Посилення національно-визвольного руху в Південно-Східній Азії, на Близькому та Середньому Сході в першій половині XX ст. та його результати.
Країни Південно-Східної Азії. Національно-визвольний рух в Індокитаї, Бірмі та Індонезії. Індокитай (територія сучасних В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі) був найбільшою колонією Франції в Азії.
Метрополія вивозила з нього сировину - каучук, бавовну і корисні копалини - олово, цинк, вугілля. Широкого розмаху набув національно-визвольний рух у 30-ті роки, в період економічної кризи, коли експорт з Індокитаю скоротився. Найбільшою популярністю в регіоні користувалася В'єтнамська національна партія, утворена в середині 20-х років. Вона об'єднувала чиновників, торговців, селян. Керівництво партії підняло повстання проти колонізаторів. 9 лютого 1930 р. група стрільців воєнного порту Йен-Бай на березі Червоної річки захопила казарми урядових військ. Водночас спалахнуло повстання членів Національної партії у Ханої, яке невдовзі було придушене. Колонізатори розстріляли 13 чоловік, а через місяць - ще 39. Повстання сприяло іростанню популярності лівих партій і угруповань. У 1931 р. в провінціях Нге-Ане і Ха-Тиня мали місце селянські заворушення. В результаті тисячі селян були відправлені на каторжні роботи, іисячі розстріляні.Індонезія (Голландська Індія) була найбільшою колонією Нідерландів. Вона постачала в ( кропу цукор, каву, тютюн. Місцеве населення не мало політичних прав. Після Першої світової війни в регіоні посилився вплив США і Японії. Зростання національно-визвольного руху, лідером якого була партія «Союз Ісламу», примусило колонізаторів піти на деякі поступки: у травні 1918 р. відкрито дорадчий орган - Народну раду (48 місць), де більшість місць залишалася за голландцями. У 1922 р. Нідерландська Індія (Індонезія) проголошена «рівноправною частиною імперії».
У 1919 р. Індонезію охопили повстання, найбільш значне з них - повстання 1926-1927 рр. Один з Головних його наслідків - утворення у 1927 р. Національної партії, лідером якої став інженер Сукарно.
Основна мета партії - здобуття незалежності і побудова демократичної республіки.В її рядах були об'єднані представники буржуазії, чиновники, інтелігенція; ідеологічною основою партії став націоналізм. Сукарно пропагував ідею відмови від співробітництва з колонізаторами, основною рушійною силою руху вважалася проста людина («мархаен»). Активна діяльність партії жорстоко переслідувалася владою. У 1930 р. Сукарно було засуджено, однак під тиском мас у 1932 р., достроково звільнено. Його повернення було справжнім тріумфом - на вокзалі в Сурабаї його зустрічав 10-тисячний натовп, проте після повстання на панцирнику «Провінсьон» у 1933 р. Сукарно знову заарештували. Популярність і ряди Національної партії зростали.
У Південно-Східній Азії селянство становило 80-85% населення. Більшість селян орендували землю у колоніальної влади, помішиків-плантаторів, лихварів. Селяни повинні були сплачувати велику кількість податків - так, у французькій Камбоджі вони іиіатили як старі феодальні податки (подушний, поземельний), так і нові - на домашніх тварин, на оселю, на цукрові й фінікові пальми. Ціни на експортну продукцію регіону — каучук, каву, рис, перець — у період кризи 19291933 рр. упали, що викликало масове розорення селян. У 20-30-ті роки збільшується число селянських виступів з метою захоплення землі. Найбільші виступи відбулися в Камбоджі у 1926 р., Лаосі у 1910-1936 рр., В'єтнамі у 1926-1927 рр.
Бірма стала британською колонією у XIX ст. і входила до складу Індії. Відмова англійців поширити на її територію дію індійських реформ 1918-1921 рр. призвела до посилення національно-визвольного руху. Його провідником стала Буддистська асоціація молоді, що фактично вимагала незалежності. В країні відбулися масові мітинги, були відкриті незалежні від англійців національні школи. У 1923 р. англійцями створено Законодавчу раду, яка надала бірманським діячам часткове право на управління країною.
Економічна криза кінця 20-х рр. і падіння цін на традиційний експортний товар - рис стали причиною збройних селянських виступів, які очолила таємна організація галонів (Галон, за бірманською міфологією, казковий птах, що вбиває у поєдинку дракона - символ англійського панування).
Повстання 1930-1932 рр. зазнало поразки.У 1935 р. англійські колонізатори пішли на поступки - впроваджено «закон про управління Бірмою», відповідно до якого Бірма була відокремлена від Індії, в країні утворено двопалатний парламент та кабінет міністрів. Найвпливовішою організацією в країні у 30-ті рр. стало товариство «Добама асіайон» («Наша Бірма»), метою якого було здобуття незалежності Бірми. Товариство організувало найбільший виступ кінця 30-х рр. — страйк та «голодний похід» нафтовиків Центральної Бірми до столиці країни.
Здобуття незалежності Афганістаном. Після війни 1878-1879 рр. Афганістан перетворився на британську напівколонію. Уряд країни мав право здійснювати всі зовнішні операції тільки через метрополію. Основна маса селян (осілі або кочівники) складалася з різних народностей, серед яких переважали пуштуни і таджики. Промисловість відсутня: на всю країну був один завод у столиці — Кабулі. У політичному відношенні Афганістан являв собою деспотичну монархію на чолі з еміром, уряд ніколи не контролював усієї території країни.
Зростання національно-визвольного руху в Туреччині, Ірані, Індії, введення англійських військ до Ірану і Середньої Азії поставили Афганістан перед загрозою повного перетворення на колонію Британії. Після вбивства, у 1919 р., еміра Хабібули на престол сів його третій син Амамілла-хаи — прибічник групи «молодоафганців», яка ставила за мету досягнення повної незалежності Афганістану. Новий хан поставив перед Великобританією питання про визнання незалежності Афганістану, але Англія визнала незалежність країни тільки у 1921 р., після того, як Афганістан був визнаний Радянською Росією.
Іран у міжвоєнний період. Реза-хан. Іран був повністю окупований Британією у 1918 р., що викликало піднесення національно-визвольного руху. В головному місті Іранського Азербайджану
— Тебризі, у Хорасанській і Гілянській провінціях спалахнули повстання.
У відповідь на підкорення більшовиками Середньої Азії англійці посилили свою присутність в Ірані За англо-іранським договором 1919 р.
Британія сформувала іранську армію, надала кредит на будівництво залізниць. Однак меджліс — законодавчий орган влади — не ратифікував цей договір. Англійська влада, шо бачила нестійкість шахського режиму, в лютому 1921 р. допомогла молодому журналісту і політику Сеїду Зія ед-Діну і командиру іранської дивізії Реза-хану здійснити державний переворот. Однак першим актом нового уряду став розрив з Британією і підписання договору з Росією. У 1921 р. британські війська залишили Іран, а радянські — під приводом переслідування денікінської армії — окупували північно-західну провінцію Ірану Гілян. У червні — липні
Реза-хан
1921 р. Червона Армія навіть розпочала наступ на столицю — Тегеран, але невдовзі командування
повернуло війська назад.
Поступово воєнний міністр нового уряду Реза-хан перебрав на себе всі повноваження — у 1923 р. він призначений прем'єр-міністром, а у 1925 р. за рішенням меджлісу посів престол під
іменем Реза LUax Пехіеві. Жорстокими заходами йому вдалося придушити сепаратистські рухи і посилити центральну державну владу.
Революція в Туреччині. Ататюрк. Севрський договір Антанти та Османської імперії фактично ліквідував незалежність останньої. Османська імперія розпалася, всі її колонії в Азії та Африці стали підмандатними територіями Британії та Франції. Однак втілити положення цього договору в життя не дав національно-визвольний рух на чолі з генералом Мустафою Кемалем.
На виборах до Великих національних зборів його прихильники («молодотурки») отримали більшість голосів і сформували уряд, що розпочав свою роботу у новій столиці Анкарі, оскільки Стамбул був окупований британськими військами.
У 1920 р. Греція за підтримки Британії почала інтервенцію проти Туреччини. Однак у 1921 р. Туреччина отримала військову і фінансову допомогу з Радянської Росії.
М. Фрунзе допоміг розробити план розгрому грецьких військ, і у 1922 р. Туреччина одержала перемогу. У 1924 р. Туреччину проголошено республікою. Першим президентом став М. Кемаль, який пізніше обрав собі прізвище Ататюрк — «Батько тюрків».У ході Лозаннської конференції 1922-1923 рр. Туреччина, відмовившись від частини своєї території, домоглася визнання її незалежною державою.
Арабський світ. Палестинська проблема. Палестина, що після закінчення Першої світової війни стала підмандатною територією Великобританії, активно заселялася іммпрантами-євреями. Це посилило протистояння між ними та арабами, яке доходило до збройних конфліктів. Єврейську еміграцію фінансово підгримували численні міжнародні сіоністські організації, урядові й промислові кола США, тому спроба Британії обмежити еміграцію і таким чином владнати арабо- єврейський конфлікт, закінчилася провалом.
Сирією і Ліваном, що стали підмандатними територіями Франції, управляв верховний комісар у Бейруті. У 20-ті рр. вони розділилися. У Лівані прийнята Конституція, яка визначала республіканський лад країни під контролем Франції. Спроба сирійців скликати Установчі збори і проголосити незалежність викликали негативну реакцію Франції, і за Конституцією 1930 року було визнано залежність Сирії від Франції. Ліван і Сирія стали дійсно незалежними лише у 1943 році.
Посилення ідей арабського націоналізму призвело до утворення на Аравійському півострові Саудівської Аравії на чолі з королем Ібн Саудом у 1932 році. Завдяки підтримці Англії утворено королівства Урок (1930) і Йорданія (1932).
4.