Національно-визвольна боротьба народів Індії в 20-30-х рр. XX століття. Діяльність Махатмн Ганді.

Національно-визвольний рух, його форми і методи боротьби. Національне питання — це питання про відносини між націями в багатонаціональних країнах, зокрема, між націями країн- метрополій і залежних країн (колоній, підмандатних територій).

На початку XX ст. особливо гостро воно стояло у найбільших багатонаціональних країнах Європи — Австро-Угорській, Російській імперіях. Небажання правлячих верхівок цих країн справедливо вирішити національне питання призвело до розпаду цих держав. Однак російським більшовикам на початку 20-х років вдалося призупинити цей процес, оскільки вони пішли на деякі поступки національним рухам і національним почуттям народів «окраїн».

Не менш гострим це питання було і в найбільших країнах-метрополіях — Франції, Нсликобританїї, Бельгії, Португалії, Іспанії, Італії. Проте національно-визвольні рухи в колоніях у цей період тільки зароджувалися, і у першій половині XX ст. їх боротьба не дала відчутних результатів. Тільки Британська імперія з 1931 р. поступово, мирним шляхом починає перетворюватися на Британську Співдружність Націй.

Метою національно-визвольного руху є самовизначення народів у залежних країнах, їх національне і соціальне визволення. Залежно від рівня самовизначення ці рухи за формою можна поділити на автономістські, що домагаються для свого народу певної форми політичної чи культурної автономії у межах існуючої держави, і самостійницькі, які ставлять за мету здобуття повної незалежності і відокремлення від метрополії. За Memodavu досягнення мети рухи поділяються на насильницькі і ненасильницькі.

У першій половині XX ст. визвольний рух охопив переважно регіони Азії, що дало підставу історикам назвати цей період «пробудженням Азії». Взагалі протягом XX ст. національно- визвольний рух охопив крім Азії і Європу, Африку, тому багато істориків характеризують це століття як «століття націонаїізму».

До зростання націоназьно-визвольного руху в колоніях призвели такі фактори:

• економічний: в роки Першої світової війни у цих регіонах стала швидко розвиватися промисловість, з'явилася й посилила свій вплив у суспільстві національна буржуазія, збільшилася експлуатація і погіршилося становище мас, що призвело до зростання руху за соціальне визволення робітників і селян;

• політичний: боротьба за перерозподіл колоній змушувала країни-метрополії шукати собі в колоніях спільників, на яких можна було б покластися, що підвищило серед місцевого населення авторитет національної інтелігенції і буржуазії, а саме ці верстви населення висувають національно-визвольні ідеї;

• освітній: багато національних діячів отримали освіту в країнах-метрополіях, ознайомилися і найбільш передовими ідеями і намагалися втілити їх у життя.

• Основним регіоном національно-визвольного руху на початку XX ст. стала Східна Європа, де після розпаду імперій утворився ряд незалежних держав, а у 20-30-ті роки стала Азія: рух за незалежність посилився в Індії, Туреччині, Монголії, на Близькому і Середньому Сході (незалежними державами стали Афганістан, Іран). Історики образно називають цей процес «пробудженням Азії».

Національно-визвольний рух після Першої світової війни. Індія (територія сучасних держав Індії, Пакистану, Бангладеш, Бірми, Шрі-Ланки) на початку XX ст. була найбільшою колонією Великобританії — «перлиною в короні Британської імперії». Вона управлялася віце-королем Індії, якого призначав британський монарх. Країна поділялася на Британську Індію (9 великих і 8 малих провінцій) і 600 князівств.

В економічному відношенні — аїрарно-сировинний придаток Британії, однак швидкими темпами на початку XX ст. почала розвиватися промисловість (будуються залізниці до портів, переробні підприємства) в інтересах колонізаторів. Спеціалізувалася на експорті чаю. 70% населення займалися сільським господарством.

У 1919 р. прийнято «Закон про управління Індією» (реформа Монтегю-Челмсфорда), який дещо розширив кількісний склад місцевих виборців до центральних органів влади. До реформи політичні права мали 0,2 % населення Індії, після — 1,3%.

Кампанії громадянської непокори. М. Ганді. Національно- визвольною боротьбою в країні керував утворений у 1885 р. Індійський Національний Конгрес (IHK), який складався з представників інтелігенції і національної буржуазії. Офіційною ідеологією IHK була сатьяграха — ненасильницький, пасивний опір існуючим порядкам.

Очолював IHK видатний філософ і політичний діяч Moxandac Карамчанд Ганді.

Глибоко віруюча людина, в житті — аскет (не носив фабричного одягу, їздив завжди у вагонах третього класу тощо), Ганді вважав, що не можна відповідати злом на зло чи насильство. Насильству, з його точки зору, треба протистояти ненасильницькими діями і методами боротьби. Про авторитет Ганді в масах говорить його прізвисько — Махатма, що означає «велика душа».

ЦІКАВО ЗНАТИ

Ахімса, свадеші, сварадж та сатьяграха — чотири стовпи політичної теорії та практики Ганді.

Ахімса — це ненасильство, відсутність гніву та ненависті. За Ганді, тільки базуючись на ахімсі, можна досягти перемоги в політичній боротьбі. Інакше перемога з часом неминуче перетвориться на поразку.

Свадеші, в дослівному перекладі «вітчизняний», — рух за бойкот іноземних товарів. Останні десятиріччя свого життя сам Ганді користувався виключно найскромнішим одягом та взуттям індійського кустарного виробництва і закликав до того ж своїх прибічників.

Сварадж, у дослівному перекладі «своє правління», означав поступове запровадження в Британській Індії самоврядування аж до здобуття країною цілковитої незалежності.

Серцевиною всієї системи політичних поглядів Ганді була сатьяграха, термін, що походить від слів «сатья» — істина та «аграх» — твердість, щось на кшталт «міцно триматися істини». У перші роки після виникнення сатьяграхи Ганді пояснював її суть європейцям англійськими словами «пасивний опір», але згодом прийшов до висновку, що це словосполучення несе в собі певний негатив. Між тим сатьяграха «не є зброя слабкого проти сильного». За Ганді, сатьяграхі — людина, яка зрозуміла суть сатьяграхи і застосовує цей метод боротьби на практиці, — є, безумовно, морально вищою за свого опонента, а отже, сильнішою.

Введення у дію (березень 1919 р.) «Закону Роулета», спрямованого проти «антидержавної діяльності», викликало хвилю протестів. Ганді закликав індійців до мирних форм непокори: хартали — закриття крамниць, припинення ділової активності; бойкоту англійських товарів, несплати податків.

У питанні щодо виборчої реформи і нових законів англійців IHK розколовся: праві виступили за компроміс із Британією, ліві (Дж. Hepy) і центристи (М. Ганді) - проти.

На хвилю громадянської непокори колоніальна влада відповіла розстрілом мирного мітингу прихильників IHK, що проходив у м. Армітсар, у «Золотому храмі» сикхів — одного з народів північної Індії. Загинуло більше тисячі чоловік. Національно-релігійній гордості індійців було кинуто виклик, що мало наслідком ще більшу за масштабами кампанію громадянської непокори, яка тривала з 1919 до 1922 року. Після спаду цієї кампанії вплив IHK в суспільстві зменшився, кількість його членів знизилася з 10 млн.

У 1928 р. комісія на чолі з Саймоном почала розробку нової конституції Індії, мета якої — підготовка колонії до незалежності. Лідери IHK, не згодні з таким варіантом конституції, 1930 року розпочали нову кампанію громадянської непокори. День 26 січня 1930 р. оголошено Днем незалежності.

Прихильники Ганді у березні 1930 р. здійснили двотижневий пропагандистський похід до узбережжя Аравійського моря — так званий «Соляний похід»', сіль мали право добувати в Індії лише англійці, тому коштувала вона дорого; індійці на чолі з Ганді пішки дійшли до океану та стали випарювати сіль.

Після укладення угоди між IHK і владою у 1931 р. кампанія непокори була припинена, а у 1935 р. затверджена нова Конституція, що зберігала всю повноту влади в руках колонізаторів.

У другій половині 30-х рр. прискорилися темпи економічного розвитку Індії, національна Пуржуазія стала економічно самостійною, виплатила всі борги Англії і навіть почала вивозити свої k∣∣∣ її гали за кордон.

3.