ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ АНТАНТОЮ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Романова М. П., асп.

Проаналізовано праці радянських, зарубіжних і сучасних українських дослідників щодо окупації військами Антанти півдня України.

Works of Soviet, foreign and modern Ukrainian researches to occupation with Antanta’s army is analyzed in article.

Перша Світова війна істотно змінила політичну ситуацію у Європі, зокрема у її західній і центральній частині. Після розпаду Австро-Угорської і Російської імперій, народи, які перебували у їх складі, зокрема, й український, отримали можливість створити власні незалежні держави. Але, в той же час, Україна стала розмінною картою у відносинах двох ворожих сторін: Антанти і Четвертинного союзу. Українці сподівалися відновити власну державу, спираючись на підтримку іноземних держав. Після поразки у війні австро-німецького блоку вони сподівалися знайти допомогу в Антанти, яка спільно з Добровольчою армією протистояла більшовикам.

Актуальність цієї теми зумовлена нагальним завданням виявити, систематизувати та проаналізувати зарубіжну, радянську і сучасну українську літературу про окупацію півдня України Антантою. Після розпаду Радянського Союзу українські історики отримали можливість об’єктивніше поглянути на цю проблему. Це сталося завдяки отримання ними доступу до праць зарубіжних науковців. Адже, окупація південних регіонів України військами Антанти і Добровольчою армією недостатньо і тенденційно висвітлена у працях радянських істориків. Це було обумовлене виконанням історичною наукою в СРСР ідеологічних завдань уряду і партії. У цей час захоплення Антантою півдня України у 1918 – 1919 рр. розглядалося виключно як „окупація молодої Радянської республіки імперіалістичними хижаками”. Чільне місце в процесі висвітлення цієї проблеми займають праці французьких учених, оскільки Франція була одним із провідних членів блоку країн Антанти.

Радянські історики Б. Штейн і Р. Симоненко вважають, що окупація півдня України учасниками Антанти була обумовлена їх економічними і політичними інтересами.

Інтервенція Антанти проти Радянської республіки розпочалася в першій половині 1918 р. Тоді англо-франко-американські і японські війська висадилися на півночі, Далекому Сході, організували повстання чехословацького корпусу. У листопаді 1918 р. - квітні 1919 р. Антанта знову захопила південь Росії, зокрема чорноморські порти Одесу, Миколаїв, Херсон. У листопаді 1919 – грудні 1920 рр. Військово-морський десант західних союзників в третє захопив ці території. Інтервенція, яка нас цікавить, - керована Францією і здійснена на півдні і південному заході Росії в наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. Вона відрізняється від інших тим, що тут роль французів не була завуальована створенням місцевого уряду [1]. Такий уряд створили лише в Криму. Його офіційно очолював французький генерал. Тому, ця події становить особливий інтерес.

У працях радянських істориків детально аналізується інтерес країн Антанти, зокрема Франції, яка прагнула повернути свої довоєнні капіталовкладення в Україні.

Під час Першої світової війни, Франція була зацікавлена в існуванні східного фронту Німеччини проти Росії, щоб німці вели війну на два фронти. Це і визначило політику союзників щодо подальшого політичного майбутнього народів, які населяли Росію. Доки тривала війна з Німеччиною, Франція підтримувала ідею „єдиної і неподільної” Росії. Щойно війна закінчилася, Франція змінила свою позицію і почала підтримувати намагання Великої Британії „розчленувати і послабити Росію”. Але, й у цьому між ними виникли нові, гостріші суперечки [2].

Обидві країни почали конкурувати за вплив у різних регіонах Росії. Особлива гострота цієї конкуренції була зумовлена тим, що політичні інтереси тут перепліталися з економічними, які, до цього ж, привілеювали. На думку радянських дослідників Г. Іоффе і М. Левідова, французи мали за мету колонізувати російські й українські південні регіони. Вони, зокрема, вимагали передати у їхнє управління залізниці і фінанси УНР [3]. А також прагнули повернути борг Росії у 25 млрд.

І. Гуковський і М. Зак це спростовують, і переконують, що Росія використала ці кошти на війну з Німеччиною, у якій був зацікавлений Захід [5].

Проте, в цілому, не варто відкидати й економічні інтереси Франції, які до цього ж переважали британські, в українських регіонах Росії [6].

У листопаді 1917 р. Захід був переконаний, що радянська влада в Росії – це тимчасово. Навіть коли уряд РСФРР уклав 3 березня 1918 р. Брестський мирний договір з державами Четвертного союзу, Антанта сумнівалася, що радянській владі вдасться утвердитися в Росії. Тому, Велика Британія і Франція уклали таємну угоду, відповідно до якої розмежовували сфери впливу у Росії, зокрема, в українському регіоні (L’accord franco-anglais du 23 decembre 1917, definissant les zones d’action francaise et anglaise.) Згідно з цією угодою до сфери впливу Франції відходив Крим [7]. Існування цих домовленостей підтверджує посол УНР у Парижі А. Марголін. А. Денікін навіть наводить лінію розмежування сфер впливу. Вона, за його словами, проходила від Босфору через Керченську протоку - на схід, до британської сфери впливу. На заході знаходилася французька сфера впливу [8].

Радянські учені головну мету інтервенції Франції бачили у її намірі зберегти капітали, вкладені в українську промисловість. Таку точку зору відстоює М. Шраг. Зупиняючись на радянсько-західному політичному протистоянні, бажанні країн Антанти „скинути більшовизм”, він доводить перевагу для Франції економічних інтересів, зокрема, вважає, що французи перш за все прагнули „захопити в свої руки всі підприємства, у яких Франція була зацікавлена до війни, і в які французькі промисловці вклали сотні мільйонів франків” [9]. Серед інших економічних цілей французької інтервенції М. Шраг наводить „бажання розширити товарообмін з Україною шляхом вивозу за безцінь хліба, сировини, напівфабрикатів і дорогих товарів” [9].

На думку М. Шрага, французький уряд особливо цікавився Донецьким промисловим регіоном, бо саме тоді в усій Європі, у томи числі Франції, спостерігалася криза виробництва.

Історик І. Гуковський мету інтервенції пояснював простіше і проводив паралель з перебуванням у 1918 р. австро-німецьких військ. Тоді, Німеччина, дотримуючись положень таємного протоколу Брест-Литовського мирного договору з УНР від 9 лютого 1918 р. (згодом, як умову нейтралітету німецьких військ під час державного перевороту 28 квітня 1918 р., його чинність визнав П. Скоропадський) також терміново вивозила з України продовольство.

У 1919 р. угода між Англією й Францією про поділ сфер впливу в Криму і в цілому на півдні України, на думку А. Марголіна, була розвинута у додатку до угоди між ними, укладеному на Паризький нараді 4 квітня 1919 р. Зміст цих домовленостей повідомили 9 червня 1919 р. командуванню Добровольчої армії. За спогадами А. Денікіна, французьке керівництво зобов’язувалося, в обмін на за контроль за цими територіями, не перешкоджати набирати добровольців до Білої армії [10]. П. Врангель вважає, що причиною окупації південних регіонів України Антантою було, зокрема, бажання Франції відшкодувати збитки, завдані її капіталу на території України в роки Першої Світової війни. За його інформацією, у ході переговорів з командуванням Добровольчої армії, французам: а) надали право збирати митні і портові збори в усіх портах Чорного і Азовського морів; б) можливість розпоряджатися надлишками хліба в Україні і Кубанській області протягом наступних 35 років; в) право використовувати ¾ видобутку нафти; г ) передали ¼ частини вугілля, видобутого у Донецькому районі. Натомість, Франція конвертувала усі борги Росії, нову 6, 5 відсоткову позику, з частковим річним погашенням протягом 35 років [11].

Французькі історики початку ХХ ст. Н. Ванаг, В. Оль, Р. Порталя, метою інтервенції французів у південних регіонах колишньої Російської імперії, називали бажання створити у Європі бар’єр проти більшовизму і, водночас, зберегти свої капіталовкладення.

Французькі банкові об’єднання ( зокрема, паризький банківський концерн Banque de Paris et des Pays Bas), напередодні війни майже повністю монополізували російську металургію, зокрема володіли підприємствами на півдні України. Вони володіли 77, 2% капіталів, вкладених у російську металургію, а також контролювали металургійний трест і керували синдикатом „Продамета”. Французькі банки були повними розпорядниками й вугільної промисловості. Тут вони володіли 56, 25% капіталів підприємств цієї галузі. Лише у видобутку нафти французькі банки співпрацювали з британськими, які тут переважали. Н. Ванаг також виокремлює інтереси британського капіталу у видобутку міді й золота. Британці контролювали 57% усього видобутку міді, а також 51% видобутку золота і платини [13].

Щодо транспорту Н. Ванаг не наводить жодних даних, не подає відомостей й щодо легкої промисловості. Проте, вказує, що французам належали 61% капіталів, вкладених у гумову промисловість, великою була їх частка у виробництві тютюну і цукру [14].

Детальнішу статистику подає економіст П. Оль. Він стверджує, що загальний обсяг іноземних капіталів, вкладених у банківську справу, промисловість і торгівлю до кінця 1917 р. становив 2 242 974 тис. крб. Таким чином, висновки Н. Ванага і П. Оля співпадають. Вони вказують, що із загального обсягу іноземного капіталу на півдні Росії, левова частка – 32,6 % - припадала на Францію. У свою чергу, основний обсяг (64, 9 %) французького капіталу припадав на важку промисловість, а саме, на гірничодобувну – 43, 3 %, металургію – 21, 6% [15].

Французький історик Порталь Р. пише, що Франція, окупацією півдня України, намагалася відшкодувати економічні втрати, завдані війною, а також створити плацдарм для боротьби з більшовиками, які прагнули усуспільнити (насправді ж націоналізували) промислові підприємства регіону.

Французи, як відомо, вкладали кошти здебільшого у промисловість. Французький капітал значною мірою проникав в Російську імперію за допомогою державних позик. Частка французьких капіталів, порівняно з іншими країнами, була ще більшою. Якщо у роки війни Росія брала кредити на військові потреби, головним чином, у Великої Британії, то позики довоєнних часів більшою мірою надходили із Франції [16].

Сучасні французькі історики Н. Верт і Дюрозель вважають, що вирішальним моментом у визначенні району французької інтервенції було не тільки бажання зберегти „свої” підприємства, а також суто технічні причини: на в українські порти Чорного моря було найлегше здійснити десант, бо поруч, на ліквідованому салонікському фронті, знаходилися й вільні війська, і достатня кількість спорядження [17]. Саме це й обумовило плани французького військового командування, особливо після зайняття Константинополя, розпочати інтервенцію на Півдні Росії, а не в іншому місці. Хоча, це не означає, що колишня зацікавленість у Донецькому і Криворізькому районах не відігравала ролі.

Водночас, слід врахувати, що у 1918 - 1919 рр. питання про військові міжсоюзницькі зобов’язання було ще невизначеним, і версія про скасування міжсоюзницьких боргів була цілком ймовірною. Тому, претензії до кредиторів Росії щодо їх довоєнних фінансових зобов’язань були більш значними. І Францією у цьому відводилося перше місце [18].

Нинішні українські науковці Комаренко О. Ю., Антонюк О. В., Кучик О., Фісанов В. П., Городня Н. Д., Заруда Т. В., проаналізувавши економічне становище Франції, дійшли висновку, що на початку ХХ ст. в Російській імперії, зокрема, у південних регіонах України, знаходилося 25% усього майна Франції, яке перебувало за кордоном і близько 40% капіталів, розміщених у вигляді державної і міської ренти. Це, на їх думку, зумовило окупацію цих регіонів силами Антанти [19].

Наприкінці Першої Світової війни боргові зобов’язання Росії складали 40 - 45% всіх зобов’язань, що їх мали союзні країни щодо Франції, у той час коли аналогічні російські борги Великої Британії не перевищували 30 - 35% всіх боргів, що їх винні були Росії союзні країни [20]. Але, у той же час, немає підстав, аби стверджувати, що за часів французької інтервенції з України значно вивозили вугілля, хліб, сировину, напівфабрикати. У тогочасній одеській пресі (в Одеській публічній бібліотеці є повні комплекти майже всіх одеських газет і деяких газет інших міст за 1918 - 1919 рр.), які містили повідомлення про слабке використання союзниками одеського порту: „12 січня в Марсель відбув “Monservis”. Це – перший рейс, але ним слабко скористалися: було відправлено лише 1000 пудів волових шкір, але на пароплаві виїхало багато російської знаті” [21].

Була створена Міжсоюзницька комісія або Міжсоюзний комітет (Comite Interallie), до компетенцію якої входило постачати Донецько-Єкатеринославський район і північне узбережжя Чорного моря. Інакше цю комісію ще називали Comission de revitaillement, тобто комісія з постачання продовольства. Вона поділялася на: 1) власне міжсоюзну комісію для постачання південної Росії, що складалися з: а) секцій означеної комісії, б) центрального економічного комітету, в) виконавчого бюро, 2) низки підкомісій, підконтрольних комісії [22].

Більш детальніше висвітлюється імпорт в Одесу за час перебування там французьких військ. Пакгаузні книги одеської митниці повідомляють про вантажі, що надійшли в Одесу за період інтервенції (з 18.12.1918 по 5.04.1919 рр.). Всього, в Одесу з-за кордону надійшло 372 839 пудів різноманітних вантажів. Якщо до цієї суми додати 168 158 пудів, зарахованих через невизначеність записів до книги до числа вантажів, що надійшли на судах „невідомого плавання”, зараховуючи їх повністю до іноземних, то і тоді ми не отримаємо картини посиленого імпорту товарів в Одесу, хоча імпортні операції мали тенденцію до підвищення [23].

У 1913 р. в Одесі було вивантажено 33 859 пудів товарів з човнів закордонного плавання. В 1918 р. через одеську митницю було відвантажено 1126 т. пудів закордонних товарів, а у 1923 р. 8967 т. пудів [24]. Ці останні співставлення не дають права говорити про посилене викидання в зайняті райони в період французької інтервенції західноєвропейських товарів. Можна лише стверджувати, що була тенденція до збільшення імпорту в Росію і що значний імпорт товарів почався лише в березні, тобто на третій місяць перебування союзників в Одесі. Наприкінці січня 1919 р. голова „Проюга” О. О. Баханович в розмові з журналістом зазначав, що „зараз серед союзників ще не прийняті рішення щодо постачання Росії як сировиною, так і фабрикатами. З цього приводу ведуться переговори результати яких з’ясовуються вкрай повільно” [24].

Порівнявши думки французьких істориків початку ХХ ст., радянських вчених, мемуарну білогвардійську літературу, а також думки сучасних французьких і українських дослідників, ми дійшли наступних висновків. Держави Антанти керувалися як політичними, так і економічними мотивами. Основним політичним мотивом була боротьба з більшовизмом для нерозповсюдження його в Західній Європі. З економічної точки зору чорноморські порти Одеси і Криму являли собою зручний плацдарм для експорту російських і українських товарів у Європу. Окрім того, французьке і британське командування прагнуло зберегти капітали, вкладені в українську вугільно-рудну промисловість напередодні Першої Світової війни і Жовтневої революції, а також ринки збуту для своєї продукції, оскільки вже наприкінці війни роль „єдиної і неподільної Росії”, яку намагалися зберегти білогвардійське командування і країни Антанти, знецінилася внаслідок поразки Німеччини. З точки зору білогвардійської історіографії, метою французького командування було стягнення відшкодувань збитків, спричинених французькому капіталу і майну, розташованому на території колишньої Російської імперії.

Проаналізувавши вищенаведені точки зору трьох груп істориків, можемо констатувати, що окупація Півдня України мала на меті як політичні, так і економічні мотиви, в яких українські території слугували плацдармом для вирішення країнами Антанти своїх стратегічних завдань.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Штейн Б. Н. Некоторые вопросы истории Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны в СССР в освещении зарубежной историографии // Из истории Великой Октябрьской революции. – М., 1960. - С. 316-317.

2. Симоненко Р. Г. Интервенционистская политика американского империализма на Украине в период подготовки и проведения Великой Октябрьской революции (апрель 1917 – ноябрь 1918). – М., 1961. – С. 56.

3. Иоффе Г. З. Колчаковская авантюра и ее крах. – М. 1983. – С. 12.

4. Левидов М. К. К истории союзной интервенции в России. – Л., 1925. – С. 26.

5. Гуковский И. Я. Интервенция Антанты в Советской России. – М., 1925. – С. 56.

6. Зак М. Л. Разгром интервенции Антанты на юге России (ноябрь 1918 – декабрь 1919). – М. 1925. – С. 59.

7. Супруненко М. І. Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни. – К., 1959. – С. 100.

8. Марголін А. Україна і політика Антанти // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – К., 1998. – Вип. 27- 28. – С. 337.

9. Шраг Н. И. Экономические предпосылки интервенции // Черная книга. – М., 1925. – С. 63.

10. Деникин А. И. Очерки русской смуты: В 4-х томах. – М., 2003. – Т. 3. Белое движение (май – октябрь 1918). – С. 87.

11. Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г. : Воспоминания. Мемуары: В 2-х томах. – Т.2 - Минск. 2003. – С. 26.

12. Ванаг Н. Финансовый капитал в России. – Свердловск, 1925. – С. 115.

13. Там само. – С. 116.

14. Там само. – С. 117.

15. Оль П. В. Иностранные капиталы в России. – Петроград, 1925. – С. 51.

16. Порталь Р. Изучение истории СССР во Франции // История СССР. – 1959. - № 1. – С. 59.

17. Верт Н. Історія Радянської держави 1900 - 1925. – Рівне, 2001. – С. 67.

18. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. – К., 2001. – С. 78.

19. Комаренко О. Ю. Війська країн Антанти на Півдні України в 1918-1919 рр. // Питання нової та новітньої історії: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 1998. – Вип. 44. – С. 85.

20. Антонюк О. В. До питання про налагодження дипломатичних відносин між Українською державою і Антантою (серпень - листопад 1918 р.) // Львівська політехніка. – Л., 1999. – Вип. 5. – С. 4, 6, 7.

21. Там само.

22. Кучик О. Російський фактор в політиці Антанти і США в роки І Світової війни // Україна в європейських міжнародних відносинах. – К., 1998. – С. 7.

23. Фісанов В. П. Українське питання в політиці країн Антанти і США в роки І Світової війни // Україна в європейських міжнародних відносинах. – К., 1998. – С. 363.

21. Городня Н. Д. Політика країн Антанти і США щодо державності України в 1917 - 1919 рр. – К., 1996. – С. 10.

22. Заруда Т. В. Зовнішньополітична діяльність уряду Української держави. 1918 рік. – К., 1995. – С. 5.