Підгрунтя Західнохристиянсько- Новоєвропейської цивілізації: античність і варварський світ

Якщо східна модель розвитку традицій­них, або станово-класових, суспільств від­носно органічно (хоча й не без катаклізмів «осьового часу» та доби, що йому переду­вала) випливає зі східної ж лінії розвитку ранньоцивілізаційних систем, то щодо за­хідної моделі таке твердження було би гру­бим спрощенням.

Вже йшлося про те, що розходження за­хідного та східного шляхів розвитку земле­робсько-скотарських суспільств простежу­ється принаймні з кінця неоліту — почат­ку енеоліту. Пов’язується це з формуван­ням у VI — V тис. до н. е. у Східносеред- земноморсько-Передньоазійському центрі випереджаючого розвитку двох принципо­во різних суспільно-господарських сис­тем. У посушливих районах Близького та Середнього Сходу ефективність вироб­ництва безпосередньо залежала від колек­тивної організації масових, передусім іригаційних, робіт, що сприяло утворенню системи досить жорсткого підпорядкуван­ня окремих сшей центральним органам влади й управління не лише в громадському чи культовому житті, а й у процесі виробництва. Подальший розвиток цієї тенденції -— гіпертрофія феномена влади- власності -— веде до практичного поглинання окремих домогоспо- дарств гігантськими господарськими комплексами таких супербю- рократичних ранньоцивілізаційних систем, як давньоєгипетська, шу- меро-аккадська чи інкська. Неминуча криза визначала у відповідних цивілізаціях Старого Світу проявлення приватновласницьких від­носин, головно у сфері торгівлі, ремесла та лихварства.

На відміну від цього західний шлях розвитку визначався інди­відуалізацією, так би мовити, прогресуючою приватизацією най­різноманітніших сфер життєдіяльності, що археологічно фіксується насамперед у господарській площині. У неолітичній Південно-Схід­ній Європі не було необхідності колективних форм виробництва й перерозподілу сільськогосподарської продукції у скільки-небудь значних масштабах, бо кожна сім’я могла автономно забезпечити себе необхідним мінімумом харчів, найпростіших виробів та знарядь праці. Без сумніву, з переходом до племінного рівня організаційне життя значно ускладнюється, що стосується й виробничої та пе­рерозподіленої сфер. Так, на Балканах ще з енеоліту відомі глибокі шахти для видобутку сировини, з якої виплавлялися мідь та інші метали, а на матеріалах Егеїди К. Ренфрю реконструював складний процес підвищення рівня економічної, суспільно-політичної та куль­турної самоорганізації общин, розташованих навколо певних центрів племен-вождівств, що на межі III-—II тис. до н. е. приводить до виникнення місцевих ранньоцивілізаційних осередків.

Але при цьому не варто забувати, що подібні зрушення на Балка­нах та в Егеїді, як і розробки цини в широких масштабах у Британії чи масовий експорт бурштину з Прибалтики до Східного Серед­земномор’я у II тис. до н. е. і пізніше, значною мірою зумовлю­валися високим попитом на відповідну продукцію з боку сусідів, головно мешканців Близького Сходу, що й стимулювало прискорен­ня темпів розвитку багатих на таку сировину районів Європи, особ­ливо її присередземноморської частини, безпосередньо пов’язаної з найдавнішими цивілізаціями східного типу.

Таким чином, розглядаючи розвиток Європи доантичної доби, (VI-—II тис. до н. е.), необхідно враховувати, що характер цього процесу визначався не лише внутрішніми тенденціями (наявністю автономних домогосподарств у межах общин за умов індивіду­алізованого комплексного господарства), а й дією могутніх зовнішніх чинників, зокрема ранніх цивілізацій Близького Сходу. їхній попит на метали та іншу сировину сприяв підвищенню ролі саме цих сфер виробництва, які організовувалися пізньоплемінною та ранньодер- жавною адміністрацією, яка й реалізовувала на зовнішньому ринку таку продукцію. При цьому стандарти престижного споживання, як вони склалися на III-II тис. до н. е. у цивілізаціях Близького Сходу, визначали й підвищення відповідних претензій егейських та інших володарів, що сприяло подальшому посиленню їхнього контролю над економікою та зростанню експлуатації населення.

Але роль зовнішніх чинників не вичерпувалася лише імпульсами з боку давньосхідних цивілізацій. Величезне історичне значення мала «інд о європеїзація» більшої частини давньої Європи скотарськими племенами північнопричорноморських степів упродовж кінця IV — початку І тис. до н. е. Як зазначалося, скотарство завжди підвищує міру індивідуалізації економічного життя, оскільки худоба як основ­не багатство та основний засіб виробництва є власністю окремих сімей. Крім цього, традиційна індоєвропейська соціокультурна сис­тема, особливо з виникненням у середовищі відповідних племен на межі III-II тис. до н. е. стану професійних колісничих вояків, мала своєрідну станово-аристократичну природу, притаманну їй ще на пізньопервісному, додержавному, передцивілізаційному рівні біль­шою мірою, ніж бюрократичним деспотіям ранніх цивілізацій схід­ного типу.

Опанування переважно скотарськими, але з уже наявним станом військово-політичної аристократії, племенами території давньої Єв­ропи спричинило не лише її індоєвропеїзацію в етномовному плані, а й підвищення індивідуалістичних основ її господарського та соціо- культурного буття, тим більше що й самі екологічно-господарські умови лісової (лісово-передгірської чи лісово-болотяної) помірної смуги Західної, Центральної та частково Східної Європи сприяли утвердженню того феномена, який К.

Загальна характеристика цього шляху включає головно такі мо­менти.

По-перше, суспільства західного шляху еволюцїї, базовою озна­кою яких є автономне сімейне домогосподарство як структурним елемент усього економічно-соціально-культурного життя, у своїй більшості могли вийти на рівень створення ранньодержавних, ран- ньоексплуататорських структур лише за умови досконалого освоєння чорної металургії. Без залізних знарядь праці у лісовій зоні, на малородючих підзолистих грунтах, з відносно довгим холодним пе­ріодом року та обмеженим кількома місяцями землеробським сезо­ном регулярно виробляти хоча б мінімальний обсяг надлишків агро- продукції було неможливо (що виразно контрастує з умовами субтро­пічних ранніх цивілізацій). Те ж стосується й скотарства, яке могло стати максимум відгінним (де були полонини та плаї), але ніяк не кочовим. Тому досягнення технологічного рівня залізного віку в Європі (як і у Тропічній Африці чи Маньчжурії та Японії) було необхідною умовою виходу такого роду суспільства на ранньо- цивілізаційний рівень -— без того, щоб воно подібно до Ахейської Греції II тис. н. е. не перейшло до централізованих форм організації соціально-економічного життя, тобто без відмови від свого базового, сімейно-власницького принципу самоорганізації.

По-друге, західний еволюційний процес до раннього середньо­віччя так чи інакше деформувався періодичним втручанням зов­нішніх сил, передусім у вигляді могутніх імпульсів з боку близь­косхідних ранньоцивілізаційних систем III-—II тис.

По-третє, крах Крито-Мікенської цивілізації та наступний ге­незис у межах Егеїди полісних структур за умов знищення ахейських палацових центрів і масових переселень на інші території (де по відношенню до землі всі колоністи були рівноправними), оволодіння відносно дешевими залізними знаряддями праці та зброєю, що стало передумовою господарської та громадянської самостійності окремих сімей, —усе це сприяло утвердженню в Середземномор’ї специфіч­ного -— античного -— варіанта станово-класового суспільства захід­ного типу. В той самий час дещо подібні тенденції фіксуються і в торговельних містах-державах Фінікії та фінікійських колоніях Західного Середземномор’я, передусім у Карфагені.

У цьому плані Антична цивілізація виступає своєрідною формою подолання (в напрямку реалізації західних інтенцій розвитку) тих гібридних західно-східних форм, які були притаманні Ахейській Гре­ції, Трої, навіть певною мірою Хеттському царству та Фінікії. Водно­час вона виступає як цивілізація вторинна й станово-класова, яка з перших століть підтримувала найтісніші контакти з великими ци­вілізаціями Давнього Сходу, а з часів Александра Македонського увійшла з ними в органічний симбіоз, ще більше скріплений за часів Римської імперії. Наслідком цього симбіозу стала східнохристиян- ська Візантія.

Класична античність безумовно репрезентує західний тип су­спільства, але, так би мовити, його бічну еволюційну гілку, яка в подальшому історичному русі має не самостійне значення (її потенції саморозвитку були вичерпані ще до створення Римської імперії), а значення компонента, який разом з іншими компонентами пород­жував щось нове -— Візантію та Мусульманський Схід, з одного боку, та середньовічний Західнохристиянський світ — з іншого.

Отож доходимо висновку, що в межах західного шляху розвитку можемо розрізняти принаймні два основних варіанти, які в конкрет­но-історичній дійсності були найскладнішим чином взаємопов’язані. Йдеться про Античний та власне Західноєвропейський (з певного часу -— Західнохристиянський) світи. Останній порівняно з першим деякою мірою виступає більш західно-автетичним, але в процесі його формування саме пізньоантична, власне римсько-антична, цивілі­зація відіграла набагато більшу роль, ніж давньосхідні впливи та мікенська спадщина при формуванні давньо еллінського ядра самої Античної цивілізації.

Дуже ймовірно, що, крім двох названих варіантів, можемо ви­сунути питання і про східноєвропейську лінію, виводячи її, як і дві перші, ще з глибин бронзового віку -—доби індоєвропеїзації більшої частини Європи. Але тут місцеві інтенції розвитку (найкраще це видно на матеріалах Лісостепової України) вже з початку ранньо- залізного віку опинилися у найтіснішому переплетенні, по-перше, з кочівницько-степовими силами, котрі мали досвід взаємин з ве­ликими державами Сходу, від яких багато чого перейняли, а, по- друге, з сусідніми цивілізаціями середземноморсько-передньоазій- ського кола (Античної, пізніше Мусульманської і, вирішальною мі­рою, Візантійсько-Східнохристиянської), а також, із часів правління Ольги, -— Західнохристиянського світу. До зони впливу останнього у XVI -— XVII ст. втягнися території Білорусі та України, а з межі XVII -—XVIII ст. і трансформоване у Російську імперію Московське царство, як поступово й інші народи поствізантійського культурного кола — східні романці, греки, серби, болгари, грузини, вірмени та ін.

Окремо постає запитання: чи можемо ми виявити тенденції захід­ного шляху розвитку десь поза межами Європи? Якщо виходити з суто формальних параметрів, ураховуючи екологічно-господарські та соціально-економічні характеристики, то деякою мірою подібні фе­номени бачимо у багатьох куточках Земної кулі.

Передусім зазначимо, що ідеальні екологічні умови саме для такої моделі розвитку існували у східній частині Північної Америки, яка значною мірою саме тому й виявилася зручною для західних ко­лоністів XVII -— XVIII ст. Але на момент знайомства з європейцями місцеві індіянці перебували ще на цілком неолітичному рівні (іро­кези, чірокі, секота тощо). Вони вирощували кукурудзу та деякі інші культурні рослини, але не знали тваринництва. Можна припустити, що за умов самостійного розвитку протягом наступних тисячоліть вони і вийшли б на систему, подібну до західноєвропейської хоча б у такому принциповому аспекті, як приватновласницька природа окремих домогосподарств, голови котрих об’єднуються для розв’я­зання спільних проблем. Але сама така постановка питання виглядає досить схоластичною.

Значно більше схожого з умовною західною моделлю подибуємо у Тропічній Африці серед землеробсько-скотарських та скотарсько- землеробських ранньополітичних об’єднань (етнічних груп банту, суахілі, фульбе тощо). Вони приблизно з межі ер увійшли у залізний вік, і їхня економічна система здебільшого не передбачала широко­масштабної регулярної організації колективної праці. Але водночас специфіка господарства та інші чинники не давали виділитися з общини окремим домогосподарствам як самостійним соціально-еко­номічним одиницям. Це ж саме стосується областей культивування рису в Південно-Східній та Східній Азії -— від Яви до Японії, де навіть на невеликих річках спорудження іригаційно-меліоративних споруд вимагало чіткої організації колективної праці. В останній не було особливої необхідності в Маньчжурії, але вона, як і Корея, дуже рано увійшла до орбіти впливу традиційного Китаю і перейняла його соціокультурну модель.

Ще ближчі до давньоєвропейських відносини бачимо на Кавказі, в окремих гірських районах Передньої Азії, Анатолії тощо, тим більше що Закавказзя, Мала Азія та деякі інші райони здавна вхо­дили до християнського культурного кола. Але питання такого рівня, зрозуміло, потребує вже методів цивілізаційного аналізу.