Паризька мирна конференція по підсумках Першої світової війни (1919 р.). «Українське» питання на конференції.
Співвідношення сил на світовій арені після Першої світової війни. Паризька конференція 1919 року. Підсумки Першої світової війни, що закінчилася підписанням 11 листопада 1918 р. Комп'єнського перемир'я, підбито на Паризькій мирній конференції, що тривала з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року, ti метою були недопущення нових конфліктів, які б могли перерости в нову війну, розробка і укладення мирних договорів між державами Антанти, які перемогли у війні, і державами Четверного союзу, які розпочали і програли її.
У ході конференції країни Антанти надали великі територіальні переваги державам на схід від Німеччини — Польщі, Чехо- Словаччині, Румунії[10] [11] з метою створити «санітарний кордон» для захисту від більшовицької Росії. Крім того, було вирішено, що країни Антанти підтримають антибільшовицький рух в Росії та розпочнуть інтервенцію на її територію. Нові держави, що утворилися на теренах колишньої Російської імперії, такі як Радянська Росія, Грузія, УHP, як і ЗУНР, на конференцію запрошення не отримали.
Тада чотирьох*. Ллойд-Джордж, Орландо, Клемансо, Вільсон
Делегації кожної з держав- нсреможниць переслідували виключно власні інтереси, мало турбуючись про запобігання міждержавних конфліктів, тому порядок роботи конференції не відзначався демократичністю, малі країни були фактично відсторонені від обговорення питання. Хоча у конференції приймали участь представники 32 держав, проте головні питання вирішувалися «Радою десяти» (по два представники від країн-переможниць — Англія, Франція, США, Італія, Японія) та «Радою п ’яти» з міністрів закордонних справ цих країн. Реально ж всі рішення приймалися «Радою чотирьох» — президент США В. Вільсон, британський прем’єр- міністр Д. Ллойд-Джордж, французький прем’єр Ж.
Клемансо12 та італійський прем’єр Орландо, а частіше — неофіційною «радою трьох»'. Ллойд-Джорджем, Вільсоном та Клемансо. На засідання останніх не допускали ні журналістів, ні стенографістів і вони проводилися в закритому режимі.Основними бажаннями країн-переможниць були:
• Франція, де після війни побутувало гасло «Німці за все заплатять», намагалася економічно послабити свого давнього суперника — Німеччину, встановити кордон по р. Рейн, заволодіти економічно розвинутими землями Німеччини (лівий берег Рейну, Саарський кам’яновугільний басейн), загарбати частину османських володінь;
• Великобританія, відібравши майже всі німецькі колонії в Африці та інтернувавши кораблі німецького військового флоту на своїх базах, керувалась гаслом: «У Англії немає постійних союзників, є постійні інтереси». Тому вона прагнула зберегти сильну Німеччину як противагу Франції на континенті;
• США, що перетворилися за роки війни на кредитора Європи[12], спираючись на «14 пунктів» В. Вільсона, намагалися не допустити нового переділу світу, відстоювали право європейських націй на самовизначення і утворення у Східній Європі самостійних держав, що змогли б стати противагою як Німеччині, так і Британії та Франції. Крім того, Вільсон вимагав свободи торгівлі і мореплавання, говорив про необхідність роззброєння та створення міжнародної організації з підтримки миру —Ліги Націй.
«Українське» питання на конференції. Об’єднана делегація ЗУНР і УНР, які виникли на уламках Російської та Австро-Угорської імперій, прибула на Паризьку мирну конференцію, яка вирішувала долю повоєнної Європи, у січні 1919 р., однак представники кожної з держав діяли самостійно і не узгоджено. Жодна з делегацій не отримала підтримку з боку країн Антанти - переможниць у війні. Делегація ЗУНР вимагала зупинення наступу Польщі на Східну Галичину. Франція ж підтримувала відродження Польщі, як буфера між Радянською Росією та країнами Західної Європи. Польська делегація переконувала версальських миротворців у тому, що утворення незалежної української держави буде корисним для переможених Німеччини та Австрії, оскільки українці уклали мирний договір з цими країнами в ході війни.
Злий жарт з українцями зіграли тогочасні атласи та карти, на яких не було вказано існування такого народу, як українського.У липні 1919 р. представники Антанти визнали право Польщі на окупацію Східної Галичини, заселеної українцями. Офіційно входження Східної Галичини до Польщі було зафіксоване у Ризькій угоді 1921 р. між радянською Росією та Польщею, а остаточне приєднання до Польщі було закріплене Радою послів Антанти 1923 року. Польська сторона обіцяла надати українським землям автономію, проте з прийняттям нової конституції Польщі 1925 р. «забула» це зробити.
СВІДЧЕННЯ СУЧАСНИКА
В Парижі автор був у зносинах по українських справах не лише з французьким урядом, а й іноземними мирними делегаціями. Автору повідомили, між іншим, про «доброзичливе ставлення» до українського питання американської делегації. Тому автор, разом з галицьким діячем... Окуневським домігся аудієнції у мінстра закордонних справ США Лансинга, що тоді знаходився у Парижі.
Ця зустріч, що відбулася ЗО червня[13], мала на мене і на Окуневського великий вплив. Лансинг виявив повне незнаймство зі становищем і сліпу віру в Колчака і Денікіна. Він категорично наполягав на тому, щоб український уряд визнав Колчака верховним правителем і вождем всіх протибілшовицьких армій. Коли ж мова зайшла про принципи Вільсона, застосування яких було вирішене для народів колишньої Австро-Угорської монархії, Лансинг заявив, що він знає лише про єдиний російський народ і що єдиний шлях для відновлення Росії - це федерація на зразок Сполучених Штатів...
Так на практиці здійснювалися тоді принципи Вільсона. Сполучені Штати підтримували Колчака, Англія - Денікіна і Юденича, Франція - Галлера... Без допомоги залишився один Петлюра...
Марголин А[14]. Украина и политика Антанты. З книги: Революция на Украине. По мемуарам белых. - M., Л.: Государственное издательство. - 1930. - С. 392.
2.