Розділ 23 Розмаїття Європи

Ми справді були б мудрі, якби могли по-справжньому розпізнати знаки нашого часу і, розуміючи його вимоги та переваги, мудро змінити своє становище в ньому. Замість того щоб несамовито вглядатися в туманну далечінь, хоча б трохи спокійно озирнімося довкола, погляньмо на це дивне місце, де ми перебуваємо.

Томас Карлайл

Творець Європи зробив її маленькою і навіть розділив на невеликі частини, щоб наші серця могли знайти втіху не в розмірі, а в множинності.

Карел Чапек

У Європі ми були азіатами, тоді як в Азії ми — європейці.

Федір Достоєвський

Коли комунізм зазнав фіаско, а Радянський Союз розвалився, не лише ідеологічна система, а й політичні та географічні координати всього континенту змінилися. Упродовж сорока п’яти років — довше, ніж більшість європейців могли пам’ятати — незручний результат Другої світової війни перебував у замороженому стані. Ненавмисне розділення Європи з усіма відповідними наслідками стали сприймати як щось необхідне. І тут раптом його було повністю відкинуто. У ретроспективі післявоєнні десятиліття набули кардинально іншого значення. Якщо колись їх вважали початком нової доби безповоротної ідеологічної поляризації, тепер вони стали здаватися тим, чим були насправді: подовженою післямовою європейської громадянської війни, яка почалася в 1914 році, сорокарічним інтервалом між поразкою Адольфа Гітлера й остаточним урегулюванням незавершених справ, які залишилися після його війни.

Коли світ 1945‒1989 років зник, його ілюзії стали більш очевидними. Розхвалене «економічне диво» післявоєнної Західної Європи повернуло регіон до того місця у світовій торгівлі та продуктивності, яке він втратив упродовж 1914‒1945 років, коли темпи економічного зростання сягнули того рівня, який загалом можна було порівняти з темпами кінця ХІХ століття. Це було чималим досягненням, але не зовсім тим проривом у зачароване коло процвітання, як колись захоплено вважали сучасники.

Ба більше, відновлення відбулося не всупереч «холодній війні», а завдяки їй. Як і раніше османська загроза, тінь Радянської імперії зменшила Європу, але завдяки їй те, що від неї лишилося, отримало перевагу в єдності. Без європейців, які були замкнені на Сході, громадяни Західної Європи процвітали, вільні від зобов’язань боротися з бідністю та відсталістю держав, що постали на місці старих континентальних імперій, і під захистом американської військової парасольки від політичного відголосу нещодавнього минулого. З позиції Сходу такий погляд завжди був обмежений. Після занепаду комунізму й розпаду Радянської імперії так думати більше було неможливо.

Навпаки, щасливий кокон післявоєнної Західної Європи — його економічні спільноти, зони вільної торгівлі, надійні зовнішні альянси та непотрібні внутрішні кордони — раптом став здаватися вразливим, таким, що покликаний відповідати на розпачливі очікування потенційних «єврогромадян» на Сході, та більше не прив’язаним до очевидних відносин з великою державою за західним океаном. Західні європейці, змушені знову допустити далеких східних сусідів по континенту в процес побудови спільного європейського майбутнього, були водночас силоміць затягнуті до спільного європейського минулого.

Як наслідок, 1945‒1989 роки стали чимось на зразок фрази в дужках. Відкриті збройні конфлікти між державами — риса, яка була складовою європейського способу життя впродовж трьох століть — між 1913 та 1945 роками сягнули апокаліптичного рівня: близько 60 мільйонів європейців загинули на війнах або були вбиті за наказом держави в першій половині ХХ століття. Але з 1945 по 1989 рік міждержавні війні на європейському континенті припинилися^[598]. Два покоління європейців виросли під враженням, яке раніше неможливо було собі уявити: що мир — це природний стан речей. Війна (та ідеологічне протистояння) як продовження політики була делегована так званому третьому світу.

Однак варто пригадати, що комуністичні держави, перебуваючи в мирі з сусідами, провадили особливу форму перманентної війни зі своїм населенням: здебільшого у формі суворої цензури, штучно створених дефіцитів та репресій з боку силових органів, але час від часу розпочинаючи відкриті бойові дії — зокрема в Берліні в 1953 році, у Будапешті — у 1956 році, у Празі — у 1968 році та в Польщі — подекуди з 1968 по 1981 рік та під час воєнного стану.

Чи могла післявоєнна доба, яка тепер, із початком нового світового (без)ладу, швидко перетворювалася на історію, стати об’єктом ностальгійних спогадів і туги, залежало від того, де і коли ви народилися. З обох боків залізної завіси діти шістдесятих — тобто осердя плеяди покоління бебі-бумерів, які народилися між 1946 та 1951 роками, — безумовно, з любов’ю згадували «своє» десятиліття і продовжували плекати теплі спогади й перебільшене уявлення про його значущість. А їхні батьки, принаймні на Заході, були вдячні за політичну стабільність і матеріальну безпеку того часу, порівняно з тими жахіттями, що йому передували.

Але ті, хто були надто молоді, щоб пам’ятати шістдесяті, часто обурювались егоцентричним самозвеличуванням їхніх уже немолодих свідків; а багато старших людей, які прожили життя за комунізму, пригадували не лише захищені робочі місця, дешеве житло й безпечні вулиці, а й насамперед сірість змарнованих талантів і понівечених мрій. І з обох боків розділової лінії те, що можна було відновити із цеглин історії ХХ століття, мало свої межі. Безперечно, серед них були мир, процвітання та безпека; але оптимістичні переконання попередньої доби минули назавжди.

Перш ніж у 1942 році покінчити життя самогубством, віденський романіст та критик Штефан Цвайґ тужливо писав про втрачений світ Європи до 1914 року, висловлюючи «жаль до тих, хто не був молодим у ті останні роки впевненості». Шістдесят років по тому, наприкінці ХХ століття, практично все решта було відновлено або відбудовано. Але впевненість, з якою європейці покоління Цвайґа увійшли в століття, так до кінця і не відновилася: надто багато всього сталося. У міжвоєнний час європейці, пригадуючи Belle Epoque^[599], могли пробурмотіти: «Ох, якби ж». Але після Другої світової війни більшість, хто розмірковував про тридцятирічну катастрофу континенту, мав на думці лише одне: «Ніколи знову»^[600].

Іншими словами, шляху назад не було. У Східній Європі комунізм став хибною відповіддю на реальне запитання. У Західній Європі на те саме запитання — як подолати катастрофу першої половини ХХ століття? — шукали відповідь, узагалі відсунувши вбік історію та повторивши деякі успіхи другої половини ХІХ століття (внутрішню політичну стабільність, підвищену економічну продуктивність і постійне розширення зовнішньої торгівлі) і наклеївши на них етикетку «Європа». Утім після 1989 року заможна постполітична Західна Європа знову опинилася перед своїм східним двійником, і «Європа» мала бути переосмислена.

Як ми пам’ятаємо, перспективу позбутися кокона вітали не всюди, а Яцек Куронь, пишучи в березні 1993 року для польського журналу Polityka, не перебільшував, коли припускав, що «деякі політичні фігури на Заході ностальгують за старим світовим ладом та СРСР». Але той «старий світовий лад» — звичний застій останніх сорока років — назавжди залишився в минулому. Тепер європейці протистояли не лише непевному майбутньому, а й минулому, яке стрімко змінювалося.

Те, що нещодавно здавалося дуже простим, тепер знову ставало доволі заплутаним. Наприкінці ХХ століття пів мільярда людей на західному виступі євразійського суходолу дедалі більше поринали в пошук власної ідентичності. Хто такі європейці? Що означає бути європейцем? Що таке Європа і якою європейці хочуть, щоб вона стала?* * *

Вихолостити сутність «Європи» — малопродуктивний задум. «Ідея Європи», щодо якої й так точиться багато дискусій, має давню історію, місцями гідну захоплення. І хоча певна «ідея» Європи, повторювана в різних конвенціях та договорах, закладає підвалини Союзу, до якого нині належить більшість європейців, вона лише почасти роз’яснює, яким життям вони там живуть. У добу демографічних змін і переселення сьогоднішні європейці більш численні та різноманітні, ніж будь-коли раніше. Будь-яка розповідь про їхнє спільне становище на світанку ХХІ століття має починатися з визнання цього розмаїття з представленням взаємонакладених контурів і ліній розлому європейської ідентичності та досвіду.

Термін «контури» тут вжито невипадково. Зрештою, Європа — це місце. Але її кордони завжди були доволі мінливі. Давні кордони — Риму і Візантії, Священної Римської імперії і християнської Європи — доволі точно збігаються з пізнішими політичними поділами, щоб припустити певну тяглість: складні відносини між германською та слов’янською Європою для письменника ХІ століття на кшталт Адама Бременського були такі ж очевидні, як і нам; середньовічні кордони католицького та православного християнства, від Польщі до Сербії, практично не відрізнялися від сьогоднішніх; а концепт Європи, поділеної Ельбою на східну та західну, був би знайомий урядовцям Каролінґської імперії ІХ століття, якби вони мислили такими термінами.

Але чи давали ці традиційні роздільні лінії бодай якусь вказівку на місцеперебування Європи, завжди залежало від того, де випало бути вам. Один відомий приклад: у XVIII столітті більшість угорців і богемців були католиками, і переважно німецькомовними. Проте для просвітлених австрійців «Азія» починалася на Ланд-штрасе, головному шляху з Відня, який вів на Схід. У 1787 році, вирушивши з Відня на захід до Праги, Моцарт писав, що перетнув східний кордон. Схід і Захід, Азія і Європа завжди були розділені у свідомості щонайменше так само, як і земля — кордонами.

Оскільки донедавна Європа здебільшого була поділена не на держави, а складалася з імперій, про зовнішні ознаки континенту думали більше не як про кордони, а як про невизначені прикордонні регіони — межові райони, limes, militärgrenze, krajina: зони імперського завоювання та поселення, не завжди топографічно точні, але вони позначають важливу політичну й культурну межу. Від Балтії до Балкан, такі регіони та їхнє населення впродовж століть вважали себе авангардними вартовими цивілізації, вразливими й чутливими краями, де закінчувався знайомий світ і починалося місце стримування варварів.

Але ці кордони були рухомі та посувалися залежно від часу й обставин: їхнє географічне значення можна розуміти по-різному.

Ця плутанина показує, що зовнішні кордони Європи впродовж століть були достатньо важливими, щоб зацікавлені сторони з наполегливістю відстоювали свій погляд, який суперечив іншим, щодо того, хто належить до Європи. Перебування «в» Європі надавало певну безпеку: запевнення — чи принаймні обіцянку — прихистку та належності. Століття минали, і це дедалі більше ставало джерелом колективної ідентичності. Статус «прикордонної держави», взірця та вартового ключових цінностей європейської цивілізації, був джерелом вразливості, а водночас і гордості. Ось чому для центральних і східних європейців радянське панування було таким принизливим — через відчуття, що вони залишилися за бортом «Європи», та забуття з її боку.

Іншими словами, Європа — це не про абсолютну географію — де насправді розташована країна чи живуть люди; це про географію відносну: де вони перебувають відносно інших. Наприкінці ХХ століття письменники та політики в таких країнах, як Молдова, Україна чи Вірменія, обстоювали свою «європейськість» не на підставі історії чи географії (такі аргументи можуть бути і переконливими, і не дуже), але саме задля захисту від як історії, так і географії. Разом звільнившись від Московської імперії, ці постімперські держави-сироти тепер дивилися на іншу «імперську» столицю — Брюссель^[602].

Те, що ці периферійні нації сподівались отримати в далекій перспективі гарантії бути включеними до нової Європи, було не так важливо, ніж те, що вони могли втратити, якби опинилися поза нею. На початку нового століття наслідки виключення вже були зрозумілі навіть для найзвичайнісінького туриста. Нацистська та радянська влади давно вибили з міст на кшталт Чернівців в Україні чи Кишинева в Молдові те, що в них було космополітичним та «європейським»; а сільські околиці навіть сьогодні — це «домодерний світ брудних доріг і кінних підвод, валянок і криниць надворі, розлогої тиші й оксамитово-чорних ночей»^[603]. Ототожнення з «Європою» стосувалося не спільного минулого, яке було тепер ущент і по-справжньому знищене. Воно було пов’язане з обстоюванням претензії на спільне майбутнє, нехай навіть і крихкої та майже безнадійної.

Страх залишитися поза Європою не обмежувався зовнішнім периметром континенту. На думку румунськомовних молдован, їхні західні сусіди у власне Румунії були благословенні історією. На відміну від Молдови, на Заході їх вважали законними претендентами, навіть якщо вони й не докладали достатніх зусиль, щоб стати членами ЄС; отож вони могли бути впевнені у справді європейському майбутньому. Але, на думку Бухареста, ситуація складалася інакше: сама Румунія наражалася на ризик опинитися за бортом. У 1989 році, коли однопартійці Ніколае Чаушеску нарешті почали виступати проти нього, вони написали листа, звинувачуючи кондукетора в намаганні відірвати країну від її європейського коріння: «Румунія була та залишається європейською країною… Ви почали змінювати географію сільської місцевості, але не можете посунути Румунію в Африку». Того самого року літній румунський драматург Ежен Йонеско написав, що його батьківщина «от-от назавжди вийде з Європи, що означає вийти з історії». І це занепокоєння відчувалося не вперше: у 1972 році Еміль Чоран, міркуючи над похмурою історією своєї країни, нагадав про поширений у Румунії страх: «Що найбільше мене пригнічувало, то це мапа Османської імперії. Дивлячись на неї, я розумів наше минуле і все інше»^[604].

Румуни — так само як болгари, серби та всі, хто мав вагомі підстави думати, що «основна» Європа бачить їх як аутсайдерів (якщо взагалі їх помічає) — поперемінно пристають то на один, то на другий варіант: або, обіймаючи оборонну позицію, відстоюють свої питомо європейські риси (у літературі, архітектурі, топографії тощо), або ж визнають безнадійність справи та тікають на Захід. Після комунізму відбувалося і те, і те. Поки колишній прем’єр-міністр Румунії Адріан Нестасе роз’яснював читачам Le Monde в липні 2001 року «додану вартість», яку Румунія дає Європі, понад половину з усіх іноземців, яких затримували під час нелегального перетину польсько-німецького кордону, становили його співвітчизники. В опитуванні, проведеному на самому початку нового століття, 52% болгар (та абсолютна більшість респондентів до 30 років) сказали, що, якби мали таку можливість, то емігрували б з Болгарії — бажано до «Європи».

Це відчуття перебування на периферії чийогось центру, буття чимось на кшталт європейців другого класу, сьогодні здебільшого притаманне колишнім комуністичним країнам, що майже всі перебувають у тій зоні маленьких націй, появу яких передбачив Томаш Масарик від Нордкапу до мису Матапан на Пелопоннесі. Однак не тільки. На пам’яті сучасників інші окраїни континенту були не менш провінційні — економічно, лінгвістично, культурно. Поет Едвін Мюїр описував свій переїзд із Оркнейських островів до Глазго в 1901 році, коли він був дитиною, як «подорож на сто п’ятдесят років уперед за два дні»; через пів століття інші люди також могли відчувати те саме. Аж до 1980-х років високогір’я та острови на краях Європи — Сицилія, Ірландія, Північна Шотландія, Лапландія — мали більше спільного між собою та зі своїм минулим, ніж із заможними столичними регіонами центру.

Навіть сьогодні — насправді насамперед сьогодні — не можна розраховувати на те, що лінії розлому та межі збігаються з державними кордонами. Хороший приклад — Рада держав Балтійського моря. Учасниками цієї організації, заснованої в 1992 році, є скандинавські країни — Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція; три балтійські держави колишнього СРСР — Естонія, Латвія, Литва; Німеччина, Польща, Росія (та з 1995 року, за наполяганням скандинавів і ґвалтуючи географію, Ісландія). Це символічне підтвердження давніх торговельних зв’язків високо оцінили колишні ганзейські міста^[605] на кшталт Гамбурга чи Любека та ще більш привітали міські керманичі Таллінна і Гданська, які прагнули позиціонувати себе в центрі нововіднайденої (з акцентом на Заході) балтійської спільноти та дистанціюватися від континентальної глибинки й нещодавнього минулого.

Але в інших регіонах деяких держав-учасниць, зокрема Німеччини та Польщі, Балтія означала небагато. Навпаки: у нещодавні роки Краків, наприклад, заради прибутку від туризму підкреслював свою орієнтацію на південь та рекламував свою давню роль столиці Габсбурзької «Галичини». Мюнхен і Відень, незважаючи на конкурування за транскордонні промислові інвестиції, знову відкрили для себе спільну «Альпійську» спадщину, чому сприяло практичне зникнення кордону, який відділяв Південну Баварію від Зальцбурга й Тиролю.

Регіональні культурні відмінності справді мають значення, хоча економічні розбіжності важать ще більше. Австрію та Баварію пов’язує дещо більше, ніж суто південнонімецький католицизм й альпійські пейзажі: упродовж останніх десятиліть вони обидві перетворилися на сервісні економіки з високою заробітною платою, що ґрунтувалися радше на технологіях, ніж на фізичній праці, і за продуктивністю та процвітанням обігнали давніші промислові регіони на півночі. Як і Каталонія, італійські Ломбардія та Емілія-Романья, французький регіон Рона-Альпи й Іль-де-Франс, Південна Німеччина та Австрія — разом зі Швейцарією, Люксембургом і частинами бельгійської Фландрії — утворюють спільну економічно привілейовану зону Європи.

Хоча абсолютні показники бідності й економічної відсталості все ще були найвищі в колишньому Східному блоці, найяскравіші контрасти тепер частіше зосереджувалися в межах країн, ніж між ними. Сицилія та Меццоджорно, власне як і Південна Іспанія, відставали від півночі, яка розвивалася так само, як і впродовж багатьох попередніх десятиліть: наприкінці 1990-х безробіття на півдні Італії втричі перевищувало рівень безробіття північніше Флоренції, тоді як розбіжність у ВВП на душу населення між Північчю та Півднем була навіть більшою, ніж у 1950-ті роки.

У Сполученому Королівстві розрив між багатими регіонами Південного Сходу та колишніми промисловими районами на півночі в нещодавні роки також зріс. Без сумніву, Лондон процвітав. Попри те, що британська столиця тримала дистанцію від єврозони, вона перетворилася на беззаперечний фінансовий центр континенту та наповнилася енергетикою витонченості й прогресивності, завдяки якій інші європейські міста здавалися немодними та відсталими. Наприкінці ХХ століття Лондон, переповнений молодими фахівцями і набагато відкритіший до появи та зникнення космополітичних культур і мов, ніж інші європейські столиці, ніби віднайшов блиск «свінгуючих шістдесятих», що опортуністично втілили прибічники Тоні Блера в новому бренді країни «Крута Британія».

Але блиск був лише на поверхні. Зважаючи на ціни на житло, які в найпереповненішій столиці Європи злетіли до небес, водії автобусів, медсестри, прибиральники, шкільні вчителі, поліцейські й офіціанти, що обслуговували космополітичних нових бритів, більше не могли дозволити собі жити поруч із ними та були змушені знаходити помешкання все далі й далі, доїжджаючи на роботу на громадському транспорті, наскільки їм це вдавалося в умовах найбільш перевантажених доріг Європи, або ж користуючись дорогими послугами пошарпаної британської залізниці. За зовнішніми межами Великого Лондона, який тепер, наче спрут, простягнувся до сільської південно-східної глибинки, виникала не бачена досі в нещодавній англійській історії регіональна відмінність.

Наприкінці ХХ століття з десяти адміністративних регіонів Англії лише три (Лондон, Південний Схід та Східна Англія) сягали або перевищували середній рівень багатства на душу населення по країні. Решта країни була біднішою, подекуди насправді набагато біднішою. Валовий внутрішній продукт Північного Сходу Англії, який колись був серцем гірничої та суднобудівельної промисловості країни, на душу населення становив тільки 60% ВВП Лондона. Після Греції, Португалії, сільської Іспанії, Південної Італії та колишніх комуністичних земель Німеччини, Велика Британія у 2000 році була найбільшим отримувачем структурних фондів Євросоюзу — іншими словами, частини Британії належали до найбільш знедолених регіонів ЄС. Скромні цифри загального безробіття в країні, що для оточення не лише Тетчер, а й Блера стали розхваленим приводом для гордощів, були викривлені через непропорційне процвітання столиці: безробіття на півночі Англії залишалося набагато ближчим до найгірших показників континентальної Європи.

Очевидні регіональні відмінності щодо багатства і бідності в Британії поглиблювала непродумана державна політика; та водночас вони стали передбачуваними наслідками кінця промислової доби. У певному розумінні вони були органічні. Утім у Німеччині аналогічні відмінності виявилися прямим, хоча й ненавмисним, результатом політичного рішення. Поглинення східних земель об’єднаною Німеччиною коштувало Федеративній Республіці понад тисячі мільярдів євро в переказах та субсидіях упродовж 1991‒2004 років. Але східна частина Німеччини не тільки не наздогнала Захід, а й наприкінці дев’яностих навіть почала ще більше відставати.

Приватні німецькі компанії не мали стимулів тримати підприємства на сході — у Саксонії чи Мекленбурзі, коли могли знайти кращих працівників за менші гроші (а також кращу транспортну інфраструктуру й місцеві послуги) у Словаччині чи Польщі. Немолоде населення, погана освіта, низька купівельна спроможність, виїзд кваліфікованих працівників на захід і постійна ворожість до іноземців з боку тих, хто залишився, зумовлювали відверту непривабливість Східної Німеччини для зовнішніх інвесторів, які тепер мали багато інших варіантів. У 2004 році безробіття в колишній Західній Німеччині становило 8,5%; на сході воно перевищувало 19%. У вересні того року неонацистська Націонал-демократична партія одержала 9% голосів та привела дванадцять депутатів до парламенту Саксонії.

Прірва взаємного презирства, яка розділяла вессі та оссі в Німеччині, існувала не тільки через роботу і безробіття або багатство і бідність, хоча зі східного погляду саме це було її найбільш очевидним та болісним симптомом. Німці, як і решта жителів нової Європи, були дедалі більше розділені низкою нових особливостей, які суперечили традиційним географічним чи економічним поділам. З одного боку, існувала витончена еліта європейців: чоловіків і жінок, зазвичай молодих, які багато подорожували, мали добру освіту й, можливо, навчалися у двох чи навіть трьох різних університетах по всьому континенту. Їхня кваліфікація та фах дозволяли їм знайти роботу в будь-якій країні Європейського Союзу — від Копенгагена до Дубліна, від Барселони до Франкфурта. Високі доходи, низькі ціни на авіаквитки, відкриті кордони й інтегрована залізнична мережа (про це нижче) сприяли легким і частим переїздам. З метою споживання, дозвілля, розваг, а також працевлаштування цей новий клас європейців легко й упевнено подорожував своїм континентом, спілкуючись, наче середньовічні студенти, що вешталися між Болоньєю, Саламанкою та Оксфордом, космополітичною лінгва франка: тоді — латиною, тепер — англійською.

З іншого боку, були — досі в переважній більшості — ті, хто не міг або ж вирішив (поки що?) не ставати частиною цього сміливого нового континенту: мільйони європейців, які через брак умінь, освіти, практики, можливостей чи засобів були глибоко вкорінені там, де вони жили. Ці люди, які в новому середньовічному ландшафті Європи були кріпаками, не могли отак одразу скористатися перевагами від єдиного ринку товарів, послуг та праці Європейського Союзу. Натомість вони залишалися прив’язаними до своєї країни або місцевої спільноти, стримувані тим, що не знали про далекі можливості й не володіли іноземними мовами, і часто були значно ворожішими до «Європи», ніж їхні космополітичні співгромадяни.

У цього нового міжнародного класового поділу, який почав розмивати давні національні відмінності, було два важливі винятки. Для ремісників і робітників зі Східної Європи, які шукали заробітку, нові можливості знайти роботу в Лондоні, Гамбурзі чи Барселоні були нерозривно переплетені з раніше усталеними традиціями мігрантської праці та сезонного працевлаштування за кордоном. У далекі краї, щоб знайти роботу, завжди їхали чоловіки (зазвичай чоловіки): не володіючи іноземними мовами, викликаючи ворожу недовіру в працедавців і в будь-якому разі маючи намір повернутися додому разом зі старанно заощадженим заробітком. У цьому не було нічого унікально європейського, і словацьких малярів (як і раніше — турецьких механіків та сенегальських торговців) навряд чи можна було побачити за вечерею в брюссельському ресторані, на італійському курорті чи на шопінгу в Лондоні. Попри це, і їхній спосіб життя тепер був виразно європейським.

Другим винятком були британці — чи радше англійці, відомі своїм євроскептицизмом. Спокусившись закордоном через метеорологічні недоліки свого рідного неба та з огляду на існування бюджетних після-тетчерівських авіаліній, що пропонували доставити їх у будь-яку точку континентальної Європи, часом дешевше, ніж ціна обіду в пабі, нове покоління британців, які мали освіту, не кращу, ніж у своїх батьків, увійшло у ХХІ століття якщо не як космополітичні європейці, то як ті з них, хто подорожував чи не найбільше. Той, хто спостерігав з континенту, не міг не помітити іронії в поєднанні поширеного англійського презирства та недовіри до інститутів й амбіцій «Європи» з популярним національним бажанням витрачати там свій вільний час і гроші — для континентальних спостерігачів це залишилося химерною дивакуватістю.

Та, з іншого боку, британці, як і ірландці, не мусили вивчати іноземних мов. Вони вже говорили англійською. В інших країнах Європи лінгвістична кмітливість (як ми вже зазначали вище) швидко ставала головним розділовим маркером ідентичності континенту, міркою становища в суспільстві та колективною культурною силою. У маленьких країнах на кшталт Данії чи Нідерландів уже давно визнали, що одномовність у випадку, коли цією мовою практично ніхто більше не говорить, — це недолік, який країна більше не могла собі дозволити. Студенти в Амстердамському університеті тепер навчалися англійською, а від наймолодшого банківського клерка в провінційному данському місті очікувалося, що він упевнено проведе операцію англійською мовою. Помічним було те, що в Данії та Нідерландах, як і в багатьох маленьких європейських країнах, і студенти, і банківські клерки давно вільно володіли мовою, принаймні пасивно, оскільки дивились англомовні програми по телебаченню без дубляжу.

У Швейцарії, де будь-хто із завершеною середньої освітою часто володів трьома або навіть чотирма місцевими мовами, вважалося простішим, а також більш тактовним, переходити на англійську (яка ні для кого не була першою мовою), говорячи з кимсь із іншої частини країни. Аналогічним чином у Бельгії, де, як ми пам’ятаємо, валлони та фламандці набагато рідше володіли мовою одне одного на достатньому для комфортної комунікації рівні, і ті, і ті охоче переходили на англійську як мову спільного спілкування.

У країнах, де регіональні мови, наприклад, каталонську чи баскську, тепер викладали офіційно, молоді люди («покоління Є» — «Європа», як його називали в народі) нерідко слухняно вивчали місцеву мову, але у вільний час — як вияв підліткового бунту, суспільного снобізму та просвітленої зацікавленості — говорили англійською. Програвала не мова меншини чи діалект, що у будь-якому разі мав недовге місцеве минуле й жодного міжнародного майбутнього, а національна мова держави. Відколи англійська за визначенням стала обраним засобом спілкування, інші головні мови Європи тепер були витіснені на узбіччя. Як виразно європейську мову, іспанську, так само як португальську чи італійську, стали рідко викладати за межами її батьківщини; вона залишилася засобом комунікації поза межами Піренеїв тільки завдяки своєму статусу офіційної мови Європейського Союзу^[606].

Німецька також швидко втрачала позиції в європейській мовній лізі. Колись читання німецькою було обов’язковим для кожного члена міжнародної наукової чи культурної спільноти. Як і французька, німецька слугувала універсальною мовою культурних європейців: до війни вона була більш поширена, ніж французька, адже нею активно послуговувались у щоденному вжитку від Страсбурга до Риги^[607]. Але знищення євреїв, вигнання німців та прихід совєтів різко віддалив Центрально-Східну Європу від німецької мови. Старше покоління в містах продовжувало читати й нерідко говорити німецькою; а в ізольованих німецьких спільнотах Трансильванії, як і деінде, німецька шкутильгала як місцева мова, що мала обмежену практичну користь. Проте всі інші вивчали (або принаймні їх її навчали) російську.

Зв’язок російської мови з радянською окупацією значно обмежував її привабливість, навіть у країнах на кшталт Чехословаччини чи Польщі, де вона була доступною завдяки лінгвістичній спорідненості. Попри те, що громадяни держав-сателітів мусили вивчати російську, більшість населення не сильно намагалася опанувати цю мову, не кажучи вже про те, щоб нею розмовляти, за винятком тих випадків, коли їх до цього змушували^[608]. Через кілька років після падіння комунізму вже було зрозуміло, що одним із парадоксальних наслідків німецької та радянської окупації стало те, що будь-яке системне володіння їхніми мовами було викорінене. У країнах, які так довго перебували в пастці між Росією та Німеччиною, тепер мала значення лише одна іноземна мова. Для Східної Європи після 1989 року, особливо для молоді, бути «європейцем» означало говорити англійською.

Для тих австрійців, швейцарців чи власне німців, для кого німецька була рідною, поступова провінціалізація їхньої мови (настільки, що навіть ті, чия власна мова була тісно споріднена з німецькою, як-от у випадку нідерландців, перестали її масово вивчати і вже не розуміли її) стала довершеним фактом, і сенсу оплакувати втрату не було. У 1990-ті великі німецькі компанії на кшталт Siemens обернули цю ситуацію собі на користь і встановили англійську своєю корпоративною робочою мовою. Німецькі політики й бізнесмени прославилися тим, як легко вони оберталися в англомовних колах.

Інша річ — звуження сфери функціонування французької. Як мова загального щоденного вжитку французька не відігравала вагомої ролі в Європі з часу занепаду імперських старорежимних аристократій. Поза межами Франції лише декілька мільйонів бельгійців, люксембуржців та швейцарців разом із маленькими спільнотами в італійських Альпах й іспанських Піренеях використовували французьку як рідну, і багато з них послуговувались такими діалектними формами, які зневажали ті, хто стояв на сторожі офіційної мови в Academie Française. Якщо спиратися суто на статистику, то, на відміну від німецької чи російської, французька вже давно опинилася на мовному узбіччі Європи.

Але з часу занепаду латини французька була головною мовою освічених космополітичних еліт, а відповідно — без сумніву, європейською мовою. Коли на початку ХХ століття в Оксфордському університеті вперше запропонували ввести викладання французької як частину програми сучасних мов, проти висловилися кілька членів ради — на тій обґрунтованій підставі, що будь-хто, вартий прийняття до університету, уже й так вільно володіє французькою. В академіях та посольствах по всій Європі таких поглядів широко дотримувались аж до середини століття (навіть якщо й не говорили про це так відверто). Автор цих рядків може підтвердити і необхідність, і достатність французької як засобу спілкування серед студентів від Барселони до Стамбула ще в 1970 році.

За наступні тридцять років усе змінилося. Станом на 2000 рік французька перестала бути надійним засобом міжнародної комунікації навіть серед еліт. Тільки в Сполученому Королівстві, Ірландії та Румунії школярам радили обирати її як першу іноземну — усі інші вивчали англійську. У деяких частинах колишньої Габсбурзької Європи французька більше не була навіть другою іноземною мовою в школах — її місце заступила німецька. «Франкофонія» — спільнота мовців французької у світі, переважно в колишніх колоніях — продовжувала відігравати суттєву роль на світовій мовній арені; але занепад французької в її європейському домі ні в кого не викликав сумнівів, і, напевно, шляху назад не було.

Навіть у Європейській комісії в Брюсселі, де на початку її існування французька була панівною офіційною мовою і де ті бюрократи, для яких французька була рідною, мали значну психологічну й практичну перевагу, все змінилося. Зміни відбулися не так через приєднання самої Британії, адже всі державні службовці, відряджені з Лондона, вільно володіли французькою; як через появу скандинавів, що вільно володіли англійською; розширення (через об’єднання Німеччини та вступ Австрії) німецькомовної спільноти, яка вже позбувалася своєї післявоєнної сором’язливості; та перспективу приєднання нових східних членів. Незважаючи на залучення перекладачів-синхроністів (щоб забезпечити переклад для 420 можливих мовних комбінацій Союзу, що складався з 25 членів), володіння однією з трьох головних мов Союзу було обов’язковою вимогою для кожного, хто хотів мати реальний вплив на політику та її впровадження. А французька тепер опинилася в меншості.

Однак, на відміну від німців, французька влада не розпорядилася перейти на англійську, щоб забезпечити собі комерційну та політичну успішність. Хоча дедалі більше молодих французів вивчали англійську та їздили за кордон, щоб її практикувати, влада зайняла рішуче оборонну позицію: поза всяким сумнівом, почасти через незручний збіг обмеженого використання французької мови та зменшення міжнародної ролі країни. Велику Британію це оминуло тому, що американці також говорили англійською.

Спочатку французи відреагували на натяки зниження їхнього мовного впливу вимогою, щоб усі продовжували говорити своєю мовою. Ще в 1970-х роках президент Жорж Помпіду сформулював це так: «Якщо французька мова коли-небудь перестане бути основною робочою мовою Європи, Європа сама ніколи не буде повністю європейською». Утім невдовзі стало зрозуміло, що це пропаще діло, тому інтелектуали й політики обрали натомість «менталітет облоги»: якщо французькою більше не говорять за межами кордонів країни, то вона принаймні мусить мати виняткову монополію всередині неї. У липні 1992 року 250 видатних постатей, зокрема письменники Режіс Дебре, Ален Фінкелькрот, Жан Дютур, Жан Ґалло і Філіпп Соллерс, підписали петицію, в якій вимагали, щоб уряд законодавчо закріпив виняткове використання французької на конференціях та зустрічах, які проводяться на французькій території, у фільмах із французьким фінансуванням тощо. В іншому разі, попереджали вони, «англоглоти» змусять нас усіх говорити англійською «чи, радше, американською».

Французькі урядовці всіх політичних переконань були раді підкоритися, навіть якщо тільки формально. «У міжнародних організаціях, у науці та навіть у стінах наших міст, — заявила міністерка і членкиня соціалістичної партії Катрін Таска, — битви за французьку мову не уникнути». Через два роки міністр культури консерватор Жак Тубон продовжив цю тему, відкрито висловивши те, що залишила недоговореним Таска: що приводом для занепокоєння був не так занепад французької, як насамперед гегемонія англійської. Було б краще, якби французи вивчали щось інше — будь-що інше. «Чому, — запитував Тубон, — наші діти мають вивчати бідну англійську — щось, що вони завжди можуть вивчити в будь-якому віці — тоді, коли вони мали б стати глибшими поціновувачами німецької, іспанської, арабської, китайської, італійської, португальської чи російської?»

Ціль Тубона — яку він презирливо назвав «меркантильною англійською», що витісняє французьку («основний капітал, символ гідності французького народу») — весь час вислизала, навіть коли він брав її на мушку. Інтелектуали на кшталт Мішеля Серра могли бундючно скаржитися, що вулиці Парижа за окупації рясніли меншою кількістю назв німецькою, ніж сьогодні — англійською, але молодшому поколінню, яке виросло на фільмах, телепрограмах, відеоіграх, інтернет-сайтах і міжнародній попмузиці — та говорило гнучким французьким сленгом, у якому було повно запозичених й адаптованих слів і словосполучень, — було глибоко начхати.

Ухвалити закон, який зобов’язував французів говорити одне з одним французькою (хоч про нього згадували здебільшого тоді, коли його порушували) — то була одна справа. Але спроба запровадити вимогу, щоб іноземні науковці, бізнесмени, аналітики, правники, архітектори тощо, перебуваючи на французькій території, висловлювалися лише французькою або розуміли її, коли нею говорять інші, могла мати тільки один наслідок: зі своїми справами та ідеями вони поїхали б до інших країн. До початку нового століття істину усвідомили більшість французьких публічних осіб і політиків (хоча в жодному разі не всі), і вони змирилися із жорсткою реальністю Європи ХХІ століття. Нові європейські еліти, хай ким вони були, не говорили і не збиралися говорити французькою: «Європа» більше не була французьким проєктом.

Щоб розібратися, якою ж була Європа наприкінці другого тисячоліття, хочеться простежити її внутрішні поділи, тріщини та розриви (що ми і зробили), які неминуче відбивали глибоко поділену сучасну історію континенту і беззаперечне розмаїття її спільнот, ідентичностей та історій, що накладалися одна на одну. Але розуміння європейцями того, ким вони були і де жили, формувалося не тільки тим, що їх пов’язувало, а й тим, що їх розділяло: а пов’язані вони тепер були більше, ніж будь-коли.

Найкраще ілюстрування «дедалі тіснішого Союзу», яким зв’язали себе європейці — чи, точніше, у якому їх зв’язали їхні просвітлені політичні лідери, — можна було знайти в комунікаційній мережі, що в ньому утворилася і ставала ще густішою. Інфраструктура внутрішньоєвропейської транспортної системи — мостів, тунелів, доріг, поїздів і поромів — упродовж останніх десятиліть століття розширилася до невпізнання. Тепер європейці мали найшвидшу та (за винятком британської залізничної мережі, яку недарма часто проклинають) найбезпечнішу систему залізниць у світі.

На велелюдному континенті, де через порівняно короткі відстані наземний транспорт мав перевагу перед авіасполученням, залізниці були беззаперечним об’єктом постійних державних інвестицій. Країни, які разом вступили в Шенген, тепер за значної підтримки з боку ЄС працювали разом, щоб створити розширену мережу вдосконалених високошвидкісних колій від Мадрида та Рима до Амстердама й Гамбурга, у перспективі плануючи їхнє розширення на північ до Скандинавії та на схід через Центральну Європу. Навіть у тих регіонах і країнах, які, можливо, ніколи не насолодяться поїздами TGV, ICE чи ES^[609], європейці тепер могли подорожувати своїм континентом — не обов’язково набагато швидше, ніж століття тому, але зі значно меншими перешкодами.

Як і в ХІХ столітті, інновації в європейському залізничному сполученні відбувалися за рахунок тих міст і районів, які вони не обслуговували і які ризикували втратити ринки й населення та відстати від своїх конкурентів, яким пощастило більше. Але тепер існувала ще й розгалужена мережа високошвидкісних доріг, а поза межами колишнього Радянського Союзу, Південних Балкан і найбідніших районів Польщі та Румунії для більшості європейців тепер був доступний автомобіль. Ці зміни, разом зі швидкісними суднами й лібералізованими авіалініями, дали людям змогу жити в одному місті, працювати в другому, а робити покупки чи розважатися іще деінде: це не завжди було дешево, але ніколи досі не було так легко. Доволі часто молоді європейські сім’ї могли уявити собі, що, наприклад, житимуть у Мальме (Швеція), а працюватимуть у Копенгагені (Данія); або щодня їздитимуть з Фрайбурга (Німеччина) до Страсбурга (Франція) чи навіть на інший берег з Лондона до Роттердама; або ж із Братислави (Словаччина) до Відня (Австрія), відтворюючи звичне колись сполучення габсбурзької доби. Народжувалася справді інтегрована Європа.

Дедалі мобільніші європейці тепер були знайомі одне з одним краще, ніж будь-коли. І вони могли подорожувати та спілкуватися на рівних умовах. Але деякі європейці залишалися відверто «рівнішими» за інших. Через дві з половиною сотні років після того, як Вольтер визначив межу між Європою, яка «знає», і Європою, яка «чекає, щоб про неї дізналися», ця розбіжність майже не втратила актуальності. Влада, процвітання й інститути скупчилися в далекому західному кутку континенту. Моральна географія Європи — Європа в головах європейців — складалася з осердя «справді» європейських держав (деякі зокрема Швеція, були доволі віддалені географічно), а їхні конституційні, правові та культурні цінності ставили за взірець для «менших» європейців, кандидатів у європейці, які прагнули, так би мовити, стати по-справжньому собою^[610].

Тож від східних європейців очікувалося, що вони знатимуть про Захід. Однак коли знання рухалося у зворотному напрямку, це не завжди свідчило про дуже позитивне визнання. Справа була не тільки в тому, що вбогі східні та південні європейці їхали на північ і захід, щоб продавати свою працю чи своє тіло. Під кінець століття деякі східноєвропейські міста, вичерпавши свою принадливість як нововідкриті форпости втраченої Центральної Європи, почали позиціонувати себе в прибутковому нішевому ринку як дешеві місця відпочинку для масового туризму економ-класу із Заходу. Зокрема, Таллінн і Прага зажили сумнівної репутації як локації британських «холостяцьких вечірок» — недорогих турів вихідного дня для англійців, які шукали море алкоголю та дешевий секс.

Туристичні агенти й організатори подорожей, клієнти яких колись уподобали Блекпул або ж (зовсім нещодавно) Бенідорм, тепер у дикому захваті розповідали про екзотичні розваги, які чекали на них на сході Європи. Та, з іншого боку, англійці також були по-своєму периферійними, саме тому Європа для багатьох із них залишалася чимось екзотичним. У 1991 році софійський тижневик Kultura запитав болгар, яка іноземна культура їм найближча: 18% обрали французьку, 11% — німецьку (і 15% — «американську»). І лише 1,3% заявили про певне відчуття близькості до «англійської культури».

Беззаперечним центром Європи, незважаючи на всі проблеми, пов’язані з наслідками об’єднання, усе ще була Німеччина — найбільша за кількістю населення та продуктивністю держава в ЄС, що була, власне, ядром «осердя Європи», як стверджував кожен канцлер, від Аденавера до Шредера. Німеччина також була єдиною країною, яка подолала минулий розрив. Завдяки об’єднанню, імміграції та переміщенню федерального уряду Великий Берлін тепер був у шість разів більший, ніж територія Парижа: це характеризувало відносне становище двох членів — лідерів Союзу. Німеччина домінувала в європейській економіці. Вона була найбільшим торговельним партнером більшості держав — членів ЄС. Дві третини чистого доходу Союзу давала сама лише Федеративна Республіка. І незважаючи на те, що німці були його головними платниками (або, можливо, через це), вони залишалися серед найвідданіших громадян ЄС. Німецькі державні діячі періодично пропонували створити групу держав «прискореної процедури» — прихильників повної інтеграції федеративної Європи, а потім полишали цю ідею, неприховано роздратовані зволіканнями з боку партнерів.

Якщо Німеччина — продовжуючи вольтерівські аналогії — була країною, яка найкраще «знала» Європу, очікувалося, що на початку ХХІ століття дві інші колишні імперії наполегливо прагнутимуть того, щоб вона «ознайомилась» і з ними. Так само як і Німеччина, Росія і Туреччина колись відігравали імперську роль у європейських справах. Багато росіян і турків розділили некомфортну долю німецьких етнічних спільнот Європи: з переміщених спадкоємців диктаторської влади вони перетворилися на загрожені меншини, залишки у слідах імперського відступу, до яких із презирством ставилися в тих державах, де вони опинилися. Наприкінці 1990-х років вважалося, що за межами Росії в незалежних країнах Східної Європи живуть понад сто мільйонів росіян^[611].

Але на цьому подібність закінчувалася. Пострадянська Росія була радше євразійською імперією, ніж європейською державою. Поглинену кривавими повстаннями на Кавказі, від решти Європи її утримували на відстані нові буферні держави — Білорусь, Україна та Молдова, а також її дедалі авторитарніша внутрішня політика. Про те, щоб Росія приєдналася до ЄС, не йшлося: нові члени, як ми пам’ятаємо, мали відповідати «європейським цінностям» — Москва Володимира Путіна і близько не визнавала верховенства права, громадянських прав та свобод й інституційної прозорості, не кажучи вже про те, щоб їх сповідувати^[612]. У кожному разі російську владу більше цікавили будівництво трубопроводів та продаж газу до ЄС, аніж вступ до нього. Багато росіян, зокрема жителі західних міст, інтуїтивно не вважали себе європейцями: коли вони подорожували на захід, то говорили (як і англійці), що «їдуть до Європи».

Однак Росія впродовж трьохсот років використовувала європейську владу «на практиці», і ця спадщина нікуди не зникла. Російські бізнесмени намагалися поглинути латвійські банки. Литовський президент Роландас Паксас був змушений у 2003 році піти з посади через підозру в близьких зв’язках з російською мафією. Москва зберігала свій балтійський анклав навколо Калінінграда та продовжувала вимагати необмеженого транзиту (через Литву) для російських вантажних і військових перевезень, а також безвізових подорожей у ЄС для російських громадян. Гроші, відмиті в бізнес-оборудках російських олігархів, виводилися через ринок нерухомості в Лондоні та на Французькій Рив’єрі.

Іншими словами, у короткій перспективі присутність Росії на зовнішньому краї Європи була відверто неприємною. Але не становила загрози. Російська армія мала інше завдання та в будь-якому разі перебувала в занедбаному стані. Причиною для серйозного занепокоєння був стан здоров’я російського населення: тривалість життя, особливо серед чоловіків, стрімко падала, міжнародні інстанції вже певний час попереджали, що в країні поширюється туберкульоз, а захворюваність на СНІД перебуває на межі епідемії. Проте це був насамперед привід для хвилювання для самих росіян. У найближчому майбутньому Росію повністю поглинули власні справи.

У довшій перспективі сам факт близькості Росії, її розмір і запаси викопного палива, які не мають собі рівних, неминуче кинуть тінь на майбутнє європейського континенту, бідного на енергоносії. Уже у 2004 році Польща імпортувала з Росії половину своїх потреб природного газу та 95% нафти. А тим часом російська влада і деякі росіяни очікували від Європи «поваги». Москва хотіла бути більш тісно залученою до процесу ухвалення рішень усередині Європи (байдуже, чого вони стосувалися — НАТО, адміністрування балканського врегулювання чи торговельних угод — і двосторонніх, і укладених через Світову організацію торгівлі) не тому, що рішення, ухвалені за її відсутності, обов’язково мали бути шкідливими для її інтересів, а заради принципу.

Європейська історія, як здавалося багатьом спостерігачам, пройшла повне коло. У двадцять першому столітті — власне, як і у вісімнадцятому — Росія була і в Європі, і поза нею: «європейською нацією» Монтеск’є та «скіфами-дикунами» Ґіббона. Для росіян європейський Захід залишився таким, яким і був протягом століть — суперечливим об’єктом потягу і відштовхування, захоплення і ressentiment^[613]. Російські правителі та народ були підкреслено чутливі до зовнішньої думки і водночас ставилися з глибокою недовірою до будь-якої критики чи втручання з-за кордону. Історія та географія залишили європейцям у спадок сусіда, якого вони не могли ані ігнорувати, ані задовольнити.

Те саме колись можна було сказати про Туреччину. Упродовж майже семисот років османські турки були європейськими «іншими», замінивши арабів, які виконували цю роль у попередні п’ятсот років. Багато століть «Європа» починалася там, де закінчувалися турки (і саме тому Чорана так гнітило нагадування про довгі роки перебування Румунії під османською владою); а теза про те, що християнську Європу час від часу «рятували» — чи то біля воріт Відня та Будапешта, чи під час Битви при Лепанто 1571 року — від кігтів турецького ісламу, набила оскому. Починаючи із середини XVIII століття, коли османська Туреччина поринула в застій, «східне питання» — що робити із занепадом Османської імперії і як бути з територіями, які тепер звільнилися від століть турецької влади — стало найнагальнішим викликом для європейських дипломатів.

Поразка Туреччини в Першій світовій війні, повалення Османів та поява показово світської, модернізованої держави Кемаля Ататюрка зняли східне питання з європейського порядку денного. Турки, тепер з урядом в Анкарі, мали достатньо власних турбот; і хоча їхній відхід з Балкан та арабського Близького Сходу залишив по собі заплутане павутиння конфліктів і рішень, які мали визначальні довготермінові наслідки для Європи і світу, самі турки перестали бути частиною проблеми. Якби не стратегічне розташування країни на протилежному боці морського шляху Радянського Союзу до Середземномор’я, Туреччина цілком могла б узагалі зникнути із західної свідомості.

Натомість упродовж «холодної війни» Анкара стала догідливим учасником Західного альянсу, зміцнюючи НАТО доволі суттєвим військовим контингентом. Американці розташували свої ракети і бази в Туреччині як частину санітарного кордону, що оточував Радянський Союз від Балтійського моря до Тихого океану, а західні уряди не лише надавали Туреччині щедру допомогу, а й доброзичливо та крізь пальці дивилися на її нестабільні диктаторські режими, що часто поставали внаслідок військових переворотів, та необмежені порушення прав меншин (зокрема курдів на далекому сході країни, які становили п’яту частину населення). Тим часом «гостьові робітники» з Туреччини, як і решта неприкаяного сільського населення Середземноморського басейну, у великих кількостях виїжджали до Німеччини та інших західноєвропейських країн у пошуках роботи.

Однак османська спадщина повернулася, щоб переслідувати нову Європу. Коли «холодна війна» завершилася, особливе розташування Туреччини набуло іншого значення. Країна вже не була прикордонним форпостом та державою-бар’єром у міжнародному геополітичному протистоянні. Натомість тепер вона стала затисненим між Європою та Азією провідником, що мав зв’язки і був споріднений з обома напрямками. Хоча формально Туреччина була світською республікою, більшість із її сімдесяти мільйонів громадян були мусульманами. Багато старших турків не були особливо правовірними, але через підйом радикального ісламу ширилися страхи, що навіть безкомпромісно нав’язана світська держава Ататюрка може виявитися вразливою перед новим поколінням, яке повстане проти своїх секуляризованих батьків і шукатиме коріння в давній спадщині османського ісламу.

Але освічені професійні та бізнес-еліти Туреччини переважно зосереджувалися в європейському місті Стамбул і захоплено ототожнювали себе із західною культурою, звичаями та вбранням. Як і інші амбітні східні європейці, вони вважали Європу — європейські цінності, європейські інститути, європейські ринки товарів і праці — єдиним можливим майбутнім для себе та своєї неоднозначно розташованої країни. Вони мали чітку мету: втекти від історії та до «Європи». Ба більше, це прагнення об’єднувало їх із традиційно впливовим офіцерським корпусом, який повністю поділяв мрію Ататюрка про світську державу і не приховував роздратування щодо ісламізації, що прокрадалася в турецьке суспільне життя.

Утім Європа — або принаймні Брюссель — сильно вагалася: заявка Туреччини на вступ до Європейського Союзу багато років лежала без розгляду. Для перестороги були поважні причини: турецькі в’язниці, її поводження з критиками режиму та невідповідні цивільні й економічні кодекси — це лише деякі з багатьох питань, які потрібно було врегулювати, перш ніж Туреччина могла сподіватися вийти за межі торговельних відносин з європейськими партнерами. Поважні європейські комісари на кшталт австрійця Франца Фішлера відкрито висловлювали сумніви щодо довготермінових демократичних перспектив країни. Крім того, були практичні труднощі: як держава-член Туреччина стала б другою за розміром державою в Союзі після Німеччини, а також однією з найбідніших. Провалля між її заможним західним краєм та широким бідним сходом було величезним, і мільйони турків, якби мали таку можливість, цілком могли б податися на захід, до Європи, щоб заробити собі на життя. Навряд чи можна було не зважати на можливі наслідки для імміграційної політики держав-членів, а також для бюджету ЄС.

Але справжні перешкоди полягали в іншому^[614]. Якби Туреччина увійшла до ЄС, зовнішній кордон Союзу пролягав би вздовж Грузії, Вірменії, Ірану, Іраку та Сирії. Чи є сенс із погляду географії переносити «Європу» за сто п’ятдесят кілометрів від Мосула, було цілком доречним питанням; за тодішніх обставин це, безумовно, створювало певні безпекові ризики. І що далі Європа простягала свої кордони, то більше поширювалося відчуття, яке поділяли, зокрема, й автори Конституції 2004 року, що Союз має відкрито заявити про те, що саме визначає європейський спільний дім. Це, зі свого боку, спонукало низку політиків у Польщі, Литві, Словаччині та інших країнах — не кажучи вже про польського папу в Римі — безуспішно спробувати додати до преамбули тексту нової європейської конституції нагадування, що Європа колись була християнською Європою. Чи не нагадував своїм слухачам Вацлав Гавел, виступаючи в 1994 році в Страсбурзі, що «Європейський Союз ґрунтується на широкому наборі цінностей, закорінених в античності та християнстві»?

Хай ким були турки, але точно не християнами. Іронія полягала в тому, що саме з цієї причини — через те, що вони не могли визначати себе як християн (чи юдео-християн) — турки, які претендували на європейськість, ще дужче за інших європейців були схильні підкреслювати світський, толерантний та ліберальний вимір європейської ідентичності^[615]. Вони також, і з дедалі більшою наполегливістю, намагалися використати європейські цінності й норми як запобіжник проти реакційних впливів у суспільному житті Туреччини, що самі держави — члени Європи давно заохочували.

І хоча у 2003 році турецький парламент нарешті усунув, за наполяганням Європи, багато давніх обмежень у культурному житті й політичному самовираженні курдів, тривале тупцювання на місці, на яке хибували уряди та брюссельські бюрократи, почало стягувати свою ціну. Критики членства в ЄС у Туреччині наполегливо підкреслювали приниження колишньої імперії, яка тепер перетворилася на прохача біля європейських дверей, настирливо домагаючись підтримки своєї заявки від її колишніх підданих. Окрім того, через постійне посилення в країні релігійного чинника на виборах перемогла поміркована ісламістська партія, а національний парламент був змушений обговорити пропозицію знову визнати подружню зраду кримінальним злочином.

У відповідь на відкриті застереження Брюсселя, що це точно поставить під загрозу заявку Анкари на членство в ЄС, пропозицію відкинули, і в грудні 2004 року Європейський Союз нарешті погодився розпочати переговори з Анкарою щодо її членства. Але шкода була безповоротною. Противники членства Туреччини (а їх було чимало і в Німеччині^[616], і у Франції, та й у ближчих до неї країнах — Греції і Болгарії) знову могли послатися на те, що вона не підходить. У 2004 році європейський комісар із Нідерландів Фріц Болкестайн, який от-от мав вийти на пенсію, попередив, що на Європу насувається «ісламізація». Імовірність того, що переговори пройдуть гладко, дедалі зменшувалася; Ґюнтер Фергойґен, комісар ЄС із питань розширення, визнав, що не очікує, що Туреччина стане членом Європейського Союзу «раніше 2015 року»^[617]. Тим часом ціна майбутньої відмови або подальших зволікань — для турецької гордості та політичної стабільності вразливого краю Європи — ще більше зросла. Східне питання знов опинилося на порядку денному.

У тому, що історія так сильно тяжіла над європейськими справами на початку ХХІ століття, була певна іронія, зважаючи на те, як легко вона лягала на плечі сучасних європейців. Проблема полягала не так в освіті (тобто в тому, як — точно — викладали історію в школах, хоча в деяких частинах Південно-Східної Європи це також було приводом для занепокоєння), як у тому, для чого тепер використовували минуле в публічному просторі. Звичайно, в авторитарних суспільствах цей прийом застосовували здавна; але Європа, за самовизначенням, була поставторитарною. Уряди більше не мали монополії над знанням, а історію не можна було змінювати просто на догоду політиці.

Здебільшого її і не змінювали. Загроза, яку історія створювала в Європі, була зумовлена не зумисним викривленням минулого з підступною метою, а тим, що на перший погляд здавалося природним доповненням історичного знання — ностальгією. Останні декади століття позначилися зростанням суспільного захоплення минулим як окремішнім артефактом, який увібрав у себе не нещодавні, а втрачені спогади — історію не як джерело просвітлення щодо теперішнього, а радше як ілюстрацію того, що раніше все було зовсім інакше. Історія по телебаченню, незалежно від того, розповідали про неї чи показували; історія на тематичних виставках; історія в музеях — усюди акцент ставили не на тому, що пов’язувало людей з минулим, а на всьому, що їх від нього відділяло. Теперішнє зображували не як спадкоємця історії, а як її сироту: відрізане від того, що було колись, від втраченого світу.

У Східній Європі джерелом ностальгії безпосередньо була втрачена певність комунізму, тепер очищеного від свого темнішого боку. У 2003 році Музей декоративного мистецтва в Празі влаштував виставку «дореволюційного вбрання» — чобіт, спідньої білизни, суконь тощо — зі світу, що перестав існувати лише чотирнадцять років тому, але вже став об’єктом віддаленого захоплення. Виставка привернула увагу багатьох старших людей, які мали дуже добре пам’ятати сіру однаковість експонованого мотлоху. Та, попри це, у реакції відвідувачів відчувалася деяка теплота і навіть жаль, які дуже здивували кураторів.

Остальгія, як її називали в Німеччині, корінилася в аналогічних забудькуватих спогадах. З огляду на те, що НДР, перефразовуючи опис гогенцоллернської Пруссії вустами Мірабо^[618], була спецслужбою, яка мала державу, у тьмяному світлі спогадів вона виявила дивовижну здатність викликати теплоту і навіть тугу. Поки чехи милувалися своїм старим одягом, німці масово дивилися «Гуд бай, Ленін!» — фільм, що глузував із дефіциту, догм і загальної абсурдності життя в період урядування Еріха Гонекера та водночас свідомо протиставляв цьому певну симпатію до Східної Німеччини й цілком неоднозначно зображав її раптову втрату.

Проте німці та чехи, як і інші центральні європейці, мали надто великий досвід раптових і травмувальних національних починань із чистого аркуша. У їхній вибірковій ностальгії за тим, що можна видобути з уламків утраченого минулого, було багато сенсу: невипадково кожну серію фільму «Батьківщина: німецька хроніка» режисера Едґара Райца дивилося в середньому 9 мільйонів західнонімецьких глядачів, коли його показували по телебаченню в 1984 році. Одержимість ностальгією, що охопила інші країни Західної Європи в останні роки попереднього століття і, як наслідок, появу організацій, що опікувалися збереженням спадщини, меморіалами, реконструкціями, постановками та відновленнями, пояснити не так легко.

Те, що історик Ерік Гобсбаум описав у 1995 році як «велику добу історичної міфології», звичайно, траплялося не вперше. Гобсбаум і сам блискуче описав «винайдення традиції» в Європі ХІХ століття, на світанку доби націоналізму — чогось на кшталт ерзац-культури, яку Едвін Мюїр відкидав (згадуючи про Бернса та Скотта у вірші «Шотландія 1941») як «фальшивих бардів для фальшивої нації». Але творче переосмислення національного минулого у Франції та Сполученому Королівстві наприкінці ХХ століття було зовсім іншого ґатунку.

Невипадково історія-як-ностальгія особливо проявилася в середовищі саме цих двох країн. Війна та деколонізація позбавили територій і ресурсів обидві країни, що увійшли у ХХ століття як горді імперії. Упевненість і безпека всесвітньої імперії поступилися місцем незручним спогадам і непевним перспективам на майбутнє. Раніше було дуже чітко зрозуміло, що означає бути французом чи британцем, але тепер усе змінилося. Альтернатива — стати завзятими «європейцями» — була значно легшою для менших країн, як-от Іспанія та Португалія або ж як Італія та Іспанія, де про нещодавнє державне минуле краще було не згадувати^[619]. Але для націй, теперішні покоління яких ще пам’ятали і були виховані в умовах величі та слави, «Європа» завжди була неприємним перетворенням — компромісом, а не вибором.

З погляду інститутів, ностальгія в Британії почалася майже одразу після Другої світової війни, коли міністр-лейборист Г’ю Далтон заснував «Національний земельний фонд», щоб скуповувати для держави об’єкти та будівлі «історичного й естетичного значення», а керувати ним мав Національний траст. За одне покоління майно Національного трасту — парки, замки, палаци та «зони надзвичайної природної краси» — стали визначними туристичними пам’ятками: у деяких із них і досі жили їхні первісні власники, які заповіли свої реліквії державі в обмін на значні податкові пільги.

Починаючи з 1950-х до кінця 1970-х років обнадійлива версія нещодавнього минулого знову і знову виринала у вигляді історичних фільмів та кінострічок про війну, а також історичного вбрання: прикметною рисою цієї тенденції було відродження едвардіанської моди, починаючи з тедді-боїв^[620] до вусів і борід. Її апогеєм було ностальгійне та сором’язливо старомодне святкування срібного ювілею Королеви в 1977 році посеред вуличних вечірок, фотовиставок і загальнонаціональних спогадів про кращі минулі часи. Проте після тетчерівської революції 1980-х навіть цей елемент тяглості було втрачено. Упродовж того десятиліття та Британія — чи, точніше, та Англія, — яка, озираючись на сорокові, чи навіть на 1913 рік, могла грітися в теплих промінчиках визнання, майже зникла.

На її місці виникла країна, неспроможна побачити зв’язок із власним нещодавнім минулим, окрім як через ненавмисну іронію заперечення або ж знезаражену, розчленовану «спадщину». Вдалою ілюстрацією заперечення було непевне становище старого освітянського істеблішменту в Оксфорді та Кембриджі, який нова атмосфера егалітарного опортунізму, що панувала в часи уряду Блера, принизливо змушувала підкреслювати свою «антиелітність»; або ж абсурдна самозневага культурних закладів на кшталт лондонського Музею Вікторії та Альберта, що у 1990-х грайливо рекламував себе як «бомбезну кафешку — і музей поруч теж нівроку».

Що ж до історичної спадщини, то її за сприяння та підтримки нового урядового «Міністерства національної спадщини» цілком відверто перетворили на бізнес-пропозицію, «індустрію спадщини». Засноване консервативним урядом у 1992 році, але згідно з планами, розробленими ще за уряду лейбористів, нове міністерство пізніше увійшло до складу іншого, яке красномовно називалося «з питань культури, ЗМІ та спорту» в новому лейбористському уряді Тоні Блера. Таке всеохопне тло доволі важливе: спадщина не була політико-партійним проєктом. Минулим не зловживали і не експлуатували його; його дезінфікували та причепурили.

Ілюстрацією цього було, наприклад, місто Барнслі, розташоване в серці відпрацьованого вугільного басейну в Південному Йоркширі. Колись воно було важливим гірничим осередком, але в посттетчерівську добу змінилося до невпізнання. Його центральну частину випатрали, середину — розрили й замінили на крикливі пішохідні торговельні центри, оточені бетонними парковками. Залишилася тільки мерія та жменька сусідніх будинків, архітектурних пам’ятників муніципальної слави міста ХІХ століття, до яких туристів спрямовували дорожні знаки, оздоблені «під старовину». Тим часом місцеві книжкові крамниці тепер перепрофілювалися на продаж ностальгії за цими місцями його мешканцям (Барнслі не було складовою типового туристичного маршруту): чорно-білих світлин, гравюр і книжок із назвами на кшталт «Золоті роки Барнслі» чи «Спогади про старий Донкастер» (сусіднє місто) — нагадувань про нещодавно втрачений і вже наполовину забутий світ.

За декілька кілометрів від Барнслі, біля селища Оргрив, у 2001 році знімали фільм про «Битву біля Оргрива». Протистояння між шахтарями-страйкарями та поліцією в червні 1984 року було однією з найзапекліших та відчайдушних сутичок, які супроводжували тогорічне протистояння між Марґарет Тетчер і Національною спілкою гірників. Відтоді багато шахтарів були без роботи — дехто з них брав участь (за плату) в реконструкції тих подій, вбраний відповідно до того часу. Така «постановка» відомих битв була традиційним англійським дозвіллям. Але те, що до Оргрива ставились як до «спадщини», свідчило про те, що опрацьовувати історію стали швидше. Зрештою, перш ніж англійці зібралися, щоб відтворити Битву під Несбі — подію Громадянської війни, що відбулася південніше, на відстані, яку можна було проїхати за декілька годин, — минуло триста років. Водночас Оргрив відтворювали для телебачення лише через сімнадцять років після подій.

Місту Барнслі приділено значну увагу в книжці «Дорога на Віган-Пірс», у якій Джордж Орвелл незабутньо описав трагедію міжвоєнного безробіття серед британського промислового робітничого класу. Сімдесят років по тому в самому Вігані був не лише пірс (як відомо, Орвелл зауважував його відсутність), а й вказівник на найближчій трасі, який закликав подорожніх його відвідати. Поруч із очищеним каналом було побудовано музей «Якими ми були» та «Орвелл у Віган-Пірс» — звичайний сучасний паб, у якому продавали бургери і смажену картоплю. Страшні північні нетрі, описані Орвеллом, справді були стерті — не лише з поля зору, а й із пам’яті місцевих: у «Спогадах про Віган 1930‒1970 років», путівнику, який продавався в музеї, були вміщені симпатичні чорно-білі світлини скромних дівчат-продавчинь і чудернацьких забутих крамниць. Але про копанки та робітників, через чиє становище Орвелл і приїхав туди і через які Віган дістав свою сумнівну славу, не було ані слова.

Як до історичної спадщини ставилися не тільки до Півночі. У гончарському районі Західний Мідленд в Англії туристів і місцевих школярів заохочували дізнатися, як Джозая Веджвуд, кераміст XVIII століття, створював свої відомі вироби. Але вони б марно шукали свідчень про те, як жили робітники-гончарі або чому регіон прозвали «Чорним краєм» (Орвелл описував, що навіть сніг чорнів від диму, який вивергали сотні димоходів). І таких прикладів — як те, що було (або є) насправді, підміняли тим, як усе мало б бути — існували сотні.

Так, усі погоджувалися, що британські залізниці в тодішньому стані були національним соромом; але станом на 2000 рік Велика Британія мала більше парових залізниць і музеїв парових залізниць, ніж решта країн Європи, разом узятих: сто двадцять, з них дев’яносто одна — тільки в Англії. Більшість поїздів нікуди не їдуть, а тим, які ще на ходу, навіть вдається поєднати реальність і вигадку з якоюсь дивовижною безтурботністю: улітку відвідувачів Вест-Райдінга в Йоркширі запрошують проїхатися на «паротязі Томасі» за маршрутом Кітлі — Геворт і відвідати будинок Бронте.

Тож у тогочасній Англії історія та вигадка органічно переплітаються. Промисловість, бідність і класові конфлікти офіційно забули та закатали в асфальт. Глибокі суспільні контрасти заперечуються або розмиваються. І навіть зовсім нещодавнє і суперечливе минуле доступне лише в ностальгійному бутафорному відтворенні. Ця цензура пам’яті всієї країни була знаковим досягненням нової політичної еліти країни. Виїжджаючи на здобутках місіс Тетчер, нові лейбористи успішно розправилися з минулим; а процвітаюча англійська індустрія спадщини радо замінила його на «Минуле».

Здатність англійців вирощувати та плекати Сад забуття, з любов’ю пригадуючи минуле і водночас наполегливо його заперечуючи, унікальна. Аналогічна одержимість національною спадщиною — le patrimoine — у Франції набула іншого вигляду. Там захоплення визначенням і збереженням цінних об’єктів та місць національного минулого налічувало багато десятків років: воно почалося з міжвоєнних виставок сільського господарства, які передавали сум за вже втраченим до 1914 року світом, і було пришвидшене спробами режиму Віші замінити незручне міське теперішнє ідеалізованим сільським минулим.

Після війни, за Четвертої та П’ятої республік, держава вливала значні кошти в національне і регіональне збереження, акумулюючи patrimoine culturel, яка мала слугувати матеріальним повчанням — застиглим сучасним нагадуванням (після болісного та бурхливого століття) про унікальне минуле країни. Але за останні десятиліття ХХ століття Франція — Франція президентів Міттерана та Ширака — змінилася до невпізнання. Тепер обговорювали не тяглість із колишньою славою — чи минулою трагедією, а радше відсутність цієї тяглості. Минуле — революційне, селянське, мовне, але передусім нещодавнє минуле, від Віші до Алжира — пропонувало мало орієнтирів на майбутнє. Через демографічні перетворення та два покоління соціогеографічної мобільності монолітна історія Франції, здавалося, мала от-от узагалі зникнути з національної пам’яті.

Занепокоєння через втрату призвело до двох наслідків. Один полягав у збільшенні кількості офіційних patrimoine — корпусі пам’ятників та артефактів, які офіційно підтримувала державна влада і які дістали від неї печатку «спадщина». У 1988 році, на вимогу міністра культури в уряді Міттерана Жака Ланґа, список офіційно захищених об’єктів, що належать до patrimoine culturel Франції, які раніше обмежувалися реліквіями в стилі ЮНЕСКО — на кшталт Пон-дю-Ґар біля Німа чи оплот Філіппа Сміливого в Ег-Морті, — кардинально збільшився.

Прикметно, що, згідно з критеріями Ланґа та його наступників, до нових французьких «об’єктів спадщини» увійшов крихкий фасад Північного готелю на паризькій набережній Жемапп: відверто ностальгійна данина однойменному фільму 1938 року — класиці французького кінематографу режисера Марселя Карне. Але Карне знімав увесь фільм у студії. Відтак збереження будинку (чи фасаду будинку), який ніколи і не показували у фільмі, можна було вважати — залежно від уподобань — чи то проявом витонченої французької постмодерної іронії, чи то неминуче фальшивої природи будь-якої пам’яті, якій отак, за вказівкою, змінюють наповнення.

Власний внесок Міттерана до національної patrimoine полягав не так у збереженні чи класифікації, як у її створенні в режимі реального часу. Жоден інший французький правитель із часів Людовика XIV не уславився такою кількістю будівель і церемоній. Чотирнадцять років перебування Міттерана на посаді позначилися не тільки поступовим нагромадженням музеїв, меморіалів, урочистих інавгурацій, поховань і перепоховань, а й титанічними зусиллями, спрямованими на те, щоб забезпечити місце власне президента в національній спадщині: від потворної Великої арки Дефанс у Західному Парижі до елегантної Піраміди Лувра, агресивно модерністської Опери Бастилії та нової резонансної Національної бібліотеки на південному березі Сени.

Тимчасом коли Міттеран був зайнятий лапідарним монументалізмом, цілком у буквальному розумінні вписуючи себе у фізичну пам’ять нації, уїдливе відчуття, що країна втрачає зв’язок зі своїм корінням, спонукало видатного паризького історика П’єра Нора стати редактором «Місць пам’яті», 5600-сторінкової праці в трьох частинах та семи томах, виданої впродовж 1984‒1992 років. Вона стала спробою визначити та роз’яснити місця і сфери колись спільної для Франції пам’яті: імена і поняття, місця і люди, проєкти і символи, які є — або були — Францією, від соборів до кулінарії, від землі до мови, від міського планування до мапи Франції в уяві французів.

У жодній іншій країні ніколи не було задумано аналогічної праці, і навіть уявити собі таке було складно. Адже праця «Місця пам’яті» Нора передає дивовижну самовпевненість французької колективної ідентичності — беззаперечне твердження, що вісімсот років національної історії заповіли Франції унікальність та спільний спадок, які надавалися до ось такого мнемонічного вираження, — і водночас відчуття тривоги, про що прямо говорить автор у вступі, що ці традиційні колективні символи спільного минулого невдовзі будуть втрачені назавжди.

Це є ностальгія як Angst^[621]: страх того, що одного дня — досить скоро — сірі інформаційні вказівники, які скупчилися навколо ідеально продуманих і бездоганно прокладених французьких трас, утратять будь-яке змістовне наповнення для самих французів. Який тоді сенс був би в алюзіях (спочатку — у формі символів, потім, трохи пізніше, — у назвах) на собор у Реймсі, амфітеатр у Німі, виноградники в Кло-де-Вужо, гірську гряду Сент-Віктуар чи Верденську битву, якби вони нічого не означали? Що залишається від Франції, якщо звичайний мандрівник, якому трапляються ці назви, втратив зв’язок зі спогадами та почуттями, які вони мають викликати?

Індустрія спадщини в Англії полягає в одержимості тим, чого насправді не було, — культивуванні, так би мовити, справжньої ностальгії за вигаданим минулим. Натомість захопленню Франції своєю духовною patrimoine властива певна культурна справжність. «Франція» завжди змальовувала себе алегорично: згадайте різноманітні зображення й уособлення «Маріанни» — республіки. Тож цілком очікувано, що туга за ключами до втраченої французькості була спрямована на формальний корпус символів — чи то матеріальних, чи то інтелектуальних. Вони і «є» Франція. Якщо вони будуть втрачені або перестануть бути спільними, Франція не буде собою — у тому розумінні, яке мав на увазі Шарль де Ґолль, коли заявив, що «Франція не може бути Францією без слави».

Ці переконання поділяли політики, інтелектуали й люди різних політичних поглядів — ось чому «Місця пам’яті» були таким успішним виданням, утіливши для десятків тисяч читачів мінливу французькість, яка вже вислизала поміж пальцями в щоденному житті. Тож дуже показово те, що тимчасом як християнство (християнські ідеї, християнські будівлі, практики та символи) посідає важливе місце в томах Нора, «євреям» присвячено лише один короткий розділ — здебільшого як об’єктам асиміляції, вигнання або переслідування — і взагалі немає жодного запису про «мусульман».

Це був недогляд. У храмі французької пам’яті ісламу не було місця, а його створення постфактум суперечило б меті всієї ініціативи. Водночас ця прогалина свідчила про проблему, яку Франція, так само як і її сусіди, мала пережити, приймаючи до себе мільйони нових європейців. Зі 105 членів Європейської конвенції, яким було доручено написати європейську конституцію, усі мали європейське походження. Як і решта політичних еліт континенту, від Португалії до Польщі, вони представляли насамперед білу християнську Європу.

Чи, точніше, колишню християнську Європу. Хоча християнство в Європі мало багато різновидів — від українських греко-католиків до валлійських методистів і норвезьких лютеран, — кількість християн, які справді практикували свою віру, продовжувала зменшуватися. В Іспанії, яка наприкінці ХХ століття все ще могла похвалитися 900 обителями та монастирями (на неї припадало 60% монастирів світу), кількість активних вірян скорочувалась, що близько корелювало з віддаленістю, старістю і сільською відсталістю. У Франції лише кожен сьомий дорослий стверджував, що відвідує церкву, і то в середньому тільки раз на місяць. У Скандинавії та Британії цифри були ще менші. Християнство почало занепадати навіть у Польщі, де громадяни дедалі менше дослухалися до моральних настанов колись впливового католицького духовенства. На зламі століть переконлива більшість поляків (понад половина, а ще більша частка — серед осіб до тридцяти років) підтримувала легалізацію абортів^[622].

Натомість іслам розширював коло своїх прихильників — особливо серед молоді, для якої він дедалі більше слугував джерелом спільної ідентичності та колективної гордості в тих країнах, де громадян арабського, турецького чи африканського походження все ще вважали «іноземцями» і ставилися до них відповідно. Їхні батьки, дідусі й бабусі щосили намагались інтегруватися й асимілюватися, натомість молоді чоловіки та жінки в Антверпені, Марселі чи Лестері тепер відкрито ототожнювали себе і з країною народження (Бельгією, Францією чи Британією), і з релігією та корінним регіоном своєї родини. Дівчата почали носили традиційний одяг і релігійну символіку — часом під тиском з боку сім’ї, але часто — на знак бунту проти компромісів старшого покоління.

Реакція державної влади, як ми пам’ятаємо, різнилася залежно від місцевих звичаїв та обставин: лише французька Національна асамблея у справедливому нападі світського республіканізму вирішила заборонити носіння будь-якої релігійної символіки в державних школах — за це проголосувало 494 депутати проти 36. Але цей крок, до якого вдалися в лютому 2004 року і який був спрямований проти хіджабу — головного убору релігійних мусульманських дівчат, — потрібно тлумачити в ширшому та більш тривожному контексті. У багатьох країнах расові упередження слугували на політичну користь ультраправих; і вперше за понад сорок років антисемітизм у Європі посилився.

З протилежного боку Атлантичного океану, у Франції, Бельгії чи Німеччині, де антисемітизм негайно став улюбленою темою в промовах антиєвропейських і неоконсервативних експертів, його одразу охарактеризували як повернення до темного європейського минулого. Впливовий публіцист Джордж Вілл у статті для Washington Post у травні 2002 року навіть визначив рецидив антиєврейських настроїв у Європі як «другий — і заключний? — етап боротьби за “остаточне вирішення єврейського питання”». Американський посол у ЄС Роквелл Шнабель повідомив на спеціальному засіданні Американського єврейського комітету в Брюсселі, що антисемітизм у Європі «наближається до тієї стадії, коли стане таким же радикальним, як і в 1930-х роках».

Це були провокативні й помилкові заяви. У сучасній Європі антиєврейських настроїв практично не було — окрім як серед мусульман й особливо європейців арабського походження, які опинилися в Європі через болісну кризу на Близькому Сході. Арабське телебачення, яке тепер через супутник можна було дивитися в Європі, регулярно передавало новини про події в Газі та на окупованому Західному березі річки Йордан. Розлючені тим, що вони бачать і чують, та заохочені як арабською, так і ізраїльською владою ототожнювати Ізраїль зі своїми сусідами-євреями, молоді чоловіки (переважно) на околицях Парижа, Ліона чи Страсбурга почали нападати на місцевих євреїв: вони малювали графіті на будівлях єврейської громади, учиняли наругу над могилами, закладали бомби в школи та синагоги й кілька разів нападали на єврейських підлітків чи сім’ї.

Напади на євреїв та єврейські заклади, які переважно припали на перші роки нового століття, викликали занепокоєння не тільки через їхній масштаб, і навіть не через расистський характер, а через їхню приховану міжспільнотну природу. Це не був давній європейський антисемітизм: для тих, хто шукав цапа-відбувайла, щоб виплеснути своє невдоволення, євреї вже не були улюбленою мішенню. Насправді в неформальному рейтингу соціальних статусів вони обіймали непогане місце. Опитування, проведене у Франції в січні 2004 року, показало, що 10% респондентів визнали, що не люблять євреїв, але значно більша їхня кількість — 23% — не любили «північних африканців». Расово вмотивовані напади на арабів — чи, залежно від країни, на турків, індусів, пакистанців, сенегальців, бангладешців й інші помітні меншини — були значно численнішими, ніж напади на євреїв. У деяких містах вони мали характер епідемії.

У новому антисемітизмі занепокоєння викликало те, що, тоді як євреї знову ж таки були жертвами, порушниками тепер стали араби (чи мусульмани). Єдиним винятком з цього правила була Німеччина, де відроджений ультраправий рух не переймався тим, щоб провести межу між іммігрантами, євреями й іншими «не-німцями». Але Німеччина, з очевидних причин, була окремим випадком. В інших країнах державна влада більше переймалася посиленням відчуження арабської та інших мусульманських спільнот усередині країни, ніж якимсь уявним поверненням фашизму. Можливо, вони мали рацію.

На відміну від Сполучених Штатів, які продовжували ставитися до «ісламу» й мусульман як до далекої загрози, чужої та ворожої, найкращий спосіб боротися з якою — це зміцнення безпеки та «війна на попередження», європейські уряди мали вагомі підстави на інший погляд. Особливо у Франції криза на Близькому Сході перестала бути питанням зовнішньої політики — вона перетворилась на внутрішню проблему. Тому не варто дивуватися, що прагнення та відчай переслідуваних арабів у Палестині передалися їхнім розгніваним і пригніченим побратимам у Парижі. Зрештою, це був ще один спадок імперії.