КІНЕЦЬ ІМПЕРІЙ

Він став терористом-революціонером у 1918 році. Його гуру був при­сутній на його шлюбній ночі, й за десять років йому так і не довелося по­жити зі своєю дружиною, аж поки та й померла в 1928-му.

Калпана Дат (1945, рр. 16-17)

Небеснонароджене плем’я колоніальної адміністрації терпіло й навіть за­охочувало систему хабарництва й корупції, бо вона давала дешеву маши­нерію для здійснення контролю над неспокійним і часто дисидентським населенням. Адже це практично означає, що все, чого бажає людина (на­приклад, виграти позов, дістати урядовий підряд, отримати нагороду на день народження чи посаду чиновника), вона може одержати, зробивши послугу особі, наділеній повноваженням дати чи не дати. Така “послуга” не обов’язково мала бути у вигляді грошового підносу (бо то грубо й зовсім небагато європейців в Індії забруднили свої руки в той спосіб). То міг бути дар дружби й пошани, щедрої гостинності або дар грошової по­жертви на “добру справу”, але, понад усе, лояльності Раджеві.

М.Каріт (1985, рр. 63-64)

Протягом XIX століття декілька країн, переважно розташованих на пів­нічних узбережжях Атлантики, зі сміховинною легкістю завоювали позаєвро­пейську решту планети. А захопивши світ, ставши його володарями, країни Захо­ду установили свою ще незрівняннішу зверхність за допомогою своєї економіч­ної й соціальної системи та її організації й технології. Капіталізм і буржуазне сус­пільство перетворили світ, запровадивши модель, єдину до 1917 року, для тих, хто не холів бути поглинутим чи зметеним неподоланною силою історії.

Оце до такої міри історія “основного з XX віку” залишається географічно перекошеною й може бути переписана як така істориком, що хоче зосередитися на динаміці світової трансформації. Це не означає, нібито такий історик поділяє поблажливе й надто часто етноцентричне чи навіть расистське відчуття зверх­ності, а також зовсім не виправдане самовдоволення, все ще притаманне облас­каним долею країнам. Бо й справді цей історик палко заперечує те, що Е.П.Томп- сон назвав “незмірною поблажливістю” до відсталих і вбогих світу. І все ж таки факт лишається той, що динаміка більшої частини світової історії “основного з XX віку⁷” є вивідною, а не первинною. Вона зводиться до спроб еліт небуржуазних суспільств наслідувати започатковану на Заході модель, що на неї в основному дивились як на взірець суспільств, котрі породжують прогрес як форму влади до­статку й культури шляхом економічного й науково-технічного “розвитку” в його капіталістичному чи соціалістичному варіанті⁵¹. Не було ж бо іншої робочої мо­делі, окрім “вестернізації”, чи “модернізації”, чи як там іще її назвати б. І навпаки: лише за допомогою політичного евфемізму розрізняються різні синоніми “від­сталості” (як Ленін без вагань описував ситуацію у своїй рідній країні й станови­ще “колоніальних і відсталих країн”), що їх міжнародна дипломатія порозкидала по всьому деколонізованому світі (“недорозвинені”, “ті, що розвиваються” тощо).

Робочу модель “розвитку” можна поєднувати з різними іншими набора­ми переконань та ідеологій, поки ті не стають йому на перешкоді, себто поки країна, про яку йдеться, не забороняє, скажімо, будівництво аеропортів на тій підставі, ніби таке не схвалено Кораном чи Біблією, чи суперечить надихаючій традиції середньовічного лицарства, а чи несумісне з глибиною слов’янської душі.

Сказане не спростовує традицій, переконань чи ідеологій, незмінних чи модифікованих, згідно з якими суспільства, що вступали в контакт із новим сві­том “розвитку”, бралися його судити. І традиціоналізм, і соціалізм мали ту збіж­ність, що відкривали моральну порожнечу в самому серці звитяжного економіч­ного, й політичного, капіталістичного лібералізму, адже він руйнує усі зв’язки між індивідами, за винятком заснованих на спостереженій Адамом Смітом “схиль­ності до обміну”, а також націлених на плекання своїх особистих задоволень та інтересів. Як така собі моральна система, як певний спосіб упорядкування місця людських істот у світі, як спосіб розпізнавання того, що й наскільки руйнують “розвиток” і “прогрес”, до- й некапіталістичні ідеології та системи цінностей ча­сто виявлялися вищими за ті переконання, що їх приносили з собою канонерки, комівояжери, місіонери й колоніальні адміністратори. Як засіб мобілізування мас у традиційних суспільствах проти всякої модернізації, капіталістичної чи со­ціалістичної, чи, коли точніше, проти чужинців, що її ввозять, вони могли за пев­них обставин бути цілком дієвими, хоча насправді до сімдесятих років жоден з успішних визвольних рухів відсталого світу не надихався традиційними чи нео- традиційними ідеологіями. Це слушно попри той факт, що один такий рух: заво­рушення Хілафат у Британській Індії (1920-21), яке вимагало збереження туре­цького султана як каліфа усіх правовірних, утримання Отаманської імперії в кордонах 1914 року й мусульманського контролю над святими місцями Іслам}⁷ (включно з Палестиною), — можливо, спонукав нерішучий Індійський Націо­нальний Конгрес до масової неспівпраці й громадянської непокори (Minault, 1982).

І навпаки: ті ідеології, програми, навіть методи й форми політичної ор­ганізації, що надихали звільнення залежних країн від залежності, відсталих — від відсталості, були якраз західні: ліберальні, соціалістичні, комуністичні й/чи на­ціоналістичні, секуляристські й підозріливі до клерикалізму-, з використанняіМ засобів, розроблених для цілей політичного життя в буржуазних суспільствах: преси, мітингів, партій, масових кампаній, навіть коли прийнятим дискурсом був, і мав бути, вживаний масами релігійний словник. Це означало, що історія творців трансформацій третього світу є історією елітних меншостей, подеколи відносно дрібних, адже, не беручи навіть до уваги майже повсюдної відсутності інституцій демократичної політики, лише тонесенький прошарок мав там не­обхідні знання, освіту чи навіть елементарну грамотність. Зрештою до незалеж­ності понад 90 відсотків Індійського субконтиненту були неписьменні. А кіль­кість таких, хто мав освіту в котрій-небудь західній мові (себто в англійській, була ще менша-, десь півмільйона із близько трьохсот мільйонів до 1914 року, себто 1 із 600⁵². Навіть у Західній Бенгалії, регіоні, що найдужче прагнув освіти, на мо­мент здобуття незалежності (1949-50) припадало всього 272 студенти коледжів на кожні 100 000 населення, себто в п’ять разів більше, ніж на півночі Індії. Але роль, яку відігравали ці чисельно незначні меншості, була незмірна.

Але все це не означає, ніби “озахіднені” еліти неминуче приймали і всі цінності держав та культур, обраних за взірці. їхні особисті погляди могли варію­ватися від стовідсоткового асиміляціонізму до глибокої недовіри до Заходу, поєднаної з переконаністю, що, лише приймаючи його нововведення, можна було зберегти чи відновити особливі цінності рідної культури. Метою найщирі- шого та найуспішнішого проекту “модернізації” — Японії після мейдзістської ре­ставрації — було не “вестернізувати”, а, навпаки, зробити традиційну Японію життєздатною. Десь так само й активісти третього світу, вибираючи собі ідеології та програми, прочитували в них не зовнішні тексти, а свої власні підтексти. Так у період незалежності соціалізм (себто його радянсько-комуністична версія) при­ваблював деколонізовані уряди не лише тим, що справа антиімперіалізму завжди належала лівому рухові метрополії, а навіть дужче тим, що вони вбачали в CPCP взірець подолання відсталості за допомогою планової індустріалізації — куди важливішої для них справи, ніж визволення того, що в їхніх країнах можна було б визнати за “пролетаріат”.

Це було тим очевиднішим, оскільки перспективи еліт третього світу й масової частини їхніх населень вельми істотно різнилися, за виняткоіи того, що бітий (себто північноатлантичний) расизм забезпечував спільний зв’язок обу­рення, яке могли поділяти і магараджі, й сміттярі. Але навіть до цього могли бути не такими чутливими чоловіки, й особливо жінки, що звикли до нижчого стату­су в будь-якому суспільстві, незалежно від кольору шкіри його членів. Поза світом Ісламу випадок, де б спільна релігія забезпечувала такий зв’язок (в Ісламі — зв’я­зок незмінної зверхності над невірними) був би незвичайним явищем.

II

Світова капіталістична економіка у Вік Імперії проникла практично в усі куточки планети, трансформувавши їх, хай навіть, після Жовтневої революції, вона тимчасово зупинилася біля кордонів CPCR Ось чому Великій Депресії 1929- 33 років судилося стати віхою в історії антиімперіалізму й рухів визволення третього світу. Хоч би якими були економіка, достаток, культури й політичні си­стеми країн до того, як вони опинилися в межах досяжності північноатлантич­ного спрута, а їх затягувало, засмоктувало у світовий ринок — в міру того, чи за­хідні підприємці й уряди не відкидали їх як нецікаві, хай навіть і барвисті, мов тих бедуїнів великих пустель, доки не відкрито нафту й природний газ у негостинно­му їхньому краю. Цінність для світового ринку вони становили в основному як постачальники первинних продуктів: сировини для промисловості й енергети­ки, а також продуктів рільництва й тваринництва, — та ще як місце, куди б помі­стити північні капіталовкладення, здебільшого у вигляді урядових позик, інфра­структур транспорту, комунікацій і міст, без яких неможливо було б ефективно експлуатувати ресурси залежних країн. У 1913 році більше трьох чвертей усього британського інвестування в закордон (а британці експортували більше капіта­лу, ніж уся сукупна решта світу) ішло на урядові цінні папери, залізниці, порти й судноплавство (Brown, 1963, р. 153).

Індустріалізація залежного світу все ще не була частиною нічийого плану гри, навіть у країнах на кшталт півдня Латинської Америки, де логічним здава­лося поставити на конвейєр вироблення таких місцевих продуктів, як м’ясо, у ви­гляді консервованої телятини, щоб легше транспортувати. Зрештою ж консерву­вання сардин і розлив портвейну в пляшки так і не індустріалізували Португалії, та це й не передбачалося. Фактично північні уряди й підприємці мали на увазі ли­ше одну схему, за якою залежний світ платив за імпортовані до нього їхні вироби продажем своїх первинних продуктів. Це була основа домінованої Британією світової економіки в період до 1914 року (Вік Імперії, розділ 2), хоча, за винятком країн так званого “капіталізму-поселенця”, залежний світ не був особливо вигід­ним експортним ринком для виробників. 300 мільйонів населення Індійського субконтиненту, 400 мільйонів китайців були надто вбогі й забагато своїх повсяк­денних потреб задовольняли у себе на місці, аби ще купувати багато в когось іншого. На щастя для британців у добу їхньої економічної гегемонії, їхні 700 мі­льйонів найдешевших виробів разом складали достатню суму, щоб вижити лан- каширській бавовняній промисловості. їхній інтерес, як і у всіх північних вироб­ників, очевидно зводився до того, щоб зробити залежний ринок, яким він був, цілковито залежним від їхнього виробництва, себто аграризувати його.

Мали вони таку мету чи ні, а успіху досягти в цьому не могли, почасти то­му, що місцеві ринки, створені самим поглиненням економік світовим ринковим суспільством, суспільством купівлі й продажу, стимулювали виробництво місце­вих товарів масового споживання, а таке виробництво дешевше було запустити в місцевому масштабі, й почасти тому, що багато економік у залежних регіонах, надто в Азії, були вкрай складними структурами з довгими історіями виробниц­тва, значною складністю й солідними технічними і людськими ресурсами та по­тенціалом. Так портові міста з гігантськими складами, ставши характерними ланками зв’язку між Північчю й залежним світом: від Буенос-Айреса й Сіднея до Бомбея, Шанхая й Сайгона, — розвивали місцеву промисловість, даючи їй тимча­совий захист від іморту, навіть коли це й не входило до планів їхніх правителів. Не треба було багато зусиль, щоб примусити місцевих виробників текстилю в Ахмедабаді чи Шанхаї, хоч би ті були чи місцевими жителями, чи агентами якоїсь закордонної фірми, зайнятися постачанням індійського чи китайського побли­зького ринку бавовняними виробами, що доти завозилися з далекого й дорогого Ланкаширу. Саме це фактично й сталося після Першої Світової війни, що й зла­мало шию британській бавовняній промисловості.

І все ж, коли ми зважимо, яким логічним видавалося Марксове передба­чення остаточного поширення промислової революції на решту світу, то вражає, як мало промисловості залишило світ розвиненого капіталізму перед кінцем доби імперій, аж до сімдесятих років. Наприкінці тридцятих єдиною помітною зміною на світовій карті індустріалізації стало те, що завдячувало радянським п’я­тирічним планам (див. розділ 2). Уже в I960 році старі осередки індустріалізації Західної Європи й Північної Америки виробляли понад 70 відсотків валової сві­тової продукції та майже 80 процентів світової “цінності, доданої при виробниц­тві”, себто промислового виробництва (Harris, 1987, рр. 102-3). Справді драма­тичне зміщення геть від старого Заходу (включно з великим проривом японської промисловості, що в I960 році видавала всього лише якихось 4 відсотки від сві­тового промислового виробництва) сталося в останній третині століття. Вже аж у сімдесятих економісти почали писати книжки про “новий міжнародний роз­поділ праці”, себто про початок деіндустріалізації старих осередків.

Очевидно імперіалізм, старий “міжнародний розподіл праці”, мав ужив­лену в нього тенденцію укріплювати промислову монополію старих корінних країн. Ось до цієї міри міжвоєнні марксисти, що до них після 1945 року приєдна­лися ще й “залежні теоретики” різних гатунків, мали чіткі підстави для своїх на­падок на імперіалізм як на спосіб забезпечення тривалої відсталості відсталих країн. І все ж, хоч як це парадоксально, саме відносна незрілість розвитку світо­вої капіталістичної економіки, себто, точніше, технології транспортування й ко­мунікації, затримувала індустрію в рамках країн її походження. Не було ж нічого такого в логіці спрямованого на прибуток підприємництва й накопичення капіталу, що навіки приковувало б виробництво сталі до Пенсильванії чи Руру, хоча не варто й дивуватися, що уряди індустріально розвинених країн, особливо коли схилялися до протекціонізму чи мали великі колоніальні імперії, повинні були робити все можливе, щоб не дозволити потенційним конкурентам завдати шкоди вітчизняній промисловості. Але навіть імперські уряди могли мати підста­ви індустріалізувати свої колонії, хай навіть єдиним таким випадком була тільки Японія, що розвивала важку промисловість у Кореї (анексовану в 1911 році), а після 1931-го — і в Маньчжурії та на Тайвані, бо ці колонії були багаті на ресурси й досить близькі до сумнозвісно бідної на сировину метрополії, аби послужити безпосередньо справі японської національної індустріалізації. І все ж, коли під час Першої Світової війни з’ясувалося, що Індія, ця найбільша з колоній, неспро­можна виробляти досить для промислової самодостатності й військової само­оборони, це спонукало Британію до політики урядової протекції й прямої участі в промисловому розвитку тієї країни (Misra₁ 1961, рр. 239, 256). Якщо війна пока­зала вади недостатньої колоніальної промисловості навіть імперським адмініс­траторам, то криза 1929-33 років ще й піддала їх фінансовому тиску. Коли впали прибутки від сільськогосподарського виробництва, колоніальний уряд мусив підперти СВІЙ ДОХІД СТЯГНЄННЯ1М більших зборів з вироблених товарів, включно й з товарами самої метрополії: Британії, Франції чи Голландії. Вперше західні під­приємства, що доти вільно імпортували, дістали сильну спонуку запроваджувати в цих маргінальних ринках місцеве виробництво (Holland, 1985, р. 13). І все одно, навіть із поправкою на війну й депресію, залежний світ у першій половині “основного з XX віку” залишався переважно аграрним і сільським. Ось чому “великий стрибок уперед” світової економіки в третій чверті сторіччя мав стати таким драматичним поворотним моментом у його долі.

III

Практично всі частини Азії, Африки й Латинської/Карібської Америки були, й почувалися, залежними від того, що відбувалося в декількох державах пів­нічної півкулі, але ще ж (окрім Америк) більшістю них ті володіли, управляли чи якимось іншим способом домінували над ними. Це стосувалося навіть до тих, у кого лишалася своя власна влада (наприклад, “протекторати” чи князівські дер­жавки), адже всі розуміли, що “порада” британського чи французького представ­ника при дворі місцевого еміра, бея, раджі, короля чи султана була рівноцінна на­казові. Це було так навіть відносно формально незалежних держав на кшталт Китаю, де чужоземці користувалися правами екстратериторіальності й нагляду за деякими з основних функцій суверенних держав, наприклад, за збиранням по­датків. У цих регіонах неминуче мала постати проблема звільнення від чужин­ського іга. Не так було в Центральній і Південній Америці, яка складалася майже повністю з суверенних держав, хай навіть США (але крім них — більш ніхто) й схильні були трактувати менші центральноамериканські держави як протекто­рати де-факто, особливо в першій та останній третинах сторіччя.

Колоніальний світ після 1945 року настільки цілковито перетворився на збір номінально суверенних держав, що ретроспективно це мусить видаватися так, ніби це було не тільки неминучим, а й що колоніальні народи завжди цього бажали. Це є майже напевне істинним щодо тих країн, які мали позад себе трива­лу історію політичної цілісності, наприклад, великі азійські імперії Китай, Персія, отоманці, ну й ще двох-трьох країн на кшталт Єгипту, надто ж коли вони вибудо­вувалися довкола значного “Staatsvolk”, “державного народу”, як народність хань у китайців, або як послідовники шиїтського Ісламу зробили з нього фактично національну релігію Ірану. В таких країнах легко було сполітизувати народні по­чуття до чужинців. I-Ie випадково, що саме Китай, Туреччина й Іран стали сцена­ми важливих автохтонних революцій. Однак подібні випадки є винятковими. Частіше саме поняття постійної територіальної політичної цілісності із закріп­леними кордонами, що відділяли б її від інших подібних цілісностей, цілісності, що підтягала б винятково одній постійній владі, себто уявлення про незалежну суверенну державу, яке ми маємо за само собою зрозуміле, нічого не означало для людей, принаймні воно (навіть у регіонах із постійним, усталеним сільським господарством) не поширювалось за межі села. Ба навіть там, де існував чітко описаний чи визнаний “народ”, що його європейці воліли описувати як “плем’я”, людям нелегко було збагнути, що його можна було територіально відокремити від інших людей, з якими вони співіснували, змішувалися й ділили різні функції, адже в цьому було небагато сенсу. В таких регіонах єдиною підставою для засну­вання подібних, типу XX віку; держав були території, на які їх поділили імперіа­лістичні завоювання й суперництво, зазвичай без врахування місцевих структур. Тож постколоніальний світ виявився майже повністю поділеним кордонами імперіалізму.

А ще ж ті з мешканців третього світу; котрі найдужче виступали проте прихідьків із Заходу (чи як проти невірних, чи як носіїв усіляких підривних та безбожних інновацій, чи просто опираючись внесенню будь-яких змін у спосіб життя простих людей, небезпідставно вважаючи все те лише змінами на гірше), так само були проти й виправданої переконаності еліт у необхідності модерні­зації. Це утруднювало створення спільного фронту проти імперіалістів навіть у тих колоніальних країнах, де всі члени поневоленого народу несли спільний тя­гар колонізаторської зневаги до “нижчої” раси.

Головним завданням націоналістичних рухів середнього класу в таких країнах було здобути підтримку значною мірою традиціоналістських та антимо- дернізаторських мас, щоб не поставити під удар свого модернізаторського заду­му. Динамічний Бал Гангхадар Тілак (1856-1920) слушно гадав, у ті ранні дні індій­ського націоналізму, що найкращим способом здобути підтримку мас, чи бодай підсередніх класів, і то не тільки у своїй рідній частині західної Індії, було б висту­пати на захист святенності корів і заміжжя десятилітніх дівчаток, а також стверд­жувати духовну вищість стародавньої індуїстської чи то “арійської” цивілізації з її релігією над сучасною “західною” цивілізацією з її прихильниками. Першу важливу стадію індійської націоналістичної боротьби, від 1905 до 1910 року, провадили в основному в подібних “нативістських” термінах, і неостанніми з таких борців були молоді бенгальські терористи. Зрештою Могандас Карамчанд Ґанді (1869-1948) зумів змобілізувати села й базари Індії з їхніми десятками мільйонів десь таким самим закликом до націоналізму й індуїстської духовності, хоч і намагався водночас не порвати спільного фронту з модернізаторами (до яких, у реальному розумінні слова, належав і він сам — див. Вік Імперії, розділ 13) і водночас уникнути антагонізму з магометанською Індією, який завжди прози­рав у войовничо-індуїстському підході до націоналізму. Він придумав образ політика як святого, революцію як акт колективної пасивності (“ненасильниць­ка неспівпраця”) і навіть соціальну модернізацію як відкидання кастової систе­ми, виловлюючи реформістський потенціал із-поміж нескінченно мінливих та всеохопних двозначностей еволюційного індуїзму. Його успіх перевищив будь- чиї шалені надії (чи страхи). І все ж, як він сам визнав наприкінці свого життя, перш ніж його вбив один боєць, котрий діяв у дусі Тілакової традиції індуїстської винятковосїі: він зазнав невдачі у своєму основоположному зусиллі. В кінцевому підсумку неможливо було примирити те, що рухало масами, й те, що треба було зробити. Зрештою вільною Індією мали керувати ті, хто “не озирається назад у намаганні воскресити Індію прадавніх часів”, хто “не має симпатії чи розуміння їх... а дивиться на Захід, відчуваючи велику притягальну силу західного прогресу” (Nehru, 1936, рр. 23-24). І все ж на час написання цієї книги традиція Тілакового антимодернізму, представленого нині войовничою партією БДП, залишається головним фокусом народної опозиції й, як і тоді, є чільною розділяючою силою в Індії, не лише серед мас, а й поміж інтелігенції. Коротка спроба Махатми Ґанді сгворити і популістський, і прогресивний індуїзм щезла з поля зору.

Подібний взірець виник і в мусульманському світі, хоча там усі модерніза­тори завжди мусили віддавати шану загальному народному благочестю (за ви­нятком становища, що виникало після успішних революцій), байдуже, які там у них були особисті переконання. Однак, на відміну від Індії, спроби внести в Іслам реформістський чи модернізаторський зміст призначалися не для мобілізації мас і їх не мобілізували. Учнів Джамаля аль-Діна аль-Афґані (1839-97) в Ірані, Єгипті й Туреччині; його послідовника Мохаммеда Абдуха (1849-1905) у Єгипті; алжирця Абдула Хаміда Бен Бадіса (1889-1940) — можна було здибати не в селах, а в школах та коледжах, де звістка про опір європейським державам у будь-якому' випадку знайшла б вдячних слухачів”. І все ж таки справжніми революціонерами ісламського світу й тими, хто піднісся там нагору, були, як ми переконалися (розділ 5), неісламістські світські модернізатори: люди на кшталт Кемаля Ата­тюрка, що замінив турецьку феску (запроваджену лише в XIX віці) капелюхом- котелком, забарвлене Ісламом арабське письмо — латиницею і фактично порвав зв’язки між Ісламом, державою і правом. Незважаючи на це, як знов підтверджує недавня історія, масова мобілізація найлегше досягалася на основі антимодерно- го масового благочестя (“ісламський фундаменталізм”). Одне слово, глибокий конфлікт розділив модернізаторів, що були водночас і націоналістами (цілкови­то нетрадиційний концепт), і простолюд третього світу.

Тому антиімперіалістські й антиколоніальні рухи до 1914 року були не та­кими вже й видатними, як можна було б подумати у світлі майже тотальної ліквідації західних і японської колоніальних імперій протягом півсторіччя після початку Першої Світової війни. Навіть у Латинській Америці ворожість до еконо­мічної залежності взагалі й залежності від США зокрема, єдиної імперіалістичної держави, що наполягала на військовій присутності в тому регіоні, не була тоді важливим активом місцевої політики. Єдиною імперією, перед якою в певних регіонах стояли серйозні проблеми, себто проблеми, що їм годі дати раду полі- ційними операціями, була Британська. На 1914 рік вона вже надала внутрішню автономію колоніям масового “білого” заселення, які від 1907 року були вже відомі як “домініони” (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка), й зо­бов’язалася надати автономію (“Home Rule”) вічно неспокійній Ірландії. В Індії й Єгипті уже було зрозуміло, що імперські інтереси й місцеві вимоги автономії, навіть самостійності можуть вимагати політичних рішень. Після 1905 року мож­на було навіть говорити про якийсь елемент масової підтримки націоналістсь­ким рухам в Індії й Єгипті.

Однак Перша Світова війна стала першим комплексом подій, що серйоз­но потрясли структуру світового колоніалізму та ще й зруйнували дві імперії (Німецьку й Отоманську, чиї колишні володіння поділено, переважно між бри­танцями й французами) й тимчасово вивели з ладу третю — Росію (яка знов захопила свої азійські володіння через кілька років). Тягарі війни, що злягли на залежні країни, чиї ресурси Британія мусила мобілізувати, породили неспокій. Вплив Жовтневої революції й загальний крах старих режимів, за якими прийш­ла фактична незалежність Ірландії (двадцяти шести південних графств, 1921), вперше нагадали, що чужоземні імперії теж смертні. Наприкінці війни одна єги­петська партія, Вафд (“делегація”) Саїда Заглула, надихнувшись словесами президента Вільсона, вперше висунула вимогу повної незалежності. Три роки бо­ротьби (1919-22) змусили британців перетворити свій протекторат на напівне­залежний Єгипет, що мав перебувати під британським контролем, і цю формулу Британія використала, щоб дати раду всім перехопленим у Турецької імперії азійським територіям, крім однієї: Іраку й Зайордання. (Винятком стала Палести­на, де було їхнє пряме правління, з марними намаганнями погодити обіцянки, дані під час війни і сіоністським євреям (взамін за підтримку проти Німеччини), й арабам (взамін за підтримку проти турків).

Британії легше було знайти просту формулу підтримування контролю над найбільшою з усіх колоній, Індією, де гасло “самоуправління” (Swaraf), прий­няте Індійським Національним Конгресом уперше в 1906 році, дедалі більше по­сувалося до вимоги повної незалежності. Революційні 1918-22 роки трансфор­мували масову націоналістську політику на субконтиненті: почасти повернувши мусульманські маси проти британців, почасти кровожерливою істерією одного британського генерала в бурхливому 1919 році, який перебив беззбройну юрбу в загорожі, звідки не було виходу, знищивши декілька сотень (“Амрітсарська різа­нина”), але в основному через поєднання хвилі робітничих страйків із масовою громадянською непокорою, до якої закликали Ґанді й радикалізований Конгрес. На якусь мить настрій, що буває раз на тисячоліття, охопив визвольний рух: Ґанді проголосив, що Swaraj буде здобуто до кінця 1921 року. Уряд не намагався “міні­мізувати ніяким чином того факту, що ситуація викликає тривогу”, адже міста були паралізовані відмовою від співпраці, бунтувалися великі сільські регіони Північної Індії, Бенгалії, Оріси й Асаму й “велика частина магометанського насе­лення країни лишається похмурою і затятою” (Cmd 1586, 1922, р. 13). Відтоді Ін­дія час від часу ставала некерованою. Можливо, то були тільки вагання більшості лідерів Конгресу, включно з самим Ґанді, які не дозволяли країні поринути в ди­ку пітьму неконтрольованого повстання мас; а ще — брак упевненості та переко­наність більшості націоналістичних лідерів, захитана, але ще не зовсім розвіяна, нібито британці щиро хочуть зробити реформу в Індії, щоб порятувати британ­ського раджу. Після того, як Ґанді на початку 1922 року відкликав кампанію гро­мадянської непокори на тій підставі, що вона призвела до вбивства полісменів в одному селі, можна було небезпідставно стверджувати, що британське правління в Індії залежало від його стриманості — куди більше, ніж від поліції й армії.

Підстави для такої переконаності були. Хоча в Британії існував потужний блок затятого імперіалізму, речником якого став сам Вінстон Черчіль, після 1919 року британський правлячий клас уже твердо тримався думки, що ніяк не мину­ти певної форми індійського самоврядування на кшталт “статусу домініону”, а майбутнє Британії в Індії залежить від порозуміння з індійською елітою, включ­но з націоналістами. Відтоді кінець односторонньому британському правлінню в Індії був лише питанням часу. А що Індія була осердям цілої Британської імперії, то майбутнє вже цілої імперії як такої видавалося непевним, за виняткоїМ Африки й розпорошених у Карібському морі й Тихому океані островів, де все ще незахи- таний правив патерналізм. Ще ніколи більша площа планети не підлягала фор­мальному чи неформальному контролю Британії, ніжу міжвоєнний період, але ж ніколи раніше британські правителі не почувалися настільки невпевненими, чи пощастить їм утримати своє давнє імперське верховенство. Це була одна велика причина, чому, коли після Другої Світової війни вже годі було втримати ці пози­ції, британці загалом не стали опиратися деколонізації. І, можливо, саме в цьому причина, чохму інші імперіалісти, особливо французи, а за ними й голландці, збройно намагалися утримати свої колоніальні позиції після 1945 року⁷. їхні імперії не були захитані Першої Світовою війною. Тоді голова французам боліла тільки через те, що так і не завоювали всього Марокко, але ж войовничі бербер­ські клани з Атлаських гір були не так політичною, як мілітарною проблемою, ще й більшою фактично для марокканської колонії іспанців, де місцевий горянин- інтелектуал Абд-ель-Крім проголосив у 1923 році республіку Ріф. Абд-ель-Крім, хоч і дістав палку підтримку французьких комуністів та інших лівих, зазнав у 1926 поразки, не без допомоги французів, після чого гірські бербери поверну­лися до звичного свого заняття: воювати у французьких та іспанських арміях закордоном і чинити опір хоч би якому центральнохму урядові у себе вдома. Модернізаторський антиколоніальний рух у французьких ісламських колоніях і французькому Індокитаї розгорнувся вже аж ген після Першої Світової війни, за винятком скромних передчуттів у Тунісі.

IV

Роки революції потрясли спочатку саму Британську імперію, але Велика Криза 1929-33 років струснула весь залежний світ. Практично для всього нього ера імперіалізму була добою майже безперервного зростання, якого не урвала навіть світова війна, далека від більшості цих країн. Звісно, чимало його членів лишалися ще не дуже втягнутими до ростучої світової економіки та й не прагну­ли прилучатися до неї в якийсь дуже новітній спосіб, бо й справді, яка була різни­ця для вбогих чоловіків і жінок, що споконвіку довбалися в землі й носили тягарі, в якому саме світовому контексті вони це роблять? І все ж таки імперіалістична економіка внесла істотні зміни в життя простих людей, особливо в регіонах зорієнтованої на експорт первинної продукції. Подекуди ці зміни спливали на поверхню у вигляді такої політики, яку вже визнавали правителі, місцеві чи й за­кордонні. Так у міру того, як перуанські haciendas перетворювалися, в проміжку 1900-30 років, на прибережні цукрові заводи й високогірні ферми комерційного вівчарства, а струмочок індіанської трудової міграції до узбережжя й міста ставав широким потоком, до традиційних закутнів почали просочуватися нові ідеї. На початок тридцятих Уасіканча, “особливо віддалена” громада, що тулилася на ви­соті 3 700 метрів десь на неприступних андських крутосхилах, уже розмірко­вувала, котра з двох національних радикальних партій найкраще представляла б її інтереси (Smith, 1989, esp. р. 175). Однак куди частіше ніхто, окрім самих місце­вих жителів, не знав і не дуже й знати хотів, як вони змінювалися.

Що, наприклад, означало для економік, які майже не вдавалися до грошей, а чи використовували їх лише для обмежених цілей, увійти до такої економіки, де гроші були універсальним засобом обміну, як те сталося в Індо-Тихоокеанських.морях? Змінилося значення товарів, послуг, оборудок між людьми, а з ним — і мо­ральні цінності суспільства та й сама форма соціального розподілу. Поміж матрілінеальних рисівників Негрі-Сембілана (Малайзія) панував звичай успадку­вання предківських земель, що їх обробляли жінки, жінками ж, але нові ділянки, під які розчищали джунглі чоловіки й на яких можна було вирощувати додаткові урожаї фруктів та овочів, могли передаватися безпосередньо чоловікам. Але з появою каучуку; прибутковішого за рис товару, рівновага між статями порушила­ся, оскільки запанувало успадкування від чоловіка до чоловіка. А це своєю чергою укріпило позиції патріархально налаштованих проводирів ортодоксального Ісламу, що в будь-якому випадку намагалися накинути ще й оротодоксію на міс­цеве звичаєве право, не кажучи вже про місцевого правителя з ріднею, ще одного острівця патрілінеального походження посеред місцевого матрілінеального озера (Firth, 1954). Залежний світ повнився подібними змінами й трансформа­ціями в громадах людей, чий прямий контакт із ширшим світом був мінімальний, зводячись, у цьому конкретному випадку, до китайського торгівця, що й сам пе­реважно виявлявся колишнім селянином або ремісником, який прибув із Фук’єня й чия культура призвичаїла його до постійних зусиль, а насамперед — до всякої хитромудрості в грошових справах, але в усіх інших відношеннях був так само далеким від світу Генрі Форда й “Дженерал Моторе” (Freedman, 1959).

І все ж світова економіка як така здавалася дуже далекою, оскільки її без­посередній, впізнаваний вплив не був катастрофічний, за винятком хіба швидко- ростучих промислових анклавів дешевих робочих рук у таких регіонах, як Індія й Китай, де трудовий конфлікт і навіть організація праці за західними взірцями поширювалися від 1917 року, та ще в гігантських портових і промислових міс­тах, що через них залежний світ сполучався із тим світом економіки, який визна­чав їх благополуччя: у Бомбеї, Шанхаї (чиє населення зросло від 200 000 у середи­ні XIX віку до 3,5 мільйона в тридцятих), Буенос-Айресі чи, у меншому масштабі, в Касабланці, чиє населення за менше, ніж тридцять літ, після відкриття міста як сучасного порту; вже налічувало 250 000 жителів (Bairoch, 1985, рр. 517, 525).

Велика Криза це все змінила. Уперше інтереси залежних і метропольних економік мали видиме зіткнення, хоча б тому, що ціни на первинні продукти, на яких тримався третій світ, упали набагато різкіше, ніж на вироби, що їх він купу­вав у Заходу (розділ 3). Уперше колоніалізм і колоніальна залежність стали не­прийнятними навіть для тих, хто доти на них наживався. “Студенти бунтувалися в Каїрі, Рангуні й Джакарті (Батавії) не тому, що відчували разючу близькість якоїсь епохальної політичної події, а тому, що депресія враз вибила ті підпори, які робили колоніалізм таким прийнятним для покоління їхніх батьків” (Holland 1985, р. 12). Навіть більше: уперше не під час війни життя простолюду потрясали землетруси явно неприродного походження, і кликали вони не так до молитви, як до протесту. З’явилася масова основа для політичної мобілізації, особливо там, де селяни виявилися дуже втягнутими до економіки світового ринку готівки й урожаю, як, скажімо, на західноафриканському узбережжі та в Південно-Східній Азії. Водночас Криза дестабілізувала і національну, й міжнародну політику залеж­ного світу.

Тож тридцяті стали переламним десятиріччям для третього світу не так тому, що Депресія призвела до політичної радикалізації, як тому, що вона устано­вила контакт між політизованими меншостями і простолюдом їхніх крапі. Так було навіть у країнах, подібних до Індії, де націоналістський рух уже змобілізував масову підтримку. Друга хвиля масової відмови від співпраці на початку тридця­тих, надана британцями нова, компромісна конституція та перші загальнонаціо­нальні вибори провінційної влади засвідчили, що Конгрес має загальнонаціона­льну підтримку, адже кількість його членів у центрі країни зросла від близько 60 000 у 1935 році до 1,5 мільйона наприкінці тридцятих (Tomlinson, 1976, р. 86). Це було ще очевиднішим у не таких доти змобілізованих країнах. Почали вима­льовуватися контури масової політики майбутнього, де туманніші, де виразніші: латиноамериканський популізм, що засновувався на авторитарних лідерах, які домагаються підтримки міських робітників; політична мобілізація зусиллями профспілкових ватажків із майбутнім партійних лідерів, як у підлеглих Британії країнах Карібського басейну; революційний рух із сильною базою серед робіт- ників-мігрантів, як в Алжирі; комуністичний в основі національний опір із силь­ними аграрними зв’язками, як у В’єтнамі. І щонайменше, як у Малайї, депресійні роки порвали зв’язки між колоніальними властями й селянськими масами, ли­шаючи простір для виникнення майбутньої політики.

На кінець тридцятих криза колоніалізму поширилася й на інші імперії, хоча дві з них: Італійська (що допіру тільки завоювала Ефіопію) та Японська (що намагалася завоювати Китай), — усе ще розширялися, хоч і не довго. В Індії нова Конституція 1935 року; нещасливий компроміс із ростучими силами індійського націоналізму, виявилася головною йому поступкою, яку вирвав своєю майже за­гальнонаціональною виборчою перемогою Конгрес. У французькій Північній Африці вперше виникли серйозні політичні рухи в Тунісі, в Алжирі (навіть щось трохи заворушилося в Марокко), тоді як масова агітація під комуністичним ке­рівництвом, ортодоксальним чи дисидентським, уперше стала істотною у фран­цузькому Індокитаї. Голландці зуміли утримати контроль в Індонезії, регіоні, що “відчуває рухи на Сході, як небагато інших країн” (Van Asbeck, 1939), не завдяки та.мтешньому спокою, а переважно завдяки тому, що сичи опозиції: ісламістські, комуністичні й світсько-націоналістичні, — були самі по собі розколоті й налаш­товані одна проти одної. Навіть у сонному; на думку колоніальної адміністрації, Карібському басейні низки страйків на нафтових промислах Трінідаду й на план­таціях та в містах Ямайки у проміжку 1935-38 років переросли в бунти й сутички у масштабах цілих островів, засвідчивши невизнане доти масове невдоволення.

Тільки Африка на південь від Сахари залишалася тихомирною, хоча на­віть там кризові роки викликали перші масові робітничі страйки після 1935 ро­ку, розпочавшись із центральноафриканського Мідного пояса, і Лондон почав вимагати від колоніальних урядів створення департаментів праці, вжиття заходів для поліпшення робітникам умов і стабілізації робітничих сил, із визнання^м чинної системи міграції селян із сіл на шахти за таку, що дестабілізує в соціаль­ному й політичному відношеннях. Хвиля страйків 1935-40 років охопила всю Африку. Але була вона ще не політичною в антиколоніальному розумінні, коли не вважати політичним розповсюдження африканських церков “чорношкірої” орієнтації, та пророків, та ще таких відкидачів світських урядів, як започаткова­ний в Америці рух Сторожової Вежі на Мідному поясі. Це вперше колоніальні уряди почали розмірковувати про дестабілізуючу дію економічних змін на сіль­ське африканське суспільство (яке саме переживало помітну еру процвітання) й заохочувати дослідження соціальних етнографів у цій сфері.

Однак політична небезпека видавалася ще далекою. На селі це була золота доба білого адміністратора, зі слухняним “вождем” чи й без нього, іноді створю­ючи його для цієї мети там, де колоніальне управління було “непряме”. У містах невдоволений клас освічених африканців-городян був уже досить великий у се­редині тридцятих, щоб підтримати успішну політичну пресу: Ефрікен Морнінг Пост на Золотому Березі (Гана), Вест Ефрікен Паіїлот у Нігерії та Еклеръор деля Kom ∂4βyap на Березі Слонової Кістки (“він вів кампанію проти старших вождів і поліції, вимагав заходів для суспільної перебудови, виступав за справу безробіт­них та африканських фермерів, потерпілих від економічної кризи”) (Hodgkin. 1961, р. 32). Уже з’являлися проводирі місцевого політичного націоналізму, що перебували під впливом ідей американського “Чорного руху⁷”, ідей, що приходи­ли з Франції доби Народного Фронту⁷; думок, снувалися в лондонському Союзі Західноафриканських Студентів, а також ідей з коїмуністичного руху⁵⁴. Декотрі з майбутніх президентів майбутніх африканських республік уже були на сцені: ке­нійський Джомо Кеніата (1889-1978), д-р НамдіАзіківе, згодом президент Нігерії. Але все це аж ніяк не подарувало безсонних ночей працівникам європейських колоніальних міністерств.

Чи й справді в 1939 році так уже близько загрожував, хоч який імовірний, всеосяжний крах колоніальних імперій? Ні, якщо можна взагалі керуватися па­м’яттю нашого автора про “школу” для британських і “колоніальних” учнів кому­нізму⁷ того року. А в той час ніхто не міг мати вищих сподівань, ніж їх мали палкі й багатонадійні юні бійці марксизму. Ситуацію змінила Друга Світова війна. Хоча вона й не зводилася тільки до цього, то була безперечно міжімперіалістична вій­на, і до 1943 року великі колоніальні імперії програвали. Франція ганебно впала, й чимало з її колоній вижили тільки з ласки держав Осі. Японці позахоплювали які тільки були британські, голландські та інші західні колонії у Південно-Східній Азії та в західній частині IYixoro океану Навіть у Північній Африці німці окупува­ли все, що хотіли контролювати на сотаю миль на захід від Александр!!’. В якийсь момент британці серйозно обмірковували, чи не здати Єгипет. Лише Африка на південь від пустель зоставалася під твердим західним контролем, і британцям зовсім нетяжко виявилося ліквідувати Італійську⁷ імперію на Африканському Розі.

Фатальної шкоди старим колоніалістам завдало свідчення того, що білі люди та їхні держави можуть зазнавати ганебної поразки, й старі колоніальні держави були явно заслабкі, навіть після переможного закінчення війни, аби по­новити свої колишні позиції. Випробуванням для “британського раджі” в Індії стало не те велике повстання, організоване Конгресом у 1942 році під гаслом “Геть з Індії!”, бо британці придушили його без особливих труднощів. НиїМ стало те, що вперше майже 55 OOO індійських солдатів перейшли на бік ворога, щоб утворити “Індійську⁷ Національну Армію” під проводом ватажка лівого крила Конгресу Субхаса Чандри Босе, хто вирішив удатися для здобуття індійської не­залежності до японської допомоги (Bhargava/Singh Gill, 1988, р. 10; Sareen, 1988. рр. 20-21). Японська політика, можливо, під впливом військово-морських сил. досвідченіших за піхоту, експлуатувала колір шкіри своїх людей, щоб узяти на себе чесноту визволительки колоній, і то із значним успіхом (за винятком за­морських китайців та В’єтнаму, де залишила французьку адміністрацію). У Токіо в 1943 році навіть організували “Асамблею Більших Націй Сходу Азії”³⁰, куди вхо­дили “президенти” й “прем’єр-міністри” підвладних Японії Китаю, Індії, Таїланду. Бірми й Маньчжурії (але тільки не Індонезії, якій подібну “незалежність” пропо-

новано лише на випадок поразки Японії у війні). Колоніальні націоналісти були надто великими реалістами, аби стати проянонськими, хоча вони й цінували японську⁷ підтримку; особливо коли вона була істотна, як в Індонезії. Коли японці опинилися на грані програшу, націоналісти обернулися проти них, хоч і не забу­вали, якими слабкими виявилися старі західні імперії. Ані не пустили вони повз увагу⁷ того факту, що дві держави, які, власне, й розбили Вісь: Рузвельтові CIIIA й Сталінів CPCP, — обидві, хоч і з різних причин, вороже ставилися до старого ко­лоніалізму⁷, хай навіть американський антикомунізм і зробив незабаром Вашинг­тон закхисником консерватизму⁷ в третьому⁷ світі.

Не дивно, що старі колоніальні системи зламалися спочатку в Азії. Сирія й Ливан (колись французькі) стали незалежними в 1945; Індія й Пакистан — у 1947; Бірма, Цейлон (Шрі-Ланка), Палестина (Ізраїль) та голландська Ост-Індія (Індо­незія) — в 1948 році. У 1946-му США гарантували формальний статус незалеж­ності Філіппінам, що були під їхньою окупацією від 1898 року. Японська імперія зникла, звісно, в 1945 році. Ісламська Північна Африка була вже захитана, але ще трималася. Більшість Африки на південь від Сахари й острови в Карібському морі та в Тихому океані лишалися відносно спокійними. Лише в частинах Південно- Східної Азії політичній деколонізації вчинено серйозний опір, особливо у фран­цузькому⁷ Індокитаї (сучасні В’єтнам, Камбоджа й Лаос), де кохмуністичні партиза­ни проголосили незалежність після визволення під проводохМ шляхетного Xo Ші Міна. Французи, підтримані британцями, а згодохм і СІНА, вели відчайдушні ар’єр­гардні бої, аби знов завоювати країну після переможної революції і втримати її. Вони зазнали поразки й мусили забратися геть у 1954 році, але CIIIA не допусти­ли об’єднання країни й затримали сателітний режим у південній частині розділе­ного В’єтнаму. Коли ж і цей уламок мав упасти, США протягом десяти років самі воювали у В’єтнамі, поки й вони спізнали гіркоту поразки й мусили забратися геть у 1975 році, скинувши на нещасну країну більше вибухівки, ніж використа­но у всій Другій Світовій війні.

Опір у решті Південно-Східної Азії був не такий загальний. Голландці (якихм пощастило трохи більше, ніж британцям, бо не допустили розколу своєї Ост-Індії при її деколонізації) були заслабкі, щоб утримувати адекватну військову силу на величезному⁷ Індонезійському архіпелазі, більшість островів якого не проти були держати їх як противагу⁷ пануванню яванських 55 мільйонів. Вони поступилися, коли з’ясували, що США не вважають Індонезії, на відміну від В’єт- нахму, за істотний фронт супроти світового комунізму. Бо й справді, нові індоне­зійські націоналісти були настільки далекі від того, що підпасти під комуністич­ний провід, що в 1948 році придушили повстання місцевої компартії, й ця подія переконала США в тому⁷, що військова потуга Нідерландів краще придасться у Європі, супроти сподіваної радянської загрози, аніж дпя утримання острівної імперії. Тож голландці й поступилися, зоставивши свою колоніальну присутність лише в західній частині великого меланезійського острова Нової Гвінеї, аж поки й ця територія відійшла до Індонезії в шістдесяті роки. Британці в хМалайї за­плуталися поміж традиційними султанами, які чудово використали імперію для себе, й двома різними і взаємно підозріливими групами населення, малайцями та китайцями, радикалізованими, але по-різному, причому китайців радикалізувала їхня компартія, що стала впливовою як єдина організація, котра чинила опір японцям. Коли повіяло морозом “холодної війни”, то вже не могло бути й мови про те, щоб допустити комуністів, хоч би й китайських, до владних структур екс- колонії, але після 1948-го у британців пішло дванадцять років часу, 50 000 війсь­ка, 60 000 поліції та ще й 200 000 місцевої гвардії на те, щоб розбити первісно китайське повстання. Закономірно постає запитання, чи британці стали б опла­чувати вартість усіх цих операцій із такою готовністю, коли б малайські олово та каучук не були такими надійними постачальниками доларів, а отже, й гарантами сталості фунта стерлінгів. Однак і в будь-якому' разі деколонізація Малайї була б досить складною справою, і досягнуло її аж у 1957 році, на радість малайським консерваторам і китайським мільйонерам. У 1965 році населений переважно ки­тайцями острів Сингапур відколовся, щоб стати незалежним і вельми багатим містом-державою.

На відміну від французів і голландців, британці були вже навчені багатим індійським досвідом, що, коли вже з’явився серйозний націоналістичний рух, єдиний спосіб збереїти вигоди імперії — це поступитися формальною владою. Британці пішли з Індостану в 1947 році, ще поки їхня нездатність тримати ситуа­цію під контролем не стала явною; пішли без найменшого опору. Цейлону (пе­рейменованому⁷ в 1972 році на IIIpi Ланку) й Бірмі також дано їхню незалежність: перший отримав її із вдячним подивом, а другу відпущено не без певних вагань, оскільки бірманські націоналісти, хоч і перебували під проводом антифашистсь­кої Ліги Народної Свободи, теж співпрацювали з японцями. Бірманці були насті­льки лихі на Британію, що єдині з деколонізованих британських володінь одразу ж відмовилися приєднатися до Британської Співдружності, ні до чого не зобов’я­зуючої організації, за допомогою якої Лондон намагався бодай затримати пам’ять про Британську імперію. Бірма в цьому випередила навіть Ірландію, що того самого року проголосила себе республікою поза рамками Співдружності. І все одно, хоча швидкий і мирний відступ Британії з найбільшої частини людства, будь-коли підкореної й керованої завойовником-чужинцсм, був заслугою лейбо­ристського уряду, що прийшов до влади наприкінці Другої Світової війни, був то далеко не безперечний успіх. Досягнуто його коштом заплямованого кров’ю поділу Індії на !мусульманський Пакистан та на неденомінаційну, але переважно індуїстську Індію: під час того розривання країни надвоє кілька сотень тисяч за­гинуло в сутичках релігійних сутіротивників і кілька мільйонів вигнано з предків­ських домівок у те, що віднині стало чужою країною. І це не входило до планів ні індійського націоналізму; ні !мусульманських рухів, ні імперських правителів.

Як ідея окремого “Пакистану”, що поняття його й саму назву вигадав гурт студентів у 1932-33 роках, стала реальністю в 1947-му, є питанням, що й досі не дає спокою вченим і мрійникам про всілякі історії “якби тільки”. Оскільки, як нам тепер уже видно “заднім розумом”, поділ Індії по релігійних лініях створив лихо­вісний прецедент для майбутнього світу, він потребує деякого пояснення. У пев­ному розумінні тут винні або всі, або ніхто. На виборах, проведених згідно з Кон­ституцією 1935 року, перемогу здобув Конгрес, навіть у наймусульманськіших провінціях, тоді як Мусульманська Ліга, загальнонаціональна партія, що претен­дувала на представництво своєї релігійної меншості, зібрала досить убогий уро­жай голосів. Посилення світського й несектярського Індійського Національного Конгресу, природно, змусило багатьох мусульман, більшість котрих (як і індуїс­тів) усе ще була позбавлена права голосу, боятися приходу індуїстів до влади, оскільки у переважно індуїстській країні існувала ймовірність, що й в керівництві Конгресу більшістю будуть індуїсти. Замість визнати ці побоювання й надати хмусульманам окреме представництво, вибори, як видається, тільки зміцнили претензії Конгресу бути єдиною національною партією, що репрезентувала б й індуїстів, і мусульман. Саме це змусило Мусульманську Лігу, з її непримиренним керівником Мухаммадом Алі Джінною, порвати з Конгресом і стати на дорогу по­тенційного сепаратизму. Однак аж до 1940 року Джінна чинив опір ідеї окремої мусульманської держави.

Це війна розірвала Індію надвоє. В одному розумінні то був останній ве­ликий тріумф “британського раджі”, але водночас і останній його виснажений подих. Це ж востаннє той “раджа” змобілізував людність та економіку Індії на ко­тру вже британську війну, і то в більшому масштабі, ніж у 1914-18 роках, цього разу проти опозиції народних мас, які гуртувались за партією національного визволення, й, на відміну від Першої Світової війни, — проти навислої загрози японського воєнного вторгнення. Досягнення було приголомшливе, але ціна — зависока. Опозиція Конгресу війні призвела до усунення його ватажків від полі­тики, а після 1942 року вони опинилися в ув’язненні. Тягарі воєнної економіки відтрутили важливі маси мусульманських політичних прихильників “раджі”, особливо в І Іенджабі, які прихилилися тепер до Мусульманської Ліги, що стала масовою силою саме в той момент, коли уряд у Делі, боячись, щоб Конгрес не са- ботажував воєнного зусилля, свідомо й систематично експлуатував індуїстсько- мусульманське суперництво, аби знерухомити національний рух. Цього разу можна було з певністю сказати, що Британія “розділяла, щоб володарювати”. У своєму' останньому відчайдушному зусиллі виграти війну “раджа” знищив не лише самого себе, а й свою моральну легітимацію — досягнуту єдність Індійсько­го субконтиненту, де всі численні спільноти могли співіснувати у відносному мирі за єдиної, завдяки її безсторонності, адміністрації й законності. Коли скін­чилася війна, вже годі було повернути рушія політики розділяння спільнот у про­тилежному напрямку.

На 1950 рік Азія була вже деколонізована, за винятком Індокитаю. А тим часом регіон західного Ісламу, від Персії (Ірану) до Марокко, зазнав перетворен-

ня через низку народних рухів, революційних переворотів і повстань, яка по­чалася з націоналізації західноєропейських нафтових компаній в Ірані (1951) й повороту тієї країни до популізму за д-ра Мухаммада Мусадіка (1880-1967), зав­дяки ще й підтримці компартії Туце. (Воно й не дивно, що компартії на Серед­ньому⁷ Сході набули деякого впливу після великої радянської перемоги.) Мусадіка скинуто в 1953 році внаслідок перевороту, організованого англо-американськи- ми секретними службами. Революцію Вільних Офіцерів у Єгипті (1952) під про­водом Гамаля Абделя Насера (1918-70) і скинення опісля прозахідних режимів у Іраку (1958) та Сирії годі було отак повернути назад, хоча британці з француза­ми, уклавши спілку з Ізраїлем, новою анти арабською державою, й спробували скинути Насера в Суецькій війні 1956 року (див. с. 325). Однак французи вели жорстоку боротьбу проти національного визволення Алжиру (1954-62); подіб­ний випадок — Південна Африка, а також Ізраїль, хоч і по-іншому, де співісну­вання місцевого населення з великою громадою європейських поселенців особливо утруднювало проблему деколонізації. Отже, Алжирська війна стала конфліктом особливої брутальності, допомігши інституціоналізувати тортури у військах, поліції й силах безпеки країн, що претендували на цивілізованість. Вона спопуляризувала такі ганебні тортури, коли електрошоком діяли на язик, пипки й статеві органи, і призвела до краху Четвертої Республіки (1958), а також мало не повалила й П’ятої (1961), аж поки Апжир усе таки здобув незалежність, неми­нучість якої визнавав ще генерал де Голь. А тим часом французький уряд спокій­но домовився про автономію й незалежність (1956) двох інших північноафри- канських протекторатів: Тунісу (що став республікою) й Марокко (яке лишилося монархією). Того ж самого року британці спокійно відпустили Судан, утримати який годі було після втрати контролю над Єгиптом.

Непросто визначити, коли ж старі імперії збагнули, що Вік Імперії оста­точно добіг кінця. Звісно, в ретроспектив! спроба Британії й Франції знов утвер­дитися в якості світових імперських держав у суецькій авантюрі 1956-го виглядає приреченішою, ніж здавалося урядам у Лондоні й Парижі, коли ті планували вій­ськову операцію спільного, разом з Ізраїлем, скинення революційного єгипетсь­кого уряду полковника Насера. Цей епізод виявився катастрофічною невдачею (тільки не з погляду Ізраїлю), ще й сміховинною через поєднання нерішучості, вагань і непереконливої нещирості у британського прем’єр-міністра Ентоні їдена. Операцію щойно почали, а вже мусили й припинити, під тиском США; вона штовхнула Єгипет в обійми CPCP і назавжди покінчила з тим, що називалося “мо­ментом Британії на Середньому Сході”, себто з епохою безперечної британської гегемонії в том}⁷ регіоні, яка почалася в 1918 році.

В будь-якому разі наприкінці п’ятдесятих старі імперії, які ще збереглися, зрозуміли: з формальним колоніалізмом слід покінчити. Лише Португалія продовжувала опиратися розпадові своєї імперії, оскільки її відстала, політично ізольована й маргіналізована метропольна економіка не могла дозволити собі неоколоніалізм. їй потрібно було експлуатувати свої африканські ресурси, тож через неконкурентоздатність своєї економіки вона могла робити це тільки через прямий контроль. Південна Африка й Південна Родезія, африканські країни із значними кількостяіми білих поселенців (за винятком Кенії), теж відмовилися пристати на таку політику, що неминуче привела б до утворення режимів із домінуванням африканців, а Південна Родезія, аби уникнути подібної долі, навіть проголосила білопоселенську незалежність від Британії (1965). І все ж таки Па­риж, Лондон і Брюссель (стосовно до Бельгійського Конго) вирішили, що краще добровільно дати формальну незалежність із збереженням залежності еконо­мічної й культурної, ніж піти на тривалу боротьбу, яка могла б закінчитися неза­лежністю під проводом лівих режимів. Лише в Кенії відбулося істотне народне повстання й почалася партизанська війна, хоча все це значною мірою обмежува­лося племенами одного місцевого народу — кікуйю (так званий рух May-May, 1952-56). А в інших місцях політика профілактичної деколонізації провадилася успішно, за винятком Бельгійського Конго, де вона майже одразу обернулася анархією, громадянською війною й політикою міжнародних сил. У британській Африці Золотий Берег (нинішня Гана), де вже була масова партія на чолі з тала­новитим африканським політиком та інтелектуалом-панафриканцем Кваме Нкрумою, дістав незалежність у 1957 році. У французькій Африці Гвінея спрожо­гу потрапила в ранню й злиденну незалежність (1958), коли її лідер Секу Туре від­мовився приєднатися до запропонованої де Голем “Французької Спільноти”, яка поєднувала автономію з жорсткою залежністю від французької економіки, й му­сив звернутися по допомогу до Москви. Майже всі, які лишалися, британські, французькі та бельгійські колонії в Африці дістали свободу в 1960-62 роках, а вся решта — незабаром. Тільки Португалія й незалежні держави білих поселенців опиралися цій тенденції.

Більші з карібських колоній Британії спокійненько деколонізувалися в шістдесятих, менші острови отримували незалежності відтоді й до 1981 року, а острови Індійського й Тихого океанів — наприкінці шістдесятих і в сімдесятих. По суті на 1970 рік не зосталося скільки-небудь значних територій, що перебу­вали б під прямихм адмініструванням колишніх колоніалістських держав чи під владою режимів їхніх поселенців, за винятком Центральної й Південної Африки та ще, звісно, в охопленому війною В’єтнамі. Закінчувалася ера імперій. А менше, ніж трьома чвертями сторіччя раніше, вона здавалася незнищенною. Навіть тридцятьма роками раніше вона все ще охоплювала більшість народів планети. Невідновна частина минулого, вона обернулася сентименталізованими літера­турними й кінематографічними спогадами колишніх імперських держав, тоді як нове покоління місцевих письменників із колишніх колоніальних країн почало творити літературу, що почалася з добою незалежності.