Монархії

Специфічний політичний режим європейських коро­лівств - це поміркована ієрократія, поширена в доімперсько- му світі, тоді як на трьох інших ареалах - імперіалізованих або у вічному процесі імперіалізації, - усі ієрократії мають тенденцію до Абсолюту.

Легітимність ієрократії характеризується трьома форма­ми, які не властиві їй, але які вона визначає по-своєму. Ідео­логічна легітимність ґрунтується на уявленнях, які подаю­ться людям для обґрунтування не ролі, а її виконавця. Особа та династія, що претендують на владу, повинні переконати підданих не в тому, що королівству потрібен король, який би ним опікувався - можна постулювати, що це питання було вже давно вирішене, і всі або ті, з ким слід рахуватися, упев­нені, що політії потрібен король, як сім’ї - батько, а стаду - пастух, - а в тому, що ця особа і ця династія мають легітим­не право на здійснення цієї функції. Християнська історія завжди звертається до Біблії, і цей бік прив’язує її до азійсь­кої традиції суверена та династії, обраних якимось божест­вом або Богом. Ця традиція не йде аж до обожнення царя, за винятком Єгипту. Римський приклад реалістичніший. Не­зчисленні воєнні перевороти, які позначили собою історію імперії, підсилювали думку, що божим обранцем є той, хто переміг у битві за владу. Обидві концепції можна, на перший погляд, легко узгодити між собою. Досить постулювати, що шлях божого обрання проходить через змагання кількох кандидатів. У первісному світі такий підхід практикували часто. Проте цей аргумент не діє або діє погано проти боже­ственної трансцендентності, про яку твердить Біблія, і ще гірше - проти євангельської проповіді любові.

Ці три схеми, так-сяк сполучені, аргументовані в більш-менш переконливий спосіб і акцентовані в той чи в той бік, привели до середньовічної концепції двох влад - влади папи та влади імператора, співпраця яких сприяє спільному благу та спасінню. Що має статися за відсутності імператора, бо відсутня й сама імперія? Одним із наслідків, цілком чу­жим ідеології, є те, що з огляду на неімперіалізацію, князі й королі вже не змагаються між собою за виняткове становище. Відсутність змагання дає кожному шанси довше втриматися на своєму місці. Ці шанси перетворюються на га­рантії, коли за середніх віків стихійно помінялася концепція легітимності на користь князів при владі. Зазначена зміна відбулася стихійно, адже ієрократичному режимові потрібне ідеологічне узаконення, а наявна ідеологія настільки добре підходить для цієї мети, що немає сенсу шукати іншу. Вона тим краще влаштовує можновладців, що в ній поєднуються три різні традиції і завжди залишається можливість підкреслювати важливість однієї з них порівняно з іншими.

Отже, політії стають дедалі стабільнішими в своїх межах, а відповідно князі міцно тримаються на своїх місцях. Усере­дині кожної політії зміцнення королівств призводить до ліквідації всіх конкурентів на користь лише одного. Пере­можцеві, коли він позбувся внутрішніх конкурентів, немає підстав боятися конкуренції ззовні. Олігополярна гра закли­кає до оборонної стратегії та сприяє стабільності. Небезпека того, що зникне політія, а разом з нею і правляча династія, дуже мала, якщо вона взагалі існує. Залишається визначити, хто фактично посідає місце.

Легітимність монарха має також афективну підвалину. Еліта й народ прив’язуються до наявної династії та платять їй твердою вірністю, не тільки заснованою на ідеологічних аргументах, а й такою, що мобілізує пристрасті, емоції, по­чуття. Як пояснити ці емоційні узи з огляду на те, що вони є емпіричною даністю? Слушне пояснення виходить безпосе­редньо з олігополярності та прив’язує афективність до війни. Рух до олігополярності та її утвердження через зміни балан­су між олігополюсами призводили - на цілковиту відміну від імперського миру - до частих воєн, перетворивши війну на постійну турботу й основну діяльність. Аристократична еліта дістає свою легітимність і своє виправдання у військовій про­фесії, якщо вона слугує колективному благу. З відновленням і зміцненням королівств спільне благо стає благом політії, до якої належить еліта. Найперший розрахунок цієї військової еліти веде її до думки про об’єднання з легітимним князем цієї політії з тієї очевидної причини, що й він теж опікується спільним благом. З цієї точки зору, на короля дивляться як на командувача військом.

Щодо народу та різночинної еліти, для яких війна не є їхнім призначенням і які ризикують зазвичай постраждати від її негативних проявів, то вони, як і всі люди, прагнуть миру. Вони можуть розраховувати чи сподіватися жити мак­симально убезпеченими від війни та її наслідків тільки тоді, коли король зберігатиме цілісність політії й уберігатиме її від нападів. Війна та її постійна загроза постають як потуж­ний стимул убачати в суверені захисника й оплот, згуртову­ватися навколо нього, щоб максимізувати безпеку.

Легітимність короля має також і політичний аспект у тому сенсі, що вона вкорінюється в мету політики, прагнучи означеного цією метою спільного блага. Війна постійно стоїть на порядку денному і мобілізує головні зусилля апарату вла­ди. Але домінантною стратегією є оборона, і це віддаляє війну від боротьби на життя чи на смерть, наближаючи її до ролі знаряддя втримання здобутого. В олігополярному кон­тексті війна стає засобом миру - у сенсі, відмінному від того, який вона здобуває в контексті імперії. У контексті імперії війна веде до результату, коли мир забезпечується внаслідок зникнення воювальників. В олігополярному кон­тексті війна повинна підтримувати маневри, які ведуть до тимчасового балансу, коли воювальники вважають, що в них є гарні підстави більше не воювати... тимчасово. Піддані ма­ють сприймати королівську владу як владу, яка стоїть на службі зовнішньої безпеки й миру.

Існує ще один, більш тонкий, але не менш вагомий аргу­мент. Війна - це силовий конфлікт між політіями. Коли війна відбувається постійно між стабільними і чітко окресленими політіями, народжується виразна тенденція до зосередження насильства на цьому політичному рівні. Насильство, яке мо­же вибухнути всередині політії між її складовими частина­ми, здатне підірвати військову ефективність цілого, живлячи міжусобні конфлікти. Звідси починається невтримний підйом до позиції, з якої оголошується нелегітимним всяке насиль­ство, здійснюване нелегітимною політичною владою. Внутрішній політичний простір розглядається як простір для замирення, який виводиться з-під насильства. Війна та її виключне ведення князем відповідають дедалі адекватніше вираженню політики та її мети, як от контроль насильства, його усунення зі стосунків між членами однієї політії, його застосування до злочинців і його перенесення на стосунки між політіями.

Одна з найвизначніших особливостей політичного укладу в традиційній Європі - це важливість права та реальність механізмів і процедур, які дозволяють забезпечити його до­тримання, у тому числі й проти князів. Генеалогію цього яви­ща можна простежити двома шляхами: один із них сягає пи­саного римського права - продукту полісу з аристократич­но-олігархічним режимом, санкціонованого імператором, у цьому випадку Юстиніаном, - а другий веде до звичаєвого германського права - виробленого в племенах і в аристокра­тичних громадах. Прямуючи цими шляхами, можна відтво­рити історію права в Європі й зрозуміти справжнє питання: чому римське та звичаєве право були збережені й розвинені сучасними монархіями так, що вони навіть отримали заслу­жену назву «правових держав»? Відповідь нам дають фео­далізм і олігополярність.

Феодалізм і право тісно пов’язані між собою. Васальні зв’язки явно і за своєю суттю договірні та чітко визначають взаємні права й обов’язки васала і сеньйора. Своєю чергою та всупереч очевидності кріпацтво теж базується на договорі. Це - соціальний стан або становище, визначене юридично, де також визначаються права й обов’язки. Кріпак - це не раб, для якого, принаймні в римській, а надто в грецькій практиці, було притаманно перебувати «поза законом». Ста­тус визначає поліс і ще те, що стан людини майже ото­тожнюється з громадянством і належністю до полісу. Якогось метека[******], вільну людину, яка мешкає в полісі, не будучи його громадянином, сприймають не як людину в загальнішому плані через те, що він не вписується в індивідуальні особли­вості полісу, а як жертву обмеження істоти, оскільки він не має доступу до політичної діяльності, яка означує людину.

Вихід із феодалізму і сам цей процес зовсім не ліквідують стійкість впливу права, а навпаки, продовжують і розвива­ють її. Вихід із кріпосницького ладу відбувається під тиском нових економічних можливостей, скористатися з яких за­цікавлені всі дієвці. Проте він відбувається не безладно, а з дотриманням норм права. Такий уклад народжує комунальні свободи сіл і міст, причому ці свободи викладаються і затвер­джуються в ретельних правових документах. Завдяки ним села стали своєрідними маленькими республіками, де селяни могли впродовж віків опановувати керування спільними справами. Завдяки цим свободам міста (паралельно з розпа­дом центральної королівської влади) змогли стати полісами й відтворити для себе найплідніший і найславетніший досвід античності. З іншого боку, власність на землю, яку ніколи не скасовували й не віддавали в сеньйорію, постає в своїй кон­цептуальній чистоті як «те, що притаманне приватному дієвцеві» і виражається в угодах, засвідчених нотаріусом - чиї книги є унікальною документацією для істориків, уніка­льною тому, що в усіх інших місцях власності важко вийти на свою концептуальну чистоту і їй не потрібні нотаріуси, - про купівлю, продаж або передавання в оренду. Думка, що король міг би бути власником королівства, така звична і ба­нальна для інших культурних ареалів, цілком чужа для європейських монархій. Надзвичайним і повчальним свідчен­ням цього є те, що король також власник, але в приватному порядку, як представник певного роду.

Вихід зі стану феодальної сеньйорії відбувається під тис­ком війни. Урешті-решт, вона визначає останніх перемож­ців - князів при владі в означених політіях - і створює їм легітимне становище. Вона також спонукає сеньйорів приєднатися до переможців, щоб скористатися вигодами пе­ремоги. Отже, монархічна «реконкіста», за деякими винятка­ми, - це не завоювання, яке остаточно ліквідує переможених і залишає життя тільки переможцям. Ідеться радше про суто політичне просіювання, за допомогою якого розподіляють права й обов’язки для кожного. У результаті такого сорту­вання за королем закріплюються права війни і миру, право­суддя, законодавства, оподаткування, тобто права, які вира­жають сутність громадської сфери. Панівне місце посідає концепція, за якою спільне благо й громадська сфера підпа­дають під опіку короля. Вже з самої причини згаданого «про­сіювання» ця концепція виходить за межі ідеологічного ста­тусу та спрямовується на повсякденні реалії. Проте, оскільки громадська сфера означена, визнана і довірена ко­му слід, то все, що не громадське, виходить із-під влади цієї особи й належить до приватної сфери. Те, що належить кож­ному - окремій особі чи групі, - належить йому юридично та залишається його власністю. Приватна сфера в монархічній Європі - це не те, чим громадська сфера нехтує або технічно нездатна контролювати й порядкувати, це - законна царина соціальної діяльності, неодмінне доповнення якої - гро­мадська сфера. Найуражаючим свідченням цього поділу на громадське й приватне є система оподаткування й те, що князі не можуть стягувати податки на власний розсуд, а по­винні отримати згоду платників. Такий механізм адекватно відбиває відмінність і взаємодоповнюваність громадського й приватного: спільне благо може фінансуватися тільки за ра­хунок стягнень із власності приватних осіб за їхньою згодою.

З іншого боку, відновлення монархій уникає імперіалізації та примушує переможців до олігополярної гри. Ця гра обме­жує здійснення влади між монархами, адже кожен може здійснювати її тільки за умови балансу всього цілого. Крім того, щоб підтримувати олігополярну гру, кожний монарх потребує активної підтримки вірних йому людей і народів. Для досягнення цього результату він має переконати їх, що здійснює владу на користь спільному благу. Загалом ми маємо усвідомити, що впродовж близько півтисячоліття справлявся невідпорний тиск на користь делегування влади знизу і блокування процесу делегування на певному рівні, на рівні королів, бо олігополярність зупинила просування до імперського возз’єднання. Якби таке возз’єднання було до­сягнуте, то воно спровокувало б неподоланне обернення де­легування влади вже не знизу вгору, а згори вниз. Така інверсія означає перехід від ієрократії помірності до абсолю­тизму.

Олігополярність має прямий зв’язок з правом. Оборонна стратегія та довготривалий баланс, який вона нав’язує, ство­рюють квазіполітійний простір. Він характеризується дво- чи багатосторонніми переговорами та їхніми накопиченими результатами. Результати набувають юридичної форми, яку вихід із феодалізму й усюдисущий вплив права роблять природною та спонтанною, так само як вони спонукають дієвців приймати їх і погоджуватися бути зв’язаними ними.

Але ієрократія - це не демократія. Її природна схильність - досягти абсолюту та звільнити політичну владу від усіх пут, що утримують її в помірності. В Європі помірність не була обрана монархіями, її нав’язали їм конкретні умови та історична спадщина. Ідеологічне висловлення стриманості щодо відмови від абсолютизму можна знайти в доктринах «державних інтересів», які розквітають із XVII ст. Думка, що вищі інтереси держави можуть виправдовувати порушення права й закону, як усередині країни, так і за її межами, має сенс тільки для влади, занепокоєної тим, щоб надати собі хо­роші приводи для того, аби позбутися контрвлади, яка їй за­важає. Щоб досягти успіху в цьому ідеологічному само­званстві, треба було трансформувати державу (за межами її статусу громадської сфери, що опікується спільним благом) в абстрактну одиницю, яка слугує певному загальному інте­ресові, відмінному від приватних і спільних інтересів, а зго­дом прийняти як само собою зрозуміле, що питання цієї оди­ниці та загального інтересу слід покласти на самопризначе- них компетентних осіб. Ця доктрина, прямо протилежна цілям політики і духу помірних монархій, які вийшли з фео­далізму, спокушала інтелектуалів і слугувала їм ідео­логічним випробувальним полігоном під час підготовки смер- тельніших рецептів.

Позитивний внесок олігополярності в контроль за ко­ролівською владою можна визначити трьома основними ас­пектами. В олігополярній грі кожна політія має брати актив­ну участь, а щоб ця участь була активною й ефективною, во­на потребує активної підтримки з боку народу й головно з боку еліти. Монарх, якому спаде на думку посваритися зі своїм дворянством, опиниться в слабшій позиції, порівняно зі своїми розумнішими конкурентами, а якщо він наважиться знищити його, то втратить життєву опору. З іншого боку, аристократія, яка пишається своєю самостійністю та впевне­но вважає, що королівський рід є лише першим, легко стає на диби і виражає непокору. Непокора може йти аж до аль­янсів із ворогами короля, як це деякі французькі аристокра­ти без вагань робили ще за часів фронди. Таку їхню по­ведінку, яка сприйматиметься як зрада тільки після міцного утвердження королівств і монархій, не можна було терпіти, адже політія через це ставала набагато слабшою перед зовнішнім оточенням. Раціональним виходом було здобути підтримку більшості та сурово карати тих, хто не усвідомив зміну правил гри. Але якщо король спирається на дворянст­во, він надає йому також змогу відібрати цю підтримку, а це рівнозначно згоді на певний ступінь контролю за його політичними ініціативами.

Другий аспект внеску олігополярності в контроль за вла­дою короля пов’язаний із потребами, що випливають із логіки війни. За умов олігополярності війна завжди стоїть на порядку денному. А оскільки вона підпорядкована логіці крайнощів, то кожний зацікавлений перевершити іншого. Оборонна стратегія рівноваги дещо змінює цей висновок і змушує кожного не перевершувати іншого, а бути таким са­мим, як найкращий з усіх. Зважаючи на те, що технічні інно­вації неминучі й ніхто не в змозі запобігти їхньому поширен­ню чи контролювати його, система гри нестримно штовхає кожного гравця до раціоналізації апарату та ведення війни. Військова справа зазнає в XIV-XV ст. глибоких змін з вико­ристанням вогнепальної зброї, розвиток якої не припиняти­меться аж до кінця XX ст., коли, не виключено, відбулася но­ва зміна і з’явилася «розумна» зброя. Вогонь дозволяє піхоті бити кавалерію, і роль піхоти обумовлює зміни стратегії й тактики.

Згадане перетворення сприяло політичній розважливості. Вона переносить акцент на якість армій як колективного дієвця, здатного виявляти волю, розумність і енергію. Пере­будову можна провести більш-менш вдало за трьома ор­ганізаційними схемами. Згідно з механічною схемою, кожна особа розглядається як спеціалізована деталь у машині, роз­робленій інженером. В органічній схемі індивіди згруповую­ться в функціональні органи саморегульованого організму. Схема третього порядку визначає їх як проміжні ланки - «реле» - в інтегрованих мережах, здатні опрацьовувати інформацію, необхідну для дії. Насправді людська ор­ганізація ніколи не може зупинитися на якійсь виключній схемі. Реалістичнішим виглядає тривимірний простір, де в кожній організації комбінуються три схеми з більшою або меншою вагою кожної з них. Організація досягає дедалі ви­щих можливостей обернення індивідуального на колективне, віддаючи перевагу третій схемі, оскільки реле й мережі взаємно збуджуються, щоб примусити індивіда слугувати групі, а групу - індивідові. Що більш мережевий характер має організація, то більше вона спирається на автономність індивідів-реле. Це судження веде нас до формулювання у вигляді теореми: ефективність організацій є функцією свобо­ди дієвців, які її складають, їхньої здатності обирати пра­вильні розв’язання після обмірковування. Динамічне й ак­тивне громадянське суспільство краще відповідає цій умові. Воєнні потреби показували європейським монархіям, що в їхніх інтересах - аби рівнятися на кращих, - набирати в офіцери аристократів, самостійних і завжди готових обстою­вати свою самостійність, а в унтер-офіцери - людей з наро­ду, звиклих вести власні справи. Армія, яка складається з вільних людей, ефективніша за армію рабів. Генерал, який командує вільними людьми, зацікавлений у тому, щоб вони залишалися вільними, і зробить собі погану послугу, якщо прагнутиме закріпачити їх.

Ще один менш тонкий і менш славний внесок олігополяр­ності в контроль за королівською владою може бути пов’яза­ний із системою оподаткування. Війна коштує дуже дорого, і вартість її не піддається контролю, оскільки вона задається системою гри. Для фінансування війни королі повинні зміцню­вати податкову систему. Це - потужний стимул для просу­вання лінією адміністративної монархії за ЛюдовікаХІУ. Але економіка має невисоку продуктивність, і податкові надход­ження швидко досягають своєї межі. Таке становище може сприяти контролю за королівською владою двома шляхами. Згода на сплату податку є обмеженням, успадкованим при виході з феодалізму. Завжди бідні королівські бюджети, для яких увесь час доводиться шукати нові види надходжень, примножують нагоди, аби зажадати від підданих згоди на по­даток, і перешкоджають тому, щоб цей звичай забували. З іншого боку, податковий тиск призводить до народних по­встань, які цілком можуть знайти підтримку в аристократів. Крім того, що монархічна влада підриває їхню самостійність, вони живуть за рахунок орендної плати чи ренти, яка надхо­дить з того самого джерела, що й королівські податки. Ко­ролівська податкова система та її неминучі перегини змушу­ють еліту й народ утворювати альянси проти королівського апарату. Контроль над цим апаратом підноситься на більш високий щабель пильності та ефективності.

Найвищими результатами всіх цих одвічних процесів є адміністративні монархії в тому вигляді, в якому вони народ­жуються після Тридцятилітньої війни в усій Європі, хіба що за винятком Сполучених Провінцій та Швейцарії. Еліта й на­род надають цей статус династіям, що міцно укріпилися в стабільних і визнаних політіях, в яких вони займалися дер­жавними справами та якнайменше втручалися в справи гро­мадянського суспільства.