Розділ 22 Стара і нова Європа

Варто замислитися, чому Європа, здається, не спроможна вдаватися до рішучих дій на своєму власному подвір’ї.

Річард Голбрук

Si c’etait à refaire, je commençerais par la culture («Якби я мав почати спочатку, то почав би з культури»).

Жан Монне

Тримати вкупі велику кількість людей, які ставляться одне до одного з любов’ю, завжди можливо, за умови, що є інші люди, на яких спрямовані викиди їхньої агресії».

Зигмунд Фройд

Як пояснити це цікаве поєднання постійного безробіття серед одинадцяти відсотків населення із загальним відчуттям відносного процвітання, яке панує серед більшості людей?

Беатріс Вебб (1925 рік)

Властиві 1990-м тенденції до політичного роз’єднання не обмежувалися країнами колишнього комуністичного Сходу. Те саме прагнення відкинути кайдани централізованої влади — або ж звільнитися від відповідальності за збіднілих співгромадян у далекій провінції — відчувалося і на Заході. Від Іспанії до Сполученого Королівства у встановлених територіальних одиницях Західної Європи тривала широка адміністративна децентралізація, хоча всі вони принаймні змогли більш-менш зберегти форму традиційної національної держави.

У деяких країнах, як ми пам’ятаємо з розділу 16, ця відцентрова тенденція проявилася на кілька десятиліть раніше. В Іспанії, де давня вимога автономії з боку Каталонії чи Країни Басків знайшла відображення в новій конституції, Каталонія, зокрема, за одне покоління перетворилася практично на державу в державі — із власною мовою, інститутами та керівними радами. Завдяки Закону про мовну нормалізацію (саме так) каталонська мала стати «основною мовою викладання»; десять років по тому Женералітат (каталонський парламент) постановив, що використання каталонської в дитячих садочках та яслах обов’язкове. Не дивно, що попри те, що кастильська іспанська залишалася в повсюдному вжитку, багато молодших людей частіше говорили каталонською.

Жоден інший іспанський регіон так і не набув аналогічного рівня національної окремішності; але варто також зауважити, що жоден із них не був такий важливий для країни загалом. У 1993 році на Каталонію, одну із сімнадцяти іспанських регіонів, припадала одна п’ята внутрішнього національного продукту країни. Понад чверть усіх закордонних інвестицій, які надходили в Іспанію, йшли до Каталонії, а з них значна частка — до квітучої столиці регіону Барселони; дохід регіону на душу населення перевищував середній по країні на понад 20%. Якби Каталонія була незалежною країною, то належала б до найзаможніших держав європейського континенту.

Однією з причин розвитку особливої каталонської ідентичності було легко роздмухуване незадоволення тим, що від каталонців очікували значних внесків до національної скарбниці — частково через заснування в 1985 році Міжтериторіального компенсаційного фонду задля підтримки бідніших регіонів Іспанії. Але Каталонія, так само як і Країна Басків, Галісія, Наварра й інші автономні провінції, що почали заявляти про свої права, також вигравала від вихолощення «іспанськості». Франко дощенту вичерпав традиційний набір державних звитяг — славу імперії, честь армії, владу іспанської церкви, а після його смерті багатьох іспанців мало цікавили розмови про спадщину чи традиції.

Насправді іспанці, як і попереднє покоління німців, що жило після авторитаризму, рішуче відкидали «балачки про державність». Натомість ідентичності, пов’язані з регіоном або провінцією, були незатьмарені асоціаціями з авторитаризмом: навпаки, вони були улюбленими жертвами старого режиму, тож їх переконливо зображали як невід’ємний компонент власне переходу до демократії. Асоціації між автономією, сепаратизмом і демократією були менш чіткі у випадку басків, де ЕТА продовжувала йти кривавим шляхом (у 1995 році вона навіть вчинила спроби замахів на короля і прем’єр-міністра). Ба більше, тимчасом як шість мільйонів каталонців жили заможно, давні промислові регіони Країни Басків перебували в занепаді.

Якщо баскські націоналісти не змогли зіграти на цих проблемах собі на користь, то значною мірою тому, що суттєву частину двомільйонного населення цього регіону становили не місцеві — станом на 1998 рік лише кожен четвертий володів еускара — баскською мовою. Не дивно, що вони мало цікавилися сепаратистськими рухами: тільки 18% басків висловлювалися на підтримку незалежності, віддаючи перевагу регіональній автономії, яку вони вже отримали. Навіть більшість виборців Баскської національної партії поділяли таку позицію. Щодо партії Herri Batasuna («Єдність народу»), політичного крила ЕТА, то вона втрачала голоси на користь поміркованих автономістів і навіть мейнстримних іспанських партій. Наприкінці десятиліття вона занепала й перетворилася на парасолькову партію аутсайдерів — розчарованих зелених, феміністів, марксистів й антиглобалістів.

В Іспанії спогади про минуле призвели до розколу національної держави. В Італії це радше стало наслідком теперішніх невдоволень. Традиційно проблемні регіони Італії були розташовані найпівнічніше: то були фронтирні зони, де місцеве населення ще пам’ятало, як їм нав’язали італійську ідентичність — часто внаслідок війни та зазвичай проти їхньої волі, — і де більшість усе ще замість італійської говорила французькою, німецькою чи словенською. Здебільшого невдоволення в цих регіонах вдалося подолати завдяки низці домовленостей, згідно з якими було засновано нові автономні регіони: Валле д’Аоста на альпійському Північному Заході, де сходяться Італія, Франція та Швейцарія; Трентіно-Альто-Адідже, який межує з австрійським Тиролем; та Фріулі-Венеція-Джулія вздовж етнічно неоднорідного кордону з Югославією (пізніше — Словенією). Такі регіони також отримали переваги (як ми вже бачили у випадку Альто-Адідже) від низки регіональних субсидій та інших стимулів від Європейського Союзу в Брюсселі. До 1990-х років завдяки альпійському туризму та з плином часу північні прикордонні території Італії зникли з політичного обрію, перетворившись на регіональні закапелки в континенті регіонів.

Утім їхнє місце заступило відверто більш загрозлива форма регіонального сепаратизму. З 1970-х років, після того як із запізненням було виконано відповідний пункт післявоєнної конституції, Італію на додачу до п’яти автономних провінцій (трьох прикордонних областей, а також Сардинії та Сицилії) розділили на п’ятнадцять регіонів. Прецедентів, безумовно, було вдосталь: П’ємонт, Умбрія чи Емілія мали щонайменше таке саме право претендувати на історичну окремішність, як і Каталонія чи Галісія, і хоча регіональні мовні розбіжності, що лише кілька десятиліть тому були такими разючими, стали менш помітні, але все одно вони зникли не до кінця.

Однак нові італійські регіони, на відміну від іспанських, здебільшого були адміністративною фікцією. Попри те, що вони могли похвалитися власними місцевими виборними урядами та владою (і давали багато робочих місць), регіональні одиниці в Італії не змогли ані замінити місцевої ідентичності італійців на рівні рідного міста чи села, ані політично й насамперед економічно відокремитися від столиці. Утім створення регіонів нагадало італійцям про фундаментальний і досі актуальний розрив між заможною Північчю та залежним Півднем, а також надало політичних обрисів невдоволенню, до якого цей розрив призводив.

У результаті виникло доволі нове явище, принаймні для італійського контексту, — сепаратизм заможних. Італійська Північ — особливо промислові й бізнесові міста та містечка П’ємонту і Ломбардії, а також процвітаючі ферми і дрібні підприємства Болоньї та її околиць — десятиліттями була виразно багатшою, ніж решта країни, і розрив дедалі зростав. Під кінець 1980-х років валовий регіональний продукт на душу населення в регіоні Ломбардія довкола Мілана становив 132% від середнього в країні; у Калабрії, на кінчику «італійського чобота», він дорівнював 56%. Рівень бідності в Меццоджорно наприкінці 1980-х був утричі вищий, ніж у Північній Італії. Тимчасом як на півночі та північному центрі Італії заможність і рівень послуг був порівнянний із Францією чи Британією, південь дедалі більше відставав, створюючи розрив, який лише частково компенсувався значними готівковими переказами.

У 1980-х роках виник новий політичний альянс, Ліга Ломбардії (пізніше — Ліга Півночі, Lega Nord^[554]), який живився поширеним переконанням, що «Південь» надто довго дармоїдствував на грошах Півночі. Рішення, на думку харизматичного засновника й лідера Ліги Умберто Боссі, полягало в тому, щоб позбавити Рим фінансових повноважень, відокремити Північ від країни і зрештою здобути незалежність для Ломбардії та сусідніх регіонів, а збіднілий обрубок-паразит нехай сам про себе дбає. Аналогія з Каталонією (Словенією чи навіть Чеською Республікою під проводом Вацлава Клауса) була очевидною.

На загальнонаціональних виборах у 1990-х роках Ліга Півночі змогла здобути достатньо голосів у Ломбардії та Венето, щоб забезпечити собі місце в консервативних урядових коаліціях. Утім, за іронією долі, влада Ліги трималася на її союзі з рухом Forza Italia («Уперед, Італіє») Сильвіо Берлусконі й колишніми фашистами з партії Національний альянс Джанфранко Фіні; вони обидві (особливо остання) залежали від підтримки саме бідних південних виборців, які одержували державну допомогу і яких так зневажала Ліга. Тож попри цю взаємну антипатію та ілюзії більш відчайдушних прихильників Боссі, питання про розкол Італії чи набуття незалежності будь-якої з її провінцій ніколи не стояло всерйоз.

Приблизно те саме стосувалося і Франції, де за президентської каденції Міттерана відбулася обмежена адміністративна децентралізація та розпочалися деякі безсистемні спроби посунути в провінції інститути й ресурси. Серед новостворених регіональних одиниць країни навіть Ельзас чи райони французьких басків, незважаючи на їхню самобутню історичну ідентичність, не виявляли значного інтересу до того, щоб обірвати зв’язки з Парижем. Тільки на острові Корсика спостерігався підйом руху за національне відокремлення, який спирався на реальне відчуття мовної та історичної унікальності й неправдоподібне твердження, що, ставши незалежним від материка, острів розквітне. Але, як і у випадку ЕТА, через схильність корсиканських націоналістів до насильства (та міжродового зведення рахунків) їхні прихильники були в меншості.

Франція відрізнялася тим, що поки в інших європейських країнах політики й експерти тепер на словах визнавали чесноти автономії та місцевого самоврядування, тут найменший натяк на регіональний сепаратизм викликав у Парижі бурю неоякобінського осуду з боку всіх політичних таборів. Крім того, найсамобутніші французькі провінції — приміром, Бретань або спустошені гори верхнього Лангедоку — упродовж багатьох десятиліть також були найбільш залежні від урядової щедрості. Усі бюджетні надходження, від інфраструктурних витрат на високошвидкісне залізничне полотно до податкових пільг на внутрішні інвестиції, залежали від Парижа, а поодинокі бретанські чи окситанські сепаратисти, які ще лишилися (переважно підстаркуваті бойовики, яких викинули на узбіччя шалені 1960-ті), ніколи не мали великої підтримки. Натомість заможні території на кшталт регіону Рона-Альпи навколо Ліона та Гренобля цілком могли б процвітати самостійно, але вони вже давно й думати забули про незалежність і не виявляли жодного політичного прагнення її віднайти.

Проте по той бік Ла-Маншу, у Британії, серед кельтських маргіналів мало місце щось на кшталт національного відродження — навіть попри те, що фінансово вони сильно залежали від Лондона. В Уельсі це здебільшого виявлялося в культурній площині: тиск щодо освіти та ЗМІ валлійською мовою посилився. Тільки в більш гірських та малонаселених районах Північного Уельсу вимоги повної незалежності, які ставила націоналістична партія Плайд Кемри^[555], знайшли підтримку. Урбаністичний Південь, який мав краще транспортне сполучення з Англією та добре розвинуті політичні зв’язки з національним профспілковим рухом і Ліберальною та Лейбористською партіями, продовжував ставитися до дрібнодержавних націоналістичних амбіцій поборників «насамперед Уельсу» з недовірою.

Отож попри те, що кандидати від Плайд Кемри спершу здійснили прорив на загальнонаціональних виборах 1974 року і відтоді утримували нечисленне, але помітне представництво в парламенті, вони так і не змогли схилити своїх співвітчизників на бік націоналізму. Серед тієї меншості валлійських виборців, які в березні 1979 року взяли участь у голосуванні щодо передачі влади регіональним установчим зборам, більшість висловилася проти. Коли децентралізація влади в Уельсі все ж таки відбулася двадцять років по тому, це сталося не через вимоги місцевих націоналістів, а внаслідок адміністративної реформи першого нового лейбористського уряду Тоні Блера, що, як виявилося, доволі проникливо зметикував, що обмежені повноваження, надані новому валлійському парламенту в Кардіффі, майже напевно опиняться в руках тих самих людей, які тоді розпоряджалися ними у Вестмінстері.

Однак стало зрозуміло, що результат — валлійські установчі збори, які мали велику символічну цінність, але мало справжньої влади — задовольнив наявний запит щодо окремої національної ідентичності. Зрештою, Уельс був приєднаний до Англії та опинився під її владою в 1536 році за часів правління Генріха VIII, який і сам був нащадком валлійської династії, і хоча нещодавнє пробудження інтересу до мови та історії було цілком реальним, його не варто плутати з повноцінним відновленням національної свідомості. Якщо за фасадом валлійського публічного життя і була злість чи обурення, то їх спричинили економічні проблеми, а не придушені національні прагнення. Якби валлійцям запропонували обрати між незалежністю та відновленням під англійською владою гірничих долин, селищ і портів, винищених деіндустріалізацією та безробіттям, мало хто з них засумнівався б у виборі.

Інша річ — Шотландія. Там занепад давніх галузей промисловості також обійшовся страшенно дорого; але Шотландська національна партія (ШНП), яка з’явилася в 1970-х, могла розраховувати на кількість голосів, у чотири рази більшу, ніж її валлійський аналог. Через двадцять років після свого прориву як партії «одного пункту» на виборах 1974 року (коли вона привела до парламенту одинадцять членів), ШНП витіснила консерваторів і почала складати серйозну конкуренцію в традиційних виборчих базах лейбористів. На відміну від валлійців, шотландські виборці підтримували децентралізацію влади; і хоч їм і довелося чекати на неї до 1997 року, шотландський парламент в Единбурзі, без сумніву, представляє регіон, який вважає себе відмінною та окремою нацією, якщо не державою.

Шотландський націоналізм виграв і від випадкового відкриття родовищ нафти та газу в Північному морі (що принесло багатство до Абердина та на північний схід), і від регіональної політики Європейської спільноти, яка дозволила шотландським урядовцям і підприємцям встановити прямі зв’язки з Брюсселем в обхід Лондона. Шотландія, хоч і була приєднана до Англії Актом про Союз у 1707 році, завжди була відкраяною скибою. Її самоусвідомлення спиралося не так на мовні чи релігійні відмінності (що, хоч і були цілком справжні, ослабли серед більшості її жителів), як на незвичайну суміш зверхності та почуття скривдженості.

Отож, так само як багато класиків сучасної англійської літератури насправді були ірландцями, деякі з найбільших досягнень англомовної політичної та соціальної думки часів Просвітництва, від Девіда Юма до Адама Сміта і Джона Стюарта Мілля (цей список можна продовжувати), насправді належали шотландцям. Единбург у певному розумінні був інтелектуальною столицею ранньої промислової Британії, а Глазго — радикальним ядром британського робітничого руху на початку ХХ століття. Але це ще було не все. За заснуванням, розселенням та адмініструванням більшої частини англійської імперії стояли шотландські управлінці та вихідці з Шотландії. Ба більше, Шотландія завжди відстоювала і підтримувала особливу й окремішню ідентичність: навіть тоді, коли владу найбільше було зосереджено в Лондоні, вона зберігала власну правничу й освітню системи.

Тому незалежна Шотландія була доволі вірогідним сценарієм — особливо в такому Європейському Союзі, де вона б жодним чином не стала найменшою чи найбіднішою національною державою. Чи захоче колись більшість населення Шотландії, забезпечивши собі переважну видимість незалежності та деякі її змістовні ознаки, домогтися ще більшого, сказати важко. Географічні, демографічні й ресурсні обмеження, через які Шотландія зберігала залежність від Сполученого Королівства, нікуди не зникли; а під кінець 1990-х з’явилися підстави припустити, що двигун націоналізму в Шотландії, як і в інших країнах, втрачає оберти.

Чи можна було сказати те саме про нащадків шотландських емігрантів, які переїхали до Ірландії, зрозуміло не до кінця. Протока, що розділяє Шотландію та Північну Ірландію, менш ніж вісімдесят кілометрів завширшки, але прірва між почуттями двох спільнот залишається неоглядною. Шотландський націоналізм насамперед ґрунтувався на бажанні чинити опір і давати відсіч англійцям, тоді як національний патріотизм ольстерівських протестантів полягав у всеохопній рішучості будь-якою ціною залишитися з «Юніоном». Трагедія ірландського конфлікту полягала в протилежних, але в усьому іншому абсолютно однакових цілях радикалів з обох боків: Тимчасова ІРА^[556] намагалася вигнати британську владу з Північної Ірландії та приєднати регіон до незалежної католицької Ірландії; а метою протестантських юніоністів та їхніх воєнізованих добровольців було придушити «папістів» і назавжди зберегти трьохсотлітній зв’язок із Лондоном (див. розділ 14).

Те, що під кінець століття і юніоністів, і католиків нарешті примусили до компромісу, трапилося не через те, що в екстремістів з обох боків вичахла рішучість. Подібно до того, як різанини в Боснії та Косові змусили втрутитися сторонніх, так і тут коло звірств і помсти, яке, здавалося, неможливо розірвати, не лише підважувало підтримку озброєних бойовиків з боку місцевого населення, яке вони нібито представляли, а й спонукало Лондон, Дублін і навіть Вашингтон втрутитися з більшим ентузіазмом, ніж вони планували досі, та присилувало ворожі сторони принаймні до тимчасового примирення.

Незрозуміло, чи могла Белфастська угода, підписана у квітні 1998 року, врегулювати національне питання в Ірландії. Тимчасове рішення, на яке неохоче погодилися обидві сторони, залишило багато питань відкритими. Насправді умови угоди, укладеної за посередництва прем’єр-міністрів Ірландії та Великої Британії й за допомоги президента Клінтона (місцеве самоврядування у формі установчих зборів, які мали були розташовані в Північній Ірландії, гарантії представництва для католицької меншості, кінець монополії протестантів у поліції та інших владних структурах, заходи із розбудови довіри між двома спільнотами та постійна міжурядова конференція, яка мала стежити за її втіленням), містили багато того, що можна було б уявити за наявності доброї волі з боку всіх сторін двадцять років тому. Але, як і під час перемир’я в ірландській Столітній війні, існувала ймовірність того, що угоди певний час дотримуватимуться. Здавалося, що вже немолоді радикали на чолі повстанців, як уже не раз траплялося в історії в схожих ситуаціях, купилися на перспективу отримати місце при владі.

До того ж у самій Республіці Ірландія в 1990-ті відбулися безпрецедентні соціально-економічні перетворення, що зробило її очевидно несхожою на «Ейр»^[557] націоналістичних мрій. З перспективи жвавого Дубліна, захопленого своєю нововіднайденою роллю багатокультурного провісника низьких податків та постнаціональної єврозаможності, фанатичні прагнення Тимчасової ІРА почали сприйматися приблизно так само, як Лондон тлумачив імперські юніоністські манії Помаранчевого ордену^[558], — як химерні давноминулі пережитки іншої доби.

Для будь-кого, обізнаного з ранньою історією держав Західної Європи, нові політичні рухи субнаціональної самобутності можуть здатися лише поверненням до тієї форми, від якої в попередньому столітті відмовилися на користь централізації. Навіть основний сучасний європейський виняток із цієї тенденції насправді підтверджує правило: Німеччина, найбільша європейська держава, розташована західніше колишнього Радянського Союзу, не знала аналогічного підйому сепаратизму. Це було зумовлено не якимись особливостями її історії, а тим, що постнацистська Німеччина вже була справді федеративною республікою.

Незалежно від того, чи точно контури земель сучасної Німеччини збігалися з давніми державами (як у випадку Баварії), чи були новоствореними територіальними комбінаціями колись незалежних князівств та республік (як Баден-Вюрттемберг або Північний Рейн — Вестфалія), вони мали значну фінансову й адміністративну автономію в тих багатьох аспектах урядування, які найбільш безпосередньо торкалися щоденного життя людей: освіти, культури, довкілля, туризму та місцевого державного радіо й телебачення. Почасти така територіально окреслена політика ідентичності могла подобатися німцям (і в цьому особливе минуле Німеччини, мабуть, усе-таки діяло стримувально), тому землі ставали доречним замінником.

Насправді політика національного сепаратизму найбільш концентровано проявилася не в найбільшій країні Західної Європи, а в одній із найменших. Бельгія — країна, площа якої зіставна з площею Уельсу і яку за густотою населення переважають лише сусідні Нідерланди — була однією з тих західноєвропейських країн, де внутрішні розколи мали певну подібність до тогочасних тенденцій на посткомуністичному Сході. Тож історія Бельгії може пролити світло на те, чому, після того як хвиля сепаратизму кінця ХХ століття пішла на спад, національні держави Західної Європи залишилися цілісними.

Станом на 1990-ті роки міста й долини Валлонії поринули в постіндустріальний занепад. Вугільна промисловість, сталеваріння, cланцева й металургійна промисловість, текстильне виробництво — традиційне джерело промислового багатства Бельгії — практично зникли: видобуток вугілля в Бельгії в 1998 році становив менше 2 мільйонів тонн на рік проти 21 мільйона тонн у 1961-му. Від того, що колись було найприбутковішим регіоном Європи, залишилися тільки занедбані заводи мааських долин над Льєжем та похмурі мовчазні виробничі споруди навколо Монса й Шарлеруа. Більшість колишніх гірняків, металургів та їхніх родин тепер залежали від системи добробуту, якою керувала двомовна столиця країни і яка фінансувалася, як здавалося фламандським націоналістам, за рахунок податків на високі зарплати мешканців Півночі.

Адже Фландрія процвітала. У 1947 році понад 20% фламандської робочої сили все ще були задіяні в сільському господарстві; п’ятдесят років по тому менш ніж 3% бельгійців, які говорили нідерландською, заробляли, працюючи на землі. З 1966 по 1975 рік фламандська економіка зростала з небаченою швидкістю в 5,3% на рік; навіть упродовж економічного спаду кінця 1970-х та початку 1980-х вона продовжувала зростати майже вдвічі швидше, ніж Валлонія. Міста на кшталт Антверпена й Гента, яких не гальмувала стара промисловість чи безробіття, процвітали з розвитком послуг, технологій і торгівлі, а також завдяки своєму розташуванню — навпроти європейського «золотого банана», що простягнувся від Мілана до Північного моря. Тепер у країні було більше мовців нідерландської, ніж французької (у співвідношенні три до двох), і вони, у розрахунку на душу населення, виробляли та заробляли більше. Північ Бельгії випередила Південь як привілейований, домінантний регіон — і це перетворення супроводжувалося наростанням вимог з боку фламандців, щоб їхня нещодавно набута економічна перевага відображалася в політичних привілеях.

Іншими словами, Бельгія поєднала в собі всі складові націоналістичних і сепаратистських рухів у Європі: багатовіковий територіальний поділ^[559], поглиблений не менш давнім і на позір нездоланним мовним розколом (багато мешканців регіонів, які говорили нідерландською, принаймні пасивно володіють французькою, тоді як більшість валлонів нідерландською не говорять) та підкріплений гострими економічними контрастами. Крім того, була ще одна проблема: упродовж більшої частини короткої історії Бельгії над бідними сільськими спільнотами Фландрії панували їхні співвітчизники, які мешкали в містах промислової франкомовної Валлонії. Фламандський націоналізм формувало обурення примусово говорити французькою, очевидна монополія франкомовних на владу та престиж, а також те, що франкомовна еліта зосередила у своїх руках усі важелі культурного й політичного впливу.

Отож фламандські націоналісти традиційно брали на себе роль, подібну до тієї, яку виконували словаки в Чехословаччині до роз’єднання, — настільки, що навіть активно співпрацювали з окупантами впродовж Другої світової війни, безнадійно сподіваючись на крихти сепаратистської автономії з нацистського столу. Але до 1960-х років економічні ролі помінялися місцями: тепер фламандські політики-націоналісти представляли Фландрію в образі не відсталої, обмеженої в правах Словаччини, а радше Словенії (або ж, як їм, можливо, більше сподобалося б, Ломбардії) — динамічної сучасної нації, скутої регресивною та неспроможною державою.

Ці дві самопризначені ідентичності — пригноблена мовна меншість і недооцінений двигун економіки — обидві були вплетені в тканину фламандської політики сепаратизму: так сильно, що навіть після того, як давні несправедливості залишилися в минулому й північні регіони, де розмовляли нідерландською, давно отримали право використовувати власну мову в публічному просторі, закарбовані в пам’яті образи та кривди просто перейшли на нові питання. Саме тому публічні політичні дискусії в Бельгії успадкували такий запал та жовчність, які неможливо було пояснити суто обговорюваними проблемами.

Один із ключових символічних моментів у «мовній війні» настав у шістдесятих — аж через пів століття після того, як нідерландську офіційно дозволили використовувати у фламандських школах, судах та органах місцевого самоврядування, і через сорок років після того, як її використання стало обов’язковим, коли студенти — мовці нідерландської в Університеті Левена (Лувена) протестували проти присутності франкомовних професорів в університеті, розташованому в межах нідерландськомовної провінції Фламандський Брабант. Крокуючи ходою під лозунгом «Геть валлонів!», вони змогли розколоти університет. Його франкомовний склад переїхав на південь, у франкомовний Валлонський Брабант, і заснував там Університет Лувен-ла-Нев (згодом була розділена й університетська бібліотека, а її вміст перерозподілено, від чого програли всі).

Бельгія у 2005 році

Драматичні події в Левені — цікавий випадок містечкового й шовіністичного відлуння тогочасних студентських протестів в інших країнах — призвели до відставки уряду та впродовж подальших тридцяти років прямо спричинилися до низки змін до конституції (разом їх було сім). І хоч помірковані політики планували їх як поступки на догоду вимогам сепаратистів, останні завжди сприймали інституційні зміни в Бельгії лише як кроки на шляху до остаточного розлучення. Урешті-решт жодна зі сторін не досягнула своїх цілей остаточно, але вони сильно наблизилися до того, щоб розвалити унітарну Бельгійську державу.

У результаті утворилася химерно складна структура. Бельгію було розділено на три «регіони»: Фландрію, Валлонію та Брюссельський столичний регіон. Кожен із них мав власний обраний парламент (на додачу до національного парламенту). Крім того, було офіційно засновано три «спільноти» — мовців нідерландської, французької та німецької (остання складалася з близько 65 тисяч німецькомовних мешканців Східної Валлонії біля кордону з Німеччиною). Ці спільноти також отримали власні парламенти.

Регіони та мовні спільноти точно не збігалися: у Валлонії живуть німецькомовні громадяни, а в межах Фландрії є низка франкомовних містечок (або районів у них). Усім їм було запропоновано спеціальні привілеї, поступки й захисні заходи, що не перестало бути джерелом обурення всіх сторін. Два регіони, Фландрія та Валлонія, по суті, одномовні, із зазначеними вище винятками. Брюссель офіційно оголосили двомовним, хоча принаймні 85% його населення говорить французькою.

Окрім регіональних і мовних спільнот, Бельгію також розділили на десять провінцій (по п’ять у Фландрії та Валлонії). Крім того, вони отримали адміністративні й урядові повноваження. Але в ході різноманітних конституційних переглядів справжня влада відійшла або регіону (у питаннях урбаністики, довкілля, економіки, громадських робіт, транспорту та зовнішньої торгівлі), або мовній спільноті (у тому, що стосується освіти, мови, культури та деяких соціальних послуг).

Усі ці зміни призвели до сміховинно громіздкої структури. Тепер мовна коректність (та конституція) вимагали, наприклад, щоб усі національні уряди, незалежно від їхнього політичного спрямування, «на рівних засадах» складалися б з міністрів — мовців нідерландської та французької, тоді як лише прем’єр-міністр мав володіти обома мовами (і тому зазвичай походив із Фландрії). Аналогічної мовної рівності вимагали в Конституційному суді, який щороку по черзі очолювали представники того чи іншого мовного табору. У Брюсселі четверо членів уряду столичного регіону відтоді мали засідати разом (та говорити тією мовою, якою їм зручно), щоб розв’язувати спільні проблеми; але під час розгляду питань, які стосувалися фламандської чи франкомовної «спільноти», вони мали сидіти окремо, по двоє.

Як наслідок, Бельгія стала вже не однією чи навіть двома державами, а нерівномірною «клаптиковою ковдрою», де повноваження органів влади дублювалися й накладалися одне на одне. Сформувати уряд було складно: це потребувало багатопартійних домовленостей усередині регіонів і між ними, «симетрії» між національними, регіональними, мовними, провінційними та місцевими партійними коаліціями, функціональної більшості у двох найбільших мовних групах та мовного балансу на всіх політичних й адміністративних рівнях. А коли уряд таки був сформований, то мало що міг змінити: навіть у зовнішній політиці, яка теоретично належить до тих останніх повноважень, що залишаються в руках національного уряду, по суті, рішення ухвалювали регіони, оскільки в сучасній Бельгії це означає насамперед угоди щодо зовнішньої торгівлі, а це належить до регіональних компетенцій.

Політичний процес, яким супроводжувався цей конституційний переворот, був так само заплутаний, як і власне інституційні реформи. Із фламандського боку виникли крайні націоналістичні та сепаратистські партії, які домагалися змін і переваг від нових можливостей. Коли Фламандський блок, духовний спадкоємець ультранаціоналістів часів Другої світової війни, став найпопулярнішою партією в Антверпені та деяких околицях північніше Брюсселя, де говорили нідерландською, більш традиційні нідерландськомовні партії відчули, що зобов’язані перейти на більш радикальні позиції, щоб скласти йому конкуренцію.

Аналогічним чином у Валлонії та Брюсселі політики із франкомовних мейнстримних партій зайняли жорсткішу позицію щодо «своєї» спільноти, щоб більше відповідати уподобанням валлонських виборців, обурених перевагами фламандців у політичному просторі. Як наслідок, усі традиційні партії зрештою мусили розділитися відповідно до спільнотних та мовних бар’єрів: християнські демократи, ліберали й соціалісти існують у Бельгії у двох варіантах (з 1968-го, 1972-го та 1978 року відповідно), тобто кожна мовна спільнота має свою партію певного політичного спрямування. Це неминуче ще більше поглибило розкол між спільнотами, оскільки політики представляли інтереси тільки власного «типу»^[560].

Отже, для того щоб задовольнити мовних і регіональних сепаратистів, було заплачено високу ціну. Насамперед вона вимірювалася в грошах. Невипадково наприкінці ХХ століття Бельгія мала найвищий показник співвідношення державного боргу до внутрішнього валового продукту в Західній Європі — дублювати кожну послугу, кожну позику, кожен грант, кожну позначку дорого. Усталену практику використання державних грошей (зокрема регіональних грантів ЄС) на пропорційній основі, щоб винагороджувати представників різних складників спільноти, тепер застосовували до реалій спільноти мовної: міністри, державні секретарі, а також їхні штати, бюджети та друзі існують усюди, але тільки в Бельгії на кожного припадає мовний двійник.

Під кінець століття «Бельгія» остаточно набула формального значення. Мандрівник, який в’їжджав у країну на машині, міг і не побачити доволі сором’язливого дорожнього знака, на якому була написана зменшувальна форма België або Belgique. Але гості країни навряд чи могли б пропустити кольоровий плакат, який інформував їх про провінцію, в яку вони щойно в’їхали (приміром, Льєж чи Західну Фландрію), а тим паче — інформаційну дошку (нідерландською або французькою мовою, але не обома), яка сповіщала, у Фландрії вони чи у Валлонії. Здається, ніби традиційний лад майстерно вивернуто навиворіт: міжнародні кордони країни були лише формальністю, але її внутрішні роздільні лінії — кричущими і справді мали важливе значення. Чому ж тоді Бельгія просто не розпалася?

Малоймовірне виживання Бельгії, а також у ширшому розумінні те, чому всі держави Західної Європи і досі існують, пояснюють три обставини. Насамперед та, що з плином поколінь і впровадженням конституційних реформ сепаратистські вимоги втратили свою нагальність. Старі комунітарні «стовпи» — ієрархічно організовані соціальні та політичні мережі, які заміняли національну державу — уже занепадали. А для молодшого покоління бельгійців заклики до сегрегаційного об’єднання виявилися набагато менш принадливими, навіть якщо це повільно усвідомлювали старші політики.

Занепад релігійної практики, доступність вищої освіти та рух із сільської місцевості до міст послабив виборчу базу традиційних партій. З очевидних причин це особливо стосувалося «нових» бельгійців: сотень тисяч іммігрантів у другому і третьому поколінні з Італії, Югославії, Туреччини, Марокко чи Алжиру. Як і нові баски, ці люди мали власні нагальні тривоги і мало цікавилися припалими пилом програмами вже немолодих сепаратистів. Опитування громадської думки, проведені в дев’яностих, показували, що більшість населення, навіть у Фландрії, уже не вважало регіональні чи мовні питання своїми головними проблемами.

По-друге, Бельгія була багатою. Очевидна різниця між Бельгією та іншими частинами Європи, яким пощастило менше і де націоналісти могли успішно грати на чутливих для місцевих спільнот питаннях, полягала в тому, що переважна більшість мешканців сучасної Бельгії жила в спокої та матеріальному добробуті. Країна живе в мирі — якщо не з собою, то принаймні з усіма іншими, тож та сама заможність, яка зміцнила «фламандське диво», також пом’якшила і настрої борців за мовні права. Це спостереження так само стосується Каталонії і навіть частин Шотландії, де більш радикальні поборники ідеї національної незалежності спостерігали, як їхні аргументи поступово обеззброює незвична та демобілізувальна заможність.

Третя причина виживання Бельгії та інших внутрішньо розділених держав Західної Європи пов’язана не так з економікою, як з географією, хоча одне тісно залежить від другого. Якщо Фландрія чи Шотландія могли, зрештою, з комфортом залишитися в межах Бельгії та Сполученого Королівства відповідно, то не тому, що національним почуттям у цих регіонах — аналогічних тим, що актуалізувалися в колишніх комуністичних країнах — бракувало запалу. Зовсім навпаки: прагнення до самоврядування було відчутно сильнішим у Каталонії, ніж, скажімо, у Богемії; а фламандців від валлонців відділяла значно глибша прірва, ніж чехів і словаків чи навіть сербів і хорватів. Різниця полягала в тому, що держави Західної Європи вже не були окремими вільними національними одиницями, які мали монопольну владу над своїми підданими. Крім того, вони дедалі більше ставали частиною чогось іще.

Від Спільноти до Союзу: ЄС у 1957-2003 рр.

Офіційний механізм руху до повноцінного Європейського Союзу було закладено в Єдиному європейському акті (ЄЄА) 1987 року; але насправді процес пришвидшився через завершення «холодної війни». ЄЄА зобов’язував дванадцять членів Спільноти до 1992 року досягнути повного та вільного руху товарів, послуг, капіталу і людей. Це навряд чи можна було вважати проривом, оскільки ті самі цілі, в принципі, і так було передбачено кілька десятиліть тому. У справді нову систему інституційних і фінансових домовленостей членів Союзу ввів підписаний того самого року Маастрихтський договір та п’ять років по тому — його наступник, Амстердамський договір. Обидва вони були безпосереднім наслідком кардинальних змін у зовнішніх обставинах.

У Маастрихті загальну увагу привернула широко анонсована домовленість запровадити спільну європейську валюту. Французи, намагаючись дати раду своїм занепокоєнням щодо об’єднання Німеччини, щільно зв’язали Федеративну Республіку із «Заходом», умовивши Бонн погодитися на заміну дойчмарки на єдину європейську валюту євро та зобов’язавши збільшену німецьку державу діяти відповідно до обмежень Європейського Союзу, який загруз у дедалі густішому павутинні законів, правил та угод. Зі свого боку Бонн наполягав, що нова валюта має бути копією старої дойчмарки, а за її регуляцію — як і німецької валюти — має відповідати незалежна рада центральних банкірів, дотримуючись фінансових принципів німецького центрального банку: низької інфляції, жорсткої кредитної політики та мінімальних дефіцитів. Німецькі переговірники — які боялися схильності країн «Середземноморського клубу» на кшталт Італії чи Іспанії до марнотратства — запровадили драконівські умови для входження в зону євро, а Європейську комісію уповноважили штрафувати уряди країн-порушниць.

Тож на вимогу Бонна європейські міністри фінансів мали бути прив’язані, наче Одіссеї, до єврощогли, щоб не піддатися закликам сирен — виборців та політиків — щодо одержання легких грошей і збільшення державних видатків. Ці умови, покликані забезпечити новій євровалюті таку саму стійкість до інфляції, як і в дойчмарки, подобалися не всім. У бідніших державах-членах був поширений обґрунтований страх, що вони стримуватимуть державну політику і, можливо, навіть перешкоджатимуть зростанню. Тож, щоб умови Маастрихта було легше перетравити, непоступливим урядам надали грошові бонуси: Жак Делор, президент Європейської комісії, практично підкупив міністрів фінансів Греції, Іспанії, Португалії та Ірландії, пообіцявши їм значне збільшення структурних фондів Європейського Союзу в обмін на їхні підписи під договором.

Тим часом Сполучене Королівство та Данія підписали основну частину договору, але вирішили не приставати на пропозицію спільної валюти: почасти передбачаючи її обмежувальний вплив на економіку; почасти — через її символічний резонанс у країнах, які й так були менш схильні за решту відкидати атрибути суверенітету на користь наднаціональних установ; а у випадку Сполученого Королівства, як це часто траплялося в минулому, поступ у бік Союзу викликав гострі занепокоєння як імовірний наступний крок у бік європейської супердержави^[561].

Безперечно, Маастрихтський договір значною мірою обігравав «субсидіарність» — щось на кшталт леза Оккама для єврократів, стверджуючи, що «Союз не вдається до дії (за винятком тих сфер, які підпадають під його виняткові повноваження), якщо тільки вона не більш ефективна за заходи на національному, регіональному чи місцевому рівні». Але навіть це в різних місцях прочитували по-різному: у Франції це означало обмеження влади наднаціональних органів, які перебували поза межами контролю Парижа; у Німеччині — спеціальні привілеї та повноваження для регіональних урядів; а в Британії — спосіб блокувати інституційну інтеграцію.

Маастрихт мав три значні побічні ефекти. Одним із них був непередбачуваний імпульс, якого він надав НАТО. З огляду на закладені в договорі обмеження було зрозуміло (як принаймні передбачали французи), що нещодавно звільнені країни Східної Європи ніяк не зможуть увійти до Європейського Союзу в найближчому майбутньому — ані їхні кволі законодавчі та фінансові інститути, ані їхні економіки, що і близько не змогли б функціонувати за тих суворих фінансових (і не тільки) правил, які члени Союзу запровадили для всіх тодішніх та майбутніх підписантів.

Натомість у брюссельських коридорах запропонували надати Польщі, Угорщині та їхнім сусідам можливість швидкого членства в НАТО як щось на кшталт компенсації — тимчасової винагороди. Символічне значення такого розширення НАТО було, без сумніву, суттєвим, тому нові країни-кандидати одразу ж пристали на таку пропозицію. Практичні переваги були не такі очевидні (чого не можна було сказати про шкоду, завдану відносинам з Москвою, — справжню і негайну). Та позаяк Вашингтон мав власні підстави для того, щоб підтримати розширення Північноатлантичної оборонної спільноти, перша група центральноєвропейських держав, як і очікувалося, через декілька років приєдналася до Альянсу^[562].

По-друге, це вплинуло на громадську поінформованість щодо європейських справ. Маастрихтський договір викликав небачений раніше інтерес до того, що досі було туманною діяльністю Європейського Союзу та його анонімних бюрократів. Незважаючи на те, що договір схвалили в кожній з країн, де його поставили на загальне голосування (хоча у випадку Франції лише 50,1% голосів), він викликав достатній спротив, щоб питання «Європи» опинилося, часто вперше, на порядку денному країн-членів. Упродовж сорока років інститути та правила нової континентальної системи тишком розробляли й ухвалювали в недосяжних закапелках Бенілюксу без уваги до бажань громадськості чи демократичних процедур. Виявилося, що цим дням настав кінець.

Третім наслідком Маастрихта було те, що він справді звільнив шлях для об’єднання якщо не Європи, то принаймні її західної частини. Кінець «холодної війни» та зобов’язання ЄС щодо єдиного ринку усунули перешкоди на шляху до членства тих держав, які продовжували бути членами старої Європейської асоціації вільної торгівлі^[563]. Швеція, Фінляндія та Австрія швидко подали заявки на вступ: їм на перешкоді більше не стояло зобов’язання стосовно нейтралітету (або, у фінському випадку, необхідність зберігати добрі відносини з Москвою); водночас вони дедалі більше непокоїлися через те, що опинилися поза межами спільного європейського простору.

Переговори щодо вступу з новими кандидатами завершилися вже за три місяці: цьому сприяло те, що всі три країни були не лише маленькі й стабільні (їхнє населення разом дорівнювало менш ніж чверті населення Німеччини), але й, без сумніву, багаті. Те саме стосувалося й останніх найстійкіших держав — Норвегії та Швейцарії. Проте, незважаючи на значний ентузіазм з боку провідних бізнесменів у цих країнах, населення обох країн проголосувало проти членства — побоюючись втратити свою автономію і право голосу в наднаціональній федерації та будучи скептично налаштованим щодо переваг приєднання до нової валюти.

Невеликий відрив за результатами голосування у Швеції в листопаді 1994 року, коли питання членства в ЄС було винесене на референдум, свідчив про аналогічний скепсис. Тільки 52,3% шведів проголосували «за», і то лише тому, що були переконані, що їхня країна не приєднається до спільної валюти (десять років по тому, коли уряд у Стокгольмі рекомендував населенню нарешті відмовитися від крони та приєднатися до євро, то зазнав абсолютної та ганебної поразки на референдумі, так само як і данський уряд у вересні 2000 року, коли порушив те саме питання). Реакція Пера Ґартона, члена шведського Риксдагу від Зеленої партії та запеклого борця проти членства в ЄС, відбивала поширене серед скандинавів занепокоєння: «Цього дня Риксдаг вирішив перетворити Швецію із незалежної нації на щось на кшталт провінції в наддержаві, що розростається дедалі більше, водночас і собі перевтілившись із законодавчого органу на, по суті, дорадчу групу».

Почуття Ґартона поділяло багато північних європейців, зокрема дехто з тих, хто все одно голосував за членство. Навіть ті представники швейцарських чи скандинавських політичних і бізнес-еліт, які хотіли приєднатися до ЄС, щоб не втрачати переваги єдиного ринку, визнавали, що цей варіант має свою економічну і політичну ціну: у приватних розмовах вони визнавали, що, якщо рішення буде ухвалене не на їхню користь, для їхніх країн це не стане повною катастрофою. У Швеції, Норвегії чи навіть Данії та Сполученому Королівстві ЄС (не говорячи вже про його нову спільну валюту) був питанням вибору, а не необхідності.

Натомість у Центрально-Східній Європі членство в «Європі» було єдино можливим варіантом. Хай якою була їхня мотивація — модернізувати економіку, отримати доступ до нових ринків чи зовнішню допомогу, стабілізувати внутрішні політичні процеси, прив’язати себе до «Заходу» чи просто відвернути спокусу повернутися до національного комунізму, — нові лідери всіх країн від Таллінна до Тирани дивилися на Брюссель. Перспектива приєднання до ЄС, яка обіцяла заможність та безпеку, спокусливо майоріла перед звільненим населенням посткомуністичної Європи. «Не дайте ввести себе в оману тим, хто каже, що раніше було краще, — попереджали їх. — Труднощі, пов’язані зі змінами, того варті: Європа — це ваше майбутнє»^[564].

Утім, на думку Брюсселя, усе було зовсім інакше. Від самого початку європейський проєкт містив глибокі суперечності. З одного боку, він був культурно інклюзивний, відкритий для всіх народів Європи: на членство в Європейській економічній спільноті, Європейській спільноті та, зрештою, в Європейському Союзі мала право будь-яка європейська держава, «чия система урядування ґрунтується на принципах демократії» і яка погодилася прийняти умови членства.

Та, з іншого боку, Союз був функційно ексклюзивний. Кожен новий договір й угода ще більше ускладнювали вимоги для держав-членів в обмін на те, що вони зв’яжуть себе з «європейською» родиною; і ці регуляції та правила сукупно призводили до того, що паркан, який стримував країни та народи, що не могли скласти іспит, ставав дедалі вищим. Шенгенська угода (1985 року) була благом для громадян тих держав, які брали у ній участь, — тепер вони могли вільно подорожувати через відкриті кордони між суверенними державами. Проте мешканці країн поза межами Шенгенського клубу були змушені стояти в черзі — цілком буквально — біля пропускних пунктів.

Установлюючи жорсткі вимоги щодо спільної валюти й диктуючи всім країнам, які бажали стати членами, запровадження так званого acquis communautaire — кодексу європейських практик, який швидко розростався, Маастрихтський договір був граничним форпостом бюрократичної ексклюзивності. Він не чинив перепон північним кандидатам чи Австрії, але був чудовою перешкодою для охочих зі Сходу. Попри те, що ЄС був зобов’язаний приймати нових європейців відповідно до умов власних установчих документів, на практиці він намагався якомога довше тримати їх якнайдалі.

На це були поважні причини. Навіть найбагатші з нових претендентів — Словенія чи, скажімо, Чеська Республіка — були відчутно бідніші за будь-якого чинного члена ЄС, а більшість із них насправді були дуже бідні. За будь-якими мірками, Східну та Західну Європу розділяла величезна прірва: у 1996 році рівень дитячої смертності в Балтійських державах удвічі перевищував середній показник п’ятнадцяти держав — членів ЄС. Тривалість життя чоловіків в Угорщині була на вісім років коротша, ніж у середньому в ЄС; у Латвії — на одинадцять років.

Якби Угорщину, Словаччину чи Литву, а тим паче Польщу з її 38-мільйонним населенням прийняли до Європейського Союзу на тих самих умовах, що і його чинних членів, вартість субсидій, регіональної підтримки, інфраструктурних грантів й інших виплат точно надірвали б бюджет ЄС. У грудні 1994 року Фонд Бертельсмана в Німеччині опублікував дослідження, автори якого дійшли висновку, що, якби шість країн Центральної Європи, які претендували на вступ (Польща, Угорщина, Словаччина, Чеська Республіка, Румунія та Болгарія), увійшли до ЄС на тих самих умовах, що і чинні члени, вартість самих лише структурних фондів перевищила б тридцять мільярдів дойчмарок щорічно.

Багато хто боявся, що це могло спровокувати зворотну реакцію серед електорату тих країн, які сплачували більшість рахунків Союзу і яких точно потрібно було б попросити платити ще більше: Нідерландів, Британії та особливо (що ще гірше) Німеччини. У будь-якому разі країни-реципієнти на Сході були неспроможні надати кошти, які навіть мінімально відповідали б вимогам чинних регуляцій ЄС. Чого справді потребувала посткомуністична Європа, то це Плану Маршалла, але його ніхто не пропонував.

Новобранці не лише дорого коштували, вони ще й створювали проблеми. Їхні правові системи були корумповані або недієздатні, політичні лідери — ненадійні, валюти — нестабільні, а кордони — діряві. У ЄС побоювалися, що їхні нужденні та бідні громадяни або ж кинуться на Захід у пошуку соціального захисту й роботи, або залишаться вдома, погоджуючись на сміховинні зарплати — що виманюватиме закордонних інвесторів і роботодавців зі старих країн ЄС. У кожному разі вони становили загрозу. У Західній Європі точилися розмови про те, що туди «понаїдуть»: це було далеким, але однозначним відлунням страхів Гердера щодо волань «диких народів» Східної Європи. Ніхто не сумнівався в тому, що ЄС міг створити диво для Східної Європи. Але що могла Східна Європа зробити для ЄС?

З огляду на таке занепокоєння західні європейці тягнули час. Одразу ж після 1989 року міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Ґеншер спочатку запропонував, щоб Європейський Союз якомога швидше поглинув усі країни Східної Європи задля протидії зростанню націоналістичних настроїв як зворотної реакції. Але його швидко приструнили; і хоча Марґарет Тетчер продовжувала активно наполягати на швидкому розширенні (розраховуючи на те, що розширений Союз неодмінно розрідився б до загальноєвропейської зони вільної торгівлі британських мрій), стратегія ЄС сформувалася під впливом саме французького підходу.

Першою відповіддю Франсуа Міттерана була пропозиція широкої «Європейської конфедерації» — чогось на зразок зовнішнього рівня асоційованого членства, відкритого для всіх охочих без жодних умов та з невеликими практичними перевагами. Пізніше французькі дипломати журилися через брак підтримки цієї пропозиції, шкодуючи про втрачену можливість «спокійної співпраці», яка вела б до розширення Союзу. Але на той час її правильно розкусили як очевидну хитрість, яка мала загнати щойно звільнені східноєвропейські держави в сурогатну «європейську спільноту» і тим самим виправдати їхнє недопущення до справжнього Союзу на невизначений термін. Вацлав Гавел одразу це зрозумів, а тому категорично її відкинув (і на певний час став персоною нон ґрата в Єлисейському палаці).

Натомість відносини між Східною та Західною Європою в подальші кілька років застрягли на рівні двосторонніх зустрічей і торговельних угод. Деякі країни — Угорщина, Польща, Чеська Республіка та Словаччина — отримали суворо лімітований «асоційований» статус у ЄС, але не більше. Утім московський переворот 1991 року та війни на Балканах, які розпочалися невдовзі після цього, привернули увагу Заходу до ризиків збереження невизначеності щодо посткомуністичних країн. Тому на саміті ЄС у Копенгагені в червні 1993 року було погоджено, що, в принципі — коли саме, ще потрібно було визначити, — «асоційовані країни Центральної та Східної Європи, які того бажають, стануть членами Європейського Союзу».

Це не вельми знизило розпач претендентів на членство, які, за применшеною оцінкою польської прем’єрки Ганни Сухоцької, були «розчаровані» взаємодією з Брюсселем і західними столицями. І справді, політичні лідери Східної Європи провели чимало років того десятиліття, терпляче та відчайдушно домагаючись твердих зобов’язань від своїх стриманих західних партнерів, переконуючи своїх виборців, що членство в ЄС — це реальна перспектива, і не втрачаючи жодної нагоди наголосити своїм закордонним співрозмовникам про нагальність реалізації цього твердження.

Але увага Заходу була прикута до іншого. У кожній західноєвропейській столиці насамперед переймалися переходом на нову спільну валюту й утіленням на практиці планів інституційної інтеграції, започаткованих Маастрихтом. У Німеччині зростало занепокоєння щодо ціни та труднощів, пов’язаних з інтегруванням територій колишньої НДР. Тим часом югославська катастрофа, яка спершу слугувала нагадуванням західним державним діячам про ризики недооцінювання посткомуністичних проблем загалом, переросла в повноцінну манію.

Провідні інтелектуали — точний барометр мінливої політичної моди — перевели свій погляд в інший бік. Минуло тільки кілька років з того часу, як «Центральну Європу» віднайшли західні оглядачі, а Гавел, Кундера, Міхнік та їм подібні були улюбленцями редакційних сторінок й інтелектуальних часописів від Парижа до Нью-Йорка. Але історія швидко рухалася вперед: Прагу та Будапешт, чий дивовижний вихід із тиранії вже стирався з пам’яті, залишили туристам і підприємцям. Бернара-Анрі Леві та Сьюзан Зонтаґ радше можна було зустріти в Сараєві. П’ятнадцять хвилин слави Центральної Європи минули, а з ними — і громадський тиск щодо її якнайшвидшого приєднання до західних інститутів. Публічно політики й урядовці в Брюсселі переконували, що вони і далі хочуть розширення Союзу на Схід, коли для цього будуть «умови». Не під запис вони були більш відверті. Як у середині дев’яностих зауважив один дуже поважний високопосадовець Європейської комісії, «ніхто тут серйозно не ставиться до розширення».

Однак розширення все ж таки було на порядку денному. Згідно з власними правилами ЄС не міг відмовити країнам у праві подавати заявку на членство. Відповідно, Європейська комісія була змушена в 1994 році прийняти заявку від Угорщини та Польщі; від Румунії, Словаччини, Латвії, Естонії, Литви та Болгарії — у 1995-му; від Словенії та Чеської Республіки — у 1996-му. Отож десять колишніх комуністичних країн приєдналися до Мальти та Кіпру, які подали заявки в 1989 році, а також Туреччини (заявка якої ниділа з 1987 року). Усі ці країни-кандидати тепер юрмилися в досить-таки переповненому передпокої, очікуючи на увагу Союзу.

У 1997 році Амстердамський договір вніс низку важливих технічних змін до оригінального Римського договору, утілюючи цілі Маастрихта і створюючи можливості для реалізації заявленого наміру Союзу розробити програму європейського громадянства й загальноєвропейських інститутів, які б опікувалися ринком праці, охороною здоров’я, довкіллям і кричущою відсутністю спільної зовнішньої політики. На цьому етапі, коли перехід на спільну валюту був запланований на 1999 рік, Союз завершив десятиліття внутрішньої інтеграції, яка поглинала всю його бюрократичну енергію. Виправдань для відкладання чутливішого питання розширення більше не було.

Деякі державні лідери, а також чимало високопосадовців Європейської комісії хотіли б обмежити переговори щодо вступу «легкими» випадками — маленькими країнами на кшталт Словенії чи Угорщини, що були прилеглі до тодішніх кордонів Союзу та мали порівняно модернізовані економіки, а тому становили лише незначний виклик для бюджету й інституційної архітектури ЄС. Але невдовзі стало зрозуміло, що це може бути політично нерозсудливо: якби Румунія чи Польща залишилися наодинці, то могли б відкотитися в небезпечно недемократичний простір, тож, починаючи з 1998 року, Європейський Союз офіційно розпочав процес вступу всіх десяти східноєвропейських країн-претендентів разом із Кіпром. Невдовзі в список додали і Мальту. Однак Туреччину притримали.

З цього моменту, незважаючи на незмінні занепокоєння з боку низки чинних членів ЄС та, судячи з опитувань громадської думки, невеликої підтримки з боку більшості їхнього населення, розширення набуло власної динаміки. Розпочалися двосторонні переговори щодо вступу: спочатку з ядром основних, як тоді вважали, кандидатів — Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угорщиною, Польщею та Словенією; а тоді, наступного року, з іншими — Болгарією, Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою та Мальтою. Належність Польщі до першої групи, незважаючи на пов’язані з нею економічні виклики, пояснювали її розміром і значущістю. Натомість Словаччину «понизили» до другої групи через застій і корупцію, до яких призвело авторитарне урядування Мечіара, а також — як попередження та приклад для інших.

Після того п’ять років тривали інтенсивні й часом гострі переговори. Столиці всіх країн-кандидатів заполонив «Брюссель», звідки туди стікалися радники, рекомендації, приклади, програми та вказівки, намагаючись підтягти їхні інститути, закони, норми, практики і державну службу до мінімально сумісного з Європейським Союзом рівня. Водночас претенденти, наскільки їм вистачало сміливості, вимагали запевнень, що вони матимуть вільний доступ до споживачів Європейського Союзу, водночас захищаючи свій внутрішній ринок від напливу привабливих і практичних товарів та послуг із Заходу.

Боротьба була абсолютно нерівною. Тимчасом як ЄС був давнім і неприховано обожнюваним об’єктом східних бажань, потенційні нові члени мало що могли пообіцяти натомість, окрім як добре поводитися. Отож сторони погодили, що нові члени отримають певні обмежені поступки (зокрема тимчасові обмеження на продаж землі іноземним покупцям, що було чутливим політичним питанням), але водночас вони мали прийняти те, що ЄС, попри зобов’язання щодо спільного ринку, встановить значні обмеження на експорт їхніх товарів й особливо людей.

З огляду на надзвичайно перебільшені прогнози щодо ймовірного руху населення (один звіт Європейської комісії, оприлюднений у 2000 році, передбачав, що з десяти східних кандидатів на вступ щорічно виїжджатиме 335-тисячна хвиля, якщо необмежено відкрити кордони), більшість західних країн-членів наполягали на квотах на в’їзд на Захід для східних європейців, відверто зневажаючи дух і навіть букву десяти років декларацій та договорів. Німеччина, Австрія та Фінляндія встановили обмеження на два роки, залишивши за собою право подовжити їх ще на п’ять. Аналогічно вчинили Бельгія, Італія та Греція. Лише Сполучене Королівство й Ірландія заявили про готовність дотримуватися євросоюзівського принципу «відчинених дверей», водночас оголосивши, що шукачі роботи зі Східної Європи одержуватимуть мінімальний рівень соціальної допомоги.

Поширення на схід сільськогосподарських субсидій та інших пільг також було суворо обмежене. Згідно зі «Звітом про перехідний період» Європейської комісії, це було почасти спричинено «питанням про здатність країн-кандидатів після вступу освоїти й ефективно використати гранти зі структурних фондів та фондів гуртування». Але основна причина полягала лише в прагненні знизити ціну розширення та зменшити конкуренцію для західних виробників. Східноєвропейські фермери мали б отримати ті самі субсидії, які вже виплачувалися на Заході, тільки у 2013 році, коли, за прогнозами, більшість із них вийде на пенсію або закине виробництво.

Коли переговори було завершено, умови погоджено, а 97 тисяч сторінок acquis communautaire були належним чином впроваджені в законодавство країн-кандидатів, саме розширення вже не сприймалось як апогей усього процесу. Після п’ятнадцятирічного очікування на вступ більшості нових членів можна було пробачити те, що вони не виявляли такого ентузіазму, яким горіли десять років тому. У будь-якому разі більшість практичних переваг західного залучення вже й так проявилися: зокрема в галузі автомобілебудування, де колишні комуністичні країни мали готову пропозицію дешевої та кваліфікованої робочої сили і в яку компанії на кшталт Volkswagen, Renault і Peugeot-Citroën активно інвестували в 1990-ті роки. Упродовж 1989‒2003 років сукупні прямі інвестиції з-за кордону для всієї Східної Європи сягнули 117 мільярдів доларів.

Насправді на початку ХХІ століття закордонні інвестиції в колишній комуністичній Європі пішли на спад. За іронією долі, це здебільшого було наслідком наближення розширення. Щойно такі країни, як Польща чи Естонія, опинилися б усередині Союзу, вести справи в них та з ними, певна річ, стало б простіше. Зі свого боку вони могли б більше продавати Заходу: Польща очікувала, що впродовж перших трьох років після вступу подвоїть експорт харчових продуктів до ЄС. Але це були наслідки відносної відсталості. Щойно країни Східної Європи опинилися б усередині ЄС, зарплати та вартість усього іншого в них почали б зростати до західного рівня. Цінову перевагу регіону перед заводами в Індії чи Мексиці було б утрачено. Різниця між прибутком і собівартістю — принаймні у виробничій галузі — почала б зменшуватися.

Тим часом через високу ціну перетворень комуністичної економіки Східна Європа напередодні вступу залишалася відчутно позаду країн ЄС. Навіть у найзаможніших нових державах-членах ВВП на душу населення був значно нижчий за показники їхніх західних сусідів: у Словенії він становив 69% від середнього показника в ЄС, у Чеській Республіці — 59%, в Угорщині — 54%. У Польщі він дорівнював лише 41%, у Латвії, найбіднішому новому з членів, — 33%. Навіть якби економіки нових держав-членів продовжували зростати в середньому на 2% швидше, ніж у старих^[565], Словенії знадобився б двадцять один рік, щоб наздогнати Францію. Литва мусила б надолужувати п’ятдесят сім років. Звичайно, громадяни колишніх комуністичних держав не мали доступу до таких даних. Але більшість не плекала особливих ілюзій щодо труднощів, які на них очікують. Коли під час кількох опитувань громадської думки чехів запитали, коли ж, на їхню думку, ситуація «покращиться», відповіді «упродовж п’яти років», «упродовж десяти років», «через п’ятнадцять років або більше» обрали по 30% респондентів, а 10% сказали «ніколи».

Однак, попри весь обґрунтований скептицизм претендентів на вступ, практичні наслідки «вибухового»^[566] розширення ЄС були дуже відчутні. Коли договір про розширення, підписаний в Афінах у квітні 2003 року, 1 травня 2004 року набув чинності, Європейський Союз умить зріс від 15 до 25 членів (Болгарію та Румунію пригальмували, їхній вступ очікується у 2007 році^[567]). Його населення зросло на одну п’яту (хоча економіка збільшилася на менш ніж 5%); територія — майже так само. А східні кордони «Європи», які лише в 1989 році простягалися не далі Трієста, тепер охопили ті краї, які колись були у складі СРСР.

Союз, який постійно розширюється? ЄС у 2004 році

На світанку ХХІ століття Європейський Союз зіткнувся з низкою страшних проблем: одні були старі, другі — нові, а треті він створив собі сам. Його економічні негаразди були, напевно, найвідомішими та, зрештою, найменш серйозними з його турбот. З новими державами-членами чи без них ЄС продовжував витрачати (як робив це із самого початку) до нестями непропорційні суми на своїх фермерів. 40% бюджету ЄС (у 2004 році їхнім еквівалентом було 52 мільярди доларів) ішли на політично мотивовані «виплати на підтримку фермерства», більшість яких отримували великі механізовані агробізнеси у Франції чи Іспанії, які навряд чи потребували цієї допомоги.

Навіть після того як було досягнуто угоди зменшити ці виплати й урізати Спільну сільськогосподарську політику, очікувалося, що підтримка цін на агропродукцію все одно становитиме понад третину всіх витрат ЄС чи не до кінця другого десятиліття нового століття, створюючи нестерпний тягар для бюджету. Проблема полягала не в тому, що Союз був бідний. Навпаки, сукупне багатство та ресурси його членів були пропорційні аналогічним активам у США. Але його бюджет згідно з незалежним звітом, який Брюссель замовив у 2003 році, був «пережитком історії».

За пів століття до того Європейський Союз розпочав своє існування як митний союз — «спільний ринок», який тримався купи лишень за рахунок спільного зовнішнього тарифу. Характер його витрат стимулювали, а потім обмежували погоджені договори щодо тарифів, цін, субсидій та підтримки. З плином часу його амбіції поширилися на сфери культури, права, урядування й політичного процесу, і він набув — як у Брюсселі, так і деінде — багатьох зовнішніх атрибутів традиційного уряду. Але тимчасом як традиційні уряди можуть вільно отримувати доходи, щоб оплатити свої очікувані витрати, Європейський Союз мав і має обмаль можливостей власноруч генерувати прибуток. Його доходи формують фіксовані митні ставки, сільськогосподарські збори, єдиний для ЄС непрямий податок з продажів (ПДВ) та насамперед — внески держав-членів, закріплені на рівні лише 1,24% валового національного доходу (ВНД). Отож дуже невелика частка прибутку ЄС прямо підпорядковується власній адміністрації Союзу, а він увесь залежить від політичного тиску в тих чи інших питаннях усередині окремих держав-членів.

Більшість останніх — це одержувачі євросоюзівських щедрот, а не наповнювачі його бюджету. У 2004 році, після розширення на Схід, дев’ятнадцять держав — членів ЄС отримували від Брюсселя більше, ніж сплачували самі. Існування Союзу, по суті, оплачували своїми чистими внесками лише шість держав-членів: Сполучене Королівство, Франція, Швеція, Австрія, Нідерланди й Німеччина. У грудні 2003 року всі шість країн висунули вимогу до Комісії зменшити національні внески до бюджету ЄС у майбутньому від 1,24% ВНД до 1%, що не провіщало нічого доброго для його подальших перспектив.

Отже, бюджет Євросоюзу, крихітний проти бюджету навіть найменшої держави-члена та призначений здебільшого для виплати структурних фондів, цінової підтримки й утримання дорогого апарату ЄС, — постійний заручник інтересів як його платників, так і його отримувачів. Результативність важелів економічного апарату Союзу залежить від згоди всіх його складових частин. Там, де всі більш-менш погоджуються щодо принципу та переваг певної політики — чи то відкритих внутрішніх кордонів, чи то необмежених ринків для товарів і послуг, — ЄС досягає дивовижного поступу. Якщо ж із боку низки членів (чи навіть одного, особливо якщо це великий платник) є реальний спротив, процес ухвалення рішень заходить у глухий кут: податкова гармонізація, як і зменшення виплат на сільське господарство, десятиліттями стоїть на порядку денному.

А інколи годинник повертає навспак. Після того як Брюссель двадцять років намагався скасувати державні субсидії для обраних національних «лідерів» і в такий спосіб забезпечити рівні умови для внутрішньої європейської конкуренції, комісар з питань єдиного ринку ЄС (нідерландець Фріц Болкестайн) у липні 2004 року висловив здивування стосовно того, що Франція та Німеччина повернулися до «протекціоністської» політики 1970-х років, щоб захистити місцеві компанії, які опинилися під загрозою. Та, з іншого боку, і Берлін, і Париж, на відміну від невиборних брюссельських комісарів, мають виборців — платників податків, на яких вони просто не можуть не зважати.

Ці євросоюзівські парадокси добре проілюстровані поневіряннями євро. Спільна валюта була проблематичною не тому, що відбулася технічна заміна низки національних валют на єдину одиницю відліку (цей процес розпочався задовго до скасування франка, ліри чи драхми і виявився напрочуд безпроблемним та безболісним^[568]), а тому, що потребувала гармонізації національної економічної політики. Як ми пам’ятаємо, Бонн, намагаючись уникнути моральної небезпеки та практичних ризиків через дії «халявників», наполіг на тому, що дістало назву «Пакт про зростання та стабільність».

Ті країни, які хотіли приєднатися до євро, мусили утримувати державний борг на рівні, не вищому за 60% від валового внутрішнього продукту. Від них також очікувалося, що їхній дефіцит бюджету не перевищуватиме 3% ВВП. Будь-яка країна, яка порушила б ці умови, потрапила б під санкції, зокрема у формі значних штрафів, накладених ЄС. Ці заходи мали забезпечити, щоб жоден уряд у єврозоні не втрачав фінансової пильності, не виходив за межі бюджету, коли йому заманеться, і, відповідно, не створював необґрунтованого тиску на економіки інших членів єврозони, на яких би ліг тягар забезпечення стабільності спільної валюти.

Традиційно марнотратна південна ланка здивувала всіх, виявивши гідну дисципліну. Іспанія «склала іспит» на членство в єврозоні завдяки тому, що один іспанський оглядач назвав поєднанням fortuna та virtu^[569]: стрибок економіки дозволив уряду виплатити державний борг країни саме перед запровадженням валюти в 1999 році. Навіть Італія змогла витримати тевтонські випробування (які, як обґрунтовано підозрювали італійці, були створені для того, щоб тримати їх подалі), хоч і шляхом суттєвих підтасовок економічних показників та продажу державних активів одним махом. Станом на 2003 рік єврозона охопила дванадцять країн від Ірландії до Греції.

Однак, як і попереджало багато скептиків, напруження від єдиної для всіх валюти невдовзі далося взнаки. Новостворений Європейський центральний банк (ЄЦБ) у Франкфурті одразу ж встановив порівняно високу відсоткову ставку, щоб підтримати нову валюту й захистити її від інфляції. Але економіки країн єврозони відрізнялись як своїм рівнем розвитку, так і тим, на якому етапі економічного циклу вони перебували. Деякі, наприклад, Ірландія, процвітали; інші, зокрема Португалія, — пленталися далеко позаду і за інших умов могли б стимулювати активність внутрішнього ринку й експорт за рахунок, як це було раніше, зниження відсоткових ставок та «пом’якшення» валюти.

Позбавлений повноважень, які б дозволили вдатися до таких заходів, уряд Португалії за умовами «пакту» був зобов’язаний зменшувати державні витрати або ж наразитися на значні штрафи — саме тоді, коли мав би, за класичною економічною теорією, витрачати більше, щоб подолати рецесію. Такі дії не користувалися популярністю всередині країни; але Португалія принаймні могла похвалитися тим, що не зреклася умов участі в новій валюті: до 2003 року Лісабон успішно зменшив державний борг до 59,4% ВВП, а річний дефіцит — до 2,8%, втиснувшись в офіційно дозволені межі.

Наступного року у Франції дефіцит становив майже 4,1%; слідом за нею йшла Німеччина, економіка якої вже застрявала й нарешті відчула ціну об’єднання: її дефіцит склав 3,9%, а борг — майже 65%. Ураховуючи розмір економіки кожної з них, той факт, що ані Франція, ані Німеччина не дотримувалися власних правил, став відчутним викликом для всієї угоди. Але цього разу, коли Комісія розпочала штрафну процедуру, Париж і Берлін дали зрозуміти, що вважають «тимчасові» дефіцити економічно неминучими та не мають жодного наміру виплачувати штрафи чи навіть брати на себе зобов’язання значно покращити показники наступного року. Менші держави Євросоюзу — і ті, що на кшталт Греції та Португалії щосили та чималою ціною намагались дотримуватися умов пакту, і ті, що, як Нідерланди та Люксембург, боялися за стабільність відтепер і їхньої власної валюти, — певна річ, щиро обурилися, але урок було засвоєно. Через менш ніж десять років від свого створення пакт про зростання та стабільність був мертвий. Як сильно насправді постраждає євро, якщо країнам-учасницям дозволити більшу гнучкість у їхніх внутрішніх бюджетах, було геть неясно. Багато хто вважав, що реальну проблему становлять не державні уряди, а жорсткий та, здавалося, глухий до звернень Центральний банк, який непорушно наполягав на своїй повній незалежності й досі провадив антиінфляційну боротьбу 1970-х років.

Проблеми євро вказували на ширший недолік європейського проєкту — його надзвичайно громіздку систему урядування. Проблема полягала в початковій ідеї. Жан Монне та його наступники навмисне уникали будь-якої спроби уявити собі, не кажучи вже про те, щоб утілити, демократичну або федеративну систему. Натомість вони просували проєкт модернізації Європи згори: стратегію продуктивності, ефективності й економічного зростання в сенсімоністському^[570] дусі, керовану експертами та бюрократами практично без урахування побажань тих, хто мав користуватися її плодами. Її прихильники та поборники кидали свої зусилля значною мірою на складні технічні завдання «розбудови Європи». Якщо інші занепокоєння взагалі виникали, їх весь час відкладали на потім.

Тож станом на 1990-ті роки Європейський Союз усе ще діяв за тими правилами, які були закладені за багато десятиліть до того, і здебільшого — для управлінської зручності. Невиборна Комісія в Брюсселі керувала значним бюрократичним апаратом, виступаючи з політичними ініціативами та втілюючи програми й рішення, які ухвалювала Рада міністрів держав-членів. Неповороткий Європейський парламент, який засідав то в Страсбурзі, то в Брюсселі та з 1979 року обирався прямим голосуванням, виконував наглядову роль, яка поволі розширювалась (у тексті Римського договору його початкова роль була суто дорадча), але без права законодавчої ініціативи.

Несуперечливі рішення в Брюсселі зазвичай ухвалювали експерти й державні службовці. Ті самі рішення, які напевно впливали на великі виборчі осередки або зачіпали національні інтереси, кувалися в Раді міністрів та виливалися у складні компроміси або ж дорогі оборудки. Питання, стосовно яких не можна було знайти рішення чи дійти згоди, просто залишалися відкритими. Панівні держави-члени — Британія, Німеччина та насамперед Франція — не могли завжди сподіватися отримувати те, чого вони хотіли; але те, чого вони насправді не хотіли, не відбувалося.

Це була унікальна конфігурація. Вона жодним чином не була схожа на становище окремих штатів Північної Америки в 1776 році, що постали як сателіти однієї-єдиної країни — Британії, мову, культуру та правову систему якої вони поділяли. Її не можна було порівняти і зі Швейцарською Конфедерацією, хоча подекуди цю аналогію проводили: своїм плетивом суверенітетів, адміністративних анклавів та місцевих прав і привілеїв, які накладалися одне на одне й існували багато століть, Швейцарія радше була схожа на старорежимну Францію без короля^[571].

Натомість держави — члени Європейського Союзу залишалися повністю незалежними й окремішніми одиницями в добровільному об’єднанні, якому вони з плином часу передавали довільно дібрані низки повноважень й ініціатив, ніколи не обговорюючи, за яким принципом працює ця домовленість і як далеко ця спільна ініціатива має зайти. «Брюссель» — закономірно анонімна штаб-квартира невизначеної адміністративної установи, ані демократичної, ані авторитарної — керував лише завдяки згоді урядів держав-членів. Від самого початку всі вони уявляли його собі як прямолінійний проєкт, від якого виграють усі: Спільнота / Союз мала сприяти добробуту своїх членів, жодним відчутним чином не обмежуючи їхньої незалежності. Але так не могло тривати вічно.

До точки кипіння ситуацію довела не природа системи права Євросоюзу, яка за своєю суттю була складною й ускладнювалася далі, а неможливість її дотримання серед двадцяти п’яти членів. Доти головування в Раді міністрів за ротацією змінювалося що пів року, а кожна країна, що головувала, мала влаштувати європейську конференцію для самопромоції, яка, відповідно, відбувалася двічі на рік; ця система вже й так діяла на нерви тим європейським бюрократам, які працювали на постійній основі. Перспектива провезти такий мандрівний цирк двадцятьма п’ятьма різними столицями, від Лісабона до Любляни, була просто безглуздям. Ба більше, система ухвалення рішень, яка була розроблена для шести держав-членів і здавалася громіздкою вже для дванадцяти (уже не кажучи про п’ятнадцять), просто зайшла б у глухий кут, якби з’явилося п’ятдесят єврокомісарів (по два з кожної країни) або в Європейській Раді було представлено двадцять п’ять держав, кожна з яких мала б право вето.

Про майбутні труднощі дуже переконливо свідчило засідання Європейської Ради в Ніцці в грудні 2000 року. Зустріч, начебто покликана закласти основи для розширення й розробити нову систему голосування в Раді міністрів Європейського Союзу — таку, за якою голоси країн-членів важили б відповідно до кількості їхнього населення, водночас гарантуючи можливість ухвалення рішень більшістю голосів, — закінчилася жовчними і дуже ганебними торгами. Французи наполягали на тому, що їхній голос має важити не менше, ніж німецький (незважаючи на 20-мільйонну різницю в кількості населення), тоді як країни на кшталт Іспанії та Польщі (остання брала участь у зустрічі на правах спостерігача) намагалися домогтися найбільшої ваги для свого голосу в Раді в майбутньому, продаючи свою підтримку тому, хто заплатить найбільше.

Ця безсоромна боротьба за владу в Ніцці, коли провідні європейські державні діячі на кшталт Тоні Блера, Жака Ширака та Ґергарда Шредера вдень і вночі торгувалися й сперечалися через статус і вплив у спільному європейському домі, була ілюстрацією ціни, яку тепер доводилося платити за нехтування конституційними тонкощами в минулому. Прямим наслідком саміту в Ніцці, через який Союз зіткнувся з труднощами нового ґатунку, було запровадження «Європейської конвенції» — чогось на кшталт невиборних установчих зборів, яким було доручено розробити практичну систему урядування для збільшеної «Європи» та, як сподівалися, якийсь переконливий перелік її завдань. Після деякого (вже знайомого) тиску з Парижа президентство в Конвенції було доручене вже немолодому, але не менш ніж раніше самозакоханому Валері Жискару д’Естену.

Після двох років обмірковувань Конвенція розродилася чимось більшим, ніж проєкт, але, безперечно, меншим, ніж конституція. Без пишномовної жискарівської преамбули (одразу впадало в око, як сильно вона відрізняється від джефферсонівської елегантно лаконічної попередниці, не на користь першої) документ Конвенції мало що пропонував у сенсі класичних конституційних положень — ані широких визначень індивідуальних свобод, ані чітких положень про розподіл повноважень тощо. У цьому сенсі, як багато хто попереджав, він став розчаруванням.

Але текст Жискара, який після деяких обговорень було схвалено в Римі у 2004 році як Конституційний договір, таки пропонував дороговказ для практичного керування справами Союзу: удосконалений порядок координації з питань оборони й імміграції; спрощене й уніфіковане резюме права ЄС; Хартію основних прав громадян ЄС, метою якої було ще більше розширити повноваження європейських судів; та чіткий і навіть амбітний перелік офіційних компетенцій і повноважень Євросоюзу.

Найголовніше, що запропонована конституція з часом зменшила б громіздку систему національного представництва в Комісії; а ще — вона розробила систему голосування в Європейському Союзі, яка, після деяких переговорів, виявилася не лише прийнятною для всіх сторін, а ще й демографічно справедливою. Чи зможе новий розподіл сил забезпечити чітку більшість у складних питаннях, залишалося незрозумілим: до того ж щодо справді суперечливих тем — як-от оподаткування й оборона — було погоджено (за наполяганням Британії і за мовчазної згоди багатьох інших країн) зберегти давній ґоллістський інструмент національних вето. І ніхто не мав жодних сумнівів: хай як точно розподілялися голоси, справжня влада залишалася в найбільших країнах; Ортеґа-і-Ґассет ще в 1930 році дійшов висновку, що «Європа» — це, по суті, «трійця Франції, Англії та Німеччини». Але принаймні — та за постійної умови, що конституцію ратифікує кожна держава-член, що пізніше виявилося непередбаченою перешкодою^[572], — тепер стало можливо ухвалювати рішення.

Тож, на подив багатьох спостерігачів, до 2004 року Європейський Союз, здавалося, повністю або бодай частково подолав практичні труднощі урядування в незграбній новоствореній спільноті двадцяти п’яти окремих держав. Але чому він не дав ради (чого ані Конвенція Жискара, ані різноманітні договори, ані Європейська комісія та її численні звіти й програми, ані дорогі публікації та вебсайти, створені для інформування європейської громадськості щодо Союзу та його функціонування, навіть не починали робити), то це хронічній відсутності інтересу з боку тієї самої європейської громадськості.

Якщо технократи, які побудували інститути нової «Європи», проявили зарозумілу байдужість до думки громадськості, то тепер їм самим усерйоз платили тією самою монетою. Похмуро розмірковуючи щодо захоплення своїх колег-лейбористів підходами та правилами партійно-політичного управління, британський прем’єр-міністр Клемент Еттлі часто виступав проти «головної помилки» переконання, що «за допомогою технологічних процедур можна уникнути необхідності покладатися на своїх співгромадян»^[573]. Але саме це було підставою, на якій будувалися інститути післявоєнної європейської спільноти, і наслідки цього нарешті стали помітні. ЄС потерпав від серйозного «демократичного дефіциту».

З кожними прямими виборами до Європейського парламенту явка падала; єдиним винятком з цього правила були ті випадки, коли національні та європейські вибори збігалися в часі, і ті виборці, які вболівали за місцеві чи національні питання, користалися нагодою, щоб заповнити і європейські бюлетені. За інших умов явка зменшувалася неухильно: у Франції вона знизилася від 60% у 1979 році до 43% — у 2004-му; у Німеччині — від 66 до 43%; у Нідерландах^[574] — від 58 до 39%^[575].

Особливо показовим був контраст між рівнем зацікавленості, яку виборці виявляли до національної політики, та зростанням байдужості до парламенту в Страсбурзі. На європейських виборах у червні 2004 року, перших із часу розширення Союзу, розбіжність у кількості тих, хто взяв у них участь, порівняно з останніми національними виборами у Сполученому Королівстві становила 20%, в Іспанії — 23%, у Португалії — 24%, у Фінляндії — 39%, в Австрії — 42% та у Швеції — 43% (на національних виборах у Швеції явка дорівнювала 80%, а на європейських — тільки 37%).

Ця тенденція була занадто поширеною, щоб пояснювати її місцевими обставинами. Ба більше, — а для майбутнього Союзу це провіщало ще серйозніші наслідки, — вона дуже подібно виявлялася і в нових державах-членах на Сході, незважаючи на те, що це була їхня перша можливість узяти участь у виборах до парламенту Європи, на приєднання до якої вони так довго чекали. В Угорщині явка на європейських виборах у червні 2004 року відставала від останніх національних виборів на 32%; в Естонії — на 31%; у Словаччині, де на останніх національних виборах вона становила 70%, частка електорату, який не полінувався прийти і проголосувати на європейських виборах, дорівнювала 17%. У Польщі явка на рівні лише 20% демонструвала зменшення на 26% проти національних виборів 2001 року і була найнижчою з часу падіння комунізму.

Чому європейці, як «старі», так і «нові», були так глибоко байдужі до справ Європейського Союзу? Переважно через поширене переконання, що вони не можуть на них вплинути. Більшість європейських урядів ніколи не проводили народного голосування, щоб визначити, чи має їхня країна вступити до ЄС або до єврозони — не в останню чергу тому, що в тих країнах, де такі питання ставили на національний референдум, їх відкидали або ж вони проходили з мінімально можливим відривом. Тож Європейський Союз не був «власністю» його громадян — здавалося, що він стоїть окремо від звичайних інструментів демократії.

Крім того, серед європейської громадськості було поширене (правильне) відчуття, що з усіх інститутів ЄС 732 обрані депутати Європейського парламенту важили найменше. Справжні повноваження були зосереджені в Комісії, яку призначали національні уряди, та в Раді міністрів, що складалася з їхніх представників. Іншими словами, саме національні вибори були тією подією, коли необхідно було робити вирішальний вибір. Навіщо марнувати час, обираючи оркестр, якщо треба зосередити увагу на виборі диригента?

З іншого боку, навіть найпростішим громадянам ставало дедалі очевидніше, що «безіменні» чоловіки та жінки в Брюсселі нині мали справжню владу. Тепер Брюссель вирішував усе, починаючи з форми вирощуваних огірків і закінчуючи правописом прізвищ у паспорті. «Брюссель» міг дати (що завгодно — від фермерських субсидій до студентських стипендій) і забрати (валюту, право звільняти найманих працівників, навіть етикетку на сирі вашого виробництва). І в кожного національного уряду впродовж останніх двох десятиліть траплялися випадки, коли йому було зручно звинуватити «Брюссель» у непопулярних законах, податках чи економічній політиці, які він нишком підтримував, але за які не хотів брати на себе відповідальність.

За таких умов демократичний дефіцит союзу міг швидко перетворитися з байдужості на ворожість, на відчуття, що «там» ухвалювали рішення, які мали несприятливі наслідки для нас «тут» і щодо яких «ми» не маємо права голосу: це упередження підживлювали дії безвідповідальних провідних політиків та роздмухували демагоги-націоналісти. Невипадково на тих самих європейських виборах 2004 року, які засвідчили таке різке зменшення інтересу виборців, багато з тих, хто таки не полінувався прийти на виборчі дільниці, віддали свій голос за відверто — часом хворобливо — антиєвропейських кандидатів.

У Західній Європі таку реакцію викликало саме розширення. У Британії єврофобна Партія незалежності Сполученого Королівства та Британська національна партія, яка обстоювала першість білої раси, сукупно отримали 21% голосів, обіцяючи тримати Сполучене Королівство подалі від «Європи» та захищати його від очікуваної навали іммігрантів і шукачів притулку. Фламандський блок у Бельгії, Народна партія в Данії та Північна Ліга в Італії належали до однієї команди — як і раніше, але цього разу зі значно більшим успіхом.

У Франції аналогічну позицію зайняв Національний фронт Жана-Марі Ле Пена; але сумніви Франції щодо європейського розширення не обмежувалися радикальними політичними силами. Те, що французький політичний істеблішмент давно виступав проти розширення ЄС, що, зі свого боку, зменшило б вплив Франції, було усім відомим секретом: Міттеран, Ширак та їхні дипломатичні представники дуже старалися наскільки можливо відтягти неминуче. Громадська думка підтверджувала такі настрої: згідно з опитуванням, проведеним за чотири місяці до того, як нові члени мали вступити в ЄС, 70% французьких виборців заявили, що ЄС «не готовий» до їхнього вступу, а 55% навіть виступали проти того, щоб їх прийняти (проти 35% виборців ЄС загалом)^[576].

Але антипатія щодо ЄС також мала місце і в Східній Європі. У Чеській Республіці Громадянська демократична партія в союзі з Вацлавом Клаусом, відверто скептично налаштована щодо ЄС та його «всесильної» влади, здобула беззаперечну перемогу на виборах 2004 року, отримавши 38% місць країни в Європейському парламенті. У сусідній Польщі євроскептичні ультраправі партії мали навіть кращий результат, ніж керівна лівоцентристська коаліція — що, напевно, не дивно, враховуючи, що, згідно з опитуванням «Євробарометра»^[577], проведеним за кілька місяців до того, лише половина польського електорату думала, що Європейський Союз — це «щось хороше».

І все ж таки загалом ЄС — це щось хороше. Економічні переваги єдиного ринку були справжніми, що змушені були визнати навіть найзатятіші британські євроскептики, особливо коли минула одержимість «гармонізацією», властива Комісії за президентства Жака Делора. Нововіднайдена свобода подорожувати, працювати й навчатися в будь-якій країні Євросоюзу стала благом, особливо для молоді. Крім того, було ще дещо. У відносних термінах так званий «соціальний» елемент у бюджеті ЄС становив крихітну частку — менш ніж 1% ВНП країн Євросоюзу. Проте з кінця 1980-х років бюджети Європейської спільноти та Союзу виконували насамперед функцію перерозподілення, передаючи ресурси з багатших регіонів до бідніших і сприяючи постійному зменшенню сукупної розбіжності між багатими та бідними, що, по суті, замінювало національні соціал-демократичні програми попереднього покоління^[578].

У нещодавні роки громадяни Європи навіть отримали власний суд. Європейський суд (European Court of Justice), започаткований у 1952 році згідно з тим самим Паризьким договором, яким було засновано Європейську спільноту вугілля та сталі, спершу мав лише обмежене завдання: засвідчувати, що право ЄС («право спільноти») тлумачать та застосовують однаковим чином у кожній державі-члені. Але під кінець століття його судді (на початку — один з кожної держави-члена) вже були уповноважені врегульовувати юридичні суперечки між державами-членами й інститутами ЄС, а також заслуховувати справи, які апелювали проти рішень нижчих за статусом судів чи навіть проти національних урядів. По суті, Європейський суд набув багатьох функцій та ознак загальноєвропейського апеляційного суду^[579].

Як засвідчує приклад суду, доволі опосередкований та часто непередбачуваний спосіб, у який поставали інститути Союзу, мав свої переваги. Дуже мало правників чи законотворців навіть із найбільш проєвропейських держав європейського «ядра» були готові поступитися власною юридичною перевагою на місцевому рівні, якби від них цього очікували б негайно. Аналогічним чином, якби виборцям окремих держав Західної Європи запропонували чітко проартикульований «європейський проєкт», у якому цілі та інститути Союзу було б описано як такі, якими вони постали пізніше, його точно відкинули б.

Тож перевага європейської ідеї в післявоєнні десятиліття полягала саме в її розмитості. Як і «зростання» чи «мир», з якими вона тісно асоціювалась в уяві її поборників, «Європа» була надто благодатною, щоб викликати дієвий опір^[580]. Ще на початку 1970-х, коли президент Франції Жорж Помпіду вперше абстрактно заговорив про «Європейський Союз», міністр закордонних справ Мішель Жобер якось запитав свого колегу Едуара Баладюра (майбутнього прем’єр-міністра Франції), що саме це означає. «Нічого, — відповів Баладюр. — І в цьому його принадність». Сам Помпіду зневажливо визначав його як «туманну формулу… щоб уникнути доктринальних суперечок, які нікуди не ведуть»^[581].

Звичайно, саме ця розмитість формулювань у поєднанні з надмірно деталізованими законодавчими директивами ЄС і створила демократичний дефіцит: європейцям важко перейматися Союзом, суть якого так довго була незрозумілою, але який водночас, здавалося, посягає на кожен вимір їхнього існування. Однак, попри всі його вади як системи непрямого урядування, Євросоюз має деякі цікаві й оригінальні якості. Можливо, рішення та закони й ухвалюють на трансурядовому рівні, однак впроваджуються вони національними урядами і завдяки їм. Усе має бути зроблене за згодою, тому що інструментів примусу не існує: ані євросоюзівських збирачів податків, ані євросоюзівських поліцейських. Отож ЄС — це втілення незвичайного компромісу: міжнародного урядування, яке здійснюють національні уряди.

Зрештою, оскільки Європейський Союз не має ані засобів, ані механізмів, щоб не дати державам-членам порвати одне одного на шмаття, саме його існування робить думку про це дещо абсурдною. Перша світова війна вже навчила її переможців, що була надто високою ціною в обмін на політичні чи територіальні переваги, але знадобилася Друга, щоб той самий урок засвоїли переможені. Однак лише те, що третя війна в Європі стала б катастрофою і, напевно, останньою, не означає, що вона не могла розпочатися, принаймні в перші післявоєнні роки.

Проте під кінець століття еліти й інститути Європейського Союзу були такі переплетені та взаємозалежні, що збройний конфлікт хоч і не можна було виключити, але уявити його собі стало якось складно. Ось чому «Європа» була об’єктом таких бажань з боку країн-кандидатів на кшталт Латвії чи Польщі, шляхом утечі з їхнього минулого та страховкою їхнього майбутнього. І, за іронією долі, саме через це лідери самого Європейського Союзу виявилися до безглуздя безпорадними, коли опинилися перед справжньою війною на Балканах.

Його ганебна поразка у випадку Югославії^[582] нагадує про те, що Європейський Союз — заручник недоліків своїх чеснот. Через те що Союз не був державою, він міг об’єднати близько 450 мільйонів людей у єдину, довільну спільноту, викликавши напрочуд незначний опір. Та оскільки він не є державою — а його громадяни насамперед віддані країні, де вони живуть, законам якої вони підкоряються, мовою якої говорять і де сплачують податки, — ЄС не має механізму для визначення чи забезпечення своїх безпекових інтересів.

Це не означає, що «Європа» не має спільної зовнішньої політики. Навпаки, Європейська спільнота та її наступник Євросоюз протягом багатьох десятиліть надзвичайно ефективно просували й захищали свої інтереси на міжнародних майданчиках та від зовнішніх конкурентів. Але ті інтереси від самого початку визначалися в переважно економічних — або, точніше, протекціоністських — термінах. Європейські міністри економіки та комісари з питань торгівлі вступали в прямі бої з Вашингтоном щодо податкових пільг для американських експортерів чи обмежень на імпорт європейських товарів.

Більш суперечливим було те, що ЄС також дуже успішно боровся за те, щоб зберігати високі зовнішні тарифи на захист субсидованих європейських фермерів, обмежуючи відкриту торгівлю, наприклад, такими товарами, як цукор, на шкоду фермерів в Африці чи Центральній Америці^[583]. Але тимчасом як окремі держави — члени ЄС — навіть найвпливовіші — були раді перекласти на Брюссель відповідальність за відстоювання їхніх економічних інтересів у Світовій організації торгівлі та інших інстанціях, найголовніший атрибут будь-якої сучасної держави вони залишали для себе. Європейський Союз не мав армії.

Почасти це стало наслідком попередньої історії. На початку 1950-х років багато хто думав, що в майбутньому західні європейці зможуть та будуть колективно врегульовувати військові питання: на засіданні Консультативної асамблеї Ради Європи в серпні 1950 року француз Поль Рено навіть обстоював необхідність створення посади європейського міністра з воєнних питань. Але провал пропозиції щодо Сил європейської оборони (див. розділ 8) та приєднання Західної Німеччини до НАТО поклали край таким ідеям на десятки років; натомість Західна Європа зручно вмостилася під американською ядерною парасолькою.

Коли завершилася Корейська війна, а імперіалізм занепав, кожна західноєвропейська країна урізала свій оборонний бюджет. Після повалення комунізму військові витрати скоротилися ще більше. Під кінець 1980-х частка витрат на оборону в бюджетах держав — членів НАТО в середньому вже зменшилася до 3,4% ВНП; станом на 2003 рік Данія витрачала на оборону лише 1,6% ВНП; Італія — 1,5%; Іспанія — 1,4%^[584]. Тільки французи та британці витрачали суттєво більше, хоча в жодному разі витрати не перевищували 5%: за історичними мірками, то були копійки.

Ба більше, жодні збройні сили Європи не були під «європейським контролем», і в осяжному майбутньому навряд чи цього варто чекати, незважаючи на проголошені у 2000 році плани щодо європейських «Сил швидкого реагування». Попри те, що впродовж певного часу існує посада європейського комісара із зовнішніх відносин, починаючи з Амстердамського договору його функції дублював (а відповідно, зменшував його владу) високий представник з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, який звітував лише перед Радою міністрів ЄС^[585]. Й ані комісар, ані високий представник не мали жодних повноважень провадити власну політику, відряджати збройні сили, представляти зовнішню політику чи говорити від імені міністрів закордонних справ держав-членів, якщо тільки не отримали таку вказівку. Саркастичне запитання, яке в попередньому десятилітті поставив Генрі Кіссинджер — «Якщо я хочу зателефонувати Європі, який номер мені набрати?» — не втратило актуальності ані на дещицю.

Парадоксально, але ці обмеження — тобто те, що, незважаючи на свою територію та багатство, ЄС не був державою, а тим паче не становив великої сили — покращили його імідж, як усередині його кордонів, так і за кордоном. Принаймні щодо цього ЄС справді починав нагадувати Швейцарію — вмістилище міжнародних установ та співпраці, зразок «постнаціональних» стратегій вирішення проблем і соціальної згуртованості: не так мережу інститутів чи корпус законів, як набір цінностей — «європейських цінностей», — утілених у новій Хартії основоположних прав.

Якщо цінності та норми цієї нової Європи наприкінці ХХ століття були під тиском, то цей тиск походив не від вкорінених національних держав, яким традиційно, але помилково протиставляли європейську ідею. Натомість і ЄС, і його різноманітні держави-члени тепер опинилися перед безпрецедентною хвилею економічних і соціальних викликів, створених чинниками, на які вони переважно не могли впливати. Більшість із них так чи інакше були пов’язані з тим, що зазвичай стали називати глобалізацією.

У викликах глобалізації не було нічого особливо таємничого. Не можна навіть було сказати, що вони проявилися вперше: вплив нових швидкісних транспортних та комунікаційних мереж на світову економіку наприкінці ХІХ століття був принаймні таким же карколомним, як і зміни, котрі спричинили поява інтернету й дерегуляція та лібералізація фінансових ринків століття по тому. У нерівномірному глобальному розподілі переваг лібералізованої торгівлі також не було нічого нового — зокрема коли міжнародні торговельні режими так послідовно підлаштовувалися до інтересів впливових і багатих, наприкінці ХХ століття не менше, ніж до 1914 року.

Але з європейської перспективи останні перетворення у світовій економіці відрізнялися в одному важливому аспекті. Наприкінці ХІХ століття європейські держави лише почали розширювати свій вплив усередині країни: з часом багато з них будуть володіти, керувати чи регулювати великі сектори економіки. Державні видатки, які покривалися за рахунок нових прогресивних податків, кардинально зросли: частково щоб оплачувати війни, але дедалі більше заради того, щоб обслуговувати потреби в соціальному забезпеченні та добробуті, за які держава тепер переймала відповідальність.

Натомість економічна інтернаціоналізація 1990-х відбувалася одразу ж після першої великої хвилі європейських приватизацій та створювала стимули для наступних (див. розділ 17). Тепер вплив європейської держави на економіку зменшувався: спершу — у Британії, потім — у більшості країн Західної Європи та зрештою на посткомуністичному Сході. Цьому процесу ще більше сприяло впровадження після 1987 року Єдиного європейського акта, який дозволяв відкриту конкуренцію всередині та між країнами. Через злиття, придбання й інтернаціоналізацію операцій компанії та корпорації зараз працювали на глобальному рівні. Виробництво і дистрибуція товарів тепер часто були непідконтрольні окремим країнам.

Щодо грошей, то вони почали примножуватися та переміщуватися в такі способи, які за декілька років до того уявити собі було неможливо. У 1980 році сума всіх міжнародних банківських позик становила 324 мільярди доларів на рік; станом на 1991 рік ця цифра зросла до 7,5 трильйона доларів — за трохи більше ніж десятиліття відбулося зростання на 2000%. І це був лише початок. Контроль за рухом капіталу, скасований у більшості європейських держав на початку 1980-х, тепер здавався так само застарілим, як і нормування продуктів харчування. «Обвал» у вересні 1992 року, коли спочатку Сполучене Королівство, а потім Італію змусили вийти з Європейської валютної системи, а приватні біржовики й інституційні інвестори, діям яких вони не могли перешкодити, змусили їх девальвувати валюту, був надзвичайно символічним моментом.

Переваги цієї революції в міжнародній економіці були самоочевидні. Інвестиційний капітал, більше не стримуваний державними кордонами, режимами курсу валют чи місцевими валютними регуляціями, без обмежень перетікав туди, де він був потрібен (і міг очікувати на прибуток): станом на 1990 рік іноземці вже володіли 34% німецького боргу. Але були й недоліки: європейські виробники, прибуток яких був обмежений високими зарплатами та накладними видатками, пов’язаними з наймом кваліфікованої робочої сили в Німеччині, Франції чи Швеції, тепер могли не тільки вільно шукати міжнародних інвесторів, а й більш поступливу і недорогу робочу силу з-за кордону.

Замість того щоб, як раніше, привозити в Європу дешевих робітників з бідних країн, німецьким британським та французьким фірмам тепер було вигідніше експортувати свої заводи, розташовуючи їх у Бразилії, Нігерії, Португалії чи Румунії, а потім продавати готову продукцію на ринках по всьому світу. Це ще дужче пришвидшувало деіндустріалізацію Західної Європи, збільшуючи безробіття, яке і так у багатьох регіонах було хронічним, та посилюючи тягар виплат із безробіття й інших соціальних послуг, які надавала держава.

Коли останню вугільну шахту у Франції — у Крецвальді, що в департаменті Мозель, — у квітні 2004 року закрили, ніхто навіть не вдавав, що колишні гірники колись зможуть знайти постійну роботу. Безробіття в Мозелі трималося на рівні близько 10% серед працездатного населення; північніше, у колишніх шахтарських містечках уздовж бельгійського кордону, воно становило 15%. Загалом в останні три декади століття Франція втратила 1,5 мільйона промислових робочих місць, більшість — після 1980 року. Іспанія, яка дуже швидко позбулася будь-якої відносної переваги, яку надавало їй те, що вона належала до більш відсталих економік Західної Європи, втратила 600 тисяч робочих місць за двадцять років після переходу до демократії. На піку рецесії в середині 1990-х років 44% працездатного населення країни віком до 25 років були безробітними.

Безробіття не було новим явищем. А враховуючи щедру сітку соціальної допомоги в більшості країн ЄС, економічні наслідки безробіття для людей та спільнот у жодному разі не можна було порівнювати з розрухою міжвоєнних років (його психологічні наслідки — це інше питання). Але що справді відрізняло суспільну ціну економічного зриву в останні роки ХХ століття, то це те, що її доводилося платити в часи достатку. Приватизація та відкриття фінансових ринків створили велике багатство, хоча й для порівняної меншості; у деяких місцях — скажімо, у Лондоні чи Барселоні — наслідки цього були дуже помітні. А завдяки скороченню відстаней та збільшенню швидкості зв’язку — через комп’ютери й електронні засоби — інформація про те, як жили інші люди, одразу ж ставала у великих кількостях доступною всім.

Саме таке відчуття разючої відмінності між багатством і бідністю, процвітанням і невпевненістю, приватним достатком і публічною хитрістю стимулювало в Європі зростання скептицизму щодо гучно розрекламованих переваг нерегульованих ринків та безперешкодної глобалізації — навіть тоді, коли багато європейців і самі опосередковано вигравали від змін, які вони зневажали. Колись такі настрої — укупі з тиском з боку профспілок та власними інтересами політиків — могли викликати відхід до обмеженого протекціонізму.

Але руки урядів тепер були зв’язані, а профспілок, у традиційному сенсі цього слова, уже практично не існувало. Тільки у Франції об’єднана в профспілки робоча сила, апелюючи до громадської думки, змогла тимчасово перешкодити розпродажу державних компаній — і навіть тоді лише в особливих випадках на кшталт Електроенергетичної компанії Франції (ЕКФ), знакового підприємства післявоєнного націоналізованого сектору, працівники якої були серед тих небагатьох, хто залишився членами колишнього комуністичного профспілкового гіганта, Загальної конфедерації праці. В останні роки століття, навіть тоді, коли решта європейського ринку енергетики була дерегульована, ЕКФ лишили в державній власності.

Але від Конфедерації, яка колись була основною робітничою профспілкою у Франції, залишилася сама тільки тінь (з 1980 року французький профспілковий рух загалом втратив дві третини членів), а робітники, від імені яких вона виступала, вже не були типовими представниками працевлаштованого населення у Франції чи в інших країнах. Сама робота змінилася. Багато де постала нова чотирикласова система. На верхньому рівні був новий професійний прошарок: столичний, космополітичний, заможний та освічений — часто афілійований з банками й іншими фінансовими установами, що найбільше виграли від нової глобальної економіки. Наступним ішов другий рівень, захищене ядро традиційних найманих працівників — на виробництвах, у сфері послуг чи в державному секторі. Їхні робочі місця були певною мірою безпечні, а багато їхніх традиційних переваг та гарантій усе ще зберігалися.

На третьому щаблі перебували маленькі підприємства та сфера послуг (власники маленьких крамниць, туристичні агенти, кравці, майстри з ремонту електронної техніки і їм подібні), якими переважно володіли і в яких працювали спільноти іммігрантів чи їхні нащадки (араби — у Франції, турки чи курди — у Німеччині, вихідці з Південної Азії — у Британії). Сюди ж треба додати дуже потужну та зазвичай сімейну «тіньову» економіку в Південній Європі. В Італії, де все — від взуття та текстильних виробів до запчастин — часто вироблялося і розповсюджувалося, не потрапляючи в офіційні радари, у 1997 році було підраховано, що «неофіційний» сектор становить щонайменше чверть ВВП країни. У Португалії ця частка — звичайно, приблизно — дорівнювала 22%; але в деяких регіонах — на кшталт міста Брага на далекій півночі країни — «неофіційні» працівники становили цілих 45% місцевої робочої сили.

Ще був четвертий щабель, який зростав найшвидше: люди, що мали роботу (якщо взагалі її мали), яка не забезпечувала ані довготермінових гарантій, як у традиційних галузях, що потребували кваліфікації, ані додаткових бонусів, які під час буму 1950‒1960 років стали звичайною справою. Безперечно, показники безробіття в деяких країнах, зокрема Британії чи Нідерландах, зрештою впали до втішно низького рівня: це свідчило, як усюди наголошували, про благотворний ефект безперешкодного та глобалізованого ринку. Але багато з тих, кого більше не було в списках безробітних — особливо жінки та молодь, — тепер працювали на низькооплачуваній роботі з частковою зайнятістю без бонусів або ж за строковими договорами програм працевлаштування, фінансованих чи підтримуваних за державний кошт.

Ті, хто заробляв надто мало, щоб забезпечити себе та свої сім’ї, могли все одно звернутися до держави добробуту, і багато хто так і робив. У Сполученому Королівстві, де тетчерівський штурм як держави, так і суспільства дався взнаки найбільш гостро, 14 мільйонів осіб тепер жили в бідності, зокрема 4 мільйони дітей^[586]. Кожен шостий залежав від програм підтримки доходу чи сімейного кредитування, які дозволяли утримуватися над межею бідності. Безпритульність, яку принаймні в Північній Європі ефективно побороли наприкінці п’ятдесятих років, почала ширитися знову: упродовж років правління Тетчер кількість бездомних лише в Лондоні виросла вдесятеро. Станом на середину 1990-х кількість людей без даху над головою сягнула 80 тисяч. Райони британської столиці, розташовані лише за декілька кілометрів від найдорожчої нерухомості у світі, стали нагадувати «Лондон вигнанців», сумнозвісно типовий для пізньовікторіанського часу^[587].

У минулому в періоди економічного підйому багатьом бідних часто вдавалося одержати краще оплачувану та більш надійну роботу, натомість тепер цього не відбувалося. Іншими словами, Європа створювала нижчий клас у середовищі достатку. Як ще в 1960-х передбачив французький соціолог Андре Ґорз, кінець індустріальної доби означиться народженням нової касти непостійних працівників («неклас непрацівників»), який перебуватиме на узбіччі сучасного життя і водночас якимось чином точнісінько в його центрі^[588].

Як і його американський відповідник, європейський нижчий клас визначали не лише бідність та безробіття (або непостійне працевлаштування), а й дедалі частіше — колір шкіри: у середині 1990-х рівень безробіття в Лондоні серед молодих чорних чоловіків становив 51%. Бідні, як і Європа загалом під кінець століття, були напрочуд багатонаціональними — або «мультикультурними», як це тепер зазвичай називали на знак визнання того, що багато темношкірих нідерландців, німців чи британців були народжені в цих країнах дітьми чи навіть онуками марокканських, турецьких або пакистанських іммігрантів у першому поколінні. Міста на кшталт Роттердама чи Лестера тепер були такі багатомовні та багатоколірні, що здивували б кожного, хто повернувся б туди після навіть двадцятирічної відсутності. У 1998 році в місцевих державних середніх школах внутрішнього Лондона білі діти були в меншості.

Великі міста Європи, насамперед Лондон, тепер справді були космополітичні. Якщо високооплачувані міські робочі місця все ще обіймали білі європейці (та північні американці), майже всю низькооплачувану роботу, від прибирання вулиць до догляду за дітьми, тепер виконували не європейці традиційного «другого класу» з Алентежу чи Меццоджорно, а «меншини», часто чорно- або темношкірі і без документів про працевлаштування. За офіційними даними, чистий приріст кількості іноземців, які проживали в Лондоні та на південному сході Англії, за 1992‒2002 роки склав 700 тисяч осіб; але реальні цифри були значно вищі.

Тож, незважаючи на багаторічні обмежувальні заходи та суворий контроль імміграції в Західній Європі, вона залишалася одним із ключових демографічних факторів: серед уже згадуваних дітей внутрішнього Лондона в 1998 році третина не спілкувалася англійською в побуті. Часто це були нащадки біженців або, на тогочасному сленгу, «шукачів притулку», кількість яких різко зросла внаслідок югославських воєн; але також працівників-мігрантів із Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу і багатьох країн Африки, багато з яких працювали нелегально, а отже, не були зареєстровані.

Вважається, що в Німеччині, де можливості для шукачів прихистку були (і є) найщедрішими в Європі^[589], але де іммігрантам було традиційно складно отримати повне громадянство, під кінець століття налічувалося п’ять мільйонів таких осіб (включно з членами їхніх родин й утриманцями). На початку нового століття більшість прохань про притулок Німеччина одержувала з Іраку, Туреччини та країн колишньої Югославії, але також дедалі більше їх надходило з Ірану, Афганістану, Росії та В’єтнаму.

Страх того, що Західну Європу «заполонять» «економічні біженці», нелегальні іммігранти, шукачі притулку та їм подібні, не сприяв збільшенню підтримки розширення ЄС, якої і так завжди бракувало. Уже станом на 1980-ті роки багато незареєстрованих робітників з Польщі працювало на британських та німецьких будівельних майданчиках. Але проблему становили не так Польща, Угорщина чи інші країни Центральної Європи, які бажали приєднатися до ЄС, а радше східніші від них держави. У 1992 році в самій Польщі налічувалося 290 тисяч «нелегальних» іммігрантів, переважно з Болгарії, Румунії та колишнього СРСР; в Угорщині, населення якої становило лише 10 мільйонів, перебувало понад 100 тисяч шукачів притулку. Життя в цих країнах — так само як у Словаччині чи в Чеській Республіці — було тяжким, але стерпним, а відстань, яка відділяла ці країни від їхніх західних сусідів, зменшувалася, хоч і повільно. Утім прірва між Центральною Європою та рештою країн посткомуністичної Європи ставала дедалі глибшою.

Отож, тимчасом як наприкінці 1990-х років середня місячна зарплата в Польщі та Чеській Республіці вже наближалася до 400 доларів, у Білорусі, Україні та Румунії вона трималася на рівні 80 доларів; у Болгарії становила менше 70 доларів; а в Молдові — лише 30 доларів, і навіть цей середній показник справляв оманливе враження, оскільки поза межами столиці, Кишинева, прибутки були ще нижчі, а 48% населення країни все ще працювало на землі. І на відміну від Польщі чи навіть Болгарії, становище колишніх радянських республік не покращувалося: станом на 2000 рік кожен другий мешканець Молдови заробляв менше ніж 220 доларів на рік — тільки 19 доларів на місяць.

За таких умов єдиною надією молдован — так само як українців і навіть багатьох росіян поза межами великих агломерацій — було знайти роботу на Заході. Тож вони, насамперед жінки, у тривожних кількостях опинялися в руках злочинних угруповань, що переправляли їх у ЄС через Румунію та Балкани, у найкращому разі для роботи наймичками на виробництві або обслугою в ресторанах, а в найгіршому і набагато частіше — проститутками: у Німеччині, Італії чи навіть Боснії — обслуговувати багату клієнтуру з-поміж західних солдатів, управлінців та «працівників служб допомоги». Таким чином, молдовські та українські «гостьові робітники» випадково опинялися поруч із ромами на самому дні мультикультурного європейського вороху^[590].

Жертви сексуальної торгівлі були переважно невидимі: як і попередні покоління білих мігрантів з європейського задвір’я, вони легко розчинялися в місцевій більшості, через що поліції та соціальним службам було так складно натрапити на їхній слід. Але більшість людей, яких французькі соціологи й критики почали називати les exclus («виключені»), було дуже добре видно. Цей новий нижчий клас складався з людей, які були «виключені» не так з роботи, як із «життєвих шансів»: це були люди, які застрягли на узбіччі економічного мейнстриму, чиї діти мали погану освіту, сім’ї ниділи в подібних до бараків багатоповерхівках на околицях міст, де не було магазинів, послуг і транспорту. У 2004 році Міністерство внутрішніх справ Франції дійшло у своєму дослідженні висновку, що в міських гетто, потерпаючи від соціальної ізоляції, расової дискримінації та високого рівня домашнього насильства, проживало близько двох мільйонів таких людей. У деяких таких quartiers chauds^[591] безробіття серед молоді сягало 50%; найбільше потерпали молоді люди алжирського чи марокканського походження.

Дуже часто цей нижчий клас відрізнявся не лише кольором, а й віросповіданням. Бо в Європейському Союзі тепер було не тільки розмаїття культур, але й дедалі більше релігій. Християни залишалися в абсолютній більшості, хоча найчастіше були ними лише номінально. Євреї були представлені невеликою меншиною, а їхня кількість була значною тільки в Росії, Франції й набагато меншою мірою — у Великій Британії та Угорщині. Але індуси та насамперед мусульмани тепер становили велику й помітну частку населення в Сполученому Королівстві, Нідерландах і Німеччині, а також у великих містах Скандинавії, Італії та Центральної Європи. Крім того, з усіх представлених у Європі провідних світових релігій лише в ісламу стрімко зростала кількість прихильників.

На початку ХХІ століття у Франції проживало орієнтовно шість мільйонів мусульман (більшість — північноафриканського походження) та майже стільки ж — у Німеччині (переважно турецького або курдського походження). З огляду на майже два мільйони мусульман у Великій Британії (переважно з Пакистану та Бангладеш) й чисельні спільноти в країнах Бенілюксу та Італії, можна було припустити, що в усьому Євросоюзі разом мешкало близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман.

Присутність мусульман у спільнотах, які доти були в абсолютній більшості світськими, актуалізувала складні питання соціальної політики: яким має бути ставлення до носіння релігійного одягу чи використання символіки в державних школах? Якою мірою держава має заохочувати (чи стримувати) окремі культурні інститути й можливості? Чи була правильною політика підтримки багатокультурних (а відповідно, по суті, окремішніх) спільнот, чи влада радше має сприяти й навіть змушувати до інтеграції? Офіційна політика у Франції захищала культурну інтеграцію та забороняла демонстрацію символів віросповідання в школах; в інших країнах, зокрема в Британії та Нідерландах, до культурних відмінностей та показового релігійного самовизначення ставилися толерантніше. Але громадська думка скрізь розходилася (див. розділ 23).

Те, що ці питання швидко опинилися у фокусі уваги національних урядів, а також були дедалі тісніше переплетені з дискусіями про імміграцію та надання притулку, стало наслідком того, що по всьому континенту ширилося занепокоєння щодо зростання нового покоління ксенофобних партій. Деякі з цих партій сягали корінням попередньої доби догматичної чи націоналістичної політики; інші — на кшталт напрочуд успішної Народної партії в Данії чи Списку Піма Фортейна в Нідерландах — з’явилися зовсім нещодавно. Але всі вони виявилися несподівано вправними у маніпулюванні «антиімміграційними» настроями.

Байдуже, чи вони, як Британська національна партія, виступали проти «етнічних меншин», чи, як у випадку Національного фронту Жана-Марі Ле Пена, об’єктами їхньої критики були «іммігранти» (у Німеччині віддавали перевагу терміну «іноземці» або «чужинці»), — ультраправі партії в ті роки мали на чому нарощувати свою популярність. З одного боку, через уповільнене зростання в поєднанні із вразливістю до сил глобальної економіки багато працевлаштованих людей опинилося перед такою фінансовою непевністю, якої на їхній пам’яті ще не було. З іншого боку, старі представники політичної лівиці більше не були спроможні гуртувати та мобілізувати це відчуття непевності під вивіскою класу: невипадково Національний фронт часто отримував найкращі результати в тих округах, які колись були опорою французької Компартії.

Для нової правиці зростання видимої та культурно чужої меншості в їхньому середовищі — і перспектива того, що ще більше іноземців претендуватимуть на доступ до годівниці добробуту або ж заберуть «нашу» роботу, щойно піднімуться шлюзи зі Сходу — стала вишенькою на торті. Стверджуючи, що «місця більше немає» або що їхні уряди віддали контроль над кордонами на користь «космополітичних інтересів» чи «брюссельських бюрократів», популісти-словоблуди обіцяли зупинити імміграцію, репатріювати «іноземців» та повернути державу її войовничим білим громадянам, які стали меншістю у власній країні.

На відміну від фашизму попередньої доби, ці нові прояви ксенофобії можуть здатися квіточками, хоча в Німеччині на початку 1990-х і прокотилася хвиля злочинів на ґрунті ненависті проти іноземців та меншин, яка змусила деяких коментаторів порушити ширші питання: Ґюнтер Ґрасс із осудом наголошував на егоцентричній байдужості західнонімецької політичної культури та короткозорому захопленні «незаслуженою» єдністю в країні, а також стверджував, що відповідальність за расове насильство (особливо в занепалих, вимерлих промислових містечках колишньої НДР, де антиімміграційні настрої відчувалися найсильніше) має бути покладено безпосередньо на самовдоволену та забудькувату політичну еліту країни.

Та навіть якщо рівень жорстокості можна було стримати, масштаб громадської підтримки нової правиці був приводом для серйозного занепокоєння. Під проводом Йорґа Гайдера, молодого й телегенічного лідера, підтримка Партії свободи в сусідній Австрії — спадкоємиці післявоєнного Союзу незалежних, але на позір позбавленої нацистських атрибутів останньої — згідно з опитуваннями стрімко зростала. Вона позиціонувала себе як захисник «маленьких людей», які залишилися на узбіччі через взаємовигідну співпрацю двох великих партій і яким загрожували банди «злочинців», «наркоманів» та іншого «іноземного наброду», що тепер захопили їхню батьківщину.

Щоб не мати проблем із законом, Гайдер зазвичай ретельно уникав дій, які надто очевидно могли кинути на нього тінь ностальгії за нацизмом. Здебільшого австрієць (як і Жан-Марі Ле Пен) виявляв свої упередження тільки завуальовано — наприклад, звинувачуючи людей, які несподівано виявились євреями, у тих випадках, коли щось його зачіпало в публічному житті. Однак йому та його прихильникам більше були до вподоби нові мішені на кшталт Європейського Союзу: «Ми, австрійці, не маємо відповідати ані перед ЄС, ані перед Маастрихтом, ані перед тією чи іншою міжнародною ідеєю, а перед оцією нашою Батьківщиною».

На парламентських виборах в Австрії в 1986 році Партія свободи Гайдера отримала 9,7% голосів. Чотири роки по тому її підтримка збільшилася до 17%. На виборах у жовтні 1994 року вона похитнула віденський істеблішмент, сягнувши 23% й лише на 4% поступившись Народній партії, яка керувала країною в перші двадцять п’ять років після війни і далі була найпопулярнішою в сільських районах Австрії. Ще більш загрозливим було те, що Гайдер відкусив великий шматок традиційного соціалістичного електорату серед віденського робітничого класу. З огляду на те, що (згідно з опитуваннями громадської думки 1995 року) кожен третій австрієць, так само як і Гайдер, вважав, що «гостьові робітники» та інші іноземці в Австрії мають надто багато переваг і привілеїв, це навряд чи стало несподіванкою.

Вплив Гайдера сягнув апогею в самому кінці століття після виборів у жовтні 1999 року, коли його партія отримала підтримку 27% австрійських виборців, виштовхнувши Народну партію на третє місце та відставши від переможців-соціалістів на 290 тисяч голосів. У лютому 2000 року, під дещо перебільшені нажахані зойки європейських партнерів Австрії, Народна партія сформувала коаліційний уряд з Партією свободи (до якого, однак, не увійшов сам Гайдер). Але новий австрійський канцлер, Вольфґанґ Шюссель, проникливо прорахував: Партія свободи була партією протесту, партією проти «них», яка промовляла до «обкрадених, оббреханих маленьких людей» (цитуючи П’єра Пужада, однойменний прототип популістів). Щойно опинившись в уряді й відчувши весь тягар своїх посадових обов’язків, вона була змушена розділити відповідальність за непопулярні кроки, а тому швидко втратила привабливість. На виборах 2002 року Партія свободи отримала тільки 10,1% (тоді як Народна партія підвищила результат до майже 43%). На європейських виборах 2004 року партія Гайдера одержала ще менше — 6,4% голосів.

Підйом і фіаско Гайдера (який, одначе, залишався популярним губернатором своєї рідної Каринтії) були символічними для траєкторії антимігрантських партій в інших країнах. Коли Список Піма Фортейна після смерті його лідера отримав 17% голосів на виборах у 2002 році, партія на короткий час опинилася в лавах нідерландського уряду, після чого її підтримка впала лише до 5% на наступних виборах, а її представництво в парламенті скоротилося від 42 до 8 мандатів. В Італії сходження Північної Ліги в уряд під крилом Берлусконі пришвидшило планомірне зниження її підтримки^[592].

У Данії Данська народна партія пройшла шлях від туманного початку в 1995 році до третьої найбільшої фракції в парламенті у 2001-му. Залишаючись в опозиції та майже винятково зосередившись на питанні імміграції, партія та її лідерка Піа Кьорсґаард досягнули впливу, зворотно пропорційному розміру партії. Обидві керівні партії Данії — ліберали та соціал-демократи — тепер змагалися в тому, щоб перевершити одна одну в новонабутій «непоступливості» щодо законів, які стосувалися надання притулку та резидентів-іноземців. «Ми — при владі», — заявила Кьорсґаард після того, як її партія отримала 12% голосів на виборах 2001 року^[593].

У тому розумінні, що тепер у данському політичному мейнстримі не було практично жодного політика лівих чи правих поглядів, який посмів би діяти «м’яко» в таких питаннях, вона мала рацію. Навіть крихітна агресивна Британська національна партія (БНП) була спроможна кинути тінь на дії нових лейбористських урядів у Великій Британії. Традиційно маргінальна (її найкращим результатом були 7% на виборах у 1997 році в районі Східного Лондона, де бенгальці посіли місце євреїв як місцева етнічна меншина), БНП чотири роки по тому виборола 11 643 голоси (14%) у двох округах Олдема, колишнього шахтарського містечка в Ланкаширі, де незадовго до виборів вибухнули расові протести.

Проти того, що відбувалося на континенті, це були мізерні цифри, а БНП навіть не наблизилася до того, щоб отримати місце в парламенті. Та оскільки було схоже, що (згідно з опитуваннями) її занепокоєння відображають поширені в країні страхи, радикальна правиця змогла залякати прем’єр-міністра Тоні Блера так сильно, що він ще більше закріпив і так несприятливі умови Великої Британії для потенційних іммігрантів та біженців. Тогочасні настрої добре ілюструє те, що новий лейбористський уряд з абсолютною більшістю в парламенті та майже 11 мільйонами виборців на виборах 2001 року все одно був змушений відповідати на пропаганду неофашистського угруповання, яке загалом по країні зібрало підтримку лише 48 тисяч виборців — однієї п’ятої 1% й тільки на 40 тисяч голосів більше, ніж Чудернацька пришелепкувата навіжена партія.

Інша річ — Франція. Там Національний фронт мав проблему — іммігрантів, масову підтримку — 2,7 мільйона виборців на загальнонаціональних виборах 1986 року та харизматичного лідера, який надзвичайно вправно перетворював абстрактне народне невдоволення на цілеспрямований гнів та політичну упередженість. Звичайно, ультраправі ніколи б не змогли досягнути такого успіху, якби Міттеран цинічно не запровадив у 1986 році систему пропорційного представництва, метою якої було створити умови для парламентського успіху (а відповідно — національної видимості) Національного фронту — і таким чином розділити й послабити традиційні французькі консервативні партії.

Але факт залишається фактом: на президентських виборах 1995 року 4,5 мільйона французьких виборців підтримали Ле Пена. Ця цифра збільшилася до 4,8 мільйона у квітні 2002 року, коли лідер Національного фронту досягнув безпрецедентного успіху, посівши друге місце на президентських виборах із 17% голосів та усунувши з перегонів кандидата від лівиці, безпорадного прем’єр-міністра, соціаліста Ліонеля Жоспена. У Франції мейнстримні політики теж дійшли висновку, що мають якось знешкодити Ле Пена і зменшити його популярність шляхом привласнення його проблематики й обіцянок жорстких заходів у вирішенні питання «безпеки» та імміграції, водночас не виявляючи відкрито поблажливого ставлення ані до риторики Ле Пена, ані до його програми («Франція для французів» і репатріація для всіх інших).

Незважаючи на зв’язки Ле Пена з давнішою традицією ультраправої політики — його підтримку пужадистів замолоду, перебування в сумнівних ультраправих організаціях під час Алжирської війни й обережні висловлювання на захист Віші та мотивації Петена, — його рух, так само як і його однодумців по всьому континенту, не можна було просто відкинути як пережиток, ностальгійну відрижку фашистського минулого Європи. Безперечно, як і Фортейна чи Кьорсґаард. Вони обоє наголошували на тому, що хочуть зберегти традиційну толерантність їхніх країн — перед лицем загрози, стверджували вони, релігійного фанатизму та відсталих культурних практик нових мусульманських меншин.

Австрійська Партія свободи також не була нацистським рухом; а Гайдер не був Гітлером. Навпаки, він показово підкреслював свої післявоєнні здобутки. Народившись у 1950 році, він часто повторював своїм слухачам, що мав «die Gnade der späten Geburt»: іншими словами, йому пощастило з’явитися на світ пізно. Частково успіх Гайдера — як і Крістофа Блохера, лідера швейцарської Народної партії, яка здобула 28% народних голосів у 2003 році на антиіммігрантських та антиєвропейських лозунгах, — полягав у його вмінні заховати расистський підтекст в образі модерніста, націонал-популіста ліберальних переконань. Це несподівано добре сприймали молоді виборці: свого часу Партія свободи була найпопулярнішою партією Австрії серед виборців до тридцяти років^[594].

В Австрії, так само як і у Франції, страх та ненависть до іммігрантів (у Франції — з Півдня, в Австрії — зі Сходу, і в обох випадках — з тих країв, які колись були під їхньою владою) замінили старі нав’язливі ідеї — особливо антисемітизм — та міцно пов’язували ультраправих між собою. Але нові антисистемні партії вигравали ще й від іншого — від чистих рук. Не обіймаючи офіційних посад, вони не були заплямовані корупцією, що, як здавалося на початку 1990-х, підточувала коріння європейської системи. Не тільки в Румунії, Польщі чи (передусім) Росії, де її можна було пояснити як побічний ефект переходу до капіталізму, а в осерді європейської демократії.

В Італії, де по завершенні війни християнські демократи завжди мали зручні та вигідні відносини з банкірами, бізнесменами, підрядниками, міськими патронами, державними службовцями та, як часто подейкували, мафією, нове покоління молодих суддів відважно кинуло виклик десятиліттям, коли громадськість була змушена мовчати. Іронія полягала в тому, що насамперед це підкосило соціалістів, яких потягнув донизу скандал tangentopoli («міста хабарів»)^[595], після якого почалися розслідування їхнього управління містом Мілан. Партія втратила репутацію, а її лідер, колишній прем’єр-міністр Беттіно Краксі, був змушений втекти в еміграцію по той бік Середземного моря — до Тунісу.

Але справи соціалістів були нерозривно пов’язані зі справами християнських демократів, їхнього давнього коаліційного партнера. Обидві партії ще більше дискредитувала подальша хвиля арештів та обвинувачень, а їхній занепад спричинив ціле плетиво політичних домовленостей та угод, які формували італійську політику впродовж двох поколінь. На виборах 1994 року всі провідні політичні партії країни, за винятком колишніх комуністів і колишніх фашистів, були, по суті, усунені з політичної арени; єдиним, хто стабільно виграв від цього політичного землетрусу, був колишній лаунж-співак, одіозний медіа-магнат Сильвіо Берлусконі, який увійшов у політику не так щоб продовжити загальнонаціональне очищення, як щоб переконатися, що на його власних бізнес-оборудках це не позначиться негативно.

В Іспанії політичну кар’єру Феліпе Ґонсалеса завершив скандал дещо іншого штибу, коли в середині 1990-х років з’ясувалося (завдяки зусиллям завзятого молодого покоління журналістів-розслідувачів щоденних газет El Mundo та Diario 16), що його уряд провадив «брудну війну» проти баскського тероризму в 1983‒1987 роках, дозволивши та заохочуючи ескадрони смерті викрадати, катувати й убивати людей, як в Іспанії, так і за кордоном, у баскських регіонах Франції, де часто діяла ЕТА (див. розділ 14).

З огляду на репутацію ЕТА, цього, можливо, було б і недостатньо, щоб дискредитувати харизматичного Ґонсалеса (унаслідок притаманного громадськості цинізму в пізні роки франкістської доби багато його сучасників були виховані на виразно прагматичних поглядах на державу та її закони), якби не паралельні викриття корупції та зловживання владою з боку однопартійців Ґонсалеса, які були подібні до італійського випадку й викликали широке занепокоєння щодо морального стану іспанської демократії, що тільки-но вставала на ноги.

У Франції, Німеччині чи Бельгії хвиля скандалів, які збурили публічне життя в дев’яностих, свідчила не так про вразливість інститутів та звичаїв, як про зростання ціни чинної демократії за сучасних умов. Політика — штат, реклама, консультанти — справа недешева. Закон і традиції суворо обмежували використання державних коштів політичними партіями, зазвичай дозволяючи це лише заради участі у виборах. Якщо потрібно було більше, у минулому політики зверталися до своїх традиційних джерел підтримки — членів партії, великих профспілок (лівих) і приватних бізнесменів, а також корпорацій. Але ці ресурси вичерпувалися: членство в партіях зменшувалося, великі профспілки занепадали, а оскільки партії дедалі більше домовлялися між собою щодо економічних питань, бізнес і приватні особи не бачили особливого сенсу в тому, щоб робити щедрі внески в діяльність якоїсь однієї партії.

Мабуть, зі зрозумілих причин та в будь-якому разі більш-менш однаковим чином великі політичні партії Західної Європи почали шукати альтернативні способи знайти фінансування — саме тоді, коли завдяки скасуванню обмежень і глобалізації бізнесу навколо з’явилося значно більше грошей. Виявилося, що ґоллісти та соціалісти у Франції, так само як і християнські демократи в Німеччині та нові лейбористи в Британії, упродовж останніх двох десятиліть отримували кошти багатьма тіньовими способами: продаючи свою прихильність, зловживаючи владою чи просто більш вимогливо, ніж у минулому, звертаючись до традиційних джерел фінансування.

У Бельгії справи зайшли дещо далі: свідченням цьому може бути хоча б один скандал із багатьох — так звана справа Dassault / Agusta. Наприкінці 1980-х бельгійський уряд уклав угоду на купівлю сорока шести військових гелікоптерів в італійської фірми Agusta та на ремонт винищувача F-16 — із французькою компанією Dassault. Інших претендентів на угоду не допустили до конкурсу. Саме по собі це не було чимось незвичайним, а те, що були залучені три компанії, навіть надає всій справі союзної пан’європейської якості.

Однак пізніше виявилося, що бельгійська Соціалістична партія (яка була на той час при владі) дуже добре нагріла руки на відкатах з обох угод. Невдовзі після цього одного провідного політика-соціаліста, Андре Кулса, вбили на парковці в Льєжі в 1991 році; другого, Етьєна Манже, у 1995 році заарештували; а третього, Віллі Класа, колишнього прем’єр-міністра Бельгії, у свій час (1994‒1995) — генерального секретаря НАТО та міністра закордонних справ на момент, коли укладалися угоди, у вересні 1998 року визнали винним у тому, що він брав хабарі для своєї партії. Четвертий підозрюваний, колишній армійський генерал Жак Лефевр, який був тісно пов’язаний із цією справою, загинув за загадкових обставин у березні 1995 року.

Типово бельгійською (за словами Бодлера, «La Belgique est sans vie, mais non sans corruption»^[596]) цю історію, вочевидь, робить те, що дублювання та розмивання конституційної влади в цій країні призвело не лише до відсутності урядового нагляду, а й практично до краху більшої частини її державного апарату, включно із системою кримінальної юстиції. В інших країнах, окрім, як ми вже згадували вище, Італії, свідчень щодо індивідуального хабарництва було напрочуд мало: більшість злочинів та порушень скоювалися цілком буквально на користь партії^[597]. Проте низка дуже відомих та впливових людей раптом опинилася за бортом політичного життя.

До них належав не лише Ґонсалес, колишній французький прем’єр-міністр Ален Жуппе та давні лідери італійських християнських демократів; а й навіть колишній канцлер Німеччини Гельмут Коль, герой об’єднання, репутацію якого заплямувала його відмова розголошувати імена таємних донорів своїх партійних фондів. Якби французького президента Жака Ширака — мера Парижа в часи, коли місто захлиналося в партійно-політичній корупції та владних зловживаннях, — не захищала його посада, він би точно приєднався до їхніх лав.

Що, напевно, найбільше дивує в цих подіях, то це те, що політичну систему загалом вони дискредитували порівняно мало. Безперечно, зниження явки на виборах свідчить про загальну втрату інтересу до політичних справ; але це можна було помітити й кілька десятиліть тому, коли зростала частка тих, хто утримався, а політичні суперечки ставали не такими запеклими. Справжньою несподіванкою була не поява нової плеяди правих популістських партій, а те, що їм постійно не вдавалося досягнути ще кращого результату, скористатися підривом усталеного ладу й невдоволенням після 1989 року.

На то була причина. Європейці, можливо, втратили віру у своїх політиків, але в центрі європейської системи урядування було дещо, що навіть найрадикальніші антисистемні партії не наважувалися відкрито критикувати і що продовжують шанувати майже в усьому світі. Це точно не Європейський Союз, незважаючи на всі його численні заслуги. Це не демократія: вона надто абстрактна, надміру туманна, і, мабуть, на неї дуже вже часто посилаються як на окремий об’єкт захоплення. Це також не свобода і не правосуддя: упродовж багатьох десятиліть на Заході їм нічого серйозно не загрожувало, і молодше покоління європейців у всіх державах — членах ЄС уже почало сприймати їх як належне. Що пов’язує всіх європейців, навіть тих, хто гостро критикує той чи інший аспект його практичного втілення, то це те, що зазвичай стали називати (і це відмінне формулювання показово відрізняється від «американського способу життя») «європейською моделлю суспільства».