Лютнева та Жовтнева революції 1917 р.: причини та наслідки.

Російська революція 1917 року, її причини та початок. Зречення Миколи II. Російська імперія, що являла собою багатоетнічну абсолютну монархію, аграрно-індустріальну країну, займала 1/6 частину світової суші, на її території проживали понад 160 млн.

Голова держави — імператор Микола Il з династії Романовне. При царі діяла дорадча Державна Рада. У ході революції 1905-1907 рр. виник вищий дорадчий орган влади із законодавчою ініціативою — Державна Дума, більша частина якої складалася з поміщиків та великої буржуазії. Проте після придушення революції ІП-я Дума за законом від 3 червня 1907 р. стала дорадчим органом влади¹³. Виконавчу владу здійснювала Рада Міністрів, голову якої призначав імператор.

В економічному відношення Росія була одним з лідерів світу, входила до десятки найрозвиненіших країн. Головною проблемою в економіці було протиріччя між найсучаснішою промисловістю та банківським капіталом і відсталим сільським господарством. Більша частина землі належала не селянам, а поміщикам. На ринок працювали лише 2-5 % самодіяльного населення.

У 1914 р., як член воєнного блоку, Росія вступила у Першу світову війну. Затяжна війна виявилася важким випробуванням для економічної та політичної системи країни. 1915 р. в країні розпочався «паливний голод» (нестача палива), 1916 р. — «товарний голод» (нестача «стратегічних товарів» — мила, солі тощо), у 1917 р. у великих промислових центрах країни розпочався справжній голод. До 1917 р. фактично всі ресурси було вичерпано.

23 лютого 1917 р. в країні розпочалася революція. Причинами Лютневої революції були:

• невирішеність аграрного питання (більшість селян були малоземельними і бажали отримати у власність поміщицьку землю);

• невирішеність робітничого питання (10-12 годинний робочий день, високі штрафи);

• абсолютизм - відсутність у населення, навіть буржуазії, виборчих прав;

• воєнні поразки на фронті, великі втрати в армії,

• розвал господарства країни, голод у промислових центрах, дезорганізація урядового апарату (в тому числі внаслідок втручання у державні і військові справи царського фаворита, сибірського селянина Г.

Страйки охопили всі заводи Петрограда, 25 лютого у столиці почався загальний політичний страйк. 27 лютого 1917 р. починається збройне повстання. 60-тисячний петроградський гарнізон, з якого першими виступили солдати Волинського полку^[34], перейшов на бік повсталих.

Утворення Тимчасового уряду та його внутрішня і зовнішня політика. Для відновлення порядку в країні зі складу Державної Думи обрано Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянком. Водночас великим впливом на маси користувалася Петроградська Рада робітничих депутатів на чолі з М. Чхеїдзс. Рада перебувала під впливом меншовиків і есерів. 2 березня 1917 р. на спільному засіданні представників виконавчого комітету Ради і Тимчасового комітету утворено Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовом. У той же день цар, що перебував у Пскові, під тиском представників правих партій, які намагалися зберегти монархію за рахунок усунення ненависного масам Миколи П, зрікся престолу.

На чолі Росії став Тимчасовий уряд, сформований з представників правих партій. Водночас Петроградська Рада, яка спиралася на підтримку робітників та солдатів і мала у своєму розпорядженні військові загони, продовжувала діяти як орган влади. У Росії встановилося двовладдя. До весни-літа 1917 р. Рада і Тимчасовий уряд співпрацювали.

Тимчасовий уряд продовжував курс на ведення війни до переможного кінця. Вирішення основних проблем внутрішнього життя — проведення аграрної реформи, проголошення республіки — відкладалося до Установчих зборів, строк проведення яких постійно відкладався. Внутрішні незгоди в уряді, провал червневого наступу на фронті також підривали його авторитет. З літа уряд став лівішати, до його складу увійшли депутати від «трудовиків» (лівоцентристське об’єднання).

У квітні 1917 р. до Росії з еміграції у Швейцарії повернувся лідер ліворадикальної РСДРП (б)^[35] Володимир Ленін. Заручившись підтримкою німецьких урядових кіл^[36], Ленін переїхав через територію воюючої Німеччини у запломбованому вагоні, доступ до якого не мали ні поліція, ні прикордонники.

У серпні 1917 р. праворадикальні діячі на чолі з головнокомандуючим російської армії генералом Л. Корніловим підняли заколот з метою встановити військову диктатуру. На Петроград було кинуто 3-й корпус генерала Кримова. Проте заколот був придушений вірними уряду військами і більшовицькими загонами Червоної гвардії.

Ці дії більшовиків, а також використання ними простих і популярних у масах гасел — «Мир — народам», «Земля — селянам», «Фабрики — робітникам», «Влада — Радам» — підняли їх авторитет.

Тимчасовий уряд під впливом подій «лівішав», його склад змінювався: у липні був сформований вже третій його склад на чолі з представником лівих — есером Олександром Керенським. Але до реальних змін у політиці це не призвело.

Комуністичний рух. Утворення, цілі й тактика комуністичних партій. На початку XX ст. у багатьох країнах світу утворилися комуністичні партії — у Фінляндії, Австрії, Нідерландах, Угорщині, Німеччині, Франції, Італії, Данії, Великій Британії, США, Канаді, Бразилії тощо. Лідером-цього руху стала РКП (б)³*.

Основною причиною поширення комуністичного руху, зростання кількості комуністичних партій було погіршення становища робітничого класу в період зростання монополістичних форм господарювання в індустріальний період розвитку суспільства.

Комуністичні партії — ліві партії, своєю метою проголошують захист прав та інтересів найманих працівників, людей, які не мають приватної власності та визискуються буржуазією (між гаслами і програмами комуністичних партій, коли вони борються за владу, і політичною практикою цих партій, коли вони цю владу здобувають, існує, як засвідчив історичний досвід, велетенська різниця). Ідейною основою руху є доктрина марксизму — вчення німецького філософа, економіста XIX ст.

Під комунізмом розумілося безкласове суспільство, в якому приватна власність була б усуспільнена і припинилася експлуатація людини людиною. Оскільки пролетарська революція, з точки зору основоположників марксизму, мала відбутися у всьому світі, існувала необхідність координації діяльності комуністичних партій світу. У другій половині XIX ст. для цього утворено Перший Інтернаціонал.

Підготовка більшовицького виступу. В. Ленін, Л. Троцький та ін. Жовтневі події 1917 року в Петрограді. Встановлення влади більшовиків. У жовтні ЦК РСДРП (б) приймає рішення у найближчі дні почати повстання, для чого створено Воєнно-революційний комітет на чолі з Л. Троцьким.

24 жовтня починається повстання, і до ранку 25 жовтня 1917 р. (7 листопада за новим стилем) увесь Петроград захоплений більшовиками та їх союзниками есерами — відбулася Жовтнева революція^[37]. Випущено відозву «До громадян Росії», в якій проголошувався перехід влади до Петроградської Ради. У ніч з 25 на 26 жовтня захоплено резиденцію Тимчасового уряду — Зимовий палац.

ІІ-й Всеросійський з'їзд Рад затвердив перехід влади до Рад і прийняв два декрети'.

• про мир (всі воюючі держави запрошувалися до участі в мирних переговорах);

• про землю (земля була націоналізована і передана Радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу).

Створено тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) — Раду Народних Комісарів (PHK), до якого увійшли тільки більшовики, і законодавчий орган влади Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), який складався з більшовиків і лівих есерів. Реально ж влада перейшла до більшовицької партії, для якої Ради слугували лише ширмою. Почалася докорінна перебудова російського суспільства.

Після перших кроків з організації державної влади (утворення PHK і ВЦВК) більшовицька партія взяла курс на встановлення «диктатури пролетаріату» — особливої форми держави, яка, на думку більшовиків, є перехідною між капіталізмом і комунізмом (соціалізмом).

Хоч Росія і мала законодавчий орган влади, однак максимум повноважень, як і у будь-якій диктаторській державі, належав виконавчому органу — PHK. На місцях — у губерніях, повітах — влада переходила не до Рад, де більшість належала меншовикам і есерам, а до більшовицьких революційних комітетів. Ревкоми формувалися не шляхом виборів, а призначалися зверху — вищими партійними органами. Таким чином, система радянської влади слугувала ширмою для диктатури РСДРП (б), оскільки до PHK і ревкомів входили тільки більшовики. На середину 1918 р. союзники більшовиків по захопленню влади — ліві есери були усунуті від влади.

Для утримання державної влади, поряд з ревкомами і Червоною гвардією, була утворена робітничо-селянська міліція (28 жовтня 1917 р.), Всеросійська Надзвичайна Комісія (22 листопада 1917 р ). Червона Армія (15 січня 1918 р.).

За декретом PHK від червня 1918 р. націоналізовано всю промисловість, власність російських та іноземних підприємців.

Розгін Установчих зборів та ліквідація парламентаризму. Оскільки в масах була популярною ідея скликання Всеросійських Установчих зборів, шо мали визначити державний устрій Росії і прийняти її конституцію, то більшовики в листопаді 1917 р. були змушені провести вибори до Установчих зборів. Перед цим, щоправда, партія Леніна усунула з політичної арени одну з провідних партії країни — партію кадетів (її лідерів звинуватили у підготовці державного перевороту і заарештували).

З 715 місць у Зборах більшовики отримали тільки 183 (більшість — меншовики і есери), тому б січня 1918 р. декретом ВЦВК вони були розпущені.

Більшовики замінили ненависний їм «буржуазний парламентаризм» системою Рад, що, на їх думку, була найвищою формою демократії. Легальної опозиції до комуністичного партійного керівництва не існувало, всю опозицію було ліквідовано. Основними рисами системи стали:

• відсутність виборів на альтернативній основі та політичного плюралізму і багатопартійності;

• ліквідація поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і концентрація її більшовиками. Ради об’єднали і законодавчу, й виконавчу владу. Під гаслом «Уся влада Радам!» було ліквідовано буржуазно-демократичні інституції. На їхнє місце прийшли Ради, які, нібито, представляли «трудящий клас», і лише за ними визнавалося право керувати суспільством.

Результатом об’єднання законодавчої та виконавчої гілок влади у системі Рад стало не зосередження всієї влади в цих Радах, а позбавлення їх будь-якої влади, адже владу фактично захопили не Ради, а більшовицька партія. Ради були й залишилися «фасадом більшовицької партійної диктатури». Була створена система, коли політичні рішення ухвалювало керівництво й апарат правлячої комуністичної партії, а Ради надавали цим рішенням «офіційної законності» та виконували їх. Таким чином Ради перетворилися на інструмент волі комуністичної партії^[38].

ДУМКА ІСТОРИКА

Більшовицьке насильство було спрямоване не проти чинного опору, а проти цілих верств, яких оголосили поза законом: дворян, поміщиків, офіцерів, священиків, козаків, куркулів тощо. При цьому для більшовиків не мало значення, що ці категорії населення думали самі про себе і як вони ставилися до революції. Ворог не знав, що він є ворогом, ворог існував лише в голові комуністів. Саме через це більшовицький терор став таким масовим і жахливим.

Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму / Пер. з німецької. - K: К.І.С. - 2007. - С. 31-32.

Посилення національно-визвольного руху на «національних окраїнах». У ході революції посилився національно-визвольний рух у національних окраїнах Росії. Формально Росія розпалася більш як на 35 держав. У деяких з них при владі залишилися більшовики. Більшість держав, що утворилися на терені Росії, проголосили свою незалежність після приходу до влади в Петербурзі більшовиків (у тому числі й Україна). Офіційною назвою Радянської Росії стала назва — РРФСР. Деяким новопроголошеним державам вдалося зберегти незалежність - Литві, Латвії, Бегонії, Фінляндії, Польщі, проте решті - Україні, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, державам Середньої Азії - ні. Вони знову опинилися під російським контролем, але вже більшовицьким.

Брестський мирний договір. На пропозицію Леніна укласти мирний договір і закінчити війну відгукнулася тільки Німеччина, яка на цей момент окупувала значну частину Росії і прагнула позбутися війни на два фронти. Після тривалих переговорів, 3 березня 1918 р., між Німеччиною і Росією укладений сепаратний Брестський мирний договір — Росія втратила 800 тис. кв. км території, 26% населення — Польщу, Прибалтику, частину Білорусії, Україну, Фінляндію, Бессарабію. Крім того, вона мала виплатити 6 млрд. марок репарацій.

Комінтерн. З 2 по б березня 1919 р. у Москві тривала робота міжнародної комуністичної конференції, яка проголосила себе першим (установчим) конгресом III (Комуністичного) Інтернаціоналу. Головну роль у його створенні відіграли РКП (б) і особисто її лідер В. Ленін. Було прийнято «Маніфест Комуністичного Інтернаціоналу до пролетарів світу», в якому проголошувалася мета організації, обрано виконавчий комітет на чолі із Г. Зинов'евим. За життя Леніна відбулося чотири конгреси Комінтерну.

Основна мета Комінтерну — здійснення «світової пролетарської революції» та встановлення «диктатури пролетаріату» у всьому світі. Комінтерн був покликаний розробляти відповідну стратегію і тактику, створювати і підгримувати комуністичні партії.

На II конгресі прийнято Статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Головні з них — підтримка Радянської Росії, визнання необхідності комуністичної революції і диктатури пролетаріату. Комінтерн став суворо централізованою організацією, тобто єдиною комуністичною партією, керованою з Росії. Радянський уряд фінансував діяльність компартій світу, членами яких на 1921 р. стали 1,5 млн. чоловік.

Вся діяльність Комінтерну була спрямована на розпалювання світової революції. У 20-ті рр., коли надії на її швидку перемогу не виправдалися, у комуністичному русі стався спад. Тому на III (1921) і IV (1922) конгресах тактика революційних закликів була змінена на тактику завоювання комуністами більшості серед робітничого класу, довіри широких верств трудящих, співпраці з соціал-демократичними партіями і демократичними організаціями.

Стосунки компартії з соціал-демократією. Політика поміркованого співробітництва комуністів з соціал-демократами, прийнята на початку 20-х рр., у середині 20-х рр. була відкинута.

Про це, зокрема, йшлося на V конгресі (1924) Комінтерну. У його рішеннях велась мова про соціал-демократію як різновид буржуазних партій та «крило фашизму». Це поглиблювало сектантські настрої серед комуністів, сприяло відчуженню між ними і соціал-демократами. У статті «До міжнародного становища» (1924) Сталін наголосив: «Фашизм ε бойова організація буржуазії, організація, яка спирається на активну підтримку соціал-демократії. Соціал-демократія є об'єктивно помірковане крило фашизму». У цій же статті він заявив, що фашизм і соціал- демократія — «це не антиподи, а близнюки». Цю сталінську тезу про «близнюків» негайно підхопив голова Виконкому Комінтерну Г. Зинов'єв. На VI конгресі (1928) під тиском Сталіна висунуто вимогу «зосередити головний удар» проти соціал-демократії, яка стала вважатися різновидом фашизму. Це призвело до припинення співпраці з останньою, а у Німеччині, зокрема, сприяло приходу до влади Гітлера.

Враховуючи те, що протистояння комуністів і соціал-демократів у Німеччині мало наслідком прихід до влади нацистів, співпраця з соціал-демократами була відновлена. Перегляд стратегії і тактики міжнародного комуністичного руху, зокрема, сталінської сектантської позиції щодо соціал-демократії, ініціював Георгій Димитров, який уславився блискучим самозахистом під час Лейпцизького процесу 1933 р., коли його звинуватили у підпалі Рейхстагу. У 1934 р. він прибув до CPCP, а впродовж 1935-1943 рр. був Генеральним секретарем Виконкому Комінтерну. На VII конгресі (липень - серпень 1935 р.) Комінтерну прийнято рішення про створення єдиною фронту боротьби з фашизмом, на противагу встановленню фашистських диктатур у ряді країн Європи. З'явилося гасло створення робітничих і робітничо-селянських урядів як альтернативи буржуазним. Неодмінною передумовою цього проголошувалася єдність дій комуністів та всіх демократичних сил. Проте участь комуністів у Народних фронтах Франції та Іспанії так і не принесла бажаних для них результатів.

На виконання рішень VII конгресу Комінтерну 16-17 травня 1936 р. у Львові за ініціативою Компартії Польщі (КПП) та КПЗУ відбувся Антифашистський конгрес діячів культури Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Ця пропагандистська акція «прогресивної інтелігенції» відіграла певну роль у справі захисту миру, демократичної культури, освіти від небезпеки фашизму. Водночас конгрес мав обмежений вплив на ширші кола польського, західноукраїнського та західнобілоруського громадянства, оскільки мир і культуру та її творців і носіїв слід було захищати не лише від гітлерівської Німеччини, але й від сталінського CPCP, де щойно минув влаштований владою голодомор 1932-1933 рр. і розгортався відвертий наступ на українську культуру, а її діячі зазнавали постійних і все зростаючих репресій (значна частина цих представників українського «відродження» 20-х років була фізично знищена, згодом щодо них навіть усталився вираз «розстріляне відродження»).

Водночас із ініційованими Комінтерном на міжнародній арені пропагандистськими антифашистськими акціями у Радянському Союзі відбувалося неухильне знищення політичних емігрантів — зокрема, членів компартій Польщі (КПП) та Західної України (КПЗУ). їхні арешти розпочалися на початку 30-х років й дедалі охоплювали все ширше коло осіб. Шляхом фальсифікації і катувань ув'язнених створювалася версія про те, що, мовляв, КПП «засмічена» провокаторами, агентами польської охранки — дефензиви, пілсудчиками. Сам факт арешту органами HKBC офіційно трактувався як доказ скоєного ув'язненим злочину. У серпні 1938 р. рішенням Виконкому Комінтерну (за яким стояв Сталін) було розпущено Компартію Польщі та її автономні складові — КПЗУ та Компартію Західної Білорусії — вони, мовляв, виявилися «розкладеними зсередини» «шпигунами» та «контрреволюціонерами з партійними квитками».

Негативні наслідки для комуністичного руху мало підписання пакту Ріббентропа — Молотова, що поставило комуністичні партії європейських держав у суперечливе становище: будучи прихильниками боротьби із фашизмом, вони за вказівкою Комінтерну (що дорівнювала наказу) змушені були підгримувати німецько-радянський договір і цим сприяти фашистській агресії.

Наприкінці 30-х років роль Комінтерну дедалі більше занепадає. Навіть його формальне існування в роки Другої світової війни було серйозним подразником для західних союзників CPCP по Антигітлерівській коаліції. 22 травня 1943 р. під тиском США було офіційно оголошено про розпуск Комінтерну⁴¹.

3.