Пострадянські країни

У 1991 р. сталася безпрецедентна у світовій історії подія: без війни, суто через дію внутрішніх факторів розвалилися супердержава - Союз Радянських Соціалістичних Республік. На його території утворилися п’ятнадцять нових незалежних держав: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Туркменістан.

Виявилося, що це - не просто зручний та політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір є, насамперед, особливою соціальною і політичною реальністю¹, суперечлива цілісність якої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її складають, і особливо спільністю радянського соціалістич­ного етапу історії^{[CCCXCVII] [CCCXCVIII]. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. На місті одної шостої земного суходолу сталися і ще не завершилися грандіозні, «тектонічні» зсуви, що спричинили кардинальні зміни у режимах, статусах, геополітичних позиціях, ідеологіях, цінностях, інтересах, цілях, культурно-історичних і навіть цивілізаційних орієнтаціях, що відбуваються на тлі потужної боротьби за перерозподіл ресурсів та впливів.}

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав (ННД), не дивлячись на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав риси. На початку 1990-х рр. перед ними постала необхідність прийняти виклик сучасності, що полягав у необхідності модернізації. Були розпочаті модернізаційні заходи, які передбачали докорінні політичні та економічні зміни: формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входжен­ня до світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та інше. У політичній сфері відбилася одна з мегатенденцій розвитку сучасного світу - посилення демократизації, що виявилося у зламі владної монополії комуністичної партії і утворенні багатопартійної системи. Політичні реформування відбувалися в обстановці вирування партійних розбіжностей і суперечностей, які часто призводили до парламентських, урядових і конституційних криз. Поступово ідеологічні відмінності між партіями відійшли на задній план. А на перший незаперечно висунулися інтереси суто економічні, а саме: перерозподіл ресурсів і контроль над основними фінансовими потоками.

На початку 1990-х рр.

Коли СРСР розвалився, то розвалився і єдиний народногосподар­ський комплекс. Перед урядами суверенних держав постала необхідність пошуку засобів створення власних економік - економічних систем, що самостійно функціонують, розробляти і здійснювати макроекономічну політику стабілізації, координації дій в рамках нових політичних та економічних відносин, початку структурних змін в господарстві. Мова йшла не стільки про побудову, скільки про перебудову “уламка” колишнього величезного економічного простору, який дістався у спадок кожній новій незалежній державі (ННД). Основна проблема, з якою зіткнулись ННД, - перекіс в економічному розвиткові у ту чи іншу галузь, що було наслідком політики розподілу праці в СРСР. Завдання виявилося особливо складним, оскільки в республіках не було адекватних інституційних структур і навичок управління економікою у ситуації переходу від планово-централізованої системи з управлінням з московського центру до системи з елементами ринкових відносин. Спроба одним махом перетворити “механізм” в “організм” шляхом насиль­ницького повсюдного запровадження класичних ринкових відносин в умовах руйнування колишньої єдиної народногосподарської системи викликала економічну катастрофу в більшості з ННД.

Незважаючи на спільність економічних проблем, кожна держава мала відмінні стартові можливості для розвитку власної економіки, і відповідно, обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних перетворень. А розрив і згортання господарських зв’язків між колишніми союзними республіками слід розглядати не тільки з негативного боку. В деяких випадках це було об’єктивним процесом, оскільки складалися ці зв’язки, так само, як і розподіл праці в Союзі, далеко не завжди під впливом економічних факторів, а дуже часто через політичні, пропагандистські і навіть особисті мотиви. Природно, що при формуванні ринкових структур в ННД в першу чергу стали розпадатися саме такі, економічно необгрунтовані зв’язки як в середині республік, так і між ними.

Для більшості ННД найбільш серйозним питанням для розвитку власної промисловості стала залежність економіки від імпорту енергоносіїв за світовими цінами або за цінами, що до них наближалися. З іншого боку, дослідники виявили залежність між запасами природних ресурсів (насамперед, нафти і газу) і рівнем демократії: нафта і газ справляють антидемократичний вплив на пострадянському просторі. Це виявляється в ослабленні політичних інститутів, зниженні стимулів до демократизації, посиленні авторитарних тенденцій у політиці з метою забезпечити і зберегти політичний контроль над природною нафтою. У політичних системах пострадянських країн, які мають значні нафтові ресурси, дуже відчутні ознаки авторитаризму, що часом переходить до суто східного деспотизму, як, наприклад, у Туркменістані часів Сапармурада Ніязова. Виявилося, що режими багатих на нафту пострадянських ННД схильні витрачати великі кошти на репресивний апарат. Це зумовлюється, по-перше, прагненням посилити свою політичну владу над ситуацією в країні через побоювань втратити контроль над природною рентою. А по-друге, забезпеченням зайнятості частини населення у різноманітних силових структурах через слабкий розвиток інших секторів економіки, і таким чином, відвернути соціальну напруженість.

Разом із тим надприбутки від продажу ресурсів дозволяють режимам збільшувати соціальні виплати і таким чином купувати політичну лояльність громадян, а також демонструвати видимість ефективного функціонування економіки. Проте виявилося, що від надходжень за продаж нафто-газової сировини не надто підвищується життєвий рівень переважаючої частини населення. Навіть попри деяке збільшення зарплат та пенсій, працюючій людині важко забезпечити себе і своїх рідних більш- менш пристойним житлом, освітою, медичним обслуговуванням, відпочинком тощо. Прибутки йдуть до представників пануючої верхівки, а злиденні люди відсторонюються від можливостей реального впливу на стан справ в державі. Американський соціолог Е.Мюллер в результаті аналізу політичного розвитку 58 держав, які стали на шлях демократії, виявив, що пауперизація значної частини населення, критична різниця у рівнях життя багатих і бідних невідворотно призводять до послаблення позицій демократії. Режими у більшості пострадянських країн також намагаються не допустити посилення незалежних соціальних груп, здатних у майбутньому кинути їм виклик. До таких категорій відноситься середній і малий бізнес, умови діяльності для якого у всіх пострадянських країнах, за виключенням країн Балтії, як дуже непростими. Недовга історія пострадянського простору показує негативний вплив експорту природних ресурсів на політичні відносини і з точки зору збільшення ймовірності ініціації збройних конфліктів, а також сприяння їхньому затягуванню. Саме контроль над джерелами природних ресурсів часто є головною причиною збройних конфліктів. Найяскравіший приклад тому - пристрасті стосовно нафти у Чечні або боротьба навколо можливих трубопроводів через Кавказ в обхід Росії, що призвело до загострення стосунків Москви з Тбілісі і військових конфліктів між ними.

Падіння виробництва, зниження рівня життя переважаючої більшості населення, скандальний розрив у прибутках меншості і більшості, зростаюча соціально-політична і міжетнічна напруженість - все це спільні симптоми хвороб перехідного періоду у розвиткові нових незалежних держав, що болісно впливало і впливає на людей.

Проте виявилося, що реальні процеси модернізації найчастіше відбуваються за драматичних умов і не завжди призводять до очікуваних позитивних результатів. В деяких пострадянських державах результати реформ виявилися прямо протилежними: замість соціально орієнтованої ліберальної економіки та громадянського суспільства з притаманними йому демократичними інститутами постали ознаки ще більшої деградації, а проголошені нові принципи часто перетворювалися на декларації, що за умов суворої дійсності викликало ще більше роздратування широких верств населення.

Отже, сувора реальність існування в умовах реконструкції економічної системи, яка супроводжувалася різким падінням життєвого рівня широких мас населення і збільшенням соціальної і матеріальної нестабільності його становища, викликало у пострадянських суспільствах глибоке розчарування. У більшості з ННД запанувала аномія. Це поняття, що позначає беззаконня, відсутність ясних норм поведінки, якими б могли керуватися люди, аби жити благополучно і чесно. Це - морально- психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, що характе­ризується розкладом системи цінностей через кризу суспільства. Виникнення аномії пов’язано із розкладом традиційної культури и життєвого ладу, що породило небачену доти економічну нерівність, політичні пристрасті і моральну неохайність. За таких умов чимало людей втрачало орієнтири соціальної поведінки, звичні моральні норми слабшали, поступаючись місцем культу сили, жадобі збагачення, нахабству і цинізму як якостям, що краще відповідали духу часу.

Від початку 1990-х рр. на території колишніх радянських республік зруйнувалися всі цінності, які існували до того, і треба було вчитися жити в принципово іншій «системі координат». Відбулася криза радянської, соціалістичної соціальної ідентифікації. Епоха політичної демократизації і ринкових реформ вимагала освоєння нових, невідомих радянській людині соціально-політичних практик, норм, цінностей, соціальних ролей та установок. Більшість людей не змогли розібратися у суміші перебудовчих гасел і магазинних спокус. Негласно було проголошено: «За гроші можна все!». Разом із тим виявилося протиріччя між проголошеними цілями (гідного життя, підвищення добробуту) і неможливістю їх реалізації. Стан аномії виявляється у відчудженні людини від суспільства, апатії, розчаруванні. Катострофічно зростають масштаби злочинності, наркоманії, алкоголізму, проституції і «траффікінгу», особливо серед молоді. Більшає кількість самогубств. Переважаючу більшість населення пострадянських держав відрізняє пасивність, яка забезпечується посиленням контролю влади над засобами масової інформації і придушенням опозиції, що має місце в деяких ННД.

Для переважної частини населення пострадянського простору запанувала деструктивна свідомість і примітивні почуття. Люди були не в змозі зібрати своє сьогодення, а тим більше майбутнє у цілісну картину цільної життєдіяльності. Світ в їхніх очах розсипався і розпилився у калейдоскопі кризи і хаосу. З’явилася ностальгія за радянськими часами із притаманною їм «впевненістю у завтрашньому дні». Люди були виховані в дусі патерналізму, тобто у переконанні, що держава повинна забезпечити своїх громадян засобами для виживання, натомість за це сплачувалося погодженням на обмеження свободи. Втративши “керівництво і турботу партії і держави”, люди певним чином “здичавіли”: хто у грабунках, корупції і шахрайстві, а хто - у примітивному виживанні. Через деяких час більшість населення на пострадянському просторі вже не хотіло ніяких реформ і мріяло про повернення до нещодавнього минулого. Понад три чверті не здатні були покладатися на власні сили, очікуючи допомоги від держави або від будь-кого іншого. Це - також радянська спадщина, оскільки протягом десятиріч формувався «homo sovieticus», відчужений від власності, влади, позбавлений можливості самоорганізації, підпорядко­ваний і залежний від держпартсистеми. «Вмонтована» у жорстку соціально-політичну систему людина була насправді позбавлена вільного вибору і вільної волі. Радянська влада дійсно виховала “нову людину”, яка не усвідомлювала, що свобода - це самостійність у повному розумінні цього слова і відповідальність за себе і свої вчинки.

Треба враховувати демографічні особливості пострадянських країн. В них - один з найвищих показників в світі питомої ваги людей немолодих - значний прошарок населення середнього і похилого віку, які вже нездатні “перебудовуватися”, швидко пристосуватися до пострадянських реалій, а також пенсіонерів, які покладалися виключно на державу. В деяких пострадянських країнах дали про себе знати мрії про відтворення радянсь­кого «світлого минулого» - союзній державності та соціалістично-зрів­няльному життєвому укладу. Це стосується насамперед Білорусі і Молдови, а також Криму, Донецької й Луганської областей України.

Серед інших факторів, які призвели до краху “реального соціалізму”, слід наголосити зростання почуття незадоволеності обмеженнями, які існували - ідеологічними, економічними, культурними тощо, - насамперед у панівної верстви (тепер це називають “елітою”), яку підтримали маси, сподіваючись на докорінне покращення свого добробуту. Еліта ж, яка вже мала певні ресурси і прибутки від них, прагнула не ховатися і не боятися потрапити за грати за «нетрудові надходження». Вона прагнула одержати максимально можливі матеріальні та інші блага, які мали вищі верстви суспільства у капіталістичних країнах, при цьому не думаючи про адекватне розширення можливостей “простого народу”. Тому керівники і люди, які користувалися реальною владою в СРСР, не дуже опиралися краху соціалізму.

Майже для всіх нових незалежних держав пострадянського простору, незалежно від їх особливостей і проголошеної орієнтації роз­витку, спільним є те, що верхні і вищі ешелони управління в основному зайняла все та ж радянська партійно-комсомольсько-державна бюрократія, яка прийняла зручні для неї ідеологічні кольори. Зрозуміло, до управління частково допущені і нові політико-економічні сили, які часто викорис­товуються для створення привабливого “іміджу” влади, але в цілому не визначають правила бюрократичної гри. Представники колишньої партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатури, силових структур, опозиційних рухів різного толку, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної і культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти. За умов слабкості громадянських суспільств вони стають головними героями того, що відбувається на пострадянському просторі^[CCCXCIX].

З’явилися величезні капітали. Які головні джерела цих статків? У старої «номенклатури» та її родичів це - гроші КПРС; майно державних підприємств, безкоштовно передане у власність директорів та їх оточення; режим «спецекспортерів», який дозволяв привласнювати різницю між зовнішньою і внутрішньою цінами товару, який експортувався; довільні податкові пільги з імпорту та інші. У нових «прибульців» у бізнес «добре виходило» там, де їм вдавалося урвати свій шмат державного майна. Вони також широко використовували і використовують торговий прибуток - від повернення податку на додану вартість до прямої контрабанди; валютні та фінансові спекуляції; різноманітні «піраміди». За кордон переводяться колосальні кошти. Великого поширення набули «тіньова економіка» та кримінальна діяльність. Ситуація погіршується тим, що первісний перерозподіл власності в частині пострадянських країн ще не завершився.

Демократична інтелігенція, яка вийшла на політичну арену за часів З’їзду народних депутатів (1989 - 1991 рр.) не могла змагатися з

подібними типами. До того з частина її теж не встояла перед доларовою спокусою. Іншим же здавалося: достатньо запровадити нові інститути, насамперед, в економіці, і справу буде зроблено. Вони не враховували, як ці інститути перетворяться у конкретній обстановці, не заподіяли ніяких зусиль для виховання соціальних акторів трансформації. Вони навіть нічого не зробили для простого роз’яснення сенсу реформ населенню, для його політичної просвіти, не брали до уваги масові інтереси. Але, якщо б навіть реформи, приватизація та інше були проведені інакше, можливо, краще, все одно командні висоти в економіці захопили би ті саме люди.

Від початку 1990-х років йде інтенсивний процес трансформації політичних структур пострадянських нових незалежних держав. Його відправною точкою був вже не тоталітаризм, а ослаблений авторитаризм часів М.Горбачова. Певні його атрибути так чи інакше ще зберігаються у політичному житті пострадянських республік. Разом із тим провідною рисою світової політики останніх кількох десятиріч є рух до демократії. Для пострадянських ННД прагнення створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило, не увінчувалося успіхом. Виняток становлять країни Балтії та Україна після Революції Гідності. Як свідчить світовий досвід, успіху досягають тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховують соціально-політичні та економічні реалії тієї або іншої країни.

В політичному житті всіх пострадянських країн наявні загальні риси: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу. Офіційно проголошуються цілі наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу. Проте міру демократичних рефор у нових державах поки що можна характе - ризувати як фрагментарну і непослідовну: в деяких країнах відчутний значний прогрес, тоді як в інших у тому чи іншому вигляді продовжують діяти практики попереднього режиму.

У політичній сфері аналітики виокремлюють чотири основні типи режимів, які сформувалися у колишніх радянських республіках:

- демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;

- напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія. Тут впроваджується “альтернатива демократії” - обмежена трансформація, яка більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;

- авторитарні: Білорусь, Казахстан, Таджикистан - відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями - організація виборів із заздалегідь відомими результатами; Росія останнім часом демонструє все більше ознак переходу від авторитаризму до неототалітаризму;

- неототалітарні: Туркменістан та Узбекистан - тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади по відношенню до більшості населення здійснюється не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м’яких, проте більш витончених формах, через велику кількість стійких залежностей - правових, економічних тощо.

Молдова і Киргизія у 2010 - 2016 рр. перебували у стані хаосу, що ускладнює їх чітке зарахування до тієї чи іншої групи.

Звичайно, у пострадянських нових незалежних держав існує чимало відмінностей, зумовлених імпульсами національно-державного самовиз­начення, набутими у процесі дезінтеграції Союзу РСР, геополітичним положенням, соціокультурними і національно-ментальними факторами, а також якістю політичних еліт і мірою впливу на політичних процес з боку інших країн Заходу і Сходу. З іншого боку, вони не можуть не враховувати загальносвітових тенденцій.

Як свідчить історичний досвід, визрівання капіталізму було завжди і передумовою, і каталізатором встановлення демократичних форм правління. Один з уроків історії полягає у тому, що, принаймні, у минулому ринкова економіка передувала виникненню демократичних інститутів. Сучасне прагнення деяких ННД перейти одночасно і до демократії, і до ринку є спробою змінити ту модель взаємозв’язків між економічними та політичними перетвореннями, яка складалася століттями. Західні політологи розглядають його як унікальний історичний експеримент, бо одночасна радикальна трансформація економічної і політичної систем є справою надзвичайно складною.

Будь-який демократичний уряд стикається з чималими складностями у проведенні економічних реформ. Радикальне реформування економіки вимагає рішучих і швидких дій. Однак процес прийняття рішень в умовах демократичної системи, особливо у питаннях, з яких немає консенсусу, пов’язаний із тривалими процедурами політичного торгу, узгоджень і пошуку компромісів. У демократичних суспільствах рішення виявляються повільними, тим більше, коли мова йде про законодавчі акції. Ще складнішою ситуація є у посткомуністичних країнах, де виникає велика кількість конкуруючих між собою нових політичних партій і груп інтересів. Їхнє протиборство значною мірою паралізує законодавчий процес. Виникаючі на політичній сцені партії, профспілки, асоціації бізнесу та інші групи можуть намагатися блокувати певні аспекти економічних реформ, а також спрямувати їх у вигідне для себе русло. До цього додаються ускладнення, пов’язані із неясним характером відносин у структурах влади. Конфлікти між виконавчою і законодавчою владою, між кабінетом міністрів і главою держави - звичайне для посткомуністичних країн явище, що найгіршим чином впливає на реформування економіки. Через ці причини темпи економічних перетворень значно уповільнюються. Найяскравішим прикладом цього може бути Україна.

Важливе значення має і те, що правлячі верстви у більшості пострадянських країн зацікавлені у збереженні перехідного періоду. Вони не бажають його швидкого розвитку, а тим більше завершення, навпаки, прагнуть подовжити, і навіть заморозити перехідний стан суспільства. Це їм необхідно для того, аби, з одного боку, витягти із попередньої комуністичної системи такі елементи, як ієрархія, жорсткі структури, відсутність або приниженість ролі конкурентності, слабка вертикальна мобільність, і поєднати із можливостями і досягненнями сучасної ринкової економіки. Насамперед, приватного привласнення і приватної власності, адже не все ще поділено. Парадоксально, але правлячій еліті не потрібна модернізація і наведення ладу у суспільстві, зокрема у законодавстві: «У каламутній воді риба легше ловиться». Проте в деяких перехідних суспільствах можливе позитивне співіснування політичної та економічної лібералізації. Однак це - рідкість і трапляється при вельми складному і рідкісному поєднанні певних факторів, як це відбулося в країнах Балтії.

Якщо ж говорити про ті процеси, які мають місце в переважній більшості пострадянських держав, то можна виокремити наступні:

1) наявна протидія зусиллями різних ланок державного апарату на всіх рівнях і багатьох груп політичного класу реальному здійсненню заходів із розвитку цивілізованих ринкових відносин, активізації розумно обмеженого, економічно виправданого державного регулювання, вільного від корисливого тиску як бюрократії, так і олігархів, а також заходів із раціоналізації соціальної сфери;

2) часто очевидна непродуманість та неефективність здійснення реформаторських заходів, що загрожує результатами, протилежними накресленим;

3) спостерігається підтримка, збереження і навіть посилення надмірної майнової нерівності, консервація становища прошарку населення з низькими прибутками і фактичне погіршення стану значної частини цієї категорії (звичайно, має місце часткове коректування - наприклад, підвищення мінімальної заробітної плати або прожиткового рівня, проте в реальності відбувається відтворення соціально-економічних та політичних механізмів легального і нелегального розподілу і перерозподілу суспільного прибутку на користь еліти).

Разом із тим у житті нових незалежних держав наявні і позитивні процеси - вихід із комуністичного глухого кута є гігантським кроком вперед у розвиткові пострадянського простору. Ступінь внутрішньої свободи у значної частини людності, як правило, на порядок більший, ніж це було за радянської епохи. Відбувається становлення конкурентно- ринкового суспільного укладу. Під впливом розгортання ринкових відносин мають місце позитивні зрушення, не дивлячись на їх деформацію. Мова йде про формування основи демократії - середнього класу. Це соціальні групи із середніми і високими прибутками. Вони активізують розвиток економіки та інноваційні процеси в ній, виступають в якості груп зростання професійного, інтелектуального та культурного потенціалу суспільства. Вони формують свою трудову та підприємницьку активність на основі вимог ринку і зацікавлені у підвищенні своєї конкурентоздатності. Вони орієнтовані на розвинені стандарти споживан­ня і є орієнтирами зростаючої соціальної мобільності для інших здатних до неї груп населення. Соціологи вважають формування середнього класу не тільки найперспективнішим процесом трансформації соціальної структури суспільства, але й його серцевиною. Не можна заперечувати і той факт, що завдяки системним перетворенням економіки значна частина населення перевищила дореформений рівень споживання й досягла більш високої якості життя. Наразі мова йде не про найбільш дохідні верстви населення, забезпеченість яких не просто висока, а часом навіть перевищує стандарти західних елітних груп. Йдеться про групу населення з середніми прибутками. Проте кризові умови існування деяких ННД, а також небажання влади відчувати тиск з боку незалежних платників податків значною мірою обмежують не тільки можливості останніх, але й їх загальну чисельність.

За часів радянської влади було проголошено «вирішення національного питання в СРСР на основі всебічного розвитку і розквіту соціалістичних націй та їхнього зближення на засадах пролетарського інтернаціоналізму». Насправді, національний устрій Радянського Союзу можна порівняти із ящиком Пандори, в якому під тиском центральної тоталітарної влади перебували складні проблеми і гострі протиріччя. Насамперед: адміністративні кордони практично ніде не співпадали із національними. Взагалі, коріння конфліктів пострадянського простору сягають не тільки радянського, але в багатьох випадках і більш віддаленого минулого. Вони закорінені у дуже складному переплетінні різних за природою і характером процесів. Загальний фон, на якому виникли конфлікти на пострадянському просторі, можна охарактеризувати як дестабілізацію політичної ситуації, яка настала в результаті послаблення колишньої тоталітарної системи організації держави та суспільства. Вивільнилися сили, раніше скуті організованою певним чином системою.

Коли СРСР почав розпадатися, придушені раніше міжнаціональні суперечності вийшли на поверхню. Це відчула на собі практично кожна з нових незалежних держав. Найчастіше конфлікти, які спалахнули на їх території, були внутрішньо асиметричними, тобто такими, які розгорталися всередині ННД по лінії протистояння центр - провінція. Так в Росії спалахнули конфлікти у Татарстані, Чечено-Інгушетії, Якутії. В деяких нових незалежних державах міжнаціональні суперечки, які позначилися раніше, набули характеру збройного протистояння. Це відноситься насамперед, до Придністров’я і Південної Осетії. Конфлікти, замішані на міжнаціональній і релігійній ворожнечі, після розділення союзної армії (весна - літо 1992 р.) і часто неконтрольованого розтягнення зброї, швидко розросталися. Протистояння у Нагірному Карабасі переросло у широкомасштабну війну між Вірменією та Азербайджаном. У Грузії із зброєю в руках піднялися абхазці. Громадянська війна у Таджикистані (1992 - 1997 рр.) за участю афганських моджахедів стала не тільки катастрофою для самої республіки, а перетворилася на реальну загрозу для всього центральноазіатського регіону. В Росії у 1991 р. виникла самопроголошена Чеченська Республіка. В наслідок цього з’явилася лінія протистояння між Грозним і Москвою, що призвело до багаторічної війни («контртерористичної операції»), яка офіційно закінчилася у 2009 р. Іншим наслідком стало те, що Північна Осетія і новостворена Інгушська Республіка були втягнені у територіальну суперечку, що відбувалося зовсім не у мирних формах. В цілому можна простежити еволюцію цих гострих конфліктних ситуацій, які пройшли через стадії радикального розмежування громадсько-політичних настроїв і сил в колишніх союзних республіках, внутрішніх збройних конфліктів, виникнення нових державних утворень у вигляді так званих невизнаних республік на територіях Придністров’я, Нагірного Карабаху, Південної Осетії, Абхазії, Донецької і Луганської областей України, з наступною боротьбою за міжнародне визнання їхніх прав на самостійне і незалежне існування. Слід наголосити «російський слід» у бурхливих подіях в кожному із названих регіонів.

На пострадянському просторі найпотужніше даються взнаки зіткнення цивілізацій із провідною роллю російської у її протистоянні із Заходом. На межі 1980-1990-х років таке зіткнення мало місце в Естонії, Латвії, Литві. Відторгнені у 1940 р. від Європи, балти ніколи не забували про неї, першими поставили питання про неправомочність радянської анексії і тим самим значно вплинули на процеси дезінтеграції СРСР. Тодішнє радянське керівництво намагалося придушити прагнення до незалежності. Так, 11 - 13 січня 1991 р. до Литви були введені війська, під час штурму вільнюського телецентру загинули 16 його захисників. Використовувалися економічні методи, зокрема, енергетичний шантаж. Однак нові незалежні держави Балтії твердо стали на шлях євроінтеграції. Результат їх зусиль - прийняття спочатку до НАТО, а потім до Європейського Союзу у 2004 р. Нині саме керівництво балтійських ННД активно виступає на боці України, підтримуючи її євроінтеграційні прагнення. Разом із тим Литва, Латвія, Естонія занепокоєні проявами російської агресивності біля своїх кордонів. Напруга зіткнення цивілізацій посилюється тим, що Північноатлантичний блок посилює свою присутність на території своїх нових членів, що викликає негативну реакцію з боку РФ.

Прояви зіткнення цивілізацій можна побачити і в Молдові. З одного боку, прагнення певних політичних сил приєднати країну до Європейського Союзу (у Вільнюсі на саміті Східного партнерства у листопаді 2013 р. було підписано угоду про асоціацію Молдови до ЄС, а у липні 2014 р. парламент її ратифікував). З іншого - форпост Росії у Придністров’ї, населення якого всіляко заперечує рух до Європи. У 1990 р. реакцією на взятий Кишиневом курс на об’єднання з Румунією призвів до проголошення Гагаузької республіки. У придушенні гагаузького руху за незалежність були численні жертви^[CD].

«Зіткнення цивілізацій» загострилося на українських теренах, починаючи з 2013 р., коли Москва спробувала загальмувати рух Києва до Європейського Союзу замість приєднання до євразійського інтеграційного проекту. Призупинення тодішнім українським президентом Віктором Януковичем процесу асоціації країни до ЄС восени 2013 р. РФ сприйняла як свою велику перемогу над Заходом і значний крок у створенні Євразійського союзу, участь у якому України збільшила б кількість сукупного населення до критичної маси у 200 млн. осіб. Проте наприкінці листопада у Києві розпочалися масові акції протесту, які переросли у Революцію Гідності. Майдан 2014 року продемонстрував можливість

зміни клептократичної влади, що налякало Кремль, адже поставило під сумнів аналогічний за суттю путінський режим. Якщо б Москва дозволила Україні зблизитися з Європою, побудувати нове суспільство за європейськими зразками, такий приклад став би прямою і явною загрозою для існуючої в Росії системи влади і тих, хто її очолює.

Кремль назвав владу, сформовану Євромайданом у Києві, нелегітимною, навіть «фашистським режимом» і закликав до «захисту російськомовної людності», якій той загрожує. 20 лютого 2014 р., коли у Києві йшла запекла боротьба, в районі Керчинської затоки були зафіксо­вані порушення перетину державного кордону України російськими військовими, почалося блокування українських військових частин (використовувалися підрозділи російської армії, які знаходилися на законних підставах у Криму). 27 лютого «зелені чоловічки», люди у російській військовій формі без шевронів, так звані «активісти самооборони» або «ополченці», захопили будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради Міністрів. Потім, прикриваючись жінками і дітьми, як інструктував В.Путін, вони штурмували розташування українських Збройних сил. Під дулами автоматів кримські парламентарі «одноголосно» прийняли постанову про проведення референдуму, який мав вирішити подальшу долю краю: здійснити «заповітну мрію» про вихід із складу України і приєднанні до Росії. Лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов за поданням В.Януковича проголосив себе головою Ради Міністрів республіки, а потім звернувся до В.Путіна із проханням «забезпечити мир і спокій у Криму». За зверненням президента Рада Федерації РФ 1 березня дозволила використання російських збройних сил на території України, тобто окупація стала реальністю. 16 березня було проведено псевдореферендум про входження Криму до складу РФ. 17 березня Крим проголосили незалежною державою. 18 березня у Москві було підписано «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та створення у складі Російської Федерації нових суб’єктів». Підписанти: президент РФ В.Путін - можновладці Криму: голова Ради Міністрів С.Аксьонов, голова Державної Ради Володимир Константинов, голова координаційної ради із організації Севастополь­ського міського управління із забезпечення життєдіяльності Севастополя Олексій Чалий. 20 березня Державна Дума, а 21 березня Рада Федерації ратифікували цей договір.

Після цього словосполучення «гібридна війна» стала реальністю української історії. Хоча в історії інших країн вони мали місце і раніше^[CDI]. Прагнучи відтворення імперії, В.Путін зажадав слави у справі «збирання земель». Було сплановано операцію «Новоросія» - об’єднання 8 південних і східних областей України: Донецької, Луганської, Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської в опозицію центральним і західним областям, а також новому уряду у Києві. Але крім частини Донецької і Луганської областей в решті областей ідея «руського миру» масової підтримки не знайшла. Москва не могла передбачити, що не тільки українці, але й російські за етнічним походженням, мовою і культурою громадяни України з таким завзяттям і героїзмом будуть захищати незалежність своєї Батьківщини у гібридній війні, котру продовжила Росія.

У гібридній війні проти України російська держава уклала оборудку із недержавними виконавцями - бойовиками, групами місцевого населен­ня, організаціями, зв’язок з якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, котрі сама РФ робити не хоче, оскільки будь-яка держава повинна додержуватися Женевської конвенції і Г аазької конвенції щодо законів сухопутної війни, домовленостей з іншими країнами. Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань, що і робиться. Саме такі бандитські формування, підтримувані і керовані російськими військовими, які, начебто звільнилися із Збройних сил РФ і поїхали воювати з «фашизмом», у квітні 2014 р. захоплювали державні установи на Сході України, а потім проголошували створення Донецької народної республіки і Луганської народної республіки.

Не можна не визнати, частина місцевого населення, як і в Криму, вітала прихід «руського миру». Вирішальну роль відіграли сподівання на покращення свого матеріального становища, підвищення зарплат і пенсій, на те, що «багата Росія завалить грішми» і «не треба буде вчити українську мову». «Руський мир» прийшов, перетворивши все на руїну.

У серпні того ж року на українську територію вдерлися регулярні підрозділи російської армії. Українська сторона зазнала значних людських втрат серед військових і мирного населення. Втрат зазнали й інші дер­жави, зокрема ті, чиї громадяни опинилися на борту пасажирського літака «Боїнг 777», що здійснював рейс за марш туром Амстердам - Куала- Лумпур. 17 липня 2014 р. в небі над Донецькою областю загинули 298 осіб (громадяни Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Великої Британії, Німеччини, Бельгії, Філіппін, Канади, Нової Зеландії). Російська сторона відразу звинуватила в авіакатастрофі українських військових. Україна представила докази того, літак був збитий зенітною ракетною установкою «Бук», переправленою з російської сторони на територію, контрольовану сепаратистами. Москва всіляко заперечувала докази своєї причетності, представлені різними міжнародними групами, які вели розслідування. Зловживаючи правом вето, Росія заблокувала рішення Ради безпеки ООН про створення Міжнародного трибуналу для розслідування справи. 28 вересня 2016 р. були оприлюднені результати розслідування, яке вела Спільна слідча група на чолі з Нідерландами, до складу якої входили представники Австралії, Бельгії, Малайзії та України. Висновки: літак було збито із системи «Бук», привезеної з бази російської 53-ї ракетної противоповітряної бригади з міста Курськ на територію України, захоплену проросійськими бойовиками. Постріл було здійснено помил­ково: авіалайнер переплутали із українським військовим транспортним літаком. Після акції «Бук» вивезли на територію Росії.

Політика російського керівництва, яке усіма силами намагається не допустити кардинальних зрушень у політичному розвиткові України - створення правової демократичної держави та її інтеграції з Європою - набула особливого характеру: всіляко провокуючи і підтримуючи заворушення проросійських сепаратистів, вдаючись до прямого військового вторгнення на Південний Схід України, путінський режим намагається дестабілізувати ситуацію в нашій державі, паралізувати її функціонування і в такий спосіб утримати її в зоні свого впливу. Москву лякає перспектива уходу найбільшої і найвпливовішої з пострадянських республік і розширення самого правового простору демократичних держав, тобто скорочення зони російських претензій на панування.

У своїх прагненнях його зберегти Кремль намагався використати Співдружність Незалежних Держав, яка утворилася наприкінці 1991 р. Спочатку до складу нової міжнародно-політичної організації увійшли 11 колишніх союзних республік за виключенням країн Балтії та Грузії. У жовтні 1992 р. із Співдружності вийшов Азербайджан, але повернувся у 1994 р. У 1994 р. до організації увійшла Грузія, після російської агресії 2008 р. вийшла із складу СНД. Коли Кремль анексував Крим і розпочав війну на Сході України жоден член СНД не висловив протест і засудження агресора. 19 березня 2014 р. на засіданні РНБО України було прийнято рішення про припинення головування в СНД і про вихід із складу цієї організації.

Крім Співдружності Незалежних Держав на пострадянському просторі утворювалися й інші організації. У 1999 р. було підписано Договір про створення Союзної держави, до якої мали увійти Росія і Білорусь, проте він не реалізувався. У 1995 р. із підписання Угоди про Митний союз між Росією, Білоруссю і Казахстаном почало формуватися Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС). У 1996 р. до них приєднався Киргизстан, у 2015 р. - Вірменія. У 2003 р. було оголошено про створення нового економічного об’єднання - Єдиного економічного простору Білорусі, Казахстану, Росії та України. З 1 січня 2012 р. він почав діяти, але без України. Невдовзі керівники Білорусі і Казахстану почали висловлювати незадоволення його функціонуванням. У квітні 1994 р. Казахстан, Киргизстан, Узбекистан уклали Договір про створення єдиного економічного простору. У березні 1998 р. до них приєднався Таджикистан. З липня 1998 р. це об’єднання офіційно називалося Центрально-Азіатським економічним співтовариством, у лютому 2002 р. його перейменували у Центрально-Азіатське співробітництво. У жовтні 1997 р. утворилася Організація за демократію і економічний розвиток, за першими літерами назв держав-членів - Грузії, України, Азербайджану, Молдови - скорочено ГУАМ. У 1999 р. до них приєднався Узбекистан, проте у травні 2005 р. вийшов із складу організації. Загальною рисою всіх названих організацій є перевищення очікувань над реальними здобутками.

Головний підсумок років, що пройшли після припинення існування Радянського Союзу, - перемога антикомуністичної буржуазно- демократичної революції. Однак суспільний лад, який склався в результаті, залишається дуже суперечливим (звичайно, слід враховувати специфіку кожної з нових незалежних держав). Приватна власність, що прийшла на зміну псевдосуспільній, концентрується в руках панівної еліти. Центра­лізована, планова, антиринкова система господарювання змінилася напівринковою, яка базується, головним чином, на криміналізованому, економічно і соціально низькоефективному функціонуванні капіталу. Перші кроки з формування демократичних виборних процедур змінилися імітацією виборів органів державної влади, що маскує їх фактичне призначення. Проголошення багатопартійності не дало реальних результатів. Навпаки, виникла ситуація, коли часто панує партія влади. А опозиційні політичні сили або придушуються, або лише роблять вигляд, що є самостійними. Якщо розуміти під демократією не тільки очевидні речі, такі, як розділення влад і вільні вибори із непередбачуваним результатом, свободу засобів масової інформації, але й ширший набір факторів, то можна побачити, що реальних змін у демократизації більшості пострадянських країн не відбулося. Сенс у тому, що владна система залишилася заснованою на попередніх відносинах, хоча, можливо, деінде трохи інституалізувалася. Це означає те, що, не дивлячись на можливості, здавалося б, широкої політичної участі, реальне право участі мають ті, хто задіяний у відповідних зв’язках, не більше того. Влада поєдналася із бізнесом, а корупція набула надзвичайного поширення.

Кожна з пострадянських нових незалежних держав постала перед складними проблемами, висунутими глобалізацією і переходом до постіндустріального суспільства. Міжнародні організації та експерти радять їм зберігати спокій і продовжувати застосовувати комплекс заходів з ліберально-демократичного та ринкового реформування. Але результати реалізації подібних порад в кожній з ННД дуже відрізняється. В якійсь мірі можна очікувати, що процес значною мірою стихійного розвитку ринкових відносин, потреби відтворення капіталу, структурна перебудова економіки, втягнення тієї чи іншої країни до світового господарства будуть сприяти її прогресу у суспільно-політичному житті. Однак це не може відбутися автоматично.

Наявні певні базові елементи, які можуть цьому сприяти: існування основних інститутів приватної власності і ринкового господарського механізму, зовнішні контури політичної демократії, визнання, хоча б формальне, необхідності громадянських свобод тощо. Проте ці можли­вості, якщо і використовуються, так лише епізодично і у дуже обмежених масштабах. Причиною тому є відсутність в більшості ННД дієвого політичного та економічного механізму модернізації суспільства, стимулювання громадської активності, інноваційної орієнтації, а також збереження традиціоналізму в тій або іншій формі.

Шанси на появу в більшості пострадянських країн найближчим часом соціально відповідального політичного класу, ефективного державного керівництва, громадянської активності населення, демократичної правової держави на базі економіки, що швидко модернізується, залишаються невеликими. Потенціал руху суспільств у цьому напрямку, що позначився наприкінці 1980 - на початку 1990-х рр., залишився невикористаним, а потім почалося його затухання. Еліта сформувала криміналізовану бюрократично-олігархічну, авторитарну, соціально-неефективну суспільну систему з вельми обмеженими можливостями перетворення у ту, що відповідає вимогам суспільного прогресу.

Аналіз в цілому схожого, хоча із значною національною специфікою, досвіду перетворень пострадянських республік показує, що попереду - новий перехідний період, під час якого буде /або не буде здійснюватися переробка постсоціалістичної системи, яка склалася, у суспільну систему, що реалізуватиме можливості сучасного економічного і соціального прогресу.

Література

Алєксєйченко О.В. Геополітичні інтереси Російської Федерації у зоні "заморожених" конфліктів на пострадянському просторі /О.В. Алєксєйченко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 117, (ч. 2).

Арон Л. Забудьте все, что вы знали о распаде СССР /Л.Арон [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.globalaffairs.ru/woussr/Zabudte-vse-chto-vy-znali-o-raspade-SSSR-

15263

Багдасарян С. Трансформация постсоветского пространства /С.Багдасарян [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://ap.rau/am/?page=statja&st_id=257

Борисова Е. А. История развития конфликтов по поводу водных ресурсов в Центральной Азии в постсоветский период /Е.А.Борисова //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2014. - №2.Бульвінський А.Г. Позиція Росії щодо європейського вектору модернізації України /А.Г.Бульвінський //Актуальні проблеми всесвітньої історії: конфлікти як складова міжнародних відносин: зб. наук. праць /Держ. Установа «Ін-т всесвіт. Історії НАН України». - К., 2014.

Вонсович С.Г. Політичний транзит в контексті неототалітарного вектора світової політичної системи /С.Г.Вонсович // Актуальні проблеми міжнародних відносин. -

2014. - Вип. 118, (ч. 1).

Гай-Нижник П. Окупація та анексія Криму Російською Федерацією у 2014 р. як акт агресії проти України: перебіг вторгнення і свідчення міжнародного злочину /П.Гай- Нижник // Гілея : науковий вісник: збірник наукових праць: історичні науки, філософські науки, політичні науки. - 2017. - Вип. 118.

Гай-Нижник Росія проти України (1990-2016): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення : монографія / П. Гай-Нижник. - К., 2017. Гаман-Голутвина О. Авторитаризм развития или авторитаризм без развития: судьбы модернизации на постсоветском пространстве /О. Гаман-Голутвина [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info

Герович В. Интер-Нет! Почему в Советском Союзе не была создана общенациональная компьютерная сеть /В.Герович //Неприкосновенный запас. - 2011. - № 1.

Горбулін В.П. "Гібридна війна" як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу /В.П. Г орбулін // Стратегічні пріоритети. - Київ, 2014. - № 4 (33).

Горин Д. Ближе к телу: о некоторых особенностях репрезентации постсоветской реальности /Д.Горин //Неприкосновенный запас. - 2012. - № 1.

Дорошко М. С. Країнознавство. Країни СНД і Балтії: Навч. посіб. - Чернівці, 2008.

Дорошко М.С. Держави пострадянського простору у світовій політиці /М.С.Дорошко, И.В.Шпаков. - К., 2010.

Дорошко М.С. Геополітичні інтереси та зовнішня політика держав пострадянського простору : навч. посіб. для студ. напряму "Міжнар. відносини" / М.С. Дорошко. - К., 2011.

Зайдель М.І. Система особистих зв"язків у владі на пострадянському просторі /М.І.Зайдель // Гілея. - 2015. - Вип. 93, (№ 2).

Іскакова Г. Політичні процеси на пострадянському просторі: тенденції, протиріччя, перспективи /Г.Іскакова //Політичний менеджмент. - 2007. - № 3.

Коктыш К. Е. Вечно живой призрак. Почему бывшие республики так и не решили проблем, вызвавших распад СССР /К.Е.Коктыш [Эл. ресурс] - Режим доступа: http∕∕www.globalaffairs.ru∕number∕Vechno-zhivoi-prizrak-15462

Кондратенко О.Ю. Інститут міжнародних санкцій у врегулюванні російсько- українського конфлікту /О.Ю.Кондратенко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2014. - Вип. 120, (ч. 2).

Криворучко І.О. Індекси суспільно-політичних перетворень на пострадянському просторі: порівняльний аналіз /І.О.Криворучко // Магістеріум. - 2014. - Вип. 58 : Політичні студії. Кузенко Н.В. Структурні зміни в економічному розвитку пострадянських держав / Н.В. Кузенко. - Львів, 2013.

Кустарев А. Мифология советского прошлого /А.Кустарев //Неприкосновенный запас. -

2013. - № 89(3).

Лазарев Е.А, Политическая коррупция: объясняя природу постсоветских

трансформаций /Е.А.Лазарев //Полис. - 2010. - № 2.

Макаркин А. Постсоветское пространство: авторитаризм и компромиссы /А.Макаркин //Неприкосновенный запас. - 2011. - № 6.

Мельничук І. Концепт "пострадянський простір" у сучасному політологічному дискурсі /І.Мельничук //Науковий вісник Одеського національного економічного університету. -

2014. - № 7 (215).

Минаков М. Постсоветская демодернизация: период нового околдования? /М.Минаков //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 6.

Назаров М. С. Пострадянський псевдодемократичний транзит /М.С.Назаров //Гілея. -

2015. - Вип. 99.

Орлова Т. В. Пострадянські країни: загальні тенденції і особливості розвитку. - К., 2010.

Орлова Т. В. Історія пострадянських країн: підручник. - К., 2014.

Орлова Т. Пострадянський простір: зіткнення цивілізацій /Т.Орлова //День. - 2015 - № 143.

Орлова Т. Розвал СРСР і сучасна Росія: історичні паралелі /Т.Орлова //Емінак. - 2016.

- № 1 (13) (січень - березень). - Т. 1.

Піляєв І. Збройний конфлікт на Донбасі як прояв фрактального дуалізму пострадянського розвитку /І.Піляєв //Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України. - 2015. - № 1.

Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм //Мировая экономика и международные отношения - 2002. - № 4.

Рогов К. Политические циклы постсоветского транзита /К.Рогов //Pro et Contra. - 2012.

- июль - октябрь.

Російсько-український конфлікт: стан, наслідки, перспективи. Позиції експертів і громадян /Голов. ред. Л.Шангіна. - К., 2015.

Рущенко І.П. Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога : монографія / І.П. Рущенко. - Харків, 2015.

Светничка Л. Гибридные войны нам давно известны, но все равно мы должны их распознавать и описывать /Л. Светничка [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20150729/229332697.html

Тихонова Н. Е. «Новые капиталисты»: кто они? //Общественные науки и современность. - 2005. - № 2.

Ткаченко В. «Гибридная война»: политические последствия /В. Ткаченко //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. - 2015. - № 1.

Шинкарук К.О. Становлення зовнішньополітичної ідентичності пострадянських країн в умовах суспільно-політичних трансформацій /К.О.Шинкарук //Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. - 2009. - Вип. 4.

Щербак А. Н. «Нефтяное проклятье» и постсоветские режимы (Политико-экономический анализ) //Общественные науки и современность. - 2007. - № 1.

Barnes A. Three in One. Unpacking the “Collapse” of the Soviet Union /A.Barnes //Problems of Post-Communism. - 2014. - Volume 61. - Issue 5.

Delcour L. Between the Eastern Partnership and Eurasian Integration: Explaining Post-Soviet Countries’ Engagement in (Competing) Region-Building Projects / L. Delcour //Problems of Post-Communism. - 2015. - Volume 62. - Issue 6.

Heathershaw J. Warlords and coalition politics in post-Soviet states /J. Heathershaw //Central Asia Survey. - 2016. - Vol. 36. - Issue 1.

Krickovic A. Imperial nostalgia or prudent geopolitics? Russia's efforts to reintegrate the post­Soviet space in geopolitical perspective / A. Krickovic // Post-Soviet Affairs. - 2014. -Volume 30. - Issue 6.

Laruelle M. Russia as a “Divided Nation”, from Compatriots to Crimea: A Contribution to the Discussion on Nationalism and Foreign Policy //Problems of Communism. - 2015. -16 Apr. Melville A. “Bad enough governance”: state capacity and quality of institutions in post-Soviet autocracies / A. Melville, M Mironyuk // Post-Soviet Affairs. - 2016. -Volume 32. - Issue 2.

Stulberg A.N. Out of Gas? Russia, Ukraine, Europe, and the Changing Geopolitics of Natural Gas /A.N. Stulberg //Problems of Communism. - 2015. -16 Apr.

Tolstrup J. Black knights and elections in authoritarian regimes: Why and how Russia supports authoritarian incumbents in post-Soviet states / J. Tolstrup //Europian Journal of Political Research. - 2015. - Vol. 54. - Issue 4.