Королівства

Якщо взяти неімперіалізацію та олігополярність як обме­ження, то яких наслідків потрібно очікувати для політій і їхніх історичних здобутків? Які факти можна констатувати? Важливу дію могли б справити три наслідки, які ми в змозі виокремити.

Логіка олігополярної гри визначається тим, що зсередини не може виринути жодна гегемонна політія, яка могла б узя­ти гору над коаліцією невеликим коштом. Ця логіка зобов’я­зує раціональних гравців удаватися до оборонної стратегії, де головна мета - не виграти, оскільки це неможливо, а не програти. З цього можна зробити два висновки. Щоб не про­грати, треба битися, бо ніхто цього за вас не робитиме.

Політія не може задовольнитися тільки тим, що вона існує, вона має бути постійно активним дієвцем на трансполітійній сцені. Цей висновок виглядає невинним, але він веде до вияв­лення трьох обмежень і їхнього менш очевидного та менш невинного впливу. Перше й дуже сильне обмеження полягає в потребі будь-якою ціною зробити з політії колективного дієвця. За своєю природою, дієвець здатний мобілізувати енергію на службу волі, просвітленої розумом. Щоб стати ефективним дієвцем, колективний дієвець має трансформу­вати велику кількість енергій, воль і розумів у одне ціле. Та­ке трансформування ґрунтується на організації та інсти­туціях. Його ніколи не можна здобути остаточно, це - не­скінченний процес. Наведене обмеження сильне, і воно може не справити свою дію тільки за надто особливих обставин, оскільки воно визначається змаганням між політіями, а в цьому змаганні йдеться про життя чи смерть політії. Гра, в якій ставкою є життя чи смерть, справляє потужний вплив на гравців, змушуючи їх робити все, щоб життя перемогло смерть. Такий вплив має прямі й конкретні наслідки для політичного режиму та соціальної єдності.

Друге обмеження тонкіше, хоча й не менш сильне. Обо­ронна стратегія радить не програвати, але не програвати що? Те, що ризикує втратити колективний трансполітійний дієвець, це - свобода в грецькому розумінні слова, неза­лежність, яка ототожнюється з самим статусом політії та з її виразнішою характеристикою - правом війни й миру.

Третє обмеження змушує дієвців дотримуватися трьох виключних стратегічних напрямків. За одним із них, кожна політія повинна зав’язувати з іншими гнучкі й перемінливі союзи, аби ніколи не опинитися в становищі того, хто про­грав. Союзи мусять здійснювати раціональний розрахунок співвідношення сил і ставити собі виключною задачею досяг­нення рівноваги цією спільнотою. Взаємні симпатії, культур­на близькість, схожість релігійних чи ідеологічних уподо­бань, навіть узи спорідненості треба виключати з такого роз­рахунку - не тому, що їх не можна дотримуватися, а через свою трансполітійну неістотність. Другий стратегічний на­прямок вимагає від кожної політії означування себе для са­мої себе, щоб максимально збільшити можливості захисту.

Вирішивши перетворити на свою пошукову лабораторію європейську історію періоду між кінцем Столітньої війни в другій половині XV ст. і Першою світовою війною, історик має вдосталь експериментального матеріалу, щоб перевірити слушність висновків. Так, наприклад, упродовж цього періоду європейська політична мапа постійно змінювалася й уточнювалася.

Єдиний приклад європейської політії, що зникала фізич­но, - Польща, яку наприкінці XVIII ст. тричі ділили між со­бою Пруссія, Росія та Австрія. Цей виняток пояснюється очевидною нездатністю Польщі після середньовіччя діяти як колективний дієвець, а нездатність ця своєю чергою пояснюється тим, що політичні інституції були сформовані в такий спосіб, що утруднювали мобілізацію індивідуальної енергії, волі та розуму, у цьому випадку - аристократичних родів, на службу колективній енергії, волі й розумові.

Один із імовірних експериментів мав би торкнутися місця французького королівства в Європі. Завойоване й зібране до­купи впродовж п’яти століть упертою й удачливою дина­стією, воно стало гегемонною політією, або політією з геге- моністськими можливостями. Цьому своєму становищу воно завдячує витісненню Англії з континенту та її замкненню на своєму острові, одвічному паралічу Німеччини в олігополяр- ному становищі, яке зашкоджувало створенню німецьких політії та королівства, і тому, що за своїм розміром, населен­ням і ресурсами зібрана в політію територія потенційно най­потужніша. Гегемонна позиція Франції домінує в усій мо­дерній і новітній історії європейських трансполітій в її чоти­рьох взаємозв’язаних фазах. На першій стадії, у XIV і в першій половині XVII ст., вона викликає захисну реакцію під проводом Габсбургів і створення коаліції, що напирає на ко­ролівство з усіх боків.

Європейська аномалія позначається також і на відносинах війни і миру. Вони перетворюються на дві протилежні ситу­ації: політії перебувають в одному з двох можливих станів одні до одних - без переходів або проміжних позицій. Такий різкий перехід від миру до війни і від війни до миру, немовби під дією перемикача, не є само собою зрозумілим. Він прита­манний олігополярній грі, заснованій на захисній теорії вста­новлення та відновлення балансу. Коли дієвців дуже багато, війна стає вічною. За наявності двох дієвців мир буде войов­ничим, адже кожна політія остерігається другої та чекає на першу-ліпшу нагоду, щоб позбутися її, і в той же час кожна намагається здобувати собі переваги всіма невоєнними засо­бами та підривати переваги іншої. У цих двох транс- політійних ситуаціях війна - домінантний полюс, а мир - або нестійке призупинення війни, або ж якийсь замінник, що користується менш прямими засобами. Імперія створює зво­ротну ситуацію, коли мир стає домінантним полюсом: війна відкидається на периферію, де стає епізодичною, якщо тільки не виникне в центрі у формі громадянської війни з усією її природною дикістю.

Історію воєн в Європі слід поділити на три великі фази, які одразу стають чітко видимими в межах запропонованого концептуального підходу. Перша - це феодалізм. Позначе­ний надзвичайною політичною фрагментацією, цей період стихійно створює гру з численними дієвцями. Війна в ньому вічна й повинна вважатися дикою. «Дикою» означає не те, що в ній необмежено проявляється людська дикість, а те, що війна може спалахнути будь-де і будь-коли, що вона може йти найменш передбачуваним чином, не підпорядковується жодному визначеному правилу та може набувати будь-яких форм. Через таку свою пластичність вона може бути схожою на дуель чи турнір, а може набрати різні форми. Цю другу крайність ілюструє Хрестовий похід проти альбігойців, а та­кож битви між претендентами на вищі позиції ілюструють першу. Така, наприклад, вирішальна битва, як битва при Бувіні[§§§§§], якою завершилася фаза виникнення французького королівства та розпочалася фаза його експансії, призвела лише до мізерних людських утрат. Справа не в тому, що тоді були м’які й співчутливі звичаї, а в тому, що битва розгляда­лася як суд Божий, і остаточним її розв’язанням мала бути смерть, взяття у полон чи втеча вожака одного з двох та­борів.

Друга фаза веде нас від дикої феодальної війни до модер­ної внутрішньої війни. Європейський баланс ґрунтується на точному означенні політій і на сприятливому співвідношенні сил між ними. Цій фазі притаманні війни, головним предме­том і результатом яких є створення та встановлення меж політій і означення їхньої ваги на трансполітійній арені. їхній предмет і результат - політичне життя або політична смерть колективних дієвців, здатних мобілізувати силу. Цієї обста­вини достатньо, щоб пояснити сплески войовничого насилля та людської дикості, що затьмарювали Європу в XV-XVII ст. Це - точна аналогія того, що пережив Китай у так званий період «войовничих царств» між 481-м і 221 р. до н.е. І там, і тут війна відповідає логіці, окресленій Клаузевіцем, і сягає крайнощів смертельної борні. Ніколи перше європейці не опинялися в глибшій прірві насилля та жорстокості, ніж під час війни Білої та Червоної Троянд у Англії, придушення руху гуситів у Богемії, Селянської війни в Німеччині, Релігійних воєн у Франції або Тридцятилітньої війни в Німеччині. Такі вибухи руйнівніші тому, що процеси, які відбувалися з європейським матеріалом, стосувалися побу­дови політій і означення політичних режимів, що змішує межі війни й громадянської війни та вимагає звернення до ідеології, щоб обґрунтувати справу, яку кожний обрав для себе й захищає. У цю епоху ідеологію нав’язує релігія. Війни XVI - першої половини XVII ст. - це війни між політіями, громадянські війни між окремими угрупуваннями та ідео­логічні війни.

Друга фаза закінчується в 1648 р., коли у Вестфалії вири­нає європейський баланс, який згодом буде затверджений в Утрехті 1713 р. На наступній фазі війна не зникає, а підпадає під контроль з огляду на обмежені цілі. Формула Клаузевіца про війну як продовження політики іншими засобами, кон­цептуально слушна, має загальне значення та знаходить собі підтвердження в ситуації, яка складалася в Європі в XVIIi-XIX ст. Контроль за війною дає змогу зробити її по­мірнішою. Пом’якшення війни здійснюється не в формі пев­ного насильницького засобу. Дії з пом’якшення мають, якщо можна так висловитися, концептуальний характер: їх зовсім не видно на полі битви. Технічне вдосконалення вогнепальної зброї, більш глибока мобілізація чимраз більшої кількості ре­сурсів, організаційні зміни регулярних військ призводять до того, що зростають і їхня кількість, і кількість утрат. З іншо­го боку, межі війни окреслюються краще, а її наслідки кра­ще контролюються, адже нею займається державна бюро­кратія, яка привласнює і монополію на війну. Дедалі менше потерпає цивільне населення, бо військо не повинне більше жити з того, що збере собі в краї: цим займається інтендан­тська служба. Війна стає професією для фахівців, вона віддаляється від звичайного досвіду цивільних, причому цей процес відчувається тим більше, що, оскільки війна і мир чітко і ясно розділені, війна сприймається тими, хто не воює, як епізодичне й віддалене переривання миру. Стабільне олігополярне становище, досягнуте в Європі впродовж двох століть, дозволило їй контролювати війну заради політичних цілей, але не допомогло уникнути катастроф. І справді, за логікою досягнення крайнощів, над війною завжди висить загроза, що вона погано закінчиться та перетвориться на смертельну боротьбу. Зрив може статися внаслідок вторг­нення такого руйнівного чинника, як, скажімо, французька революційна ідеологія 1792-1815 рр., або через утрату конт­ролю над своїми засобами з боку політичного і воєнного керівництва, як це сталося в 1914 р. після поразки німецького наступу на заході й аж до 1918 р.

Війна завжди йшла в Європі, навіть у період рівноваги. Брак імперського миру ніколи не дозволяв нехтувати й при­меншувати війну та солдата, як це було в Китаї. Війна пере­буває в центрі європейської схеми, і на це вказують численні чинники. У пізнавальному плані, мислителі констатували, що у політичного чинника, за визначенням, є два виміри: один спрямований у середину політій, а другий - між політіями, і цим живилися їхні роздуми. Від Мак’явеллі до Клаузевіца політична філософія отримувала стимули, які піднесли її набагато вище рівня, досягнутого Сунь Цзи в Ки­таї або Артхашатрою в Індії. Іще одним вираженням поданої вище тези є доконечність для кожної політії бути активною, щоб не програти. Змагання, яке базується на доконечності не дати обігнати себе, надає розвиткові військової техніки й технології чільну роль, яка відбивається і на чиннику тех­ніки взагалі. Оскільки технічний чинник за своєю природою стосується ефективності, а ефективність може слугувати будь-якій меті, то будь-яка ефективна техніка може знайти застосування як у мирній, так і у воєнній сферах: адже мо­лотком можна забити цвях, а можна й розтрощити череп.

Чільна роль війни заохочувала до зосередження соціаль­ної енергії та авторитету на військовій діяльності. Європа по­вторила досвід Греції, де війна з тих самих причин стала панівним, шанованим й авторитетним способом життя, який доходив іноді аж до зациклення на ньому, як, приміром, у Спарті. В обох випадках війна може сприйматися як спосіб життя, а цей спосіб підноситися до статусу «правильного життя» - життя, яке гідне того, щоб ним жити, і яке надає сенс існуванню. Ця етична версія війни збігається, своєю чергою, з племінною війною знову ж таки з тих самих при­чин: трансполітійна гра не дозволяє перетворювати війну на інструмент імперських планів, і це залишає за нею мож­ливість стати ціллю за неможливості віднесення її до стату­су засобу. Ці племінні, грецькі та європейські, а також і японські процеси переходу війни до ігрового й етичного сприйняття краще відбиваються на тлі порівняння з Китаєм, Індією, Передньою Азією і навіть із Римом, де, незважаючи на тисячолітній воєнний досвід, спортивний вимір війни підкреслений менше, ніж імперська місія Риму й внесок окремих особистостей у цю місію. Цією різницею пояснюєть­ся те, що по заснуванню імперії римляни поринули в насоло­ди від миру та полишили суворе військове життя найман- цям-варварам.

Порівняльний аналіз європейського культурного ареалу можна було б розпочати виходячи з центрального місця війни та наслідків, які з цього випливають, щоб поставити принципове запитання. Завдяки цілковитій випадковості релігією цього ареалу стало християнство. І ця релігія є релігією миру, милосердя та любові. Як і буддизм, християн­ство краще пристосовується до імперського миру й ще кра­ще до людства, яке б перейшло за межі розсіяння в числен­них політіях. Тож, як європейцям поталанило примирити свою віру з потягом до війни? Вони, вочевидь, винайшли інші вирішення та інші компроміси, ніж японські самураї, які за­лучали на допомогу конфуціанство, щоб обґрунтувати той чи той стан, означити його обов’язки та дотримуватися відповідних чеснот. Достатньо було припудрити цю кон­цепцію даосистськими міркуваннями в їхній версії чань і дзен, щоб досягти бусидо та задовільного з усіх поглядів вирішення. Складніше буде узгодити образ воїна з постаттю Христа.

На протилежному полюсі війни гра передбачає мир. Це - справжній мир, аж до наступної війни, а не перемир’я, коли готуються до війни й прагнуть зірвати підготовку ворога всіма невоєнними способами. З цього можна вивести певний наслідок щодо військової сфери. Військову компетентність, яка стає дедалі менш технічною та яку можна передавати за допомогою відповідного навчання мірою того, як людина про­сувається ієрархічними сходинками аж до головнокоманду­вача, можна оцінити тільки під час війни. Підвищення на по­садах в мирний час мають, отже, ґрунтуватися на інших критеріях, тобто вже не на здатності вигравати чи не програ­вати битви й війни, а на соціальних зв’язках, успішному складанні іспитів, старшинстві, інтригах тощо. Доки триває мир, люди, яким належить вести наступну війну, наражаю­ться на чимраз більший ризик утрати своєї військової ком­петентності, а через це смертельний ризик нависає над політією. Мир сприяє розвиткові міжнародного права, яке створюється шляхом неперервних переговорів між політіями, приреченими на те, щоб вічно тертися одна об од­ну та вступати в конфлікти, які виникають від цього тертя. Оскільки війна - це дорогий засіб, який усе одно має привес­ти до столу переговорів, найпростіше починати саме з них, а оголошувати війну, тільки якщо переговори проваляться або для того, щоб прискорити їхнє завершення. Фактично, мир є первинним, попри всіляку видимість. Мир - це замирення законом і правом. Найнадійнішим способом мир можна дося­гати в політії. У стосунках між суверенними політіями миру досягти складніше, оскільки він передбачає, що ніхто не за­цікавлений у шахрайстві, і не допускає принципових змін співвідношення сил. Та попри все це, у стабільній олігопо- лярній системі політії не перебувають одна щодо одної в природному стані та в стані дикої війни. «Згода політій» стає квазіполітією, яка спонтанно виробляє законодавство і право. У таких межах уможливлюються трансполітійні інституції, тобто колективні органи, які не належать до жодної окремої політії та виходять за межі їх усіх. Визначний приклад такої ситуації - католицька церква. Ще зрозумілішим і неми­нучішим є спонтанне виникнення мереж, які зв’язують проміжні точки та забезпечують обіг інформації, незважаю­чи на політичні розбіжності. Культурний ареал може стати інтегрованою мережею та отримувати від політичної фраг­ментації неоціненні переваги для індивідуальної та колек­тивної творчості.

Важче буде оцінити психічний наслідок. Перемикання в тому чи тому напрямку від війни до миру зобов’язує до особ­ливої психічної економії дружби й неприязні. Треба ставати здатним убити у воєнний час ворога, з яким, можливо, дове­деться підтримувати дружні стосунки, коли мир повернеть­ся. Це - тяжка психічна гімнастика. Професійним арміям громадян чи найманців займатися нею легше, ніж армії, яку набирають за загальним військовим обов’язком. Проте саме такі армії піднеслися на гребінь популярності після того, як французи довели ефективність масового набору рекрутів, а їхні суперники наважилися на те ж саме. Націоналістична ідеологія теж ставала в пригоді, щоб пом’якшити психічний дискомфорт народу, переконуючи його, що ворог у воєнний час не перестає бути ним і в час мирний. Але надмірно вдаю­чись до цієї ідеологічної настанови, громадяни політій-націй наражали олігополярну схему на небезпеку застопорення чи «сходження з рейок».

Контакти, які культурний ареал встановлює з зовнішнім світом, мають надзвичайні особливості. Імперія схильна до замикання після завоювання максимального ареалу. Зами­кання зводить до мінімуму ризики та вартість імперського контролю, і це надає йому політичного обґрунтування. Існує також і культурне обґрунтування, оцінити яке не надто й легко. Якщо цивілізація, коли брати це слово в певному точ­ному значенні, - це найменш конкретний спосіб бути люди­ною, не переходячи до потенційної загальності, то еліти, у принципі, мають задовольнятися способом, який їх творить, уважаючи його за пристойний людський спосіб, від якого всі решта віддаляються, потопаючи в нелюдському й утрачаючи будь-яку привабливість. Європейці не уникли цього «спус­ку», адже вважати власні культурні особистості природними - це всезагальна людська властивість. Але те, що Європа не стала імперією, уберіг її від замикання з політичних причин. Не існувало жодної влади, яка могла б нав’язати таку зам­кненість. Вона могла бути тільки суб’єктивною та ґрунтува­тися на зневажливому небажанні вважати гідними розгляду та інтересу інші тлумачення людського. За браком політич­ної замкненості на кшталт китайської чи японської євро­пейці могли б вдатися до культурного замикання індійського чи мусульманського штибу. Цьому перешкоджала чи при­наймні утруднювала вічна множинність політій. Стихійне ототожнення людьми своєї культури з природністю вело в Європі до змішування природності з англійською, французь­кою, італійською, іспанською та іншими культурами. Більшість таки пішла цим напрямком, але не зайшла ним надто далеко, бо попри те, що англійцям манери французів здаються дивними, приголомшливими чи смішними, а фран­цузи так само дивляться на англійців, і для одних, і для інших важко поставити під сумнів їхню спільну належність до людського роду.

Так само, як у Греції, та з тих же причин олігополярності та суверенітету політій, становище Європи вимагало спон­танного «етнографічного» сприйняття культурних реалій. Існує багато способів бути людиною, і кожен із них легітим­ний у своїй особливості та зрозумілий для того, хто хоче його зрозуміти. Такий підхід може призвести до ідеологічних вик­ривлень, коли починають переконувати себе, або що людсь­кої природи не існує, або що якась інша культура є вищою. І так само цей підхід може укріпити здоровий глузд і зміцнити його впевненість у тому, що єдність людської природи не підривається множинністю та розмаїття її проявів і що не варто намагатися вийти з культури, в якій ви випадково на­родилися, щоб пристати до якоїсь екзотичної культури. «По­дорожі», які нащадки англійських аристократів починають здійснювати на континент з XVII ст. і які стануть обов’язко­вим ритуалом для кожної молодої людини шляхетного по­ходження, вписуються в цю спонтанну «етнографічну» перс­пективу.

З цього не випливає, що така точка зору повинна торка­тися всієї цивілізації та спонукати кидати цікаві й сповнені симпатії погляди на інші цивілізації. Стрибок може бути не спонтанним, але його полегшує те, що переходом слугують граничні поля культурного ареалу. їх можна вважати таки­ми, що включені в законне розмаїття власної цивілізації, хо­ча вони при цьому виявляють достатньою мірою яскраву ек­зотичність, щоб слугувати містком до справжнього чужого. Для греків македонці могли бути культурними посередника­ми щодо скіфів, а жителі Криту - щодо єгиптян, континента­льна частина Анатолії могла слугувати посередником щодо персів. Європейці могли здійснити цей досвід переходу в Іспанії і на Сицилії та познайомитися з мусульманською ку­льтурою. На південному сході континенту вони були в кон­такті з Візантією, яку поступово в 1300-1453 рр. заміняють османи. На сході культурні кордони Європи нечіткі й нада­ють доступ до сибірських і степових племінних культур. Са­ме в контексті чутливості до іншого слід намагатися сприй­няти шок від контакту з культурами американських індіанців. Зневага, пиха, жорстокість, байдужість, експлуа­тація - усі ці вияви контакту, дуже реальні й багато разів засуджені, не повинні змушувати нас забувати, що це - «нормальні» вияви зіткнення між різнорідними культурами, а також приховувати той надзвичайний і суто європейський факт реального й бувалого інтересу деяких європейців до американських індіанців. З цієї цікавості, яку важко було б знайти щодо інших культурних ареалів, в XVI ст. народила­ся етнографія, хоча, як свідчить Геродот, уперше вона з’яви­лася колись у Греції.

Справжнього чужинця можна побачити в чужинських землях, і його можуть навіть запросити до участі в союзі націй. Так, Османську Туреччину вводить в олігополярну гру король Франції Франциск I у 1536 р., щоб обійти оточення з боку Габсбургів, а Росія від часів Петра Великого - внаслідок суміжного розташування. Культурна відмінність Османської імперії цілковита. Відмінність росіян краще по­рівнювати з Візантією. Важливою є сама можливість запро­сити їх до олігополярної гри, за логікою якої учасники не по­винні бути настільки сильними, щоб зламати рівновагу, й не мають бути культурно однорідними. Цю умову проти волі за­довольнила Османська імперія, яка досягла своєї ку­льмінаційної точки й перейшла за неї в XVI ст., після чого починається її повільний занепад. Щодо Росії - дивного й унікального прикладу імперської політії, створеної з різних клаптиків у пустелі абсолютною ієрократією за моделлю Пе­редньої Азії, то вона постійно й не бажаючи того погоджува­лася з цією умовою, увесь час відстаючи від Європи, уперто прагнучи надолужити відставання та постійно зазнаючи в цьому поразки. Хай там як, а культурна відмінність зовсім не викликала ворожнечі та намірів відкидання, а дозволила поширитися «турецькому», а захопленню російськими реча­ми дала змогу проявлятися аж поза межами розумного, по­чинаючи з Вольтера та його захвату від «просвітленої» політики Катерини II. У моді були й інші культурні екзоти: сіамці за Людовіка XIV, перси - періодами, що повторюва­лися, з виявом жвавішого інтересу, коли османська загроза радила об’єднуватися з Сефевідами чи їхніми наступниками, китайці - з чергуванням сплесків і падіння інтересу до них, японці - після їхнього відкриття до світу та Мейцзи.

Інший вид контактів європейців зі справжнім чужим менш миролюбний, але він мав вирішальні наслідки для людства. Трансполітійне становище унеможливлює авантю­ру зі створенням імперії, і, що набагато важливіше, політичні дієвці переконані в цьому. З огляду на це, в яких же явищах мав би відобразитися й виразитися підйом «соціальної енергії» в Європі? Поняття це нечітке, і ним важко оперува­ти, але можна триматися емпіричного констатування, що традиційні суспільства переживають злети й падіння в своїх колективних діях, підйоми й розквіт або ж занепад і дека­данс. За ці процеси, що відбуваються в історичному ма­теріалі, відповідають політичні чинники, якщо шукати їхнє пояснення досить далеко, але оскільки вони проявляються, зокрема, через демографію та економіку, то важко визначи­ти внесок кожної зі сфер. У ХІ-ХІІІ ст. Європа переживає період вибухового підйому в усіх станах - демографічному, економічному, релігійному, технічному тощо. Згодом, у ХІУ-XV ст., настає період епідемічних і демографічних ка­тастроф у їхніх найжахливіших проявах. Помітне пожвав­лення, яке починається з другої половини XV ст. і в XVI ст., переривається серйозним спадом у XVII ст., що триватиме аж до 1730 р., коли доводиться з великими зусиллями боро­тися з наслідками похолодання клімату, воєн, епідемій, заво­рушень, меркантилізму та фіскальної системи. З 1730 р. де­мографічне пожвавлення, подібне до вибуху за середніх віків, хіба що за винятком Франції, і техніко-економічні зміни знову надають Європі колективного тонусу.

Проте великі поштовхи соціальної енергії не привели, як це ставалося в інших місцях, до конвекційних процесів куль­турного ареалу, які виражалися б у політичних діях з імперського об’єднання, а давали імпульс до дій за межами Європи. Традиційна історія зафіксувала три визначні спала­хи: хрестові походи ХІІ-ХІІІ ст., великі відкриття XVI ст. і колоніальний імперіалізм ХІХ ст. Якщо подивитися на них під кутом зору історії людства, то ці три поштовхи в підсум­ку зв’язали між собою всі традиційні історії, які відбувалися впродовж попередніх тисячоліть, і змусили до культурного стрибка ті природні історії, що затрималися. Вони об’єднали історії людства в єдину історію, що стала на шлях акту­алізації. Перед кінцем XX ст. це вже не була єдина історія, а сполучення з європейцями та через європейців усіх історій. Хрестові походи відновили зв’язок з Передньою Азією. Ве­ликі відкриття встановили зв’язок з Америкою, Індією - якої грецькі мандрівники ледь торкнулися за часів царства Ма- ур’я наприкінці IV ст., слідуючи за Александром, - та Ки­таєм. Імперіалізм завершив вихід планети зі стану окремих анклавів, а далі, перетворивши на якийсь час зв’язки на узи підпорядкованості, призвів до руйнування традиційних суспільств, до бунтів у колоніях і нав’язав усім становище, коли за неможливості повернутися назад єдиний вихід - це втеча вперед і наосліп на новому етапі людської пригоди.