Російська Федерація

У політичній історії Росії відбилося чимало специфічних рис. Однією з них було те, що сама “метрополія”, якщо бачити в Радянському Союзі імперію, виступила ініціатором її руйнування.

Кроком до демократичного устрою стало запровадження в Російській Радянській Соціалістичній Федеративній Республіці З’їзду народних депутатів. Перші вільні демократичні парламентські вибори в РРФСР пройшли у 1989 р. В основному за допомогою виборчих бюлетенів, тобто ненасильницьким шляхом, при широкій підтримці суспільства в Росії на межі 1980-х і 1990-х рр. відбулася ліберально- демократична і водночас антикомуністична революція. Ідейно-політичним авангардом цієї революції виступили радикали. У 1989 р. вони створили Міжрегіональну депутатську групу, у 1990 р. - рух “Демократична Росія”. В той час діяли три активні громадські групи: відносно невелика група дисидентів на чолі з академіком Андрієм Сахаровим; велика частина наукової і творчої інтелігенції, ядро якої складали “шестидесятники” (люди, які прийшли до більш-менш активної громадської діяльності за часів хрущовської «відлиги» 1960-х рр.); частина радянсько-партійного істеблішменту на чолі з Борисом Єльциним - одним з видних діячів КПРС, який на знак незгоди із її політикою у 1990 р.

29 травня 1990 р. Перший з’їзд народних депутатів Російської Федерації обрав Б.Єльцина Головою Верховної Ради РРСФР. Обрана Б.Єльциним та його однодумцями стратегія утвердження і розширення суверенітету Росії за рахунок радикального скорочення повноважень уряду СРСР стала головною силою, яка розхитувала союзну державу. 12 червня була прийнята Декларація про суверенітет. Це було зроблено без будь- якого узгодження з народом, всупереч Закону СССР «Про порядок вирішення питань, пов’язаних із виходом союзної республіки із Союзу РСР» від 3 квітня 1990 р., який вимагав обов’язкового проведення

референдуму у республіці, яка виходила з СРСР.^[CCCLXXIV] В її тексті містилися

положення, які не тільки суперечили Конституції СРСР, але й ставили під сумнів саму можливість існування Радянського Союзу. Фактично Російська Федерація першою вийшла із складу СРСР. Саме російська Декларація про суверенітет розпочала процес “параду суверенітетів” союзних республік, які приймали аналогічні декларації. Остаточно доля Союзу була вирішена 8 грудня 1991 р. на зустрічі у Біловезькій Пущі, коли президент Російської Федерації Борис Єльцин, президент України Леонід Кравчук і президент Білорусії Станіслав Шушкевич констатували, що «Радянський Союз більше не існує» і проголосили утворення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня того ж року на зустрічі в Алма-Аті до неї приєдналися інші нові незалежні держави, крім країн Балтії та Грузії.

У політичному житті Росії впродовж усієї її історії простежується сильна тенденція персоналізму: на всіх етапах - дорадянському, радянському і пострадянському - принципово важливу роль відігравала перша особа держави у визначенні суспільно-історичного розвитку країни. Так сталося і з приходом до влади Б.Єльцина. 12 червня 1991 р. він став президентом Росії, перемігши у першому турі прямих виборів із 57,3 % голосів на підтримку. Приймаючи присягу, він обіцяв “мирний, правовий, демократичний шлях перетворень”. Саме завдяки йому Росія дійсно швидко стала на шлях змін.

Були запущені три головні реформи: лібералізація внутрішньої і зовнішньої торгівлі, вільне ціноутворення (відмова від адміністративного регулювання цін), масова приватизація. Авторами програми ліберальних економічних трансформацій були члени нового уряду Є.Гайдар, А.Чубайс, А.Шохін, Г.Бурбуліс та інші. Принципи нової економічної політики відповідали концепціям відомих американських економістів, зокрема, Дж. Сакса, які вважали за потрібне мінімізувати втручання держави до економіки. Все це пропонувалося здійснити методами “шокової терапії”: нерентабельні підприємства збанкрутують, а ті, які зможуть вижити, перебудуються на випуск конкурентоспроможної продукції. “Шоко- терапія” мусила “вилікувати” і людей, налаштувати їх на виживання власними силами у нових умовах, не сподіваючись на опікування державою. Тодішні газети писали: «Майбутнє принесе нам нові ціни і забуті товари». По суті, очікувалася модернізація, яка мала створити умови життя «як на Заході». Структурна трансформація, інституціональні реформи, підтримка законності і правопорядку залишилися поза увагою «молодих реформаторів».

З 1 січня 1992 р. ціни на більшість товарів і продуктів були відпущені. Їх зростання виявилося катастрофічним: тільки протягом того самого року ціни збільшилися у 36 разів. Заробітна плата і соціальні виплати не встигали компенсувати зниження купівельної спроможності населення. Усі заощадження людей миттєво знецінилися. Переважаюча більшість населення опинилася за межею бідності (восени 1991 р. середня зарплата у Москві складала 7 доларів) і почала шукати способи вибратися звідти. 29 січня 1992 р. набув сили указ президента “Про свободу торгівлі”, що надав російським громадянам можливість займатися підприємництвом у сфері торгівлі. Маса людей кинулася вести торгово-посередницьку діяльність. Проте зростання торгово-посередницьких операцій відбувалося на тлі падіння обсягів промислового виробництва: від 1991 до 1999 р.

Лібералізувавши ціни, уряд взявся за приватизацію державних підприємств. Формальна схема відповідала принципам “народної приватизації”. У 1992 р. дорослі громадяни Росії одержали по одному приватизаційному ваучеру, вартістю 10 тисяч рублів, який давав право на придбання акцій підприємств, а державні підприємства перетворювалися на акціонерні товариства. По всій країні створювалися чекові інвестиційні фонди із завданням накопичити кошти населення і забезпечити інвестиції у виробництво. Проте через інфляцію ваучери швидко знецінилися. Фонди оголосили себе банкротами і зникли. Підприємства, в які ваучери вкладалися, виявилися збитковими і прибутків акціонерам не приносили. Люди за безцінь віддавали їх різним махінаторам. В результаті більша частина приватизаційних чеків опинилася в руках керівництва та його оточення. А для переважаючої більшості населення “народна приватизація” закінчилася нічим.

Уряд гостро потребував “живих грошей”, і тому замість ваучерної форми приватизація державної власності він вдався до залогових аукціонів. Пакет акцій передавався за заниженою вартістю у залог, як правило, великому комерційному банку. В разі неповернення державою боргу, а це стало правилом, банк ставав повноправним власником акцій, приймаючи у володіння і саме підприємство.

Гострою проблемою виявився дефіцит бюджету. Задля підтримання хоча б на колишньому рівні фінансування соціальної сфери, охорони здоров’я, освіти, культури доводилося збільшувати дефіцит. Нездатність уряду покривати свої витрати з податкових надходжень змушували його збільшувати зовнішні і внутрішні запозичення. Практично вся емісія Міністерства фінансів складалася із державних казначейських зобов’язань (ДКЗ) під 120% річних. Але короткотермінові цінні папери потребували постійного оновлення замість погашених, що тягло за собою необхідність зростаючої кількості грошей для погашення відсотків. Висока прибутковість ДКЗ відтягувала гроші з реальної економіки і призводила до подальшому падіння інвестиційної діяльності. Адже інвестування у виробництво приносило 20% річних, а ДКЗ - 120%. До того ж курс рубля був завищений, що не відповідало низькій ефективності російської економіки.

До середини 1998 р. прибутків, які держава одержувала від розміщення нових ДКЗ, вже не вистачало навіть для виплат по раніш розміщених паперах. Піраміда ДКЗ надавала можливість певний час під високі відсотки одержувати величезні запозичення і затикати бюджетні дірки. Але в решті решт вона зруйнувала бюджет непосильними процентними виплатами. Стався дефолт: 17 серпня 1998 р. уряд Російської Федерації і Центробанк Росії оголосили спільну заяву про односторонню відмову від обслуговування державних короткотермінових облігацій і припинення торгівлі ними, а також про розширення меж валютного коридору (до того існував фіксований завищений курс рубля).

Після дефолту 1998 р. у російській економіці, яка минула болісний процес санації, намітився підйом і у наступні роки економічна ситуація продовжувала поліпшуватися. За умов значної девальвації рубля і дешевого виробництва російський бізнес використовував вільні потужності, які залишилися від радянських часів. Благотворним фактором, що сприяв наповненню бюджету, стало зростання світових цін на нафту. Оцінки економічних перетворень Росії єльцинського періоду не можуть бути однозначними. З одного боку, відбувся демонтаж основних елементів віджилої командно-адміністративної системи і перехід до ринкової економіки із приватною власністю, розширенням можливостей підприєм­ницької діяльності, виходом Росії на міжнародну економічну арену. З іншого боку, залишилася складність загальної економічної ситуації в країні. Відбулося дуже значне падіння виробництва. Недосконале законодавство, всезагальна бюрократизація і корупція, високий рівень економічної злочинності не сприяли інвестиційній діяльності зокрема і економічним успіхам в цілому. Держава виявилася неспроможною виконувати взяти на себе зобов’язання.

На такому економічному фоні йшли складні суспільно-політичні процеси. Б.Єльцин насамперед піклувався про зміцнення своєї влади. Були створені президентські структури - Рада Безпеки і Президентська Рада, запроваджена посада Державного Секретаря. На місцях вводився інститут представників президента, які виконували владні повноваження в обхід місцевих Рад. Безпосередньо самим президентом формувався уряд, управління здійснювалося на основі президентських указів. Ці заходи виправдовувалися необхідністю якнайшвидше зламати старий партійно - державний апарат. Проте вони суперечили положенням конституції 1978 р., яка усю повноту влади віддавала системі Рад народних депутатів. Вищим органом влади визнавався З’їзд народних депутатів, а у проміжках між з’їздами - Верховна Рада РРСФР. Уряд був підзвітний Верховній Раді.

Тобто утворилося двовладдя. Політична криза призвела до військового зіткнення прибічників Верховної Ради і президента 3 - 4 жовтня 1993 р. Білий дім, де знаходилася частина опозиційно налашто­ваних депутатів Верховної Ради за наказом Б.Єльцина обстріляли кумулятивними снарядами. Білий дім пав. Події 3 - 4 жовтня 1993 р. залишаються предметом дискусій з точки зору політичного і морального характеру. Частина іноземних оглядачів назвала ті події “розстрілом демократії”, інші - “своєрідним шляхом Росії до неї”.

Одержавши перемогу, президент підписав указ про проведення виборів до нового законодавчого органу - Федеральних Зборів, що мали складатися з двох палат - Ради Федерації і Державної Думи. 22 жовтня підписаний указ “Про основні начала організації державної влади у суб’єктах Російської Федерації”, який оголошував вибори до пред­ставницьких органів влади в регіонах у період з грудня 1993 по березень 1994 р. 26 жовтня 1993 р. указом “Про реформу місцевого самоврядування в Російській Федерації” діяльність місцевих рад припинялася. Їх функції передавалися головам місцевої адміністрації. Таким чином, в результаті придушення опору опозиційних сил і кількох президентських указів радянська влада була ліквідована. Залишалося закріпити зміни прийняттям нової конституції і виборами до нового парламенту Росії.

12 грудня 1993 р. на референдумі 58,4% учасників голосування (32,3 % загальної чисельності виборців Російської Федерації) підтримали президентський проект конституції. Нова конституція встановлювала змішану - президентсько-парламентську республіку. Насправді вона закріпила домінування інституту президента. Одночасно з референдумом проходили вибори до Державної Думи. Її права були значно урізані у порівнянні із повноваженнями розпущеної Верховної Ради. Зокрема, депутати втратили право контролю над діяльністю адміністративних органів (право депутатського запиту). За цими виборами провели вибори до місцевих Дум, створені замість розпущених рад. Таким чином, відбувся суттєвий відступ від демократії, оскільки за демократичним фасадом затверджувалася по суті необмежена влада президента.

У 1994 - 1996 рр. - оформлення єльцинського політичного режиму, авторитарного за своєю суттю. Президент на федеральному рівні, губернатори на регіональному, мери на місцевому - формували владну вертикаль на основі патронально-кліентарних взаємовідносин. Доступ до нової політичної еліти ставав все більш закритим. На федеральному рівні особливого значення набув такий позаконституційний механізм, як адміністрація президента, яка піднеслася і над урядом, і над Федеральними Зборами. У 1997 - 1998 рр. політологи і журналісти заговорили про появу в країні олігархів і олігархії, тобто людей, які слідом за присвоєнням величезної економічної влади висунули претензії на владу політичну. У той же період громадськості стало відомо про існування у Росії “сім’ї”, до якої разом із найближчими родичами Б.Єльцина входили найвпливовіші олігархи і яка, з точки зору владних можливостей, стала російським інститутом № 1. Терміном “сім’я”, запозиченим із лексикону італійської мафії, у всіх пострадянських державах стали позначати вузьке коло персон, причому не тільки кревних родичів, допущених у правлячу панівну групу, що розпоряджається на власний розсуд багатствами країни і, відповідно, визначає її політику.

У 1996 р. пройшли вибори президента. Більшість населення, незадоволена тим, що відбувалося в країні, була ладна проголосувати проти Б.Єльцина. У лютому-квітні 1996 р. рейтинг президента знаходився на дуже низькому рівні і у кілька разів поступався рейтингу комуніста № 1 - Геннадія Зюганова. Проте Б.Єльцин за підтримки своєї команди, а також завдяки адміністративному ресурсу, фінансуванню з боку олігархів, а також особистій активності зміг змінити тенденцію. Він виступив з низкою ініціатив, спрямованих на завоювання симпатій на свій бік, наприклад, пообіцяв підвищити пенсії і врегулювати конфлікт у Чечні. Головним гаслом стало: “Голосуй, або програєш!” Малося на увазі повернення комуністичного режиму. Відторгнення минулого виявилося для більшості населення сильніше незадоволення сьогоденням. В результаті 3 червня

1996 р. у другому турі голосування Б. Єльцина підтримали 53,8 %

учасників виборів, Г. Зюганова - 40,3%. Однак переобрання Б.Єльцина не призвело до стабілізації ситуації в країні. У всіх гілках влади процвітали корупція, фінансові махінації. Престиж влади катастрофічно падав. Звичайним явищем стали терористичні акти, замовні вбивства банкірів, підприємців, політичних діячів, журналістів. В країні не склалися структури громадянського суспільства, які в країнах західної демократії виступають противагою всевладдю державних чиновників.

Падав престиж самого президента. До того ж стан здоров’я Б.Єльцина був настільки поганий, що він здебільшого знаходився не у своєму робочому кабінеті, а на лікуванні, де “працював з паперами”.

15 травня 1999 р. вперше за історію Росії Державна Дума розглянула питання про дострокове припинення повноважень президента. Процедура імпічменту була ініційована ще у 1998 р. на підставі п’яти звинувачень на адресу Б.Єльцина: розвал Радянського Союзу; трагічні події осені 1993 р.; розв’язування війни у Чечні; розвал армії; геноцид російського народу. Проте на жодне із звинувачень у Державній Думі не набралося необхідних 300 голосів. Ті, хто виступав проти імпічменту, закликали до збереження стабільності в країні. Спроба відсторонити президента від влади провалилася, і президент наче б то зберіг свої позиції. Однак 31 грудня 1999 р. він несподівано для всіх у телевізійному зверненні до співгромадян заявив про свою добровільну відставку і передачу президентських повноважень голові уряду В. Путіну, якого ще у серпні назвав своїм наступником. Епоха Бориса Єльцина закінчилася. Сам він помер 24 квітня 2007 р. Згідно соціологічних опитувань, понад 80% росіян вважають, що він повів Росію від соціалізму до капіталізму найбільш неправильним маршрутом. Ціна модернізації виявилася для надто багатьох неприйнятною. Бо замість обіцяного народного демократичного капіталізму створився капіталізм чиновницько-олігархічний. На його верхівці центральне місце належало самому Б.Єльцину.

В якості прем’єра В. Путіну вдалося набути великої популярності серед населення. Його першою акцією було жорстке придушення широкомасштабного вторгнення чеченських бойовиків на територію Дагестану. Він активно використовував ЗМІ для створення іміджу молодого, енергійного, компетентного, раціонального і рішучого політика. Вже у вересні 1999 р. рейтинг його популярності перевищував 70%, на такому рівні з невеликими коливаннями він залишався увесь час його перебування на президентській посаді перших двох каденцій^[375]. Поява нового рішучого керівника країни на тлі глибокої соціальної, економічної і моральної кризи суспільства справила дуже сильне враження на населення і різко підвищило загальний тонус соціального життя. Усі показники соціальний настроїв стрімко пішли вгору, не дивлячись на те, що економічна ситуація на той момент залишалась поганою.

26 березня 2000 р. на дострокових президентських виборах, у яких брали участь 11 російських політиків, вже у першому турі В.Путін переміг з 52,9 % голосів виборців проти 29,2% Г.Зюганова. 14 березня 2004 р. на нових президентських виборах -ще переконливіша перемога: його підтримали 71,31% виборців, в той час як за головного конкурента, висуванця КПРФ, М.Харитонова - тільки 13,69%.

Досить швидко, вже під час першого терміну свого перебування на президентській посаді, В.Путін показав, що він не буде простим наступником Б.Єльцина, і що його політика матиме суттєві відмінності. Він акцентував, що “перехід до демократії і ринкової економіки на початку 90-х рр.” був “одним з найбільших досягнень нашої країни в ХХ ст.”, але назвав неприйнятними ціну і негативні наслідки єльцинської модернізації, серед них - масову злиденність, розклад державності, дефолт і фінансовий крах 1998 р.. Він різко засудив “політичні спекуляції на природному прагненні людей до демократизації, серйозні прорахунки при проведенні економічних і соціальних реформ”. Найбільшою геополітичною катаст­рофою ХХ ст. російський лідер назвав розвал СРСР. Відновлення величі російської імперії стало стрижнем його зовнішньої і внутрішньої політики.

У 2000 р. з метою зміцнення центру була здійснена реорганізація держави. Створювалося 7 федеральних округів^[376], які виступали проміжними і водночас з’єднуючими ланками між центром і 89 регіонами Росії, які існували на момент вступу В.Путіна на посаду президента (на початку 2016 р. офіційно їх нараховувалося 95). Федеральні за своїми кордонами співпадали з військовими округами. Ідея полягала у тому, щоби приборкати “феодальну вольницю” у регіонах, привести дії і постанови їхніх влад у відповідність із загальнофедеральними законодавством і політикою. Треба підкреслити, що наявність в РФ такої великої кількості адміністративно-територіальних одиниць із власними представницькими і законодавчими органами є серйозною передумовою для відцентрових тенденцій. Аби запобігти їм, В.Путін і здійснив зазначені перетворення, які суттєво обмежили самостійність суб’єктів федерації.

Взагалі, лінія В.Путіна полягала у обмеженні самостійності у всіх сферах, тобто до посилення авторитаризму. Від самого початку його пере­бування при владі позначилася така тенденція: важливі посади займали колишні або діючі військові чи то «силовики». Також слід наголосити на важливій ролі Федеральної Служби Безпеки, яку часто сприймають як спадкоємниці зловісного Комітету Державної Безпеки радянських часів. Насправді, ФСБ є, радше, політичною правонаступницею КПРС. Саме

служба безпеки виконує нині ті функції «універсального наглядача» за економікою й політикою, які були притаманні комуністичній партії. Силовики взяли під свій контроль все: потоки капіталів, виробництво, засоби масової інформації тощо. Нічого не виробляючи, вони звикли одержувати багато, все більше і більше за умов зростання цін на

енергоносії. Коли ті почали знижуватися, силовики вдалися до

інтенсифікації ресурсу насильства, прагнучи не втрачати свої статки. Те, що вони пришли до влади в Росії, зумовлювалося не тільки особистими вподобаннями В.Путіна. Тому сприяла і чеченська війна, яка створила ситуацію, коли цивільні особи нічого не могли вдіяти, сподівання покладалися на силовиків. Відтоді вони посіли центральне місце у системі влади, підм’явши під себе закон. З часом незалежна судова влада в Росії перетворилася на фікцію, взагалі, були зруйновані інститути ринкової інфраструктури, що негативно позначилося на економічній ситуації в країні. Державний тероризм в економіці розквітнув пишним цвітом: силовики вдавалися до залякування бізнесменів, аби ті легше погоджувалися віддавати свій бізнес або сплачувати данину. В країні сформувалася система «монетократії», тобто влади грошей.

Серед політичних реформ 2001 р. важливе значення мав новий федеральний закон про політичні партії, який змінив багатопартійну систему Росії, обмежив можливості створення нових партій і за суттю вигнав з політичного життя дрібні партії (мінімальна чисельність складу партії визначалася у 10 тис., а з 2004 р. - 50 тис. членів). Закон посилив контрольні функції держави на виборах і побічно сприяв посиленню позицій партії влади - “Єдиної Росії”. Вона була тріумфатором на виборах до Державної Думи як наприкінці 2003 р.^[377], так і наприкінці 2007 р. У 2004 р. бар’єр для партій було піднято з 5 % до 7% голосів усіх виборців. У 2007 р. до парламенту йшли 11 партій, пройшли лише 4: “Єдина Росія” - 64,3% голосів виборців (315 місць в Думі), комуністична партія - 11,5%

(57 місць), ліберально-демократична партія - 8,14 % (40 місць), “Справедлива Росія” - 7,7 % (38 місць). Тобто “Єдина Росія” набула можливості самостійно проводити будь-які рішення. Політична опозиція і багатопартійність впали в стан глибокої кризи.

Другий напрям перетворень В.Путіна - відсторонення деяких олігархів від політичної влади. Перше виявлення він одержав навесні 2000 р., коли під удар потрапили В.Гусинський та Б.Березовський, а також медіаімперії, які їм належали. Генеральна прокуратура висунула їм звинувачення, у першу чергу пов’язані із шахрайством і злочинами, скоєними під час приватизації. Влітку-восени того ж року обидва олігархи виїхали з Росії. Влітку 2003 р. Генеральна прокуратура порушила 7 карних справ проти керівництва нафтової компанії ЮКОС на чолі з М.Ходорковським, який виявляв намір активно займатися політикою. Після нетривалих проявів протесту бізнес-еліта під тиском президентських порад не втручатися не у свої справи, швидко принишкла¹. Після процесу над М.Ходорковським і встановлення жорсткого контролю над великими фінансово-промисловими групами, їх зрощення із вищими ешелонами влади (насамперед із близьким до президента колом осіб) процес приватизації в економіці було розгорнуто у протилежному напрямку: суттєво зросла частка економіки під контролем держави, прямим (у вигляді державний корпорацій) або опосередкованим. Утворилася система державного капіталізму, у якому роль держави настільки зросла, що міжнародні оглядачі вважають, що не варто говорити про ринкову економіку в Росії.

Разом із тим процес зростання капіталів не припинився. На Заході В.Путіна початкового періоду вважають однією з найбагатших осіб світу^{[378] [379]. У 2016 р. заступник міністра фінансів США А.Шубін навів відомості про патологічну корумпованість російського лідера, на підставі даних ЦРУ оцінивши його статки в 40 млрд. доларів. За часів В.Путіна побільшало доларових мільярдерів і мільйонерів. Проте не можна сказати, що вони почуваються впевнено: більшість їх капіталів розміщено у закордонних банках та офшорних зонах, вони мають нерухомість в інших країнах, а їхні особисті літаки завжди напоготові.}

Третій напрям внутрішньої політики В.Путіна - ринкові нововведення в економічній та соціальній сферах. Починаючи з 1999 р. і надалі зростання російського ВВП було не меншим, ніж 6% щорічно. Це дозволило успішно виплачувати зовнішні борги, а також підвищувати, хоча не на багато, зарплати та пенсії, постійно знижувати інфляцію. Цьому сприяли не тільки високі світові ціни на нафту, але й поступове зростання російської промисловості, особливо виготовлення озброєння. Разом із тим жорстким заходом виявилася реформа житлово-комунального господарства. У 2003 р. прийнятий Житловий кодекс, який скасував федеральні стандарти граничної вартості комунальних послуг, а також максимальної частки сімейного прибутку, витраченого на їх сплату. Держава фактично звільнила себе від зобов’язань із забезпечення безкоштовним житлом соціально вразливих категорій громадян. Влітку 2004 р. був прийнятий федеральний закон, що скасував практично усі пільги, якими до того користувалося понад 103 млн. громадян Росії. Замість того запроваджувалися грошові компенсації. Однак вони надавалися тільки найбільш соціально вразливим категоріям пільговиків. Забезпечення деякими пільгами передавалося на розсуд місцевих влад, які на відміну від багатої Москви завжди мали і мають фінансові проблеми. Разом із тим не можна не визнати, що відбувалися деякі покращення добробуту населення, особливо у великих містах.

Наприкінці другого президентського терміну В.Путіна було знайдено спосіб залишити при владі всенародно визнаного керівника. За його підтримки пропрезидентська партія “Єдина Росія” в якості свого кандидата на наступних виборах 2 березня 2008 р. висунула Дмитра Медведева. В російських традиціях авторитаризму президент призначив свого наступника - людину, з якою пропрацював 17 років. Д.Медведев був керівником президентської адміністрації, першим віце-прем’ером. Тільки- но ставши кандидатом в президенти, Д.Медведев запропонував В.Путіну в майбутньому очолити уряд, що і сталося відразу після інаугурації. Тобто контроль за станом справ у країні В.Путін зберіг. На президентських виборах Д.Медведев набрав 70,28 % голосів (були припущення, що

показник трохи підкоректували, аби він не був більшим, ніж 71,31 % у В.Путіна у 2004 р.), Г.Зюганов - 17,72 %, В.Жириновський - 9,34 %, А.Богданов - 1,29 %. Явка виборців становила 69,78 %. Народ голосував за стабільність, що асоціюється з іменем В.Путіна та його наступника. 3 березня в Москві пройшли мітинги незгодних з результатами виборів, та їх розігнала міліція.

7 травня 2008 р. відбулася інаугурація нового президента. Показовий такий факт: після того, як Д.Медведев приніс присягу, першим виступив не він, а В.Путін із звітом про успіхи і заявою, що головним для нього на посту президента було “берегти Росію”, і цьому правилу він слідуватиме “все життя”. В свою чергу Д.Медведев запевнив, що політичний курс буде продовжено. Головна мета - перетворення Росії на “найкращу державу в світі”. Новий президент пообіцяв боротися за права людини, розвиток громадянських і економічних свобод, модернізацію промисловості і сільського господарства, створення бази для потужних інвестицій - фактично перерахував те, що при В.Путіні занепало. Окрім того - підвищення рівня життя народу, боротьба проти корупції і правового нігілізму, досягнення верховенства закону і свободи засобів масової інформації. Також головною метою визначено трансформацію Росії у соціальну ринкову державу, а національна ідея - «свобода і справедливість, громадянська гідність, благополуччя і соціальна відповідальність людини». Деякі політологи назвали нового президента «ліберальним обличчям Росії для Заходу».

Д.Медведев спробував зрушити справу модернізації країни. У своему зверненні «Росія, вперед!», оприлюдненому 11 вересня 2009 р., він

поставив питання руба: або реалізація нової стратегії і модернізація економіки, або деградація і смерть. Акцентувалися основні вади російської економіки: залежність від експорту сировини, низька продуктивність праці, відсутність інноваційності, низька конкурентоспроможність. Президент запропонував новий поштовх розвиткові промисловості, модернізувавши її, і тим самим збільшивши енергоефективність і зростання продуктивності праці, що, в свою чергу, дозволить підвищити рівень життя населення країни.

Але зростання російської економіки на межі століть - це зростання без розвитку, завдяки видобутку і продажу паливно-сировинних ресурсів. В свою чергу це має зворотній бік - послаблення стимулів для перетворення економіки, підвищення її ефективності та диверсифікації. Чимало країн, багатих на нафту, так і не змогли вибратися із “пастки бідності”. Шалені прибутки від нафти збагачують її експортерів, проте майже нічого не дають іншим секторам промисловості і населенню в цілому. Є навіть словосполучення “сировинне прокляття”, яке позначає дисбаланс у нерозвиненій економіці, на яку несподівано падають величезні гроші, одержані без особливих економічних зусиль. Ці гроші замість того, щоби стимулювати економіку, можуть довести її ледь не до повного колапсу, знецінивши як самих себе, так і працю, задавивши усі інші галузі промисловості, окрім видобувної. 74% експорту Росії - саме сировина, і 64% її експорту - енергоносії.

У економістів існує термін “голландська хвороба економіки” - коли держава “сидить” на експорті товарів з низькою доданою вартістю (банани - Еквадор, нафта і газ - Росія тощо), і в неї немає стимулів розвивати високотехнологічні галузі. Історія свідчить: у ХХ ст. країни, у яких немає серйозних запасів корисних копалин (наприклад, Фінляндія або Японія), розвивалися набагато швидше, ніж ті, у яких такі запаси були. До того ж держави із слабким внутрішнім ринком, економіка яких спрямована на подібний експорт, як правило, менш демократичні. Вони меншою мірою залежать від своїх громадян, а також від податків, які ті сплачують, адже більшою мірою вони залежать від експортної виручки. Хоча світова кон’юнктура виявилася дуже сприятливою і кошти від продажу нафти і газу значно зросли, путінське керівництво не спрямувало їх на інноваційний розвиток держави, а, навпаки, ще більше посилило залежність від продажу енергоносіїв.

План модернізації Д.Медведєва назвали планом «чотирьох І»: інновації, інститути, інфраструктура, інвестиції. Він втілився у програмі розвитку російської економіки «Стратегія 2020», націленій на оживлення її інтелектуальних сторін. Мільярди державних коштів - на створення інноваційного міста Сколково, до найбільшого в світі інвестиційного фонду нанотехнологій, на розвиток університетів, на приваблення на батьківщину російських емігрантів та їхніх компаній з-за кордону. Сторонні, незаангажовані аналітики позначили російську модернізацію як «4Н»: нездійсненні мрії, неефективність, нестабільність, некомпетентність. А в президентській стратегії головний недолік - сподівання на те, що приїдуть вчені з-за кордону і все винайдуть.

Звичайно, Д.Медведєв не мав наміру реформувати політичну систему згори до низу, проте розумів опір з боку корумпованої бюрократії, якій модернізація не потрібна, бо ускладнює її існування. Політика залишилася такою, якою й була із незмінним авторитаризмом, монополізмом, корупцією. У вересні 2008 р. президент оголосив боротьбу з корупцією «невідкладним завданням держави». Розпочалася так звана «антикорупційна кампанія», однак суттєвих результатів, як визнав сам Д. Медведєв, досягти не вдалося¹. Росія і досі залишається однією з найбільш корумпованих країн світу. За підсумками 2015 р. вона посіла 119-е місце в індексі сприйняття корупції, складеному Transparency International^{[380] [381]. Усього в рейтингу - 168 держав. Крім РФ на 119-ому місці - Азербайджан, Гайана і Сьєрра-Леоне.}

Але за умов глобалізації ті чи інші загальні тенденції розвитку світу проникають всюди. Деякий час тому соціологи заговорили про складання в країні «креативного класу» - генерації активних, працюючих професіоналів, які добре заробляють: бізнесмени середньої руки, юристи, компьютерники, менеджери, журналісти, лікарі, студенти та ін. Чисельність цього прошарку оцінювалася у приблизно 10 - 15 млн., тобто 7 - 10% населення країни. Якщо раніше вони виступали за путінську стабілізацію, то наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. прийшло невдоволення тим, що попри свій добробут, вони залишаються безправною масою в олігархічно-чиновницькій системі.

Особливий сплеск громадської активності в Росії викликали вибори до Державної думи 4 грудня 2011 р. та президентські 4 березня 2012 р. За офіційними даними, при явці 60,21% голоси щодо майбутніх парламентарів розподілилися так: за кандидатів від партії влади «Єдина Росія» - 49,32 % (238 місць), Комуністичної партії Російської Федерації - 19,19 % (92), «Справедливої Росії» - 13,24 % (64), Ліберально- демократичної партії Росії - 11,67% (56). Решта партій не набрала необхідних 5%^[382]: «Яблуко» набрало 3,43 % голосів, «Патріоти Росії» - 0,97 %, «Права справа» - 0,60 %. Хоча провладна партія одержала

найбільше, однак її результат став надзвичайно показовим. По-перше, вона втратила конституційну більшість. По-друге, її результат знизився від попереднього на 14,98%. По-третє, полівішання настроїв електорату виявилося у зростанні підтримки комуністів. По-четверте, значна частина населення і міжнародних оглядачів були впевнені у масовому фальшуванні результатів. Фальшування мало місце і на виборах до російського парламенту 18 вересня 2016 р.¹

5 грудня 2011 р. в Москві на Чистих Прудах зібрався опозиційний мітинг незгодних із результатами виборів. За оцінками організаторів, на ньому були присутні 7 тис. осіб. Це стало початком так званого «білого руху», опозиційного владі. Як відзнаку його учасники використовували білий колір (стрічки, повітряні кульки, прапори) - символ боротьби за чесні вибори. 10 грудня пройшов масовий мітинг на Болотній площі у Москві під гаслами: «Шахраї і злодії, поверніть вибори!», «Поверніть мій голос!», «Досить нас ігнорувати!». За даними МВС, в акції взяли участь 20 - 25 тис. осіб, проте всі бажаючі на площі не вмістилися. 24 грудня акція «За чесні вибори» зібрала на московському проспекті академіка Сахарова від 30 тис. осіб (за даними МВС) до 300 тис. осіб (за даними організаторів). Акції проходили і в глибинці, і у великих містах, таких як Санкт- Петербург, Владивосток, Новосибірськ, Красноярськ, Кемерово та інших, усього - у 99. Мітингувальники висловлювалися не тільки на адресу парламентських, але й президентських виборів. У першому випадку висувалася вимога скасування підсумків фальсифікованих виборів і притягнення до відповідальності винних, у другому - заклик до російських громадян не голосувати за прем’єра.

Виявляючи глибинну сутність протестного руху, політологи визначили його як несистемну ліберальну опозицію. Сенс її вимог - у рішучому переформатуванні існуючої системи за зразками західних демократій, тобто заміні «імітаційної» партійно-парламентської системи на повноцінну, конкурентну представницьку демократію (з одночасною заміною відповідних посадовців), створенні підзвітної парламенту правоохоронної системи, незалежного судочинства. На думку лідерів руху, такі перетворення мали оздоровити не тільки політичну систему, але й інші сфери соціального буття. Західна громадськість вітала ті події як початок «російської весни» і кінець путинської Росії. Але Кремль розцінив акції протесту як елемент зусиль Заходу на чолі з США із підриву ^{[383] [384] стабільності правлячого режиму. В.Путін публічно висловив припущення, що демонстрації в Росії проплачувалися Державним департаментом Сполучених Штатів Америки. Впродовж лютого по всій країні на противагу акціям «За чесні вибори» проводилися «путинги» - масові мітинги на підтримку кандидата в президенти В.Путіна. Хоча в них вбачалося керівництво з боку влади (однаковий одяг активістів, організований транспорт, харчування, виступи артистів), однак не можна заперечувати того, що багато людей були щирими у своїх прагненнях зберегти сильну владу у стабільній країні.}

4 березня 2012 р. на виборчі дільниці, за офіційними даними, прийшли 65,34% тих, хто мав право голосу. У першому турі В.Путін набрав 63,6% голосів. У Геннадія Зюганова - 17,18 %, Михайла Прохорова - 7,98 %, Володимира Жириновського - 6,22 %, у Сергія Миронова - 3,85 %. Представники опозиції заявляли про наявність великої кількості порушень під час виборчої кампанії: перешкоди для висування та реєстрації кандидатів, незбалансоване висвітлення кампанії у ЗМІ, адміністративний тиск тощо. Але, безперечно, значна частина російського електорату залишається відданою тричі президенту. Російське суспільство значною мірою просякнуте авторитаризмом. Іноземні спостерігачі назвали повернення В.Путіна у президентське крісло суто символічним, адже він ніколи не випускав з рук реальної влади. Після інавгурації 7 травня В.Путіна Д.Медведєв зайняв крісло прем’єр-міністра, а також голови партії «Єдина Росія».

Йдучи на треті президентські вибори, В.Путін заявляв, з одного боку, про наступність курсу - «без забігання вперед», а з іншого - пообіцяв, що застою у розвиткові країни не буде: багато зміниться і в економіці, і в соціальній сфері, влада візьметься нарешті за розв’язання національного питання і за проблеми з мігрантами, стане активно залучати громадян до управління державою, прибере зайві бюрократичні бар’єри і т. ін. Президент прийняв лідерів несистемної опозиції (Бориса Нємцова від «правих», Сергія Удальцова від «лівих» та ін.). Спростилася процедура реєстрації політичних партій. Але політологи помітили, що справжній намір - роздробити електорат і вивести на арену «клоунів» - партії, які продемонструють народу, що протестний рух складається із несерйозних діячів, або відтягнуть на себе голоси громадян, схильних до екзотики. Прикладами можуть бути партія Кохання і по.ізму, або Субтропічна партія, яка обіцяла добитися для всіх регіонів Росії цілорічної температури +20 градусів.

Разом з тим правоохоронні органи жорстко поставилися до учасників масових акцій 6 і 7 травня, а також 12 червня 2012 р. Сотні громадян доправили до поліцейських відділків за протестну символіку. Якщо за ініціативи Д.Медведєва Дума прийняла закон про скасування відповідальності за наклеп, то вже у липні 2012 р. депутати знову повернули статтю «Наклеп» до Кримінального Кодексу: максимально суворе покарання - штраф до 5 млн. рублів або обов’язкові роботи на термін до 480 годин. Особливо завзятим критикам режиму загрожує фізичне знищення. 27 лютого 2015 р. під стінами Кремля застрелили найяскравішого опозиціонера Б.Немцова. Це трапилося за два дні до Маршу протесту, спрямованого проти політики влади. За задумом організаторів, він мав дати поштовх новій мобілізації масових протестів, подібних до виступів 2011 - 2012 рр. Однак вбивство Б.Немцова змінило ситуацію: масові мітинги у Москві і деяких інших містах Росії пройшли як скорботні заходи і не призвели до нової протестної хвилі. Вбивці пояснювали свій вчинок помстою за зневажання Аллаха з боку своєї жертви, хоча такого ніколи не траплялося. Їх засудили, проте замовники не встановили. Світова спільнота оцінила цю подію як атаку на все громадянське суспільство в Росії, як терористичний акт, що має залякати тих, хто незгодний із курсом Кремля. Вбивство політика стало логічним продовженням того повороту до репресивної політики, яку російська влада почала проводити по відношенню до своїх публічних опонентів після повернення В.Путіна на президентську посаду у 2012 р.

До середини 2010-х років нова соціальна активність зійшла до фрустрації, зовнішньої і внутрішньої еміграції. Масові виступи на Болотній площі і на проспекті Сахарова показали, що масштаб протестної мобілізації був недостатнім, аби створити серйозні виклики режиму, проте їх демонстративний ефект виявився значним. В.Путін злякався: якщо дозволити подібну активність ще півкроку, так вийдуть не 300 тисяч, а 3 мільйони. Він вирішив суттєво переглянути внутрішню і зовнішню політику. Головне - формування нового політичного режиму в Російській Федерації - режиму виключно репресивного характеру.

За правління В.Путіна значення персоналізму сягнуло дуже високо: його роль більша, ніж у царів, проте нижча, ніж у Й.Сталіна. В.Путін реально є єдиним суб’єктом у політиці, оскільки з усіх важливих питань рішення приймає тільки він. Усю політику країни, вектор її подальшого руху визначає одна-єдина особа. Все, що нині відбувається в РФ, робиться або за його безпосередньою вказівкою, або у намаганні йому сподобатися. Він є фактично єдиновладний лідер країни, який не має факторів стримування і противаг. Існує демократична оболонка, але насправді діє повновладний диктатор, якому непросто дається контроль над величезною країною. В.Путін зібрав державу до єдиного центру. Існує надзвичайно централізована авторитарна система, а федерація - для проформи.

Національно-державне будівництво у Російській Федерації на початку 1990-х рр. було ускладнене територіальними суперечками та міжетнічними конфліктами у деяких регіонах. Особлива проблема для Росії - Чечня. Події 1991 р., пов’язані із серпневим путчем і дезінтеграцією СРСР, вплинули і на ситуацію на цій території. У серпні 1991 р. у Чечено- Інгушській республіці почалися масові мітинги і демонстрації з вимогою відставки Верховної Ради Чечено-Інгушетії. На початку вересня 1991 р. Виконавчий комітет Загальнонаціонального конгресу чеченського народу оголосив про повалення цієї Ради. Озброєні загони конгресу захопили будинки Ради Міністрів, радіо- та телецентрів. 15 вересня 1991 р. оголосили про вибори до нового парламенту. Чечено-Інгушська республіка була розділена на Чеченську та Інгушську республіки (остання увійшла до складу Росії). Обраний 27 жовтня 1991 р. президентом генерал Джохар Дудаев проголосив створення незалежної Чеченської Республіки Ічкерія¹.

Для придушення прагнення до незалежності федеральна влада вдалася до повномасштабних війн у грудні 1994 - травні 1997 рр. і серпні 1999 - жовтень 2003 рр.^{[385] [386] Друга війна мала офіційну назву «контртерорис- тичної операції». Акція у Чечні мала попередити інші суб’єкти федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Процес врегулювання ситуації гальмував. У 2003 р. почався його новий етап. 23 березня відбувся референдум із проектів Конституції Чеченської Республіки і законів про вибори власного президента і парламенту. На референдум прийшло понад 80% усього населення республіки. Абсолютна більшість підтримала обидва закони. 5 жовтня відбулися вибори президента, 82% голосів на підтримку одержав Ахмат Кадиров. Керівником уряду став його син Рамзан. Р.Кадиров в свій час вбивав російських військовослужбовців. Його батько розірвав стосунки із іншими чеченськими лідерами і став на бік федералів, за що його і зробили президентом Чечні. Тобто відбулася «чеченізація» конфлікту: руками чеченця придушили повстале населення буремного регіону. Президент Чечні А.Кадиров загинув 9 травня 2004 р. на стадіоні «Динамо» у Грозному через потужний вибух закладеного під трибуну фугасу. Винних у скоєнні злочину не знайшли.}

У 2007 р. президентом Чечні обрали Р.Кадирова, який назвався «піхотинцем Путіна». Проте попри демонстрацію лояльності, ще будучи главою уряду, він робив усе, аби зменшити у рідній республіці вплив федеральних органів влади. Поступово йшли з республіки і федеральні війська, передаючи контроль над районами підрозділам чеченського МВС і місцевим збройним формуванням, які підконтрольні Р.Кадирову та його людям. При цьому заплющуються очі на те, що встановлюється диктатура Р.Кадирова, що продовжуються катування, страти без суду і слідства, викрадення людей. Тільки тут існує армія, чисельністю 30 тис. осіб, яка підпорядкована не федеральному командуванню, а безпосередньо главі регіону. Кадирівці брали участь в окупації Криму, Донецької і Луганської областей. Чечня - регіон із особливим статусом, якому Москва- переможниця постійно надсилає колосальні суми: в середньому 59 млрд. рублів дотацій, що складають 83% її бюджету.

Чечня - найбільший одержувач дотацій з федерального центру. Після смерті Б.Немцова його соратник Ілля Яшин 23 лютого 2016 р. оприлюднив доповідь «Загроза національній безпеці» про главу Чеченської республіки. Проте В.Путін так не вважає. Йому Р.Кадиров потрібний не тільки заради голосів на виборах (99,9% голосів на підтримку) і стабільності в регіоні. Глава Чечні виявив готовність боротися із позасистемною опозицією: у січні 2016 р. він закликав розібратися із опонентами В.Путіна як із зрадниками і «ворогами народу». Тобто «вірний піхотинець» необхідний президентові для того, щоби давити опозиціонерів, не рахуючись ні з чим, причому так, щоби від цих злочинів можна було потім відхреститися.

Крім чеченців на Кавказі мешкають й інші спільноти, які здавна прагнуть незалежності від Росії: Інгушетія, Дагестан, Карачаєво-Черкесія, Північна Осетія, Кабардино-Балкарія. Існує ідея конфедерації «Ітіль- Урал» у складі Татарстану, Башкортостану, Марійської, Чуваської, Мордовської, Удмуртської республік. Ставлення Москви до Сибіру і Далекого Сходу як метрополії до колоній дратує тамтешнє населення. Колосальні природні багатства продаються за кордон, прибутки надходять до Центру, а переважна більшість тих, хто живе за Уралом (понад 20 млн. осіб), ледь жевріє. Час від часу надходять повідомлення про наміри звільнитися від влади Москви, проте, з іншого боку, нависає перспектива влади Пекіну. У 2015 - 2016 р. у Калінінградській області все частіше з’являлися прапори Пруссії^[387] або Литви. Хоча регіональна ідентичність є популярною ідеєю, однак її посилення не призводить до розмивання загальноросійської ідентичності, і серйозного сепаратистського руху в РФ немає. Натомість В.Путін прагне подолати наслідки розвалу великої імперії, яка три чверті століття носила назву СРСР.

Після закінчення “холодної війни” і краху СРСР Росія втратила не тільки значну територію, людність і потенціал. Вона втратила статус великої держави, який залишився тільки у Сполучених Штатів Америки. Новому державному утворенню треба було виробити нову концепцію зовнішньої політики. Російська Федерація взяла на себе зобов’язання за договорами, укладеними СРСР, почала вибудовувати систему відносин із колишніми союзними республіками, визначила пріоритети у взаємо­відносинах із іноземними державами в умовах фактично однополюсного світу. За часів Б.Єльцина переважав певний романтизм у міжнародній політиці, коли російський президент називав друзями президентів США, Німеччини, Франції та інших країн. Проте з часом посилювалося усвідомлення національних інтересів і міцнішав прагматизм. Постала доктрина “оновлення величі і сили Росії”, яка активно підтримується як керівництвом, так і широкими верствами населення.

Особливо це позначилося у міжнародній політиці часів прези­дентства В.Путіна. У здійсненні прагнень до відновлення імперської величі одним із засобів став «руський мир». Буквально: Росія - це окрема цивілізація, ядро особливого «руського миру», наднаціонального спів­товариства людей, які ототожнюють себе із традиційними руськими цінностями, в основному східних слов’ян - росіян, українців, білорусів. Насправді, «російська ідея» має давню історію, вона відстоювалася ще слов’янофілами від 40-х років позаминулого століття. Вона полягає у тому, що у Росії - особлива місія у світі, в неї - особливий шлях, тому вона не може бути європейською країною. Таким чином виявляється давнє протистояння російської цивілізації із цивілізаціями Заходу. Ідея «руського миру» містить в собі не тільки прагнення «захистити» і об’єднати всіх російськомовних, де б вони не мешкали, тобто прикриття імперства, але й прагнення відстоювати і поширювати свою суспільну модель, протиставляючи її західній. Продовжується «зіткнення цивілізацій», яке точиться не перший день. За логікою Кремля, відхід України, Грузії і Молдови до західної цивілізації значно її посилить і, відповідно, послабить Московію. Аби цього не допустити, РФ вдалася до дестабілізації у зазначених регіонах.

Відомий американський політолог і давній друг України З. Бжезинський неодноразово у своїх виступах наголошував, що без України Російська імперія неможлива. Аби цього не допустити, Кремль анексував Крим, розв’язав гібридну війну на українському Сході^[388]. Політика Москви до підношенню до України зустріла засудження з боку міжнародного співтовариства. Кремль перейшов межу правових норм і принципів, що об’єднують розвинені держави у співтовариство «цивілізованих держав», які добровільно приймають на себе правові зобов’язання. Організація із безпеки та співробітництва в Європі офіційно звинуватила Росію в окупації України, прийнявши відповідну резолюцію на сесії 1 липня 2014 р. На саміті «Великої двадцятки» в австралійському Брісбені у листопаді 2014 р. президент США Барак Обама поставив в один ряд російську агресію проти України з лихоманкою Ебола. За його словами, Сполучені Штати Америки очолять боротьбу світового співтовариства з цими загрозами. Про те, що Росія підірвала порядок на Європейському континенті і загрожує його безпеці заявив Генеральний секретар НАТО Йєнс Столтенберг. Дії Москви засудила Ліга арабських країн. Російську Федерацію виключили з «Великої вісімки» - групи країн із найбільш розвиненими економіками світу, до якої входять Велика Британія, Німеччина, Італія, Канада, США, Франція і Японія (G-7). Росія опинилася майже в абсолютній міжнародній ізоляції. Ситуацію погіршують запро­ваджені проти неї санкції, а також контрсанкції, до яких вдався Кремль.

Політологи заговорили про те, що Росія веде проти англо - саксонського світу «криптовійну», тобто війну приховану, викорис­товуючи найрізноманітніші методи: кібератаки, пропаганду, організацію терористичних актів, підкуп політиків і підтримку політичних організацій як правого, так і лівого спрямування, які «кидають виклик» існуючій системі тощо. Кремль намагається розхитати єдність Європейського Союзу, діючи у його «слабких ланках», зокрема на Півдні, який значні обсяги своєї сільськогосподарської продукції постачав до Росії. Тому там почастішали заклики скасувати санкції проти Москви. В цілому Москва намагається розхитати ситуацію у країнах-суперниках, підриваючи самі основи їх існування. В тому полягає сенс «гібридної війни».

Прагнучи повернутися до великої політики, змусити Захід рахуватися із собою і забути про Україну, В.Путін вирішив втрутитися у війну в Сирії¹, підтримуючи режим Башара Асада. 30 вересня 2015 р. російська дума дала дозвіл використовувати збройні сили за кордоном. Тоді В.Путін заявляв, що на боці забороненої в Росії терористичної організації «Ісламська держава» воюють і росіяни. Їх треба зупинити на дальніх підступах. Також говорилося, що мета російського втручання - боротьба з тероризмом і припинення громадянської війни. Натомість громадянська війна тільки загострилася.

У своїй проксівійні^{[389] [390] із Заходом Кремль намагається використати і сирійський фактор. Впливова британська газета «The Gardian» з цього приводу писала: «Володимир Путін і його сирійські союзники безсоромно використовують зростаючі потоки біженців, які рятуються від їхніх ударів, в якості зброї, що свідомо спрямована проти Туреччини і Європи». Нові хвилі біженців до Європи відповідають цілям Кремля із створення в Європейському Союзі політичних і соціальних катаклізмів, а також підриву в Європі позицій політиків, які виступають за жорсткий курс по відношенню до Росії[391]. Також проблема біженців відволікає увагу від України і російської агресії проти нашої країни. І це - теж одна з цілей Москви, яка усіма засобами намагається добитися скасування санкцій.}

В ситуації протистояння із Заходом, Росія звертає увагу на Схід, прагнучи встановити союзницькі відносини з Китаєм. Проте Пекін не поспішає з цим, натомість методично перетворює сусідню країну на свій сировинний додаток, ринок збуту своєї готової продукції, сприяючи міграції надлишкового китайського населення на величезні малозаселені простори Сибіру і Далекого Сходу.

Відмежування іззовні і з середини від світової економіки є ще одним свідченням того, що Росія швидко деглобалізується. Це при тому, що і раніше вона не надто вдало вписувалася у процеси глобалізації. А успішне існування поза глобального світу в ХХІ ст. неможливе. І в даному випадку виявляє себе архаїчність сучасної Росії і її керівництва, яке мислить трафаретами давно минулих часів. Наявний постімперський синдром - стан суспільства після краху імперії. Так було і у Франції після поразки Наполеона, і у Великій Британії після завершення існування її колоніальної системи. Як свідчить історія, такий стан триває впродовж життя двох генерацій. Проте Росії притаманна специфічна національна масова психологія, що поєднує манію величності і комплекс меншвартості. Усвідомлення своїх негараздів блокується прагненням величі на міжна­родній арені, що має бути досягнуто за будь-яку ціну. Наразі показовим є використання спорту. З великою помпою були проведені ХХІІ Зимові Олімпійські ігри 2014 р. в Сочі. На них витратили коштів більше, ніж на всі попередні зимові ігри заразом. Російські спортсмени вибороли найбільше нагород. Проте пізніше вибухнув так званий «мельдонієвий скандал», коли виявилося, що за сприяння держави масово вживався допінг. На міжнародному рівні це мало наслідком дескваліфікацію деяких відомих російських атлетів, а також те, що на Ігри 2016 р. у Ріоде-Жанейро багатьох не допустили.

Наведений факт - один з аргументів на користь того, що Росію не можна вважати великою державою. Вона має величезну територію, ресурси, все ще значний ядерний потенціал, але не має реальної економічної сили. В економічному відношенні Росії - країна архаїчна, яка суттєво відстає від Заходу. Вона не вписується у п’ятий технологічний рівень¹, її економічна парадигма вибудована під дві статті - нафту і газ. Росія є сировинною державою, чиє становище зумовлюється експортом енергоносіїв.

Мізерна частка ВВП Росії у світовому, яка ще й скорочується^{[392] [393] - ознака того, що країна деградує. Сировинна модель економіки із клептократією вичерпалася. Це - системна криза. Голова Ощадбанку Росії Герман Греф, виступаючи на Гайдарівському економічному форумі у січні 2016 р. заявив: «Ми програли конкуренцію і опинилися серед країн, які програють, країн-дауншифтерів. Країни і люди, які спромоглися адаптуватися й інвестувати в це, - переможці. Ті, хто не встиг, будуть сильно відставати». Насамперед це стосується Росії, бо для неї майбутнє настало раніше, ніж вона на те чекала. Він пояснив: «Ера вуглеводних залишилася в минулому. Як кам’яний вік закінчився не тому, що закінчилися каміння, так і нафтовий вік вже закінчився». На зміну традиційній сировині приходять альтернативні джерела енергії.}

Росія вважається однією з неблагополучних країн світу. Вона має специфічну економіку і специфічну адаптацію до економіки світової, що зумовлюється 40% світових ресурсів і низьким соціальним забезпеченням населення. В соціальному плані вона відстає від розвинених країн світу в три - чотири рази. Життєвий рівень населення після 14 років зростання помітно знижується. У 2016 р. офіційна кількість громадян за межею бідності складала 23 млн. осіб (при загальній чисельності 146,5 млн.), а понад 40% усього населення не вистачало грошей на продукти харчування і одяг. Росія зайняла перше місце в світі за кількістю дитячих суїцидів, друге після Колумбії - за кількістю вбивств.

Кризові явища в економіці, збільшенням витрат на забезпечення агресивної політики Кремля, дія санкцій, падіння світових цін на нафту призвели до кількаразового обвалу російського рубля, зростання інфляції, а отже і цін. У лютому 2016 р. головною загрозою для національної безпеки Росії її мешканці назвали зростання цін і зубожіння населення. При тому більшість з них не розуміє зв’язку між внутрішньою і зовніш­ньою політикою, падінням виробництва та ВВП, слабким рублем, високою інфляцією, провалом ринку праці, тихим грабунком пенсіонерів тощо.

Зниження масового споживання російська пропаганда (на неї у 2015 р. було витрачено 1,4 млрд. доларів) пояснює тим, що «вороги» чинять зле «великій Росії». Заради величі батьківщини суспільство ладне терпіти: народ прагне підвищення свого національного статусу, тому компенсаторний патріотизм зрозумілий. Останнім часом самі російські суспільствознавці заговорили про дію в РФ ресентименту^[394]. Лев Гудков - керівник «Аналітичного центру Юрія Левади» - проаналізував, як відчуття слабкости або неповноцінності, а також заздрості по відношенню до «ворога» призводить до формування системи цінностей, яка заперечує систему цінностей того. Цінності законності, прав людини, гуманності, обмеження насильства тощо заміщуються імітаційним традиціоналізмом - нав’язуванням населенню православ’я, вшановуванням минулого, сакра- лізацією Великої вітчизняної війни, а разом із тим - забороною на критику сталінського керівництва, що переростає у повний імунітет влади від будь- яких негативних оцінок і сумнівів. Посилення дискредитації лібералізму (у побутовій лексиці з’явилося зневажливе слівце «лібераст») супрово­джується все більш нав’язливим поєднанням державницької ідеології із середньовічним православ’ям Російської православної церкви Московського патріархату, що прагне підкорити суспільство своєму впливові.

Режимові треба примусити населення до пасивності і лояльності. В російському суспільстві панують масові патерналістські настрої, що виявляються у виправданні власної соціальної пасивності, безпорадності, аполітичності і утриманстві, залежності і хронічного громадянського приниження. Такі настрої не можна відокремити від ідеології великої держави з її центральним символом (Перемога у Великій вітчизняній війні), від мілітаризму (героїчного минулого країни), виправдання сили і насильства. Л.Гудков вказує: «За суттю, це лише різні сторони або розвороти одного й того ж комплексу уявлень, що утворює основу масової національної ідентичності: значення колективного цілого, єдності можуть бути виражені і пережиті лише у формах насильства (по відношенню до своїх співгромадян або до інших)». Свідомість населення Російської Федерації піддається потужній ідеологічній обробці, в якій на першому місці - телебачення. Однак режим вдається і до інших запобіжних заходів¹. В результаті Росія перетворюється в резервацію бідного і агресивного населення, яке втішає себе ілюзіями національної зверхності та винятковості.

Про В.Путіна кажуть, що він тактик, а не стратег^{[395] [396], до того ж з архаїчним мисленням. Прагнучи досягти величі держави, він не усвідомлює, що в сучасному світі вона визначається не кількісними, а якісними показниками, такими як інноваційна діяльність, економічні показники, рівень життя населення тощо. Він не розуміє, що велика територія - це великі проблеми. Але дається взнаки притаманна російській цивілізації екстенсивна модель розвитку, тяжіння до неухильного територіального розширення. Росія руйнуватиметься через тягар власних імперських амбіцій і взятих на себе завдань, які неможливо здійснити. Як сказав президент США Б.Обама: «Росію слід залишити власній невідворотній деградації». А вона невідворотна, якщо проаналізувати ситуацію з точки зору синергетики, адже має місце параліч процесів і механізмів самоорганізації суспільства, придушення його різноманітності, скорочення простору можливостей, заповзятливості, активності для індивідів і, відповідно, спрощення соціальної структури. А за синергетикою, розвиток має йти в бік ускладнення.}

Прогнозувати подальший перебіг подій неможливо, тим більше стосовно такої держави, як Російська Федерація. У політологічному дискурсі стосовно неї поширені два міфи: «Росія - багата і сильна держава» і «Росія - колос на глиняних ногах, який от-от розвалиться». Обидва не зовсім відповідають дійсності. Вона має фактори, які утримують систему на плаву, є певні резерви, існує інерція суспільства, залишилася деяка кількість сировини, яку можна продавати. Як довго триватиме занепад і яким чином зміниться ситуація, невідомо. Одне очевидно, що система не є життєздатною, оскільки нехтуються закони синергетики, які вимагають адекватних відповідей на виклики часу. Але одвічна архаїчність значної частини суспільства по суті рокує країну на деградацію, або, у кращому випадку, на консервацію існуючої відсталості, що практично дорівнює деградації за умов динамічних перетворень сучасного розвиненого світу. Простіше кажучи, загнивання у стані ізоляції, ядерна держава - петрократія, яка не може жити в умовах миру. Тому і називають Росію однією з глобальних проблем людства.

Література

Афанасьєв Ю. Світ не помітить зникнення Росії, коли країна розпадеться. Бо її економічне значення для нього - мізерне /Ю.Афанасьєв //Країна. - 2015. - № 37.

Баев П. Геополитика самоизоляции /П.Баев //Pro et Contra. - 2014. - Том 18. - Май - август.

Басараб С. Брехня не може жити вічно /С.Басараб //Військо України. - 2015. - № 10.

Бахтаров А. Мілітаризм як невід'ий атрибут російської імперської свідомості /А.Бахтаров //Слово і час. - 2014. - № 2.

Боргардт О. Нищення культур. Росія - споконвічний агресор і окупант /О.Боргардт

// ЄвроАтлантика : часопис - 2014. - № 03/04 (2013)/01 (2014).

Бульвінський А.Г. Позиція Росії щодо європейського вектору модернізації України /А.Г.Бульвінський //Актуальні проблеми всесвітньої історії: конфлікти як складова міжнародних відносин: зб. наук. праць /Держ. Установа «Ін-т всесвіт. Історії НАН України». - К., 2014.

Бушанський В. В. Російська імперська ідеологія: політика міфотворчості

/В.В.Бушанський //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. - 2015. - № 4.

Василенко В. Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки /В.Василенко //Український тиждень. - 2014. - № 12.

Васильева А. Патримониализм как определяющий фактор развития российского капитализма /А.Васильева //Неприкосновенный запас. - 2013. - № 90 (4).

Васильчук Є.О. Теоретичні підходи до вивчення російського екстремізму /Є.О.Васильчук // Гілея.- 2015. - Вип. 93, (№ 2).

Веллер М. Противостояние с Западом - бред для оболванивания масс /М.Веллер //Собеседник. - 2016. - № 7.

Волков Д. Рейтинг Путина: аномалия или закономерность? /Д. Волков [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.levada.ru/15-01-2015/reiting-putina-anomaliya-ili-

Zakonomernost

Гай-Нижник П. Окупація та анексія Криму Російською Федерацією у 2014 р. як акт агресії проти України: перебіг вторгнення і свідчення міжнародного злочину /П.Гай- Нижник // Гілея : науковий вісник: збірник наукових праць: історичні науки, філософські науки, політичні науки. - 2017. - Вип. 118.

Гай-Нижник Росія проти України (1990-2016): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення : монографія / П. Гай-Нижник. - К., 2017. Гакман С. Російсько-український конфлікт щодо територіальної приналежності Криму: міжнародно-правові та геополітичні аспекти /С.Гакман //Зовнішні справи. - 2014. - № 10. Гельман В. Политика страха: как российский режим противостоит своим противникам /В. Гельман //Контрапункт. - 2015. - № 1.

Горбулін В.П. "Гібридна війна" як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу /В.П. Г орбулін // Стратегічні пріоритети. - Київ, 2014. - № 4 (33).

Грищенко А.А. Міжнародні економічні санкції як фактор зупинення російської експансії щодо України /А.А.Грищенко // Економіка України.. - 2017. - № 2.

Гудков Л. Путинский рецидив тоталитаризма /Л.Гудков //Pro et contra. - 2014. - май - август.

Захаров А. «Советское - значит отличное»: Российская Федерация как опыт подражания /А.Захаров //Неприкосновенный запас. - 2009. - № 65(3).

Іноземцев В. Росія опинилася в "ідеальній пастці" /В.Іноземцев // Країна. -2015. - № 33 (286), 27 серпня 2015.

Иноземцев В. Что случилось с Россией? От скоротечной перестройки к нескончаемому путинизму //Неприкосновенный запас. - 2010. - № 74(6).

Иноземцев В. Державное бессилие: каковы итоги 16-летнего правления Владимира Путина /В. Иноземцев [Эл. ресурс] - Режим доступа:

http://www.rbc.ru/opinions/economics/12/01/2016/5694b0229a79473841558e1f

Кім В. Сирія: війна на кілька фронтів /В.Кім //Дзеркало тижня. - 2016. - № 6.

Койер П. Священная война Путина и распад «Русского мира» /П. Койер [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20150607/228435955.html

Кондратенко О.Ю. Інститут міжнародних санкцій у врегулюванні російсько- українського конфлікту /О.Ю.Кондратенко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2014. - Вип. 120, (ч. 2).

Лакёр У. Москва перед дилеммой модернизации /У.Лакёр [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://www.globalaffairs.ru/number/Moskva-pered-dilemmoi-modernizatcii-

15063

Лобанова O. От обывателей к активистам... и обратно: Обзор протестных исследований в России 1991 - 2015 годов /О.Лобанова //Неприкосновенный запас. - 2015. - № 5.

Медведев Д. А. Россия, вперед! /ДА.Медведев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www/kremlin/ru/news/5413

Моммзен М. Российский политический режим: неосоветский авторитаризм и патронажное президентство /М.Моммзен //Неприкосновенный запас. - 2010. - № 74 (6). Немцов Б. 10 тезисов о Крыме /Б. Немцов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://echo.msk.ru/blog/nemtsov_boris/1421574-echo/

Орлова Т. В. Історія пострадянських країн: підручник /Т.В.Орлова - К., 2014.

Орлова Т. Розвал СРСР і сучасна Росія: історичні паралелі /Т.Орлова //Емінак. - 2016.

- № 1 (13) (січень - березень). - Т. 1.

Орлова Т. Російська бідність і Україна /Т. Орлова //Зовнішні справи. - 2016. - № 2.

Орлова Т. Росія: вчора, сьогодні, завтра? Монографія /Т.Орлова. - К.:Логос, 2016.

Орлова Т. Руїна починається в головах: ментальні причини російської бідності /Т.Орлова //Дзеркало тижня. - 2016. - № 18.

Російсько-український конфлікт: стан, наслідки, перспективи. Позиції експертів і громадян /Голов. ред. Л.Шангіна. - К., 2015.

Рущенко І.П. Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога : монографія / І.П. Рущенко. - Харків, 2015.

Симонян Р. Х. Как это начиналось. Размышления об экономических реформах в России 90-х годов ХХ века /Р. Х. Симонян //Новая и новейшая история. - 2010. - № 5.

Ситник О. Історичні витоки російсько-української війни 2014 - 2017 років /О.Ситник // Східноєвропейський історичний вісник. - 2017. - Вип. 2.

Сонин К. Вверх по дороге, ведущей назад: эволюция политических и экономических институтов в России ХХІ века /К.Сонин //Неприкосновенный запас. - 2010. - № 74(6).

Тангі А. Заморожені конфлікти - це інструмент впливу Росії /А.Тангі // Український тиждень. - 2017. - № 14.

Ткаченко В. Росія: ідентичність агресора: монографія /В.Ткаченко. - К., 2016.

Толстов С.В. "Захід" і Росія в новій фазі політичного протистояння: співвідношення стратегії і тактики /С.В.Толстов //Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2015. - Вип. 22, ч. 2.

Фешбах М. Россия храбрится, но на самом деле разваливается /М.Фешбах [Эл. ресурс]

- Режим доступа: //http://www/inosmi/ru/stories/01/07/19/3013/244430/html

Фишман Л. О «русском мире» и бесперспективности «недонационализма» /Л.Фишман //Неприкосновенный запас. - 2015. - № 99(1).

Чекаленко Л. Росія contra України /Л.Чекаленко // Віче. - 2015. - № 15.

Шаров О. Економіка ЄС: санкції проти Росії та їхній зворотний вплив. /О.Шаров // Журнал європейської економіки. - 2015. - Т. 14.

Шкляр Л. Політика війни як спосіб існування російських імперій XX - початку XXI століття (геополітичний аналіз) /Л.Шкляр // Зовнішні справи. - 2015. - № 1.

Шолл-Латур П. Россия Путина: эффект сжатия. Империя под прессингом НАТО, Китая и ислама /П.Шолл-Латур /Пер с фр. - М., 2007.

Юринець Ю. "Інформаційні війни" України та Росії в контексті ст. 10 ЄКПЛ /Ю.Юринець // Юридична газета. - 2017. - 6 лютого.

Bindman E. The state, civil society and social rights in contemporary Russia /E. Bindman // East European Politics. - 2015. - Vol. 31. - Issue 3.

Frye T. Legality and violence in Russia: an introduction / T. Frye // Post-Soviet Affairs. - 2014. - Vol.30. - Issue 2 - 3.

Kotkin S. Russia's Perpetual Geopolitics. Putin Returns to the Historical Pattern /Stephen Kotkin //Foreign Affairs. - 2016. - May/June.

Lucas E. Russia's New Cold War / E. Lucas //Wall Street Journal. - 2014. - Febr.

19 [online] Available at: http://www.wsj.com/articles/

SB10001424052702304675504579388913610934806

Obydenkova A. Understanding the survival of post-Communist corruption in contemporary Russia: the influence of historical legacies /A. Obydenkova, A. Libman // Post-Soviet Affairs. - 2015. - Vol.31.

Paustyan E. Authoritarian Russia: analyszing post-Soviet regime changes / E. Paustyan //Journal of Communist and Transition Politics. - 2016. - Vol. 32. - Issue 2.

Rivera D.W. Is Russia a militocracy? Conceptual issues and extant findings regarding elite militarization / David W. Rivera & Sharon Werning Rivera // Post­Soviet Affairs. - 2014. - Vol.30. - Issue 1. - P. 27 -50.

Robertson G. Protesting Putinism: The Election Protests of 2011 - 2012 in a Broader Perspective //Problems of Post-Communism. - 2013. - vol. 60. - № 2.

Rutland P. Petronation? Oil, gas, and national identity in Russia /P. Rutland // Post-Soviet Affairs. - 2015. - Vol.31. - Issue 1.

Smyth R. The Putin Factor: Personalism, Protest, and Regime Stability in Russia /R. Smyth //Politics & Policy. - 2014. - № 42(4).

Stacey J.A. Russia's Pyrrhic Victory in Syria. Before and After the Drawdown /J. A. Stacey //Foreign Affairs. - 2016. - March, 20.

Souleimanov E. An ethnography of counterinsurgency: kadyrovtsy and Russia's policy of Chechenization /E.Souleimanov // Post-Soviet Affairs. - 2015. - Vol.31. - Issue 2.

The New York Times: Путин объединит Европу и укрепит лидерство США [Электронный ресурс] - Режим доступа: https://voshod.org/.../the-new-york-times-putin- obedinit-evropu-i-ukrepit-l/

Treisman D. Presidential Popularity in a Hybrid Regime Russia Under Yeltsin and Putin / D. Treisman //American Journal of Political Science. - 2011. - Vol. 55. - № 3.

Treisman D. Putin's popularity: Why did support for the Kremlin plunge, then stabilize? / D. Treisman //Post-soviet Affairs. - 2014. - Vol. 30. - Issue 5.

Treisman D. Why Putin Took Crimea. The Gambler in the Kremlin / D. Treisman //Foreign Affairs. - 2016. - May - June.

Wood E. A. Performing Memory: Vladimir Putin and the Celebration of WWII in Russia /E.A. Wood // The Soviet and Post-Soviet Review. - 2011. - № 38(1).