ІСТОРІОГРАФІЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ОСВІТЯНСЬКОГО ЖИТТЯ С. КАЛЬНИКА (60-Х РР. XІХ СТ. – 20-ТІ РР. ХХ СТ.)

В статті проаналізовано літературу, присвячену вивченню соціальних питань становлення і розвитку освіти в селі Кальнику з 60-х Казьмирчук Г. Д., доктор істор. наук

рр. ХІХ ст.

The author analyses some literature which is devoted to studying of social problems of creation and development the education in Kalnyk village from 60-th of the XIX century to 20-th of the XX century. He gives different points of view and invites young scientists to investigate these important and unknown aspects of the domestic historiography.

Розвиток промисловості 60-х рр. ХІХ ст. У підросійській Україні змінював соціально-культурне суспільство Південно-Західного краю, на обширах якого розкинулася Київська губернія. До складу її входив Липовецький повіт, де на берегах невеличкої річечки Кальнички, на пагорбах і видолинках вибудовувалося мальовниче село Кальник. Цей розвиток прискорився після скасування у 1861 р. кріпосного права. В селі підприємці Фрідріх Мельхіорович Єнні, Густав Карлович Таубе, Олександр Гало, Іван Олександрович Буйсу і Феофіл Сорб’є разом з графинею Теклею Потоцькою збудували цукровий завод, а згодом Кальницькі землі графині поступово стануть власністю „Височайше затвердженого Товариства Кальницького буряковоцукрового заводу”.

Технічний прогрес Російської імперії зачепив і освітянську ниву. Для життєздатності промисловості, вдосконалення сільськогосподарського виробництва були потрібні освічені люди. Дедалі більше дітей вчорашніх кріпаків почали відвідувати церковноприходську школу, засвоюючи ази письма та лічби. В ці роки розширюється система освітянських закладів, зокрема в повітах Київської губернії. Практично у всіх селах краю створюються так звані „сільські училища” – церковноприходські школи. Пізніше виникають сільські однокласні народні міністерські училища.

Суспільство дедалі більше усвідомлює необхідність розвитку освіти серед усіх прошарків обивателів Російської імперії. Так, Марія Андріївна Дебогорій-Мокрієвич із Чернігова 30 червня 1881 р. писала до попечителя Київської учбової округи Сергія Платоновича Голубцова: „Я донька бідних батьків (крім мене 5 дітей), які вважали обов’язком своїм вивести нас на шлях методом освіти, жертвуючи для нас старших 3-х всім, чим могли, все життя їх було спрямоване на добробут своїх дітей, і як не було важко йти до мети шляхом, усіяним тернами, але вбачали в цьому свій успіх...” [1].

А ось ще одна думка людини тієї доби, яка переймалася проблемами розвитку освіти, її роллю і значенням у житті людини. Олександра Іванівна Родзяковська із містечка Балти, що на Одещині, вихованка Київського Інституту шляхетних дівчат та Петербурзьких педагогічних курсів, шукаючи роботу, зверталася у травні 1881р. до того ж попечителя Київської учбової округи, прохаючи допомоги знайти їй місце учителя середніх навчальних закладів. У розлогому листі на його ім’я вона писала: „Бажаю прикласти до справи свою освіту і дати посильну користь суспільству тими знаннями, які я здобула у вище зазначених двох закладах” [2].

Самі селяни тепер дедалі більше усвідомлювали необхідність дати освіту своїм дітям. У 1882 р. громада с. Шабельні Липовецького повіту у проханні до попечителя Київської учбової округи дозволити їхнім дітям відвідувати однокласне сільське народне училище с. Кальника [3] писала: „Але ми не бажаємо, щоб діти наші не залишилися без навчання, на свій рахунок утримуємо в своєму селі учителя і школу, в якій і тепер навчається 18 наших дітей” [4].

Розвиткові освіти сприяли й власники сіл – чим започаткували вивчення теми „поміщицький клас і освіта”. Збереглася низка документів, які свідчать про те, що власники сіл і містечок Липовецького повіту Київської губернії в силу невідомих нам причин втяглися у освітянські візії.

Освіта „Простого народу поступово йде вперед”, – писав невідомий автор у міністерському часопису у 1861 р. Селяни дедалі частіше посилали своїх дітей до школи, особливо після ліквідації кріпацтва. Вони перестали звертати увагу на презирливе глузування поміщика, якщо той дізнавався, що селянин бажав віддати свою дитину до школи. Селяни почали вважати навчання необхідним і не тільки для панів. Звільнений селянин відчув благотворний вплив освіти на розвиток суспільства, на вдосконалення сільськогосподарського виробництва. Цьому сприяла й політика уряду, який відкривав у багатьох містечках та селах церковноприходські школи. Велика заслуга в цьому належала священнослужителям та сільським громадам. Тільки у 1858-1860 рр. У Київській губернії було відкрито понад 65 шкіл, зокрема у Липовецькому повіті в селах Зарубинцях, Яструбинцях, Купчинцях, Кошланах, Медовій, Великій Ростовці і в містечку Сарни [7].

Поступово відкривалися у цей час такі самі школи і в інших населених пунктах Київщини. Наприклад, у містечках Старий Дашів, Новий Дашів, селах Жорнища, Криштопівка, Юрківці [8], Кальнику церковноприходські школи були відкриті ще 1860 р. Так, у „Кліровій книзі” про кальницьку церкву священик Василь Войнарський записав: „При цій церкві є селянське училище, в якому 16 хлопчиків і 6 дівчаток навчаються початковій грамоті” [9]. Наступного року такі школи відкрилися у селах Пархомівці, Жаданах, Копіївці [10]. Практично у 1860-х роках всі парафії Київської консисторії мали церковноприходські школи.

Завершенням технічного перевороту в Росії, розвитку технічного суспільства в окремих губерніях імперії і, зокрема в Київській, у 80-х роках, ХІХ ст. В кожному повіті відкривалися однокласні сільські народні училища Міністерства народної освіти. У Липовецькому повіті таких шкіл було відкрито 9: Андрушівське, Велико-Ростовське, Жаданівське, Жорнищське, Зозовське, Кальницьке, Монастирищанське, Ситківське і Цибулівське [11].

Вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У Київській губернії функціонувала досить розгалужена система освіти. Крім численних початкових та середніх навчальних закладів була й низка вищих, зокрема Імператорський університет Св. Володимира в Києві, де навчалися й кальничани.

Історіографія проблеми досить незначна. З дореволюційних праць слід назвати роздуми інспектора народних шкіл 4-го району Київщини (1891 чи 1892 р.), а згодом з 1895 р. директора 1-ої Київської чоловічої гімназії Миколи Володимировича Стороженка. Описуючи соціальне життя мешканців Липовецького повіту, де в містечках проживало багато євреїв, побутувало хабарництво чиновників – справник брав з кожного жида за рік „по десятці („по червоненькой”), а поліцейський наглядач брав по п’ятці („по синенькой”) [12], автор змальовував також життєвий рівень вчителів однокласних сільських міністерських училищ, ставлення до них представників різних прошарків суспільства.

В роздумах інспектора про розвиток міністерських шкіл на Липовеччині називається їх кількість, характеризується стан матеріального забезпечення, подаються оціночні висновки про багатьох вчителів, їх моральний та соціальний стан, який, на думку автора, впливав на рівень викладання, ставлення до освіти, серед них і жаданівського протопопа Петра Левицького [13].

„Освіта і суспільство” – одвічна тема історичної науки. Не одне покоління істориків і педагогів робили спробу дослідити її окремі проблеми. Узагальнюючі дослідження – це визначальні, магістральні напрямки наукових пошуків. У цьому їх цінність і слабкість, оскільки у них схематично висвітлюються окремі сторони розвитку освіти, як в Україні в цілому, так і в окремих її регіонах [14]. Є низка сучасних праць, присвячених окремим аспектам, але вони створені на недостатній документальній основі і повністю не розкривають соціальних сторін освітянського життя [15]. Проте відсутність конкретних матеріалів про освітянські візії, у тому числі з питання становлення й розвитку початкової освіти в певному сільському населеному пункті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., ще не були предметом спеціального вивчення.

Не менш важливою проблемою сучасної української історіографії є тема „школа і церква”. Це питання розглядається неоднозначно. Одні вчені з пієтетом хвалять церкву, її священнослужителів в організації й забезпеченні початкової школи матеріальними потребами, викладанні навчальних предметів. Інші представники історичної науки, суспільної думки й культури навпаки акцентують увагу на негативних сторонах педагогічної діяльності священиків та причту. Та започаткований цей напрямок ще до революційного 1917 року. Яскравим представником такого напрямку є видатний педагог та організатор педагогічної освіти в Україні вже згадуваний Микола Володимирович Стороженко. Зокрема саме він поставив і частково проаналізував питання спротиву священства освітянським візіям, небажання й невміння донести до учнів знання. Так, пишучи про жаданівського протоієрея Петра Левицького, який присвятив школі кілька десятків років, автор наголошує на його зверхньому ставленні до учнів, бо вважав, що селянам освіта для порпання в землі не потрібна [16].

Наявні джерела дозволяють об’єктивно й неупереджено розглянути це дискусійне питання вітчизняної історичної науки.

Дослідження надзвичайно важливої проблеми „Освіта й сільська громада” є актуальною і на часі. Аналізуючи її, ми маємо змогу показати ставлення селян до освіти своїх дітей, створення прийнятних умов для їх навчання, до будівництва шкільних приміщень, запрошення учителів, оплату їх праці та інші соціально-культурні питання побуту сільської спільноти цих років.

Новітні дослідження з окремих питань розвитку освіти пишуться на основі опублікованих і нововиявлених, систематизованих архівних джерел. Найбільше матеріалів розкидано по „Клірових книгах” церков та інших фондах Центрального державного історичного архіву України, що знаходиться у м. Києві. Є такі самі матеріали і в Державному архіві Вінницької області.

Найбагатші й найцінніші документальні матеріали зберігаються у фонді 127 „Київської консисторії”, де є „Клірові відомості” кальницького приходу. Це невеликі за обсягом архівні документи, складені не одним поколінням кальницьких священиків, фіксують стан розвитку церковноприходської з 1860, а з 1882 року по 1917 рік однокласного сільського народного училища Міністерства народної освіти: їх матеріальне забезпечення, щорічну кількість учнів, педагогічну діяльність вчителів тощо [17].

У розділах про причт у „Клірових книгах” щорічно записувалися короткі біографії священиків, дяків та паламарів. У них відзначалося їх вчителювання в церковноприходських школах, але насамперед як викладачів Закону Божого. Аналізуючи записи, можна встановити, які педагогічні або духовні заклади закінчували вихователі цих шкіл, спробувати проаналізувати, чому вчителі, вихованці семінарій, старалися висвятитися у сан священика чи церковнослужителя. Яскравим і повчальним прикладом такої професійної переорієнтації був уродженець села Кальника дев’ятнадцятирічний Володимир Павлович Крижановський. Він розпочав свою суспільну діяльність у Кальнику як „помічник учителя при церковно-приходській школі у 1878 році” [18].

Комплект документів з цієї проблеми знаходиться і у фонді № 707 попечителя Київської учбової округи. Крім розпоряджень вищестоящих навчальних інституцій, тут є формуляри викладачів, низка звернень та листів окремих осіб, які висвітлюють бажання вчителів отримати посади, їх фаховий рівень підготовки з конкретних предметів, чому вони бажають працювати в тому або іншому освітянському закладі, чи місці. Ці матеріали дозволяють чітко визначити і дослідити й соціальні аспекти життя педагогів, їх суспільну діяльність, контакти з колегами та керівниками навчальних закладів, посадові оклади, умови життя й праці [19]. Серед них є кілька справ, що висвітлюють історію виникнення й діяльності Кальницького сільського однокласного народного училища, його матеріальну базу, стосунки з сільською громадою та керівництвом Кальницького буряковоцукрового заводу [20].

У низці справ цього ж фонду є матеріали про забезпечення народних шкіл підручниками та необхідним приладдям. Зокрема, це звернення інспектора народних училищ 4 – району Київської губернії від 19 лютого 1898 року до керуючого Київської учбової округи про списання підручників із Жаданівського однокласного училища та список книжок, списаних із бібліотеки однокласного сільського училища в селі Зозові [21].

Деякі матеріали з цієї проблеми знаходяться у фондах Державного архіву м. Київа. Серед них архівні справи студентів-кальничан С.М.Оппокова та Л.В. Лещенецького, які подали документи з бажанням навчатися в університеті Святого Володимира. В них зібрані традиційні документи – прохання до ректора про зарахування на історико-філологічний та фізико-математичний факультети, свідоцтва про народження та прописку до призовної дільниці. Незвичайним в цьому переліку видається тимчасове свідоцтво (замість атестата зрілості) видане 30 травня 1918 року Київською другою гімназією [22]. Особиста справа гімназиста Л.В. Лещенецького, нажаль, нині не видається, бо знаходиться на реставрації [23].

Процес навчання С.М.Оппокова та Л.В. Лещенецького в Київській духовній академії, а також Київському археологічному інституті висвітлюють документи, які знаходяться в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві [24].

Документи із справи „Листы переписи населения 1897 г. Липовецкого уезда Дашевской волости с. Кальника”, які відклалися після Першої загальної переписі населення Російської імперії дають змогу проаналізувати низку освітянських аспектів: загальну кількість дітей села, які навчалися в однокласному сільському міністерському училищі, і тих, хто закінчував церковноприходську школу. В цих переписних листах чітко зафіксовано скільки представниць жіночої статі навчилися читати й писати, в яких сім’ях найбільше приділяли пильну увагу навчанню тощо [25].

Керівництво Київського учбового округу, інформуючи громадськість щодо розвитку освіти, у тому числі й на селі, періодично друкувало збірники інформаційних матеріалів. Проте багато випусків не збереглося. Деякі з тих, що є в бібліотеках України, дозволяють уявити стан розвитку сільських народних училищ за той період, який описується у „повременному” виданні, а саме: в якому будинку знаходилося училище, склад учнів відповідно до статі, скільки з них закінчило навчання, матеріальне забезпечення училища, насамперед землею, що на ній росте і вирощується, прізвища викладачів, які навчальні предмети і який священик навчає Закону Божому, наявність хору при училищі [26].

В спеціальних щорічних звітах попечителя Київського учбового округу аналізується рівень освіти в народних училищах, розкриваються їхні проблеми, окреслюються напрямки вдосконалення їх навчальної діяльності [27]. Навчання дівчат кальничанок, зокрема Катерини, Антоніни і Ганни Оппокових відтворені у „Списке воспитанниц окончивших Первое Киевское женское училище духовного ведомства”, опубліковано в праці П. Копецького [28].

Навчально-методичні матеріали і правові документи, присвячені розвиткові шкільництва й діяльності педагогів, публікувалися на сторінках багатьох російських періодичних видань. Так, у 1861 р. почали виходити щорічно 24 номери журналу „Учитель”, який, на думку редколегії, покликаний допомагати наставникам, батькам і всім бажаючим займатися вихованням та навчанням дітей. Тема „Початкова школа і церква” постійно висвітлювалася на сторінках „Киевских епархиальных ведомостей”. Практично в кожному числі друкувалися роздуми вчителів, священиків та представників громадськості про форми й методи викладання в школі. Використовувалися різні форми викладу матеріалу – від теоретико-методичних викладів до конкретно практичних, від солідних статей до листів-роздумів [29].

На сторінках цього часопису за 1894 рік розглядалася історія шкільництва в Південно-Західному краї. У статті невідомого автора розповідається, що в Київській губернії, як і „по всій Малоросії, простий люд майже до останнього часу будинок причетників називав школою, а дячка жартуючи – бакалавром і паном директором” [30]. Існуючі з кінця ХVІІІ – до середини ХІХ ст. Народні школи не виконували свого безпосереднього призначення – навчати, давати початкову освіту дітям. Це були просто школи грамоти, оскільки діти „вивчали Буквар, часослов і Псалтир тільки для того, щоб мати навички читати інші церковні книги – брати участь у проведенні різних богослужебних обрядів” [31].

Розпорядження уряду 1836 і 1837 років про необхідність при кожній церкві звести школу для сільських дітей у ці роки виконувалося дуже неохоче, як поміщиками, церквою, так і самими сільськими громадами, оскільки ці постанови виявилися ще не на часі. Суспільство було не готове виконувати їх. Цей час настав тільки у другій половині ХІХ ст., коли суспільство активно трансформувалося від феодального до промислового, коли стали більш потрібні освічені люди.

Сучасна історична література про розвиток освіти та її соціальної направленості незначна. Звичайно, є низка газетних матеріалів у яких краєзнавці на аматорському рівні згадували про організацію та діяльність шкіл різного типу у селі Кальнику: церковноприходської школи та однокласного міністерського сільського з 1882 р. і жіночого однокласного училища з 1902 р., робили спробу визначити предмети, які викладалися в них. Але тільки ми (проф. Г.Д.Казьмирчук і магістр історії М.Г.Казьмирчук) вперше звернули увагу на рівень освіченості причту кальницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, оплату праці вчителів, їх умови життя, стосунки місцевої громади з чиновниками Київського учбового округу [32].

В наших розвідках ми також приділяли увагу дослідженню теми навчання кальничан у інших навчальних закладах, адже переважна більшість дітей священиків відвідували духовні середні навчальні заклади – семінарії та духовні училища. Знайдені після публікацій нові матеріали представлені у міні біографічних довідках, поданих у фундаментальному дослідженні, присвяченому роду С.М.Грушевського, ґрунтувалися на матеріалах про освіту священиків села Кальника братів Миколи і Михайла Оппокових та їхніх дітей Василини, Ганни, Єлизавети та ін. [33]. В нарисі М. Казьмирчук „Україна – батьківщина моя” є кілька штрихів до біографії Ярослава Івашкевича, аналізується навчання у гімназіях та Університеті Св. Володимира – майбутнього відомого польського письменника та громадського діяча, розкривається його ставлення до складання іспитів, до середовища яке впливало на формування його світоглядних засад [34]. Для усвідомлення питання навчання Ярослава Івашкевича на юридичному факультеті Університету Св. Володимира, вдосконалення ним музичної освіти, будуть корисними наші роздуми, висловленні на основі нововведених архівних документів [35]. Нині на черзі комплексне дослідження процесу навчання Сергія Оппокова та Віктора Лещенецького в університетів Св. Володимира та інших вищих навчальних закладах України часів революції та громадянської війни 1917 – 1920 рр.

Отже, у дореволюційній та сучасній літературі соціальним аспектам освітянського життя села Кальника приділяли незначну увагу. Наявні праці розглядаються як постановочні моменти у розвитку вітчизняної історіографії. Час вимагає нового прочитання цивілізаційного розвитку села, її складової – освіти, як важливого напрямку української історії і потребує нових праць. Новітні риси цього процесу важливо досліджувати на моно історичній основі, звернувши увагу на соціальні моменти, які впливали на розвиток інших складових цивілізації – економіку, політику та культуру. Кожне село, його суспільство має цивілізаційну самобутність, яка розвивалася упродовж більше як кількох століть, будучи невід’ємною частиною загальноукраїнської цивілізації. Відмовившись від сторічних кліше, коли історія досліджувалася на засадах класової боротьби, переважання економічних або політичних чинників, як рушіїв суспільного поступу, звернемо увагу на соціальні проблеми, надавши їм такої ж ваги, як й іншим.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАУ). – Ф. 707. – Оп. 47. – Спр. 18. – Арк. 185 – 185 зв.

2. Там само. – Ф. 707. – Оп. 47. – Спр. 18. – Арк. 122.

3. В документах цих років зустрічається різне читання статусу Кальника. Часто в одному й тому матеріалі зустрічається дефініція: „містечко” чи „село”. Ми завше вживаємо ці два слова одночасно, йдучи за документами.

4. ЦДІАУ. – Ф. 707. – Оп. 225. – Спр. 125. – Арк. 25 зв.

5. Там само. – Ф. 486. – Оп. 9. – Спр. 28. – Арк. 48.

6. Там само. – Ф. 127. – Оп. 1011. – Спр. 1904. – Арк.45 зв.

7. Известия о распространении грамотности в Киевской губернии // Журнал Министерства просвещения. – СПб., 1861 (июнь, август, сентябрь). – № 7 – 9. – С. 118, 119.

8. ЦДІАУ. – Ф. 127. – Оп. 1011. – Спр. 1901. – Арк. 25 зв., 21 зв., 33 зв., 63 зв., 103 зв.

9. Там само. – Ф. 127. – Оп. 1011. – Спр. 1802. – Арк. 156.

10. Там само. – Ф. 127. – Оп. 1011. – Спр. 1901. – Арк. 79 зв., 37 зв., 55 зв.

11. Памятная книжка Киевского учебного округа. – Часть І. Киевская губерния / С приложением карты учебных заведений Киевской губернии. – СПб.,1889. – С. 164 – 169.

12. Стороженко М.В. Моя служба на посаді інспектора народних шкіл на Київщині // Стороженко М. З мого життя / Упоряд. Тексту та ілюстрацій, автор вступної статті В. Ульяновський. – К., 2005. – С. 283.

13. Стороженко М.В. Вказана праця. – С. 285 – 293.

14. Елисеев В. Программы и правила городских училищ. – Изд. 5-е. – СПб.; М., Одесса, 1911. – 95 с.; Народное образование в России с 60-х годов ХІХ века / Сост. Н.В.Чехов. – М., 1912. – 224 с.

15. Боєва Т.І. Професійна освіта в Донбасі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2005. – № 14. – С. 136 – 138; Мінц М.О. Міські початкові школи м. Миколаєва (1880 – 1917 рр.) // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 48. – Вип. 35. Історичні науки. – Миколаїв, 2006. – С. 85 – 90 та ін.

16. Стороженко М. З мого життя. – С. 288.

17. ЦДІАУ. – Ф. 127. – Оп. 1011. – Спр. 1804. – Арк. 154; Спр. 1805. – Арк.155 зв.; Спр. 1806. – Арк. 155 зв.; Спр. 1836. – Арк. 363 зв. Та ін.

18. Там само. – Ф. 127. – Оп. 1011. – Спр. 1905. – Арк. 32 зв.

19. ЦДІАУ. – Ф. 707. – Оп. – 47. – Спр. 18. – 300 арк.

20. Там само. – Ф. 707. – Оп. – 225. – Спр. 125. – 29 арк.

21. Там само. – Ф. 707. – Оп. – 225. – Спр. 125. – 29 арк.

22. ДАК. – Ф. 16. – Оп. – 464. – Спр. 6086. – 10 арк.; Спр. – 7448. – 3 арк.

23. Там само. – Ф. 81. – Оп. – 51. – Спр. 477.

24. ЦДІАУ. – Ф. 712. – Оп. – 5. – Спр. 353. – Арк. 1зв., 2, 3, 8.

25. Державний архів Київської області (далі – ДАКО). – Ф.384. – Оп. 8. – Спр. 79, 80.

26. Памятная книжка Киевского учебного округа. – Ч. І. Киевская губерния. – К., 1890. – С.117; Там само. – К.,1891. – С.114; Там само. – К., 1892. – С.118; Там само. – К., 1894. – С.126; Там само. – К., 1896. – С.147; Там само. – на 1896 – 97 учебный год. – К.,1896. – С.152; Там само. – на1899год. – К., 1898. – С. 169.

27. Народные училища Киевского учебного округа с 1882 – 1885 год включительно. – Б. м. и. г. – 34 с.; Девятый отчет попечителя Киевского учебного округа о состоянии начальных училищ за 1910 год. – К., 1911. – С. 1 – 50.

28. Копецкий П. Историческая записка о состоянии I-го Киевского женского училища духовного ведомства, состоящего под Высочайшим покровительством Ея Императорского Величества Государыни Императрицы Марии Федоровны, в течении первого пятидесятилетия его существования. 1861 – 1911 г. – К., 1911. – С. 244, 245, 252, 253 та ін.

29. Письмо к сельскому учителю-священнику – о методе учения // Киевские епархиальные ведомости. – 1863. – № 3. – С.64 – 68; Письмо 2-е к сельскому учителю-священнику // Там само. – 1863. – № 4. – С. 95 – 99; Выгонять или не выгонять ученика из училища? // Там само. – С. 100 – 109 та ін.

30. Краткий очерк истории церковно-приходских школ Киевской епархии // Киевские епархиальные ведомости. – 1894. – № 22. – 16 ноября. – С. 694.

31. Там само. – С. 696.

32. Казьмирчук Г., Казьмирчук М. Освіта в селі Кальнику з 60-х років ХІХ ст. – 20-х років ХХ ст. – К., 2007. – 40 с.

33. Кучеренко М.О., Панькова С.М., Шевчук Г.В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). – К., 2006. – С. 558, 560, 571 та ін.

34. Казьмирчук М. Село Кальник: поступ до промислового суспільства (кінець ХVІІІ – на початку ХХ ст.): Зошит ІІ. Документи з історії села. – К., 2006. – С. 28 – 32.

35. Казьмирчук Г., Казьмирчук М. Роде наш красний: Село Кальник. – Кн. І. Документи й дослідження з історії села (кінець ХУІІІ – на початку ХХ ст. ). – К., 2006. – С. 12, 13.

УДК 94 (930)