Розділ 24 Європа як спосіб життя

Безкоштовна служба охорони здоров’я — тріумфальний приклад переваги спільної дії та державної ініціативи, застосованої до тієї суспільної групи, де комерційні принципи оприявнюються у найгіршій формі.

Енайрін Беван

Ми хочемо, щоб у Nokia люди відчували, що всі вони партнери, а не начальники та підлеглі. Можливо, це європейський спосіб роботи, але для нас він дієвий.

Йорма Олліла (виконавчий директор Nokia)^[623]

Європейці хочуть бути певні, що в майбутньому на них не чекають ніякі пригоди. Їм їх уже вистачило досхочу.

Алфонс Ферплааце (керівник Бельгійського національного банку, 1996 рік)

В Америку треба їхати, коли ти молодий і неодружений. Але коли настає час дорослішати, треба повертатися до Європи.

Угорський бізнесмен (під час опитування громадської думки, 2004 рік)

Сучасне суспільство… це демократичне суспільство, за яким варто спостерігати без сплесків захоплення чи обурення.

Реймон Арон

Квітуча множинність Європи наприкінці ХХ століття: розмаїття геометрії її регіонів, країн та Союзу; контраст перспектив і тенденцій християнства й ісламу, двох головних релігій континенту; безпрецедентна швидкість зв’язків у межах європейських кордонів і поза ними; безліч розділових ліній, які розмивають колись чіткі національні чи соціальні розподіли; непевність як щодо минулого, так і щодо майбутнього — через усе це складніше роздивитися риси колективного досвіду. Наприкінці ХХ століття Європі бракує однорідності, яка прочитується в упевнених описах попереднього fin-de-siècle^[624].

Однак у різних сферах життя проявлялася виразно європейська ідентичність. У високій культурі, зокрема в перформативному мистецтві, держава зберігала спонсорську роль, принаймні в Західній Європі. Музеї, мистецькі галереї, оперні театри, оркестри й балетні трупи дуже сильно, а в багатьох країнах повністю, залежали від щедрих щорічних грантів, виплачуваних з бюджету.

Висока вартість такого державного фінансування викликала сумніви щодо того, як довго можна виплачувати такі щедрі дотації, особливо в Німеччині, де впродовж дев’яностих деякі уряди земель почали ставити під сумнів значні обсяги своїх витрат. Державні субсидії в Німеччині зазвичай покривали понад 80% вартості роботи драматичного чи оперного театру. Але на цьому рівні культура була тісно пов’язана зі статусом і регіональною ідентичністю. Незважаючи на зростання дефіциту та застій у прибутках, місто Берлін підтримувало три повноцінні театри: Німецьку оперу (колишню оперу Західного Берліна), Державну оперу (колишню оперу Східного Берліна) та Берлінську комічну оперу, до якої треба додати Берлінський камерний оркестр і Філармонію. Усі вони спиралися на значну державну підтримку. Франкфурт, Мюнхен, Штутгарт, Гамбург, Дюссельдорф, Дрезден, Фрайбург, Вюрцбург та багато інших німецьких міст продовжували підтримувати першокласні міжнародні балетні й оперні трупи, виплачуючи річні зарплати з повними надбавками й державні пенсії виконавцям, музикантам і працівникам театру. Станом на 2003 рік у Німеччині офіційно налічувалося 615 тисяч осіб, яких класифікували як «працівників сфери мистецтва» із повною зайнятістю.

У Франції мистецтво (особливо театр) також процвітало у віддалених провінційних містечках — у французькому випадку завдяки прямій допомозі, яку із центральних фондів одноосібно виділяло Міністерство культури. Окрім будівництва бібліотеки свого імені та інших пам’яток, Президент Міттеран витрачав безпрецедентні з часів правління Людовіка XIV суми не тільки на Лувр, Паризьку оперу та Комеді Франсез, а й на регіональні музеї, мистецькі центри, провінційні театральні трупи, а також загальнонаціональну мережу синематек, щоб зберігати і показувати класичні та сучасні фільми.

Тимчасом як у Німеччині високе мистецтво пишалося своєю космополітичністю (росіянин Володимир Дерев’янко, директор дрезденського Театру опери та балету, замовляв постановки в американського хореографа Вільяма Форсайта для захопленої німецької публіки), сенс субсидування мистецтва у Франції переважно полягав у тому, щоб зберігати й демонструвати багатства власної спадщини країни — французької exception culturelle, культурної унікальності. Висока культура у Франції зберігала широко визнану педагогічну функцію, і канон французького театру, зокрема, прищеплювали через національну шкільну програму. Джейн Браун, директорка лондонської школи, яка в 1993 році заборонила шкільний похід на виставу «Ромео і Джульєтта» на тій підставі, що п’єса була політично некоректною (за її словами, «відверто гетеросексуальною»), не дістала б підтримки по той бік Ла-Маншу.

Масштаб державного фінансування, напевно, найбільше вражав у Франції та Німеччині, але держава була головним — і здебільшого єдиним — джерелом фінансування мистецтва в усій Європі. Насправді «культура» була останньою важливою сферою суспільного життя, у якій національна держава, а не Європейський Союз чи приватна компанія, мала виняткову роль як майже одноосібний донор. Навіть у Східній Європі, де старше покоління ще яскраво пам’ятало, що відбувається, коли закріпити за урядом останнє слово в культурному життя, вбога державна скарбниця слугувала єдиною альтернативою безжальному впливу ринкових сил.

За комунізму перформативне мистецтво було радше дорогим, ніж захопливим, а також зазвичай технічно довершеним і майже завжди обережним та консервативним: будь-хто, хто бачив постановку «Чарівної флейти» у, скажімо, Відні або Будапешті, навряд чи міг не помітити різниці. Але після комунізму, попри велику кількість експериментів із невеликим бюджетом (приміром, Софія стала осередком вишуканих постмодерних експериментів у хореографії та драматургії), коштів практично не було, і багато найкращих музикантів, танцівників та навіть акторів виїжджали на Захід.

Інша причина цього — те, що аудиторія європейського високого мистецтва тепер сама була європейською: національні трупи у великих містах усе більше виступали перед міжнародною публікою. Новий клас міжнаціональних офісних працівників, які жваво спілкувалися, долаючи фізичні й мовні кордони, мав засоби та час вільно подорожувати в пошуку розваг і саморозвитку не меншою мірою, аніж у пошуку одягу чи кращої роботи. Рецензії на якусь виставку, виставу чи оперу з’являлися в пресі багатьох різних країн. Успішна постановка в одному місті — у Лондоні чи, скажімо, Амстердамі — могла залучити глядачів та гостей аж із Парижа, Цюріха або Мілана.

Чи мала нова космополітична публіка справді витончений смак — на противагу простій заможності, — було певною мірою неоднозначним питанням. Заходи із давніми традиціями, на кшталт щорічного Зальцбурзького фестивалю чи періодичних постановок «Перстень Нібелунга» в Байройті, досі відвідували старші глядачі, які були знайомі не тільки зі сценічним матеріалом, а й із соціальними ритуалами, що його супроводжували. Але тенденція переважала на користь активної популяризації традиційних творів серед молодших глядачів, чию обізнаність із класикою (та мовою оригіналу) не можна було приймати як належне — або ж замовляти нові, доступніші для нового покоління роботи.

Для тих, хто ставився до них прихильно, сучасні оперні постановки, «передові» танцювальні трупи та «постмодерні» мистецькі вистави ілюстрували перетворення європейського культурного простору: повного молодої енергії, інноваційного, зухвалого й насамперед популярного — що пасувало царині, яка так сильно залежала від народної щедрості, а відповідно, була зобов’язана шукати прихильності та задовольняти широкі кола. Утім для їхніх критиків нові сценічні розробки в Лондоні («брітарт»), як і суперечливі балети Вільяма Форсайта у Франкфурті чи химерні оперні «адаптації», що періодично з’являлися в Парижі, підтверджували їхнє дратівливе застереження, що «більше» може означати тільки «гірше».

Через такі погляди європейська «висока» культура, яка колись підігравала спадковій обізнаності своїх покровителів із загальним каноном, тепер користувалася культурною слабкістю новонаверненої аудиторії, яка не могла точно відрізнити хороше під поганого (але у випадку якої можна було розраховувати на те, що вона радо піде за модними трендами). Як схильні були стверджувати культурні песимісти, такі ситуації вже траплялися: тема недовчених скоробагатьків, невпевненістю яких користувалися інші, існувала в літературній та театральній сатирі щонайменше з часів Мольєра. Утім що було нове, то це континентальний масштаб культурних змін. Склад аудиторій від Барселони до Будапешта тепер був напрочуд однорідний, як і твори в репертуарах. Для критиків це лише підтверджувало очевидне: те, що мистецтво та його аудиторія опинилися у взаємно задушливих обіймах — єврокульту євромаячні.

Чи зробив дедалі тісніший Союз своїх учасників більш космополітичними, чи просто перемішав разом їхні окремі провінційності, для сторінок про високе мистецтво в газетах Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) чи Financial Times було не просто запитанням. FAZ, FT, Le Monde та, меншою мірою, італійська La Repubblica тепер були справді європейськими газетами, які продавали й читали на всьому континенті. Проте багатотиражні таблоїди залишалися суворо обмежені національними мовами й кордонами. Але їхня аудиторія всюди зменшувалася: найбільше їх читали у Великій Британії, найменше — в Іспанії, тож відмінні національні традиції популярної журналістики вже відігравали не таку роль, як раніше, окрім як, знову ж таки, в Англії, де популярна преса роздмухувала та використовувала антиєвропейські упередження. У Східній Європі та на Іберійському півострові тривала відсутність вільної преси означала, що багато людей, особливо поза межами великих міст, узагалі пропустили епоху газет, безпосередньо перейшовши від дописемних часів до електронних ЗМІ.

Останні, особливо телебачення, були головним джерелом інформації, ідей та культури (високої і низької) для більшості європейців.

Як наслідок, наприкінці ХХ століття європейське телебачення становило цікавий парадокс. Розважальні передачі мало відрізнялися залежно від країни: завезені фільми та ситкоми, реаліті-шоу, ігрові передачі й інший масовий телевізійний продукт показували від одного кінця континенту до іншого, а єдина відмінність полягала в тому, чи дублювали імпортовані програми (як в Італії) або супроводжували їх субтитрами, чи залишали в оригіналі (що траплялося дедалі частіше у разі маленьких чи багатомовних країн). Стиль ведучих — наприклад, у випусках новин — був надзвичайно подібним, адже в багатьох випадках його запозичували з американської моделі новинних випусків^[626].

З іншого боку, телебачення залишилося виразно національним і навіть ізольованим засобом масової інформації. Отож італійське телебачення було однозначно італійським — починаючи з дивно старомодних шоу-вар’єте та пишномовних інтерв’ю до прославленої вроди його дикторів і характерних ракурсів під час зйомок напіводягнених молодих жінок. У сусідній Австрії місцеві ток-шоу знімали зі щирою повчальною серйозністю, що різко відрізняло їх від стилю німецьких передач, які займали майже всю решту ефіру. У Швейцарії (як і в Бельгії) кожен регіон країни мав власні телевізійні канали, які мовили різними мовами, повідомляли про різні події та були разюче відмінні за стилем.

Компанія BBC, як із прикрістю відзначали її критики, відмовилась від естетики й ідеалів минулого як морального арбітра нації та доброзичливого вчителя в пориві конкуренції з її комерційними суперниками. Але, попри її спрощення (або, можливо, завдяки цьому), вона була навіть більш непомильно британською, ніж раніше. Кожен, хто сумнівався, міг просто порівняти репортаж, дебати чи виставу на ВВС з аналогічними передачами на французькому каналі Antenne 2 чи TF1: те, що змінилося, з обох боків Ла-Маншу, вражало набагато менше за те, що залишилося незмінним. Інтелектуальні та політичні занепокоєння, різне ставлення до влади та впливу були такими ж характерними й відмінними, як і пів століття тому. У часи, коли більшість інших колективних розваг та громадських організацій переживали занепад, саме телебачення об’єднувало більшість населення в кожній країні. І воно дуже ефективно надавалося для посилення національних особливостей та підвищення рівня взаємного невігластва.

Бо, за винятком великих криз, телеканали виявляли напрочуд невеликий інтерес до подій у сусідніх країнах — насправді набагато менший, ніж у перші роки появи телебачення, коли захоплення технологіями та зацікавленість життям сусідніх держав стали поштовхом для численних документальних фільмів і «зовнішніх репортажів» з екзотичних міст і морських узбереж. Та оскільки Європу тепер сприймали як належне, і вона, якщо не брати до уваги її проблемного та бідного Південного Сходу, була абсолютно прісною для більшості глядачів, туристичні й інші програми європейського телебачення давно «глобалізувалися», розвернувши свою увагу до віддаленіших горизонтів, а решту Європи залишили нидіти, припускаючи, що це знайома територія, яка насправді була переважно невідомою.

Великі публічні видовища — публічні поховання у Франції в імперському стилі; королівські весілля та похорони в Британії, Бельгії, Іспанії чи Норвегії; перепоховання, ушанування та президентські виступи в різних посткомуністичних країнах — були суто місцевими подіями, які широко транслювалися для національної аудиторії, але за кордоном їх дивилися лише нерепрезентативні меншини^[627]. Результати виборів в інших країнах національні ЗМІ повідомляли лише в тому разі, якщо вони мали неабияке значення для міжнародних відносин. Європейці переважно не знали, що відбувається в сусідніх країнах. Причиною їхньої виняткової незацікавленості європейськими виборами була не просто підозрілість чи нудьга від брюссельських засідань. Це було природним наслідком переважно не-європейського ментального всесвіту більшості європейців.

Проте існував один усеосяжний виняток — спорт. Супутниковий телеканал «Євроспорт» транслював різноманітні спортивні події різними європейськими мовами. Кожна національна телевізійна станція від Естонії до Португалії виділяла значні блоки ефіру для спортивних змагань, чимало з яких відбувалися між європейськими країнами і часто — навіть без участі місцевих та національних команд. Популярність глядацьких видів спорту надзвичайно виросла в останні десятиліття сторіччя, попри те, що кількість глядачів, які дивилися спортивні події наживо, переважно впала. У трьох середземноморських країнах попит на спортивні новини був такий, що виправдовував існування дуже поважних багатотиражних щоденних газет, присвячених виключно спорту (L’Equipe — у Франції, Marca — в Іспанії, Gazzetta dello Sport — в Італії).

Хоча багато країн усе ще могли похвалитись особливими місцевими видами спорту та спортивними подіями — хокей із шайбою в Чеській Республіці, баскетбол у (несподівано) Литві та Хорватії, Тур де Франс та щорічний тенісний турнір Вімблдон — на рівні континенту це були нішеві події, які, утім, могли інколи привернути увагу мільйонної аудиторії (Тур — єдиний спортивний захід, який протягом десятиліть навіть збільшив кількість глядачів наживо). Бої биків в Іспанії користувалися невеликою популярністю серед молодих іспанців, хоча їх і відновили в дев’яності як щось на кшталт потенційно прибуткової «індустрії спадщини». Навіть крикет, знакова літня англійська гра, з’їхав до нішевих позицій у галузі розваг, попри спроби зробити його більш яскравим і видовищним — та покласти край неквапливим, але комерційно катастрофічним п’ятиденним іграм. От що справді об’єднувало Європу, то це футбол.

Так було не завжди. У цю гру грали в кожній європейській країні, але в перші післявоєнні десятиліття гравці не від’їжджали далеко від дому. Глядачі дивилися національні футбольні ліги; доволі рідкісні міжнародні ігри в деяких країнах вважали чужим, емоційно зарядженим відтворенням воєнної історії. Жоден із глядачів, який у ті роки ходив на футбольні матчі, наприклад, між Англією та Німеччиною або Німеччиною та Нідерландами (не кажучи вже про Польщу та Росію), не плекав би ілюзій щодо Римського договору й «дедалі тіснішого союзу». Актуальною історичною паралеллю цілком чітко була Друга світова війна.

У перші післявоєнні десятиліття гравці з різних європейських країн були не дуже знайомі одне з одним і зазвичай поза межами поля ніколи не зустрічалися: коли в 1957 році валлійський форвард Джон Чарльз увійшов в історію, залишивши Leeds United та перейшовши до туринського Juventus за нечувану суму в 67 тисяч фунтів, про це на перших шпальтах написали газети обох країн. Аж до кінця 1960-х у клубних командах рідко коли грали іноземці — окрім Італії, де креативні менеджери тільки починали полювати на талановитих гравців інших команд. Славетна команда Real Madrid у 1950-ті справді пишалася незрівняним угорцем Ференцом Пушкашем, але то був виняток. Пушкаш, капітан угорської національної збірної, утік із Будапешта після радянського вторгнення та прийняв іспанське громадянство. До того, як і кожен інший угорський футболіст, він був практично невідомий за межами своєї країни — настільки, що, коли очолив угорську збірну в матчі на лондонському стадіоні Вемблі в листопаді 1953 року, хтось почув, як один з англійських гравців-супротивників бовкнув: «Подивіться на цього опецька. Ми їх винесемо». (Угорці перемогли із рахунком 6:3, а Англія вперше зазнала поразки на власному полі.)

Одне покоління по тому Juventus, Leeds United, Real Madrid та практично кожен великий європейський футбольний клуб тепер мали космополітичний набір гравців — вихідців із різних країн. Талановитий молодик зі Словаччини чи Норвегії, який колись був приречений відбігати всю свою кар’єру в Кошицях чи Тронгеймі, час від часу виходячи на поле з національною збірною, тепер міг сподіватися пограти у вищих лігах, здобуваючи популярність, досвід і отримуючи дуже хорошу зарплату в Ньюкаслі, Амстердамі чи Барселоні. Головним тренером англійської команди у 2005 році був швед. «Арсенал», провідну британську футбольну команду початку ХХІ століття, тренував француз. До першого складу команди клубу Північного Лондона належали гравці з Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Ісландії, Ірландії, Нідерландів, Іспанії, Швейцарії, Бразилії, Кот д’Івуару та США, а також декілька з Англії. Для гравців, тренерів та глядачів футбол був грою без кордонів. Модні клуби на кшталт Manchester United перетворювали свій успіх у змаганнях на «бренд», який однаково успішно міг продаватися (і продавався) від Ланкаширу до Латвії.

Кілька окремих футбольних зірок — не обов’язково найталановитіших, але тих, хто міг похвалитися гарною зовнішністю, вродливими дружинами й активним приватним життям, — посіли в європейському суспільному житті та популярних виданнях місце, яке досі було закріплене за новими зірками кіно чи членами королівських родин. Коли Девід Бекхем (англійський гравець із середніми технічними навичками, але неперевершеним талантом самопромоції) у 2003 році перейшов з Manchester United до Real Madrid, це стало топовою телевізійною новиною в кожній країні — члені Європейського Союзу. Ганебний виступ Бекхема на Європейському чемпіонаті з футболу в Португалії наступного року (капітан англійської команди не забив два пенальті, наблизивши принизливий ранній виліт своєї країни зі змагання) майже ніяк не зменшив захвату його шанувальників.

Найбільш показово те, що вихід англійської команди з турніру практично ніяк не вплинув на кількість британських глядачів подальших матчів між командами з маленьких країн (Португалії, Нідерландів, Греції та Чеської Республіки), серед яких британські шанувальники не мали об’єкта національної любові. Незважаючи на загострені пристрасті навколо міжнародних ігор, де вимахували прапорами, демонстрували клубну символіку та переспівували одне одного гімнами, спільне захоплення переглядом гри — будь-якої гри — переважували почуття відданості своїй команді^[628]. У розпал трансляції матчів, які відбувалися того літа в Португалії, на ВВС матчі подивилося двадцять п’ять мільйонів глядачів лише в Сполученому Королівстві. Офіційний сайт турніру Euro.com відвідало сорок мільйонів користувачів, а кількість переглядів сторінок упродовж ігор сягнула пів мільярда.

Футбол добре адаптувався до своєї новонабутої популярності. Цей вид дозвілля точно був егалітарним. У нього міг грати будь-хто будь-де: гра потребувала лише м’яча, на відміну від плавання, тенісу чи гімнастики, які потребували певного фінансового рівня або ж наявності державних закладів, що в багатьох європейських країнах були рідкістю. Незвичайно високий зріст чи кремезність не були перевагою, радше навпаки; й особливої небезпеки гра також не становила. Як вид зайнятості футбол довго був низькооплачуваною альтернативою для хлопців з робітничого класу промислових містечок; але тепер це стало шляхом до вищих щаблів провінційної заможності та багато чого іншого.

Ба більше, хай якими талановитими та популярними були окремі футболісти, вони залишалися невід’ємною частиною команди. Їх не можна було легко перетворити, як «вічно другого» французького велогонщика Раймона Пулідора, на символ несправджених національних амбіцій. Футбол був надто простим, щоб використовувати його в метафоричному та квазіметафізичному значенні, яке в Америці часом застосовують до бейсболу. Крім того, до гри мав доступ кожен (і дедалі більше — кожна) — такою мірою, якою це вже було неможливо у разі професійного командного спорту, наприклад, у Північній Америці. Словом, футбол був дуже європейським видом гри.

Як об’єкт європейської суспільної уваги футбол, як часом стверджували, тепер заміняв не лише війну, а й політику. Він точно займав значно більше місця в газетах; а політики в усіх країнах прагнули вшанувати спортивних героїв та продемонструвати обізнаність із їхніми досягненнями. З іншого боку, політика в Європі втратила свою змагальність. Зникнення давніх панівних наративів (соціалізм проти капіталізму; пролетарії проти власників; імперіалісти проти революціонерів) не означало, що певні питання державної політики більше не збурювали чи не поляризували громадську думку. Але тепер стало справді важче описувати політичні вподобання та прихильності в традиційних партійних термінах.

Старі політичні радикали — ультраправі й ультраліві — нині часто об’єднувалися: зазвичай заради протидії іноземцям та через спільний страх європейської інтеграції. Антикапіталізм — дещо непереконливо перевтілений в антиглобалізм, ніби національний капіталізм був якимсь інакшим, менш загрозливим різновидом, — приваблював і націоналістичних реакціонерів, і радикалів з міжнародним порядком денним. Що ж до політичного мейнстриму, то давні розбіжності між право- та лівоцентристськими партіями здебільшого зникли. Наприклад, шведські соціал-демократи та французькі неоґоллісти в багатьох сучасних питаннях цілком могли мати більше спільного одне з одним, аніж зі своїми ідеологічними пращурами. За попередні два десятиліття політична топографія Європи кардинально змінилася. Традиційний розподіл на «ліву» та «праву» політику зберігся, але в чому саме полягала різниця, було незрозуміло.

Від цих змін постраждали політичні партії старого зразка: як ми пам’ятаємо, вони втрачали членів, а на вибори приходило дедалі менше людей. Іншим постраждалим був майже так само шанований європейський інститут — публічний інтелектуал. Кінець попереднього століття означився розквітом політично залучених інтелектуалів — у Відні, Берліні, Будапешті, але передусім у Парижі: людей на кшталт Теодора Герцля, Карла Клауса чи Леона Блюма. Століття по тому на європейській сцені їхні потенційні наступники були якщо не повністю відсутні, то дедалі більше відсунені на маргінес.

Для занепаду європейських інтелектуалів існували різні причини (це явище завжди було нетиповим для Британії, а його поодинокі прояви зазвичай ставали наслідками еміграції, як у випадку Артура Кестлера чи Ісаї Берліна). У Центральній та Східній Європі питання, якими колись переймалася політична еліта — марксизм, тоталітаризм, права людини чи перехідна економіка, — у молодших поколінь тепер викликали нудьгу та байдужість. Немолоді моральні авторитети на кшталт Гавела чи колишні політичні герої, як-от Міхнік, неминуче асоціювалися з минулим, яке мало кого цікавило. Те, що Чеслав Мілош колись назвав «роздратуванням східноєвропейських інтелектуалів» щодо американської параної навколо суто матеріальних речей, дедалі більше поширювалося на їхніх власних співгромадян.

У Західній Європі інтелектуали не до кінця втратили свою повчальну роль — читачів якісної німецької чи французької преси час від часу піддавали палким політичним проповідям від Ґюнтера Ґрасса чи Режіса Дебре, — але вони втратили мету цих повчань. Публічні моралісти могли ганити чимало гріхів, але не було загальної цілі чи ідеалу, в ім’я якого вони могли об’єднати своїх послідовників. Фашизм, комунізм та війна були викреслені з континенту разом із цензурою та смертною карою. Аборти й контрацепція стали доступні майже всюди, гомосексуальність відкрито дозволяли та практикували. Грабунок необмеженого капіталістичного ринку, глобального чи локального, і далі викликав критику інтелектуалів з усіх країн; але за відсутності переконливої антикапіталістичної контрпропозиції ця дискусія більше пасувала аналітичним центрам, аніж філософам.

Єдиною цариною, де європейські інтелектуали ще могли поєднати моральну щирість із універсальними політичними рекомендаціями, була зовнішня політика, вільна від складних внутрішньополітичних компромісів і в якій питання правди і кривди, життя і смерті все ще були дуже актуальні. Упродовж воєн у Югославії інтелектуали із Західної та Східної Європи зайняли активну позицію. Дехто, як Ален Фінкелькрот у Парижі, тілом та душею вболівав за хорватів. Інші, зокрема у Франції та Австрії, засудили західне втручання як очолений Америкою напад на сербську автономію, що ґрунтувався на (як вони стверджували) перебільшених чи навіть вигаданих переказах про злочини, яких насправді ніколи не було. Більшість обстоювали необхідність втручання в Боснію чи Косово на загальних підставах, спираючись на правові обґрунтування, які вперше були сформульовані за двадцять років до того, та підкреслюючи геноцидний характер дій сербських сил.

Та навіть Югославія, попри всю нагальність цієї теми, не могла повернути інтелектуалів у центр суспільного життя. Бернара-Анрі Леві в Парижі могли запросити до Єлисейського палацу для консультацій з президентом; так само Тоні Блер періодично влаштовував виїзні зустрічі з привілейованими британськими журналістами й іншими придворними акулами пера. Але ці ретельно продумані заходи зі створення політичного іміджу не мали впливу на політику: ані Франція, ані Британія, ані будь-який їхній союзник жодним чином не міняли своїх розрахунків унаслідок інтелектуального тиску. І, як стало очевидно в ході атлантичного розколу 2003 року, зіграти роль, яка колись була ключовою в мобілізації громадської думки, публічні інтелектуали теж не могли.

Європейська громадськість (на відміну від деяких європейських державних діячів) в абсолютній більшості була проти і американського вторгнення в Ірак того року, і більш загальних тенденцій американської зовнішньої політики за часів президентства Джорджа Буша. Та незважаючи на те, що багато європейських інтелектуалів поділяли й висловлювали тривогу та гнів, у які вилився цей спротив, вони не змогли ані артикулювати його, ані організувати. Деякі французькі письменники — знову ж таки Леві чи Паскаль Брюкнер — відмовилися засудити Вашингтон, частково через страх здатися бездумними антиамериканістами, а частково тому, що підтримували його позицію проти «радикального ісламу». На них практично ніхто не звернув уваги.

Впливові колись постаті на кшталт Міхніка та Ґлюксманна закликали читачів підтримати політику Вашингтона щодо Іраку і, спираючись на свої попередні ідеї стосовно комунізму, стверджували, що політика «ліберального інтервенціонізму» на захист прав людини по всьому світу була обґрунтованою на загальних засадах і що Америка і тоді, і раніше стояла в авангарді боротьби проти політичного зла й морального релятивізму. Переконавши таким чином самих себе, що американський президент провадив свою зовнішню політику заради їхніх цілей, вони були щиро здивовані, що пізніше опинилися на самоті, а їхня традиційна аудиторія на них не зважає.

Але Міхнік чи Ґлюксманн були незатребувані не через особливість їхньої позиції. Та сама доля чекала на інтелектуалів, які відстоювали протилежну думку. 31 травня 2003 року двоє найвідоміших європейських письменників, філософів й інтелектуалів Юрґен Габермас і Жак Дерріда видали у Frankfurter Allgemeine Zeitung статтю під назвою «Unsere Erneuerung. Nach dem Krieg: Die Wiedergeburt Europas» («Наше відновлення. Після війни: відродження Європи»), у якій стверджували, що нова небезпечна політика Америки була сигналом тривоги для Європи — нагодою для європейців переосмислити їхню спільну ідентичність, спертися на спільні цінності Просвітництва й виробити чітку європейську позицію у світовій політиці.

Вихід їхньої статті навмисне був запланований тоді, коли по всій Західній Європі з’явилися подібні есеї не менш відомих публічних осіб: Умберто Еко — у La Repubblica; його італійського колеги, філософа Джанні Ваттімо — у La Stampa; президента Німецької академії мистецтв, швейцарця Адольфа Мушґа — у Neue Zürcher Zeitung; іспанського філософа Фернандо Саватера — у El Pais; та самотнього американця, філософа Річарда Рорті — у Süddeutsche Zeitung. Практично в будь-який період попереднього століття ініціатива такого масштабу, у таких провідних газетах і за відповідного авторитету її учасників стала б величезною суспільною подією — маніфестом і закликом до бою, який би прокотився політичною та культурною спільнотою.

Але ініціатива Дерріди й Габермаса, попри те, що вона висловлювала настрої, які поділяла більшість європейців, минула практично непоміченою. Вона не стала новиною в пресі, її текст не цитували прихильники. Ніхто не благав авторів узяти до рук перо й очолити шлях уперед. Уряди низки європейських держав, зокрема Франції, Німеччини, Бельгії та пізніше Іспанії, без сумніву, у загальних рисах були солідарні з поглядами, викладеними в цих есеях; але нікому з них не спало на думку запросити професорів Дерріду чи Еко для консультацій. Уся ідея звелася нанівець. Через сто років після справи Дрейфуса, через п’ятдесят років після культу Жана-Поля Сартра провідні європейські інтелектуали кинули клич — і ніхто не прийшов.* * *

Через шістдесят років після завершення Другої світової війни Атлантичний альянс між Європою та Сполученими Штатами перебував у сум’ятті. Почасти це був передбачуваний наслідок кінця «холодної війни»: попри те, що мало хто хотів дезінтеграції чи забуття НАТО, в цій організації в тому вигляді, який вона мала на той час, було мало сенсу, а її майбутні цілі лишалися незрозумілими. Альянс іще більше постраждав під час Югославських воєн, коли американські генерали обурювалися необхідністю ухвалювати рішення спільно з європейськими партнерами, які не хотіли брати на себе ініціативу й мало чим могли практично допомогти на полі бою.

Але понад усе НАТО опинилося під безпрецедентним тиском через реакцію Вашингтона на атаки 11 вересня 2001 року. Безкомпромісна й нетактовна однобічна позиція президента Буша («з нами чи проти нас»), із презирством відкинута пропозиція допомоги від натівських союзників та розв’язання Штатами війни в Іраку, незважаючи на потужний міжнародний спротив і відсутність мандата ООН, зробили так, що Америку — не меншою мірою, аніж «тероризм», проти якого вона оголосила війну на невизначений час — відтепер стали вважати основною загрозою миру та безпеці у світі.

Поділ на «Стару» і «Нову Європу», який, за словами міністра оборони США Дональда Рамсфелда, проявився навесні 2003 року, щоб вбити клин між європейськими союзниками Вашингтона, мало що пояснював щодо внутрішньоєвропейських розбіжностей та сильно суперечив реальності. Америка могла розраховувати на непохитну народну повагу й підтримку лише в Польщі. В інших частинах Європи, як нової, так і старої, американську політику щодо Іраку та інші дії не схвалювали^[629]. Але той факт, що поважний американський посадовець прагнув розділити європейців таким чином, лише через кілька років після того, як вони з такими труднощами почали збирати себе докупи, багатьох підводив до висновку, що тепер найсерйознішою проблемою Європи були власне Сполучені Штати.

НАТО з’явилось як компенсація неспроможності Західної Європи захистити себе без американської допомоги. Те, що, намагаючись створити власну ефективну військову силу, європейські уряди весь час зазнавали поразки, давало цій організації сенс існування. Починаючи з Маастрихтського договору 1993 року, Європейський Союз принаймні визнав потребу Спільної зовнішньої та безпекової політики, хоча якою вона була і як її можна було визначити і впровадити, залишалося незрозумілим. Однак десять років по тому ЄС наблизився до того, щоб створити Сили швидкого реагування в складі 60 тисяч осіб для миротворчих завдань та інтервенції. Крім того, за наполяганням Франції й очевидно дратуючи Вашингтон, європейські уряди наближалися до угоди щодо автономної оборонної структури, яку можна було б вирядити поза межі Європи й незалежно від НАТО.

Але атлантичний розрив полягав не лише в суперечці щодо армій. Він навіть не стосувався грошей, хоча Європейський Союз тепер був достатньо великий, щоб дієво тиснути на Конгрес США й окремих американських виробників, аби вони відповідали його нормам та вимогам або ж ризикували бути витісненими з його ринків; багато американських конгресменів і бізнесменів не очікували такого повороту подій. Європа не тільки більше не перебувала в тіні Америки; навпаки, у своїх відносинах вони помінялися місцями. Прямі європейські інвестиції в США у 2000 році сягнули 900 мільярдів доларів (проти менш ніж 650 мільярдів американських прямих інвестицій у Європу); майже 70% усіх закордонних інвестицій у США були з Європи; а європейські багатонаціональні компанії тепер володіли великою кількістю знакових американських продуктів, зокрема Brooks Brothers, Random House, маркою сигарет Kent, Pennzoil, Bird’s Eye та бейсбольною командою Los Angeles Dodgers.

Незважаючи на суворість європейської конкуренції, вона все одно означала певну близькість. Що справді поглиблювало розрив між двома континентами, то це дедалі більша розбіжність щодо «цінностей». Як стверджували оглядачі Le Monde, «трансатлантична спільнота цінностей руйнується». З європейської перспективи, Америка, яка впродовж «холодної війни» стала на перший погляд знайомою, почала здаватися дуже чужою. Щира релігійність дедалі більшої кількості американців, яку втілював їхній останній, «перероджений» президент^[630], була незрозумілою більшості християн-європейців (чого, певно, не можна було сказати про їхніх більш набожних сусідів-мусульман). Через захоплення американців особистою зброєю, зокрема повністю укомплектованими напівавтоматичними гвинтівками, життя в США здавалося небезпечним й анархічним, водночас більшості європейських спостерігачів часте та непримиренне застосування смертної кари, схоже, виводило Америку за межі сучасної цивілізації^[631].

Сюди ж додавалося зростання зневаги Вашингтона до міжнародних угод, власна думка з будь-якого питання від глобального потепління до міжнародного права і найперше — упереджена позиція щодо ізраїльсько-палестинської кризи. У жодному з цих випадків обрання президента Джорджа Буша у 2000 році не призвело до кардинальної зміни політичного курсу — атлантичний розрив почав проявлятися задовго до цього моменту. Але жорсткіший тон нової адміністрації для багатьох європейських експертів підтвердив те, що вони вже й так підозрювали: це були не просто відмінні позиції стосовно окремих політичних питань. Це були докази фундаментальної культурної ворожнечі, і їх раз у раз більшало.

Те, що Америка культурно відрізнялася — чи то поступалася Європі, чи то загрожувала їй, — не було новою ідеєю. У 1983 році міністр культури Франції Жак Ланґ застерігав, що популярний серіал «Даллас» становить серйозну загрозу для французів та європейської ідентичності. Дев’ять років по тому, коли у французьких кінотеатрах розпочався показ «Парку Юрського періоду», його слова дослівно повторив один із його наступників-консерваторів. Коли в 1992 році відкрився європейський Діснейленд, радикальна директорка паризького театру Аріан Мнушкін пішла ще далі, наголошуючи, що парк розваг виявиться «культурним Чорнобилем». Але це були дрібні знайомі прояви інтелектуальної зарозумілості й почуття культурної невпевненості в поєднанні — і у Франції, і в інших країнах — із чималою шовіністичною ностальгією. На п’ятдесяту річницю висадки союзників у Нормандії Джанфранко Фіні, лідер колишньої фашистської італійської партії Національний альянс, сказав в інтерв’ю італійській щоденній газеті La Stampa таке: «Сподіваюся, мене не звинуватять у захисті фашизму, якщо я запитаю, чи не втратила Європа через висадку американців частину своєї культурної ідентичності».

Що в цій ситуації на початку ХХІ століття було нове, то це те, що такі настрої стали повсюдними та перейшли з інтелектуального чи політичного маргінесу безпосередньо в центр європейського життя. Глибина та поширення антиамериканізму в сучасній Європі були значно сильніші за ті настрої, що вирували під час В’єтнамської війни або навіть у розпал рухів за мир на початку 1980-х. Хоча населення більшості країн переважно все ще вірило, що атлантичні відносини можна зберегти, троє з п’яти європейців у 2004 році (у деяких країнах, зокрема в Іспанії, Словаччині та, несподівано, Туреччині, — значно більше) вважали, що сильне лідерство Америки у світі «не бажане».

Почасти це можна було пояснити поширеним несприйняттям політики й особи президента Джорджа Буша, на противагу теплому ставленню до його попередника Білла Клінтона. Але в шістдесятих багато європейців злилися на президента Ліндона Джонсона; утім їхні емоції щодо війни в Південно-Східній Азії зазвичай не переходили в антипатію до Америки чи американців загалом. Сорок років по тому по всьому континенту ширилося відчуття (зокрема великою мірою в Британії, де населення обурено виступало проти того, як їхній прем’єр-міністр захоплено підтримує американського союзника), що з перетвореннями, які відбуваються в Америці, щось не так — або, як багато хто тепер стверджував, завжди було не так.

Насправді гадана «не-американськість» Європи швидко ставала найширшим спільним знаменником у європейському самовизначенні. Європейські цінності протиставлялися американським. Європа була — або силувалася стати — всім, чим не була Америка. У листопаді 1998 року Жером Клеман, президент Arte, франко-німецького телеканалу, присвяченого культурі й мистецтву, попередив, що «європейська креативність» — це останній бастіон перед сиренами американського матеріалізму, та як приклад навів посткомуністичну Прагу — місто, якому загрожувало пасти жертвою «une utopie liberale mortelle» («смертоносної ліберальної утопії»): рабства дерегульованих ринків і ваби наживи.

У перші роки після комунізму Прага, як і решта Східної Європи, безперечно, зізналася б у переступі — прагненні всього американського, від індивідуальної свободи до матеріального достатку. І будь-хто, хто відвідував східноєвропейські столиці, від Таллінна до Любляни, не міг не зауважити напористої нової еліти стильно вдягнених молодих чоловіків та жінок, які заклопотано мчали на зустрічі чи шопінг на своїх нових дорогих автівках, насолоджуючись смертоносною ліберальною утопією жахіть Клемана. Але навіть східні європейці тримали американську модель на відстані: почасти — з поваги до своєї нової належності до Європейського Союзу; почасти — через зростання відрази до певних аспектів американської зовнішньої політики; але дедалі більше тому, що як економічна система та модель суспільства Сполучені Штати більше не здавалися таким очевидним шляхом майбутнього^[632].

Відвертий антиамериканізм у Східній Європі й надалі поділяла меншість. У країнах на кшталт Болгарії чи Угорщини це тепер стало непрямим, політично прийнятним способом висловлення ностальгії за національним комунізмом і, як це часто бувало в минулому, зручним замінником антисемітизму. Але навіть серед мейнстримних оглядачів та політиків уже було не прийнято вважати американські інститути чи практики джерелом натхнення або прикладом для наслідування. Довго Америка уособлювала інший час — майбутнє Європи. Тепер вона була просто іншим місцем. Безперечно, багато молодих людей і далі мріяли поїхати до Америки. Але, як пояснив в інтерв’ю один угорець, який кілька років пропрацював у Каліфорнії, «в Америку треба їхати, коли ти молодий і неодружений. Але коли настає час дорослішати, треба повертатися до Європи».

Образ Америки як краю вічної молодості та пригод (на відміну від Європи ХХІ століття, котру зображували як солодкий рай для людей середнього віку, що не люблять ризикувати) був особливо поширений, зокрема в самій Америці. І Європа справді старішала. Із двадцяти країн, де у 2004 році у складі населення мали найвищу частку осіб, старших за шістдесят, усі, крім однієї, були європейськими (виняток становила лише Японія). Темпи народжуваності в багатьох європейських країнах були значно нижчими за рівень смертності. В Іспанії, Греції, Польщі, Німеччині та Швеції коефіцієнт народжуваності становив менше 1,4 дитини на одну жінку. У країнах Східної Європи (наприклад, у Болгарії, Латвії чи Словенії) він наближався до 1,1, найнижчого у світі. У перспективі ці дані означають, що багато європейських країн могли до 2040 року очікувати скорочення населення на 20% або більше.

Здавалося, жодне з традиційних пояснень зменшення народжуваності не могло роз’яснити початок демографічної кризи в Європі. Бідні країни на кшталт Молдови та багаті, як-от Данія, стояли перед тими самими викликами. У католицьких країнах на зразок Італії чи Іспанії молоді люди (і одружені, і неодружені) часто жили з батьками навіть після тридцяти років, тоді як у лютеранській Швеції вони мали власну оселю та доступ до щедрої державної допомоги на дитину й до оплачуваної декретної відпустки. Але хоч скандинави і народжували трохи більше дітей, ніж європейці Середземномор’я, різниця в народжуваності була не така вагома, як спільні риси. В усіх країнах цифри були б ще менші, якби не іммігранти з неєвропейських країн, які піднімали загальну кількість населення й значно частіше прагнули створити потомство. У Німеччині в 1960 році кількість дітей, які мали одного з батьків — іноземця, становила тільки 1,3% від усіх народжених того року немовлят. Через сорок років цей показник зріс до кожної п’ятої дитини.

Демографічна ситуація в Європі насправді не так уже й відрізнялася від заокеанської: на початку нового тисячоліття рівень народжуваності серед місцевого населення також впав значно нижче за рівень смертності. Різниця полягала в тому, що кількість іммігрантів, які приїжджали до США, була набагато більшою (серед них непропорційно більшу частку становила доросла молодь), тож загальна народжуваність у США мала перспективи в досяжному майбутньому впевнено випередити Європу. І хоча демографічний спад означав, що і Америка, і Європа в прийдешніх десятиліттях матимуть проблеми з виплатами державних пенсій та іншого соціального забезпечення, система добробуту в Європі була значно щедрішою, а отже, перебувала під більшою загрозою.

Європейці опинилися перед вочевидь прямолінійною дилемою: що буде, якщо (коли?) працевлаштованих молодих людей стане недостатньо, щоб підтримувати спільноту громадян-пенсіонерів, кількість яких невпинно зростала і які тепер жили значно довше, ніж раніше, не платили податки та ще й створювали дедалі більше навантаження на сферу медичних послуг?^[633] Одним із рішень було зменшити розмір пенсії. Другим — підняти віковій поріг, після якого вона виплачуватиметься, тобто змусити людей працювати довше до виходу на пенсію. Третім варіантом було стягувати більше податків з тих, хто ще працював. Четвертим варіантом, який серйозно (і без особливого ентузіазму) розглядали лише в Британії, було піти за прикладом США та заохочувати або навіть зобов’язати людей звертатися до приватного сектору по соціальне страхування. Усі вони були потенційно політично вибуховими.

Багато критиків європейських держав добробуту, які були прихильниками вільного ринку, вважали головною проблемою, що стояла перед Європою, не демографічний спад, а економічну негнучкість. Питання полягало не в тому, що не вистачало чи не вистачатиме працівників, а в тому, що їхні зарплати та робочі місця охороняла надто велика кількість законів або ж їм було гарантовано такі пенсії та допомога з безробіття, що вони в принципі не мали стимулу працювати. Якщо усунути цю «негнучкість ринку праці» та зменшити або передати в приватний сектор дорогі соціальні гарантії, то більше людей увійде до ринку праці, тягар на працедавців і платників податків зменшиться, а «євросклероз» буде подолано.

Це був і правильний, і водночас хибний діагноз. Ніхто не піддавав сумніву те, що деякі переваги держави добробуту, які були запроваджені й усталені на піку післявоєнного буму, тепер перетворилися на відчутний тягар. Кожен німецький працівник чи працівниця, які втратили роботу, мали право на отримання 60% від свого останнього зарплатного пакета впродовж наступних тридцяти двох місяців (67%, якщо вони мали дитину). Після цього щомісячні виплати зменшувалися до 53 (чи 57) відсотків — без граничного терміну виплат. Не зрозуміло, чи часом ця подушка безпеки не знеохочувала людей шукати заробітку. Але вона мала свою ціну. Через розмитість правил, метою яких було захистити інтереси працівників на робочому місці, працедавцям більшості країн ЄС було складно звільняти штатних працівників (особливо у Франції). Наслідком такої політики стало їхнє небажання наймати людей, що, відповідно, вперто підтримувало високі показники безробіття серед молоді.

З іншого боку, те, що за американськими стандартами європейські економіки були зарегульовані та негнучкі, не означало, що вони обов’язково неефективні чи непродуктивні. У 2003 році за оцінкою продуктивності в розрахунку на робочу годину економіки Швейцарії, Данії, Австрії та Італії були співвідносні із США. За тим самим критерієм Ірландія, Бельгія, Норвегія, Нідерланди та Франція (саме так) виробляли більше, ніж Сполучені Штати. Якщо Америка загалом все ж таки була продуктивнішою (якщо американці виробляли більше товарів та послуг і заробляли більше грошей), то лише тому, що більша частка серед них працювала за наймом; вони працювали більше годин, ніж європейці (у 2000 році в середньому на триста годин); а їхні відпустки були рідшими та коротшими.

Тимчасом як британці офіційно мали право на 23 дні оплачуваної відпустки на рік, французи — на 25, а шведи — на не менш ніж 30, багато американців мали погоджуватися на менш ніж половину цього періоду, залежно від місця їхнього проживання. Європейці зробили свідомий вибір менше працювати, менше заробляти — та жити краще. В обмін на їхні надзвичайно високі податки (ще одну перешкоду для зростання та інновацій в очах англо-американських критиків) європейці отримували безкоштовні або майже безкоштовні медичні послуги, ранній вихід на пенсію та надзвичайне розмаїття соціальних і державних послуг. Завдяки середній школі вони були більш освічені, ніж американці. А ще жили безпечніше та — частково з цієї причини — довше, мали краще здоров’я (незважаючи на те, що набагато менше на нього витрачали^[634]) і значно рідше бідували.

Це була «європейська соціальна модель». Поза сумнівом, вона коштувала дуже дорого. Але те, що вона обіцяла безпеку робочого місця, прогресивне оподаткування й великі соціальні виплати, більшість європейців сприймала як втілення негласного договору між урядом та громадянами, а також між самими громадянами. Згідно зі щорічними опитуваннями Євробарометра, абсолютна більшість європейців вважала, що причиною бідності були соціальні обставини, а не особиста неспроможність. Вони також заявляли про готовність платити вищі податки, якщо їх спрямовували на зменшення бідності.

Такі настрої були очікувано поширені в Скандинавії і майже так само властиві Британії, Іспанії чи Італії. У Європі існував широкий міжнародний, незалежний від класу консенсус щодо обов’язку держави захищати громадян від зрадливої долі чи ринку: ані підприємства, ані держава не повинні були ставитися до громадян як до замінних гвинтиків виробництва. Соціальна відповідальність й економічна перевага не мали бути взаємозаперечними — «зростання» заслуговувало на похвалу, але не за будь-яку ціну.

Ця європейська модель мала кілька різновидів: «нордичний», «рейнський» та «католицький», а всередині кожного існували власні варіації. Їх об’єднував не окремий набір послуг чи економічних дій і не рівень державного залучення. Це радше було відчуття (часом виписане в документах і законах, часом — ні) балансу суспільних прав, громадянської солідарності та колективної відповідальності, які «пасували» сучасній державі та були в ній можливі. Сукупні результати могли дуже відрізнятися у, скажімо, Італії та Швеції. Але суспільний консенсус, на якому вони ґрунтувалися, багато громадян вважали офіційним зобов’язанням. Коли у 2004 році канцлер Німеччини — соціал-демократ запровадив зміни в системі соціальних виплат країни, то наразився на бурю суспільних протестів, аналогічно до тієї, з якою зіткнувся ґоллістський уряд у Франції, який десять років тому запропонував подібні реформи.

Різноманітні спроби уникнути вибору між європейською соціальною солідарністю й американським типом економічної гнучкості мали місце ще з 1980-х років. Молодше покоління економістів та підприємців, дехто з яких провів певний час в американських бізнес-школах чи компаніях і був розчарований тим, що вони вважали негнучкістю європейського бізнес-середовища, переконувало політиків у необхідності «спростити» процедури та заохочувати конкуренцію. Влучно названі «Gauche Americaine» (американські ліві) у Франції заходилися звільняти лівицю від антикапіталістичного комплексу, зберігаючи водночас її соціальну свідомість; у Скандинавії шкідливі наслідки високого оподаткування обговорювали (хоч і не завжди визнавали) навіть у соціал-демократичних колах. Правиця була змушена визнати потребу в соціальному забезпеченні, тоді як лівиця — переваги прибутку.

Спроби поєднати найкраще з обох боків невипадково збіглися з пошуком проєкту, що міг би замінити віджилу дискусію між капіталізмом та соціалізмом, яка понад століття формувала основу західної політики. На короткий час наприкінці 1990-х результатом став так званий «Третій шлях», який нібито поєднував захоплення необмеженим капіталістичним виробництвом із належним усвідомленням соціальних наслідків і колективних інтересів. Навряд чи це можна було вважати новою ідеєю: по суті, вона мало чим доповнювала «соціально орієнтовану ринкову економіку» 1950-х років Людвіґа Ергарда. Але політика, особливо постідеологічна, стосувалася форми; і саме форма третього шляху, створеного за моделлю успішного «зведення» лівого та правого підходів Білла Клінтона, й сформульована насамперед новим лейбористом Тоні Блером, привабила спостерігачів.

Блер, звичайно, мав деякі унікальні з погляду його часу та місця переваги. У Великій Британії Марґарет Тетчер сильно пересунула політичний центр управо, тоді як попередники Блера на чолі лейбористів зробили брудну роботу щодо знищення старої партійної лівиці. Отож у післятетчерівській атмосфері Блер міг здаватися переконливо прогресивним і «європейським», лише схвально говорячи про перевагу правильно розподілених державних послуг; тим часом його загальновідоме захоплення приватним сектором і намагання у своїх політичних кроках сприяти дружньому до бізнесу економічному середовищу впевнено закріпило за ним місце в «американському» таборі. Він тепло відгукувався щодо приведення Британії в лоно Європи; але водночас наполягав на тому, щоб його країна залишалась осторонь європейського законодавства, яке стосувалося соціального захисту та фінансової гармонізації, яку мали на увазі під євросоюзівським «спільним ринком».

Третій шлях подавали і як прагматичне розв’язання економічних та соціальних головоломок, і як значний концептуальний прорив після десятиліть теоретичного застою. Його прихильники на континенті, безжурні щодо перерваних «третіх шляхів» в історії своїх країн, зокрема популярного фашистського «третього шляху» 1930-х років, радо його підхопили. Під керівництвом Жака Делора (1985‒1995) Європейська комісія здавалася дещо заклопотаною створенням та запровадженням норм і правил, що заміняли «Європу» на втрачену спадщину бюрократичного соціалізму у фабіанському стилі. Складалося враження, що Брюсселю також потрібен якийсь третій шлях: власна історія, яка б надихала і допомагала Союзу знайти своє місце між інституційною невидимістю та зайвою зарегульованістю^[635].

Блерівська політика «нового погляду» не пережила його катастрофічного рішення втягнути свою країну та свою репутацію у вторгнення в Ірак у 2003 році. Той крок лише нагадав закордонним спостерігачам, що третій шлях нових лейбористів нерозривно пов’язаний з небажанням Великої Британії обирати між Європою та Сполученими Штатами. А свідчення того, що в Британії, як і в США, різко збільшилась кількість бідних — на відміну від інших країн ЄС, де бідність якщо і зростала, то повільно, — різко зменшили привабливість британської моделі. Але третій шлях був приречений на короткий «термін придатності». Власне його назва натякала на наявність двох суперечностей — радикального вільного ринкового капіталізму та державного соціалізму, яких більше не існувало (а у випадку останнього завжди була плодом догматичних фантазій). Потреба в кардинальному теоретичному (чи риторичному) прориві минула.

Отож на початку 1980-х приватизацію сприймали неоднозначно. Вона викликала широкі дискусії про вплив і легітимність державного сектору, а також ставила під сумнів досяжність соціал-демократичних цілей та моральну легітимність прибутку як мотивації у створенні суспільних благ. Утім до 2004 року приватизація перетворилася на суворо прагматичне питання. У Східній Європі вона була необхідною умовою для членства в ЄС відповідно до обмежень Брюсселя, метою яких було протидіяти державним субсидіям, що викривляли ринок. У Франції чи Італії продаж державних активів тепер використовували як короткотерміновий бухгалтерський спосіб зменшити річний дефіцит і не порушити правила єврозони.

Навіть власні проєкти Тоні Блера в рамках третього шляху — наприклад, щодо напівприватизації лондонської підземки або запровадження «конкуренції» між послугами лікарень — було розпочато після розрахунку їхньої економності та супутніх переваг для державного бюджету. Те, що їх можна було пояснити соціальною перевагою, сприймали як непереконливий, постфактум вигаданий аргумент. Крім того, популярність Блера з часом знижувалась (як показало різке зменшення кількості голосів, які він отримав під час своєї третьої перемоги на виборах у травні 2005 року). Незважаючи на скорочення урядових витрат, ухиляння від європейських норм щодо соціальної підтримки, зниження корпоративного оподаткування та залучення внутрішніх інвестицій усіма можливими пряниками, продуктивність Великої Британії вперто залишалася низькою. В обрахунку продуктивності на годину вона постійно відставала від її «неповоротких», зарегульованих партнерів у ЄС.

Ба більше, план нових лейбористів щодо уникнення майбутньої кризи недофінансованих державних пенсійних систем — шляхом передачі відповідальності в приватний сектор — уже і так був приречений на поразку через менш ніж десять років після його гордого проголошення. У Великій Британії, як і в США, компанії, які інвестували свої пенсійні фонди в мінливу фондову біржу, могли майже не сподіватися виконати свої далекосяжні зобов’язання перед своїми працівниками, особливо враховуючи те, що ці працівники — як і пенсіонери, що залежали від державних коштів — тепер мали жити значно довше, ніж раніше. Ставало зрозуміло, що більшість із них ніколи не побачить повної пенсії від компанії… якщо тільки держава не буде знову залучена в пенсійні справи, щоб компенсувати нестачу. Третій шлях починав здаватися жахливо подібним до гри в наперстки.

На початку ХХІ століття дилема, перед якою опинилися європейці, називалася не «соціалізм проти капіталізму», «ліві проти правих» чи третій шлях, і навіть не «Європа проти Америки», оскільки для більшості людей вибір, по суті, вже було зроблено на користь Європи. Імовірніше, це було питання — те саме питання, — яке історія поставила на порядок денний у 1945 році і яке тихо, але вперто витіснило або пережило всі інші теми, що претендували на увагу європейців. Яким могло бути майбутнє для окремих європейських національних держав? Чи мали вони майбутнє?

Про вороття до світу окремих національних держав, які були самі по собі і не поділяли із сусідами нічого, крім спільного кордону, не могло бути й мови. Поляки, італійці, словенці, данці й навіть британці тепер були європейцями. Як і мільйони сикхів, бенгальців, турків, арабів, індійців, сенегальців тощо. За своїм економічним життям кожен, чия країна була в Європейському Союзі — або хотіла бути, — тепер безповоротно став європейцем. ЄС був найбільшим внутрішнім спільним ринком у світі, найбільшим продавцем послуг у світі й унікальним джерелом влади серед держав-членів в усіх питаннях економічного регулювання та правових кодексів.

У світі, де відносна перевага в незмінних ресурсах — енергетиці, корисних копалинах, орній землі, навіть місці розташування — мала менше значення, ніж дії, які сприяли освіті, дослідженням та інвестиціям, те, що Євросоюз дедалі активніше опікувався цими питаннями, було надзвичайно важливо. Подібно до того, як у формуванні ринку ключову роль завжди відігравала держава, створюючи правила, якими керувався обмін, зайнятість та рух, тепер ці правила встановлював ЄС; крім того, завдяки власній валюті він практично став монополістом на ринку самих грошей. Єдиним ключовим видом економічної діяльності, який залишився в компетенції урядів, а не ЄС, було оподаткування — і то лише тому, що на цьому наполягла Велика Британія.

Однак люди живуть не на ринках, а в спільнотах. Упродовж кількох останніх століть ці спільноти об’єднувалися, добровільно або (частіше) примусово, у держави. Переживши 1914‒1945 роки, європейці в усіх країнах відчували нагальну потребу в державі: політики та суспільні порядки денні насамперед відображають саме це занепокоєння. Утім після того, як настало економічне процвітання, суспільний мир та міжнародна стабільність, ця потреба поволі зійшла нанівець. Натомість з’явилася підозрілість щодо державного втручання та прагнення індивідуальної незалежності й усунення обмежень для приватної ініціативи. До того ж в епоху супердержав Європа, здавалося, випустила з рук свою власну долю. Тому роль європейських національних держав дедалі більше здавалася надмірною. Проте виявилося, що з 1990 року — і тим більше з 2001-го — ці держави знову почали набувати доволі важливого значення.

Ранньомодерна держава мала дві тісно пов’язані між собою функції: збирання податків і ведення війни. Європа, тобто Європейський Союз — це не держава. Він не збирає податків і не має можливості воювати. Як ми пам’ятаємо, йому знадобилося дуже багато часу, щоб набути бодай зародків військової спроможності, не кажучи вже про зовнішню політику. Упродовж пів століття після того, як закінчилася Друга світова війна, це переважно не було недоліком: думку про ще одну європейську війну з відразою сприймали майже всі європейці, а для оборони проти єдиного ймовірного ворога вони мали субпідрядника по той бік Атлантичного океану.

Але після 11 вересня 2001 року стали очевидними обмеження постнаціонального рецепта кращого європейського майбутнього. Зрештою, традиційна європейська держава не лише воювала за кордоном, а й підтримувала мир у межах своїх кордонів. Саме це, як давно зрозумів Гоббс, надає державі її особливої та незамінної легітимності. У країнах, де в останні роки насильницькі бойові дії розгорнулися проти неозброєного мирного населення (Іспанія, Велика Британія, Італія та Німеччина), про важливість держави — поліції, армії, розвідки та судової системи — ніколи не забували. У добу «тероризму» монополію держави на збройну силу підтримує більшість її громадян, і це надає їм упевненості.

Держави гарантують безпеку своїх громадян. Водночас не було жодного натяку на те, що в осяжному майбутньому Брюссель (Європейський Союз) може або збирається взяти на себе цю відповідальність. У цьому ключовому аспекті держава продовжувала бути головним легітимним представником своїх громадян, і транснаціональний союз європейців, попри всі його паспорти та парламенти, не міг навіть сподіватися скласти йому конкуренцію. Можливо, європейці й насолоджувалися правом подати скаргу до європейських суддів через голову власного уряду, і багатьом було дивно, що державні суди в Німеччині чи Британії охоче виконували рішення, ухвалені в Страсбурзі чи Люксембурзі. Але коли йшлося про те, щоб зупинити бойовика чи терориста, відповідальність, а отже, влада лягала на Берлін чи Лондон. Зрештою, що мав зробити європейський громадянин, якщо його чи її будинок бомбардують? Подзвонити бюрократу?

Легітимність визначається спроможністю: легітимність роз’єднаної, ультрафедеративної тощо Бельгійської держави піддали сумніву саме тому, що вона часом здавалася неспроможною гарантувати безпеку своїх громадян. І хоча державна спроможність починається зі зброї, але на ній не завершується навіть сьогодні. Доти, доки саме держава (а не наддержавне об’єднання) виплачує пенсії, забезпечує безробітних і дає освіту дітям, державна монополія на певний різновид політичної легітимності буде неоскарженою. Упродовж ХХ століття європейські національні держави брали на себе значну відповідальність за добробут, безпеку та благополуччя своїх громадян. У недавні роки вони відкинули нав’язливий нагляд за моральністю людської поведінки та певною мірою — але не повністю — повноваження в економіці. Решта залишилася без змін.

Легітимність також залежить від території. Європейський Союз, як зауважували багато спостерігачів, — це абсолютно унікальний звір: він має чітко окреслену територію, хоча водночас не є сталою територіальною одиницею. Його закони та норми поширюються на всю його територію, але громадяни не можуть голосувати на національних виборах в інших країнах (однак мають можливість голосувати на місцевих і європейських виборах). Безперечно, географічному розмахові Союзу суперечить його порівняно неважлива роль, яку він відіграє в щоденних справах європейців порівняно з країною їхнього народження чи проживання. Звичайно, Союз — це провідний постачальник економічних та інших послуг. Але це визначає його громадян скоріше як споживачів, аніж як учасників: «спільноту пасивних громадян… якими керують незнайомці». Саме тому можуть напрошуватися несхвальні порівняння з Іспанією чи Польщею до встановлення демократії або мовчазною політичною культурою Західної Німеччини за Аденавера: для такої амбітної ініціативи це песимістичні прецеденти.

Громадянство, демократія, права й обов’язок тісно пов’язані із державою — особливо в країнах, де існує традиція активної участі громадян у справах держави. Фізична близькість має значення: щоб бути учасником держави, потрібно почуватися її частиною. Але навіть у добу надшвидкісних поїздів та електронної комунікації в режимі реального часу незрозуміло, як хтось, приміром, у Коїмбрі чи Ряшеві може бути активним громадянином Європи. Для того щоб ця концепція зберігала якесь значення, а також щоб європейці й далі були політичними в позитивному значенні цього слова, їхнім опорним пунктом в осяжному майбутньому залишатиметься Лісабон чи Варшава, але не Брюссель. Невипадково в сучасному світі, коли громадяни не дуже довіряють федеральній столиці та всім її діям, держави-гіганти, як-от Китай, Росія чи США, або встановлюють авторитарний режим, або ж залишаються відверто децентралізованими.

Отож зовнішність була оманливою. У 2005 році Європейський Союз не замінив традиційних територіальних одиниць і не мав такої перспективи в найближчому майбутньому. Через шістдесят років після смерті Гітлера численні ідентичності, суверенітети і території, які разом визначали Європу та її історію, неминуче накладалися одне на одне й були пов’язані між собою більше, ніж будь-коли. Новим — і доволі складним для розуміння сторонніх спостерігачів — стало те, що тепер можна бути французом і європейцем, каталонцем і європейцем або арабом і європейцем.

Окремі нації та держави нікуди не зникли. Подібно до того, як світ не зводився до єдиного «американського» еталона, розвинуті капіталістичні суспільства демонстрували ціле розмаїття суспільних форм і дуже різне ставлення до ринку й держави, так само і Європа містила окрему палітру народів і традицій. Ілюзія того, що ми живемо в постнаціональному чи постдержавному світі, з’являється через те, що ми приділяємо «глобалізованим» економічним процесам надто багато уваги… і вважаємо, що аналогічні наддержавні процеси відбуваються в усіх інших сферах людського життя. Якщо дивитися на Європу суто крізь призму виробництва й обміну, то вона справді перетворилася на бездоганний графік руху міжнаціональних хвиль. Та якщо поглянути на неї як на центр влади, політичної легітимності чи культурних зв’язків, можна стверджувати, що вона залишилася тим, чим і була: знайомим зібранням окремих державних частинок. Націоналізм переважно прийшов і минув^[636]; але нації та держави нікуди не зникли.

З огляду на те, що європейці заподіяли одне одному в першій половині ХХ століття, це було досить незвичайно. Певна річ, передбачити це посеред уламків 1945 року було неможливо. Відродження сплюндрованих народів Європи та їхніх самобутніх національних культур й інститутів на руїнах європейської тридцятилітньої війни цілком можна вважати навіть більшим досягненням, аніж їхній спільний успіх у створенні наднаціонального Союзу. Зрештою, воно фігурувало в різноманітних європейських планах ще задовго до Другої світової війни, і спустошення, спричинене конфліктом, навпаки цьому сприяло. Але воскресіння Німеччини, Польщі чи Франції, не кажучи вже про Угорщину та Литву, здавалося набагато менш імовірним.

Ще менш передбачуваним — і навіть цілком немислимим лише кілька коротких десятиліть тому — було перетворення Європи на світанку ХХІ століття на взірець міжнародних чеснот: спільноти цінностей і системи міждержавних відносин, які і європейці, і не-європейці вважали прикладом для загального наслідування. Частково це був результат посилення розчарування американською альтернативою; але така репутація була заслуженою. І вона надавала безпрецедентну можливість. Утім чи вистоїть новий, начищений до блиску образ Європи, відтертий від старих гріхів і злигоднів, проти викликів прийдешнього століття, значною мірою залежіть від того, як європейці реагуватимуть на не-європейців поміж собою та біля своїх кордонів. У перші неспокійні роки ХХІ століття це питання залишалося відкритим.

Сто сімдесят років тому, на світанку доби націоналізму, німецький поет Генріх Гайне виявив красномовну розбіжність між двома типами колективних почуттів:

Нам [німцям], — писав він, — наказали бути патріотами, і ми стали патріотами, тому що ми робимо все, до чого змушують нас наші правила. Однак не варто думати, що це такий самий патріотизм, як і те почуття, що так само називається тут, у Франції. Патріотизм француза означає, що в нього зігрівається серце, і завдяки цьому теплу воно розтягується та збільшується, тож його любові вистачає не лише на найближчого родича, а й на всю Францію, увесь цивілізований світ. Патріотизм німця означає, що його серце скорочується і стискається, як шкіра на холоді, і тоді німець починає ненавидіти все іноземне, не хоче більше бути громадянином світу, європейцем, а лише провінційним німцем.* * *

Звичайно, Франція та Німеччина вже перестали бути ключовими орієнтирами. Але вибір між двома типами патріотизму, окресленими Гайне, цілком точно відповідає ситуації в сучасній Європі. Якщо нова Європа, стискаючись «як шкіра на холоді», поверне в «німецький» бік до захисного провінціалізму (референдуми у Франції та Нідерландах навесні 2005 року, коли чітка більшість відкинула проєкт європейської «конституції», натякають на такий розвиток подій), тоді можливість буде втрачено, і Європейський Союз ніколи не вийде за межі свого функціонального походження. Він залишиться не більше ніж сумою та найбільшим спільним знаменником окремих власних інтересів його членів.

Але якби патріотизм у Європі зміг знайти спосіб вийти за власні межі, вхопити дух ідеалізованої Франції Гайне, «розтягуючись та збільшуючись, щоб охопити увесь цивілізований світ», тоді стало б можливе дещо більше. У ХХ столітті — столітті Америки — Європа кинулася в прірву. Відновлення старого континенту відбувалося повільно й невпевнено. У деяких аспектах воно ніколи не завершиться: Америка матиме найбільшу армію, а Китай вироблятиме більше дешевших товарів. Але ні Америка, ні Китай не змогли запропонувати практичної моделі для всесвітнього наслідування. Незважаючи на жахи нещодавнього минулого — та великою мірою через них, — саме європейці перебували в унікальній ситуації, що дозволяла їм запропонувати світу деякі скромні поради щодо того, як уникнути повторення їхніх помилок. Мало хто міг би передбачити це шістдесят років тому, але ХХІ століття все ще може належати Європі.