (колишні комуністи) й «сині» - демократи, об’єднані в СДС на антикомуністичних засадах. Симеон всіляко підкреслював свою дистанційованість від будь-яких ідеологій, натомість підкреслював свою прихильність соціальній справедливості. При тому, що НРСД являла собою центристське утворення, уряд 2001 - 2005 рр. демонстрував

лівоцентристське спрямування. Запропонована ним у серпні 2001 р. економічна програма поєднала крайні ліберальні підходи і відвертий лівий популізм. Ще на етапі передвиборчої боротьби давалися нездійсненні обіцянки, насамперед щодо підвищення пенсій і зарплат державним службовцям, надання безпроцентних позик малому бізнесу тощо. Виконати заявлене планувалося за 800 днів, але цього не сталося. Багато обіцянок було переглянуто в бік додержання фінансової дисципліни і чіткої орієнтації на інтеграцію до НАТО та ЄС. Вже через два місяці після виборів рейтинги прем’єра та його Руху почали різко падати. Це призвело до того, що на президентських виборах не вдалося провести свого кандидата. Переміг доктор історичних наук, соціаліст, тобто колишній комуніст, Георгій Пирванов (президентські вибори 2006 р. він також виграв). Дві найвищі посадові особи зуміли налагодити між собою ділові відносини. Політологи ж за цим тандемом побачили глибоку кризу довіри народу до влади, розчарування і розгубленість малозабезпечених верств населення, готових повірити у диво як у засіб, що може вирішити всі проблеми. Зниження довіри до Симеона та НРСД завершилося програшем парламентських виборів 2005 р., на яких було одержано голосів втричі менше, ніж у 2001 р. - 19,6 %. БСП отримала 31,3 % голосів. НРСД - 19,6%, РПС - 12,14%. Четверте місце із показником 8,24 % голосів зайняла ультраправа «Атака», яка відстоює ідеї крайнього націоналізму, ксенофобії по відношенню до мусульман та циган^[362], а також реприватизацію. Уряд сформував доктор історичних наук Сергій Станішев. До складу нового кабінету міністрів увійшли представники БСП, НРСД і РПС. На долю цього уряду крім розв’язання місцевих проблем випало давати відповідь на виклики світової фінансово-економічної кризи, яка вразила і Болгарію. 19 грудня 2008 р. тисячі фермерів й студентів пройшли вулицями Софії із вимогами відставки уряду. У березні 2009 р. понад 5 тисяч поліцейських провели акцію протесту у центрі болгарської столиці, вимагаючи збільшення зарплати на 50 % і поліпшення матеріально- технічного постачання, хоча діюче законодавство забороняє правоохо­ронцям публічно висловлювати своє невдоволення. Уряд підвищив їм заробітну плану на 5 %. У квітні 2009 р. у Софії кілька разів проводили свої акції протесту робітники одного з найбільших підприємств - Кре- міковського металургійного комбінату, зарплата яким не виплачувалася шість місяців.

Парламентські вибори 5 липня 2009 р. засвідчили тенденцію, яка все виразніше давала про себе знати, а саме: електоральна підтримка «традиційних» партій та привабливість їхніх програм падає. Більшість же громадян Болгарії стала віддавати перевагу новим політичним гравцям, чия кампанія розгорталася навколо двох ідей: боротьба з корупцією та поміркований націоналізм. Тому не дивно, що у липні 2009 р. переконливу перемогу здобула право-центристська партія ГЄРБ (Громадяни за європейський розвиток Болгарії) на чолі із харизматичним мером Софії, колишнім охоронцем Симеона ІІ Бойко Борисовим. Нова політична сила одержала 39,72 % голосів, що дало їй 116 депутатських мандатів. На другому місці, втративши понад половину місць у порівнянні із поперед­нім складом парламенту, опинилася БСП (очолювана нею Коаліція за Болгарію одержала 17,7 % голосів, що дорівнювало 40 місцям). А партія колишнього царя Симеона ІІ взагалі не змогла подолати 4%-й бар’єр і до парламенту не потрапила. Важливе значення має та обставина, що крім РПС значне число виборців підтримало популістські і націоналістичні партії, такі як «Атака», «Порядок, законність і справедливість», «Лідер». Результати виборів засвідчили, що болгарська партійна система є нестій - кою і постійно розпадається. Ті партії, які домінували у 1990-х рр., втрачають свій вплив. Натомість приходять нові гравці, які, наче з’являються із віртуального світу електронних ЗМІ, під час виборів матеріалізуються, а потім через кілька років знов зникають у віртуальній реальності.

Партійно-політичне життя Болгарії демонструє ще одну тенденцію, що посилюється останнім часом у деяких країнах світу, а саме персоналізацію політики. Яскравим прикладом може бути виникнення і подальша діяльність партії ГЄРБ. Політологи оцінили її як персональний політичний проект, що реалізувався завдяки особистій харизмі лідера¹. Б. Борисов позиціонував свою партію як загальнонаціональну, як ідеальний центр для можливості звернення і до «лівих», і до «правих», і до центристів та інших. Так і сталося: за нього голосували люди, які раніше мали різні ідеологічні орієнтації. Але, зневірившись у «правих» і «лівих» урядах, які не змогли подолати корупцію та організовану злочинність, виборці пов’язали свої надії з людиною, яка обіцяла викоренити ці вади. Партія була зареєстрована і створена лише у 2006 р., але на виборах до Європарламенту у травні 2007 р. вона одержує більшість голосів, на місцевих виборах восени того ж року вона обходить соціалістів і стає переможницею. Після парламентських виборів 2009 р. Б. Борисов сформував уряд. 22 січня 2012 р. на президентську посаду вступив член партії ГЄРБ Росен Плевнелієв.

Так само, як і колишній цар, Б.Борисов запросив до Болгарії знаних фахівців, які працювали за кордоном, решта членів його кабінету були обрані за професійними якостями, а не за політичними міркуваннями. Поступово з’ясувалося, що економічний курс нового уряду не надто відрізнявся від того, що проводився, починаючи з 1997 р. попередніми кабінетами, хоча економічні умови країни у другій половині 2009 р. серйозно погіршилися. Це - політика збалансованого бюджету із викорис­танням жорстких заходів для його досягнення, спроби реструктурування й модернізації адміністрації. Реальна відмінність із попередніми урядами - в інтенсивності антикорупційних заходів: кабінет Б. Борисова кожного дня постачав ЗМІ новими повідомленнями про корупційну діяльність своїх попередників. Ця антикорупційна кампанія спочатку зумовила надзви­чайно високий рейтинг прем’єра та його кабінету. Але пізніше виявилося, що дійсно значних результатів у боротьбі із цим явищем досягнуто не було^{[363] [364].}

Ресурси країни - не дуже багаті, але наявне вигідне географічне розташування: вона знаходиться на перехресті традиційних сухопутних шляхів між Європою та Азією, має вихід до моря. Все це дає їй переваги при участі в інтернаціональних транспортно-комунікаційних сполученнях. Для ефективного й екологічно чистого землеробства існують хороші грунтові й кліматичні умови. Багата природа й древня культура сприяють розвиткові туризму. Підтримка Європейського Союзу призвела до деякого економічного пожвавлення: у 2007 р. зростання ВВП досягло майже 6% на рік, безробіття зменшилося до 8%. Але світова фінансово-економічна криза і наступна рецесія завдали значної шкоди болгарській економіці, при тому, що країна вважається найбіднішою серед членів ЄС¹. Середня зарплата в Болгарії коливається біля 400 євро при рівні пенсій - в половину її. Згідно доповіді Європейської комісії, майже половина населення - біля або за межею бідності.

У лютому 2013 р. настав час «болгарської весни» або «електричної революції»: на вулицях столиці й периферії вибухнули і тижнями тривали акції масового протесту проти підвищення вдвічі^{[365] [366] [367] вартості електрики у побутових, домашніх мережах1 з 1 січня. По всій країні демонстранти спонтанно створювали комітети, які, в свою чергу, організовували заходи. Засобом мобілізації стали соціальні мережі в Інтернеті. У протестних виступах взяло участь понад 20% населення, мали місце 7 випадків самоспалення (шість осіб померло). Високі рахунки за електрику лише зіграли роль приводу для хвилювань. Головне - це загальне невдоволення соціально-економічним становищем в країні, злиденністю, корупцією, відсутністю перспективи[368] [369]. В Болгарії - глибока соціальна й політична криза. Уряд Б.Борисова мусив піти у відставку. Жодна з основних політичних партій не виявила бажання взяти на себе відповідальність і сформувати новий кабінет міністрів. У такій ситуації, згідно Конституції, президент Р.Плевнелієв своїм указом розпустив парламент (15 березня), призначив перехідний уряд (12 березня «службовим прем’єр-міністром» призначений Марин Райков) і дату дострокових виборів (12 травня).}

Передвиборча кампанія проходила на тлі масових протестів проти зниження рівня життя в країні і соціально-економічної нерівності. Відчувалося розчарування в політиці правлячих кіл в цілому. Мав місце «болгарський Уотергейт», який одержав назву «Цветановгейт» за прізвищем екс-міністра МВС і голови передвиборчого штабу ГЄРБ Цветана Цветанова: було організовано незаконне прослуховування політиків, журналістів, бізнесменів. У переддень виборів в одній з друкарень, власник якої мав тісні зв’язки із ГЄРБ, виявили 350 тис. готових бюлетенів. Мали місце різноманітні порушення під час виборів.

Явка на дільниці була низькою - трохи менше 50% з 6,9 млн. зареєстрованих виборців. 36 партій взяли участь, до парламенту потрапили тільки 4. Тобто багато дрібних партій не змогли подолати 4-й бар’єр, але у загальній сумі забрали приблизно чверть голосів. Таким чином протестний потенціал «електричної революції» виявився розпиленим. Найбільше голосів одержав правоцентристський ГЄРБ - 31,74%, однак це тільки 99 парламентських місць з 240, і цього недостатньо для формування уряду. Болгарська соціалістична партія взяла 27,6 % (86 депутатів), ліберальна

партія Рух за права і свободи - 10,45% (34 депутати), ультраправа

націоналістична «Атака» - 7,39 % (21 депутат). Жодна з трьох останніх не виявила бажання вступати в коаліцію з ГЄРБ. 23 травня мандат на формування уряду прийняв від Коаліції за Болгарію на чолі з БСП безпартійний Пламен Орешарські, Народні збори Болгарії затвердили його склад. У своїй промові перед парламентарями новий прем’єр заявив, що необхідно «подолати розкол країни» і пообіцяв бізнесу «передбачуваність у бізнесі». Як і для урядів інших країн, для болгарського головне завдання - пом’якшити тягар, що депресивне економічне середовище накладає на всіх: і на держави, і на підприємства, і на споживачів. А для цього необхідні непопулярні заходи, пов’язані із режимом жорсткої економії. В країні, керованій олігархами, вибухнула банківська криза, спричинена їхніми сварками. Болгарське населення вийшло на протести: вже у червні 2013 г. пройшли акції, спрямовані проти політики уряду П. Орешарські. У липні того ж року він пішов у відставку.

5 жовтня 2014 р. пройшли дострокові парламентські вибори. В них взяли участь 18 політичних партій і 7 коаліцій, які боролися за 240 місць у Народних зборах. Передвиборчі програми значної ролі не мали, оскільки вони давно перетворилися на «виборчий атрибут», який ані політики серйозно не сприймають, ані виборці. Результати: 32,66% голосів набрав ГЄРБ, 15,41% - соціалісти, 14,83% - ліберальна партія турецької меншини «Рух за права і свободи». Усього до складу парламенту увійшли 8 партій, проте жодна не досягла категоричної більшості голосів, необхідних для формування самостійного уряду¹. Цей факт політологи пояснювали зневірою виборців до політиків, втратою довіри до них, а отже, апатією до виборів: до дільниць прийшло лише 48% електорату. Тих, хто прийшов, рухало сподівання на те, що новообраний уряд спроможеться зупинити політичну кризу і відродить економіку. 7 листопада 2014 р. став до роботи коаліційний уряд, до складу якого увійшли 12 осіб від партії ГЄРБ, 7 від коаліції «Реформаторський блок» і 1 особа від партії «Альтернатива болгарського відродження». Перед ним постало багато проблем і непопулярних заходів, необхідних для виведення країни із складної політичної та економічної ситуації. Вони нікуди не поділися і після дотермінових парламентських виборів, що пройшли 26 березня 2017 р. На них перемогу одержав ГЄРБ (32,64% голосів), соціалісти - 27,12% - другі. Б.Борисов одержав мандат на формування третього кабінету міністрів. 6 і 13 листопада 2016 р. відбулися президентські вибори^{[370] [371]. На них переміг кандидат від соціалістичної партії генерал Румен Радєв. На відміну від свого попередника - Р. Плевнелієва, який заявляв, що Росія намагається розділити і ослабити Європу, а ЄС слід зайняти категоричнішу позицію у відносинах із Москвою, новий президент закликав до покращеня відносин із Росією та скасування антиросійських санкцій, запроваджених Євросоюзом.}

В свій час панацеєю від всіх економічних негараздів вважалося швидке приєднання до НАТО та Європейського Союзу. Ця інтеграція розглядалася в якості головного національного проекту, що мав об’єднати різні політичні сили і суспільство в цілому, стати основою широко­масштабної модернізації країни - фундаментальних перетворень у всіх сферах життя. У 1990 р. було взято курс на євроінтеграцію. В липні того року Болгарія отримала статус спеціально запрошеної до Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). У травні 1992 р. Болгарію прийняли до Ради Європи. У лютому 1994 р. відбулося приєднання до програми НАТО «Партнерство задля миру». З 1 лютого 1995 р. країна стала асоційованим членом ЄС. 16 грудня 1995 р. було подано заявку на вступ до Європейського Союзу. У лютому 1997 р. Софія оголосила про своє бажан­ня приєднатися до НАТО. У грудні 1999 р. було одержано запрошення розпочати переговори про вступ до ЄС. У листопаді 2002 р. Болгарія стала членом НАТО. У квітні 2005 р. Європейський парламент проголосував за вступ країни до ЄС. 1 січня 2007 р. Болгарія набула статусу держави -члена Європейського Союзу.

На цьому шляху треба було виконати багато вимог, аби відповідати стандартам учасників. Частина з них була виконана, частина - ні. Деякі європарламентарі мали сумніви з приводу реформування судочинства та низької ефективності боротьби з корупцією. Тобто можна сказати, що Євросоюз пішов на певні аванси по відношенню до Болгарії та Румунії, прийнявши їх до своїх лав. Набувши документального членства, ці країни одержали обмежений вплив на процеси прийняття рішень, жорсткіший контроль над імпортуванням товарів на загальноєвропейський ринок, незадовільне забезпечення європейськими інституціями прав болгар і румун на ринку праці. Болгарія не увійшла до Шенгенського простору та зони євро (проте болгарська валюта - лев прив’язаний до євро).

З одного боку, завдяки фінансовим надходженням (як і інші країни, що вступали до ЄС, рівень щорічних вливань європейських грошей складав 4 - 9% від ВВП) та можливостям, що відкрилися у зв’язку із вступом до ЄС, болгарська економіка спочатку виявила тенденції до зростання^[372]. Але світова криза нанесла удар і по її можливостях і по фінансуванню з боку європейського співтовариства. Згодом виявилося, що значні обсяги цього фінансування розкрадаються, а рівень корумпованості і організованої злочинності, які болгарські владні кола обіцяли подолати, не тільки не зменшується, а зростає. В результаті Євросоюз вдався до заморожування коштів, які передбачалося передати Болгарії. Зокрема, у 2008 р. на підставі документально підтверджених фактів корупції ЄС заморозив надходження до країни 800 млн. євро різноцільової допомоги, з яких 220 млн. євро болгари втратили назавжди. Місцева економіка зазнала інших негативних впливів політики ЄС. Наприклад, через вимогу не демпінгувати на європейських ринках згорнуто тютюнову промисловість, Болгарія тютюном не торгує. Багато заводів, збудованих за часів соціалізму, закрилися і перетворилися на руїни. Це стосується, наприклад, машинобудування, в результаті країна наповнилася найбільшою колекцією старих автомобілів в Європі^[373]. Згодом виявилося швидке зростання від’ємного сальдо у зовнішній торгівлі. Країна жила, по суті, в кредит, завозячи майже на чверть більшу суму, ніж вивозячи. Між тим добре відомо, що економіки з великим від’ємним сальдо торгового і платіжного балансу є найбільш вразливими під час криз. В результаті в Болгарії з’явилися настрої європесимізму, адже спочатку там панувала ледь стримувана ейфорія. Всі сподівалися, що після тривалого і складного періоду виконання суворих вимог країна нарешті відкрила нову сторінку і розпочне швидко підніматися до західного рівня життя. Проте цього не сталося. Разом із тим, болгарський досвід доводить, що, по-перше, процес євроінтеграції створює ефективні стимули для внутрішніх трансформацій, водночас прискорені і негнучкі реформи мають суттєві побічні наслідки. По-друге, максимально широке залучення до спільних євро -атлантичних проектів сприяє зміцненню національної безпеки. Як член ЄС, а особливо НАТО Болгарія не надто переймається проблемами територіальної цілісності і своїх кордонів. В той же час може впевненіше розбудовувати відносини з іншими державами. По-третє, у здійсненні необхідних реформ країна може ефективніше використовувати інструменти, які надаються участю у міжнародних організаціях.

Болгарську зовнішню політику характеризують як двовекторну. В ній орієнтація на Євросоюз та НАТО, членом яких вона є, поєднується із орієнтацією на Росію. Ця орієнтація зумовлена не тільки прагматичними міркуваннями (впродовж тривалого часу забезпечення енергоносіями майже повністю йшло з СРСР а потім Росії), але й історичною пам’яттю. Однак Росія і Європа йдуть у різні сторони, а болгарській зовнішній політиці треба обирати, що непросто. Серед політиків немає єдності щодо відносин із РФ. Проросійські настрої є сильними серед соціалістів і у партії «Атака». Остання виявила особливу ворожість до України після того, як та зазнала агресії з російського боку.

Представник партії ГЄРБ -президент країни Р.Плевнелієв восени 2014 р. назвав Росію «націоналістичною, агресивною державою», у листопаді 2015 р. вказав на те, що Росія намагається розгорнути гібридну війну на Балканах, аби дестабілізувати ситуацію у всій Європі. Він відмовився їхати до Москви в травні того ж року, хоча одержав офіційне запрошення МЗС РФ на святкові урочистості. Під час візиту до Києва у березні 2016 р. болгарський президент заявив: «Крим - це Україна, Україна - це Європа» і підтвердив підтримку нашої країни у її боротьбі за суверенітет. Виступаючи у Європейському парламенті у червні 2016 р. він зазначив: «Кремль проти нас і намагається дестабілізувати ситуацію в ЄС. Він намагається зруйнувати і обрушити основи Європейського Союзу, такі, як єдність, солідарність і верховенство закону». Міністр закордонних справ Даніель Мітов на міжнародній конференції із безпеки у Софії заявив: «Агресія Росії проти України не тільки нехтує нормами міжнародного права, перекроюючи карту Європи ХХІ століття і створюючи нові «заморожені конфлікти», але й являє пряму загрозу для європейських та євроатлантичних цінностей».

Болгарія приєдналася до санкцій проти Росії, проте прем’єр-міністр Б.Борисов у травні 2015 р. піддав критиці зовнішню політику Євросоюзу, особливо підкресливши, що санкційна війна проти Росії наносить відчутну шкоду всім сторонам, для Болгарії - в галузі туризму, легкої промисловості, сільського господарства. Також він зазначив: «...ми не хочемо переривати відносини із братським для нас народом і не бажаємо втрачати свої економічні позиції». Ймовірно, він мав на увазі, давні напрацювання в галузі постачання енергоносіїв. Передбачалося будів­ництво через територію Болгарії газогону «Південний потік», який мав обійти територію України дном Чорного моря, позбавивши Київ таким чином газових транзитних потужностей. Проте пізніше під тиском Євросоюзу будівництво було призупинено, а Софії було запропоновано інші варіанти газопостачання з урахуванням дотримання енергетичної безпеки усього регіону Південно-Східної Європи.

Існують й інші напрямки та проблеми. Серед них - регіон Чорного моря. На першому місці за значенням - Туреччина, на вибудовування відносин з якою, крім усього іншого, впливає історична спадщина; те, що майже 10% населення Болгарії складає турецька меншина, а у 1980-х рр. значну частину турок вигнали з країни; не зовсім зрозуміла позиція Турецької Республіки щодо інтеграції до ЄС і ставлення до цього Болгарії тощо. Особлива увага приділяється відносинам із Республікою Македонією, оскільки питання щодо становища македонської національної меншини в Болгарії зберігає свою актуальність.

На теперішній час Болгарія є аутсайдером у багатьох рейтингах ЄС: це найбідніша країна цього співтовариства, із найнижчим ВВП, її економіка відстає по всіх параметрах. Вона водночас переживає кризи демографічну, соціальну, інституціональну, економічну. Як і раніше, панує безладдя в управлінському апараті і процвітання мафіозних угруповань. Болгарські партії перебувають у стані глибокої структурної кризи. Її основні симптоми - критично низький рівень громадської довіри, відсутність популярних політичних ідей й внутрішньопартійного діалогу, фінансова залежність політичних сил від великого бізнесу. В цілому ж, населення перебуває в стані розчарування, як свідчить одне із соціологіч - них досліджень інституту Геллапа, почуваються найнещаднішими в Європі.

Рух країни шляхом модернізації навздогін йде межею між можливим й неможливим і вимагає повної мобілізації національної енергії впродовж багатьох років. Проблеми, що стоять перед країною, не можуть бути розв’язані швидко, вони потребують тривалих зусиль із проведення структурної, технологічної модернізації, активної інноваційної політики тощо. Це ускладнюється тією обставиною, що політична нестабільність стала перманентним явищем. Крім цього існують не менш важливі проблеми, які відносяться до національної психології. Самі болгарські політологи вказують, що впродовж століть на їх батьківщині не поважали закон, порядок і дисципліну, а швидкі зміни у національній психології неможливі. До цього слід додати особливості політичної культури, що склалася в Болгарії під впливом низки чинників. Серед них: турецький тип владарювання, спадщина якого виявляється, наприклад, у прагненні еліти при владі використовувати національне багатство у власних цілях. У сучасній Болгарії - непомірний вплив олігархів на прийняття рішень в економіці і політиці. Сьогодні вони - найбільші опоненти реформ. Продовжують діяти німецький вплив, пов’язаний із 55-річним правлінням Кобургів; радянський тип державного управління - спадщина 47-річного комуністичного режиму; болгарська політична творчість, зокрема, широкий соціал-демократичний рух тощо. Однак рівень сучасної політич­ної культури Болгарії, як і більшості інших країн колишньої соціалістичної співдружності, продовжує залишатися низьким. Впродовж тривалого часу традиційною державною моделлю тут був авторитарний режим із демократичним фасадом. Ті процедури, які проводила централізована державна влада, були надзвичайно забюрократизованими, а самі владні структури вражені протекціонізмом і корупцією. Для пересічних громадян характерна політична імпульсивність, вони можуть «голосування серцем» одночасно за царя, за лібералів, за соціалістів, без будь-якої системи. Їх голосування є таким своєрідним через те, що вони не бачать зв’язку між економічним самопочуттям і політичними змінами. Більшість з них далека від розуміння неадекватності егалітарних тенденцій сучасному світові, а типовою реакцією на кризові ситуації залишається пошук «винуватців». Тобто народ не воліє розуміти усієї глибини і складності процесів, а хоче простих рішень. За таких умов активно діє російська пропаганда. Одним з наслідків стало погіршення ставлення до українців в Болгарії. За останні роки пересічні болгарські громадяни втомилися від змін, чекають стабільності, поліпшення у соціальній сфері. Але у політологічному лексиконі з’явилося словосполучення «болгарський синдром», що означає відчуття безнадійності і зневіри у можливість будь-яких позитивних змін у житті за допомогою виборів, особливо сильною є недовіра до всіх політиків без виключення. Вона притаманна жителям багатьох країн, але в Болгарії виявляється особливо гостро. Типовий стан болгарських громадян - постійні скарги на корупцію, зростання цін, зниження пенсій і нескінченне безробіття. Болгарське суспільство перебуває у стані глибокої соціальної і моральної кризи. Разом із тим, хоча болгари найменше серед населення Євросоюзу задоволені демократією у своїй країні, альтернативи їй вони не бачать.

Література

Андреев О. Болгарія: радикалізація суспільства /О.Андреєв, К.Польська, А.Грабська [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.dw.com/uk/болгарія-радикалізація- суспільства. а-16806289

Базан В. Європа по-болгарськи : формат суперечностей /В.Базан //ЄвроАтлантика. - 2010. - № 2.

Балтажи М. Українсько-болгарські відносини: погляд у майбутнє /М.Балтажи // Зовнішні справи. - 2012. - № 4.

Бурдяк В. І. Республіка Болгарія на зламі епох: політична трансформація суспільства. - Чернівці, 2004.

Бурдяк В. Політична еліта Болгарії та її роль у державотворчих процесах /В. Бурдяк //Політичний менеджмент. - 2007. - Спецвипуск.

Бурдяк В.І. Трансформація в сфері освіти та культури посткомуністичної республіки Болгарія //Прикарпатський вісник НТШ.- 2014. - № 3 (27).

Валева Е. Л. Инакомыслие и оппозиция в Болгарии в 1980е годы /Е. Л. Валева //Славяноведение. - 2012. - № 5.

Грінько І.М. Міжнародна міграція трудових ресурсів України та Болгарії: вплив на сталий економічний розвиток держав /І.М.Грінько // Економічний часопис - XXI. - 2016. - № 160.

Грушецкий Б.П. Доктринальное оформление основных направлений внешней политики Болгарии (1998 - 2013 гг.) /Б.П.Грушецкий // Грані. - 2014. - № 8 (112), серпень.

Дімітрова Т. Тіньова економіка Болгарії - виклик для фінансової політики країни /Т.Дімітрова // Журнал європейської економіки. - 2012. - Т.11 (№ 4).

Зовнішня політики країн Центральної та Східної Європи: Навчальний посібник. /Кер. авт. кол. О. В. Крапівін. - Донецьк, 2012. - Тема IV. Зовнішня політика Болгарії в 1995

- 2011 роках.

Каплюк К. У Болгарії на виборах перемогли консерватори на чолі з екс-прем’єр- міністром /К.Каплюк [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.dw.com/uk/у-болгарії- на-виборах-перемогли-консерватори-на-чолі-з-екс-прем’єр-міністром.а-17975681

Кріль М. М. Слов’янські країни на зламі епох: трансформація суспільства наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.: Навчальний посібник. - Дрогобич, 2008.

Лавриш Ю. Духовна автокефалія: чому Болгарії вдалося? /Ю.Лавриш // День. - 2016. - 7-8 жовтня.

Лахижа М.І. Болгарський досвід становлення та поглиблення відносин з Європейським Союзом /М.І.Лахижа //Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Асоціація з Європейським Союзом: зарубіжний досвід для України" : 09 черв. 2016 р.

- К.: Київський університет ім. Бориса Грінченка, 2016.

Меліш О.О. Виникнення македонського питання та формування політики Болгарії щодо його розв"язання /О.О.Меліш // Грані. - 2014. - № 5 (109), травень.

Мілова М. І. Посткомуністична опозиція: особливості становлення (на прикладі Болгарії і України) /М. І. Мілова //Держава і право. - 2005. - Вип. 30.

Мілова М.І. На шляху до парламентської демократії: болгарський варіант: Монографія.

- Одеса, 2005.

Мілова М. Партійна система Болгарії в контексті сучасних європейських тенденцій /М. Мілова //Політичний менеджмент. - 2008. - № 4.

Мілова М.І. Вибори та виборча система Болгарії: адаптація до європейських реалій //Гілея. - 2013. - Вип. 69.

Міщенко В. Зовнішня політика Болгарії після вступу до Європейського Союзу /В. Міщенко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2007. - Вип. 69. - Ч. ІІ.

Осадца І. Проблеми формування партійної системи Республіки Болгарія /І.Осадца //Науковий вісник Чернівецького університету. - 2003. - Вип. 173 - 174. - Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини.

Перепелиця Г. Найбільш потужним чинником у перемозі проросійських кандидатів є "гібридна війна" проти Заходу /Г.Перепелиця // День.- 2016. - 15 листопада.

Политическая ситуация в Болгарии - анализ политолога проф. Георги Карасимеонова [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://bnr.bg/ru/post/100289230

Романюк О.І. Посткомуністичні трансформації Болгарії та України: компаративний аналіз /О.І.Романюк [Ел. ресурс] - Режим доступу: periodicals.karazin.ua/drinov/article/download/.../801 Рудич Ф. Політичні лідери і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної Європи /Ф. Рудич //Політичний менеджмент. - 2007. - № 2.

Самарин Г. Аграрная реформа в Болгарии /Г. Самарин //Мировая экономика и международные отношения. - 2000. - № 5.

Семушин Д. Социально-моральный кризис в Болгарии: выборами ситуация в обществе не меняется /Д. Семушин - [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.regnum.ru/news/polit/1657939.html

Симеон Дянков: «Олігархи є найбільшими опонентами реформ» //Тиждень. -2015. - 22 травня.

Смилов Д. Парламентские выборы 2009 года в Болгарии: популизм и европеизация? /Д. Смилов //Сравнительное конституционное обозрение. - 2009. - № 6.

Страшнюк С.Ю. Під тиском Тіто та диктатом Сталіна: як у Болгарії з"явилася "македонська національна меншина" //Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна - 2011. - № 965. - Серія "Історія". - Вип. 43.

Танчев Е. Проблемы осуществления европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод в Болгарии //Сравнительное конституционное обозрение. - 2011. - № 2 (81).

Томкинс А. Политический кризис в Болгарии: взгляд с места событий /А. Томкинс - [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://interaffairs.ru/read.php?item=9235

Федоренко К. Болгарія: (не)проросійський вибір /К.Федоренко //Дзеркало тижня.- 2016. - 19-25 листопада.

Федоренко К. Болгарія: далі - разом із правими? /К.Федоренко //Дзеркало тижня. - 2017. - 1-7 квітня. Черненко Т. В. «Досвід євроінтеграції Болгарії» Аналітична записка Національного інституту стратегічних досліджень /Т.В.Черненко [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1412

Чорній В. П. Історія Болгарії /В. П. Чорній. - Львів, 2007.

Щербань П.М. Спроби лібералізації економічної та політичної системи в Болгарії у 1985-1989 рр.: роль внутрішніх і зовнішніх чинників / П.М. Щербань, Т.Ю.Щербань //Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2013. - Вип. 37.

Boyadjieva P. Inequality in Poverty: Bulgarian Sociologists on Class and Stratification /P. Boyadjieva, P. Kabakchieva // East European Politics & Societies. -2015. - August.

Ganev V. The Legacies of 1989: Bulgaria's Year of Civic Anger /Ganev V. //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 1.

Ghodsee K. Left-Wing, Right-Wing, Everything, Xenophobia, Neo-totalitarism, and populist politics in Bulgaria /K. Ghodsee // Problems of Post-Communism. - 2008. - Volume 55. - Issue 3.

Krastev I. What the Bulgarian Elections Mean for the European Union. Plevneliev's Victory And The Dogs That Didn't Bark /I. Krastev //Foreign Affairs. - 2011. - October, 31.

Lefebvre St. Bulgaria's Foreign Relations in the Post-Communist Era: A General Overview and Assessment / St. Lefebvre // East European Quarterly

https://www.questia.com/.../journal/.../bulgaria-s-foreign-relations-in-the-post -communist O’Brennan J. Bulgarians under the Yoke of Oligarchy /J. O’Brennan https://www.maynoothuniversity.ie/.../New_Left_Review_Bulgarians_under_ the_Y oke_of_Oli garchy.pdf

Pehlivanova P. The Decline of Trust in Post-communist Societies: the Case of Bulgaria and Russia / P. Pehlivanova // CONTEMPORARY issues. - 2009. - Vol. 2. - № 1.

Popova M. Why Doesn't the Bulgarian Judiciary Prosecute Corruption? /M. Popova //Problems of Post-Communism. - 2012. - Vol. 59. - Issue 5.

Rashkova E. R. Party regulation and the conditioning of small political parties: evidence from Bulgaria /E. R. Rashkova, M. Spirova // East European Politics. - 2014. - Vol. 30. - Issue 3.