Імперський мир

Слава, якої найбільше прагнули імперські династії і яку з такою щедрістю визнавали за ними історики, - це слава ди­настій, які встановлювали мир. Пересічний здоровий глузд легко долучається до таких вихвалянь і вклоняється перед миром, хоч яким він буде: pax sinica, romana, indica, britan­nica.

Щодо імперії як політії, яка замирює трансполітію, межі цієї тавтології можна побачити з першого ж погляду. Оскільки досі жодна імперія не була всесвітньою, то будь-яка історична імперія залишалася в стані потенційної війни з неімперіалізованими народами та політіями. Це оче­видне застереження не дозволяє жодній імперії заявляти, що вона поклала край війні. У кращому разі вона кладе край війнам, які вирували в спільноті до її імперіалізації. Просто­ри за межами імперій настільки немирні, що з них можуть приходити «варвари», які кидаються завойовувати імперію. Вона - приваблива жертва через розкіш правителів і цивілізації, жертва, яку відносно легко подолати.

Політичним режимом імперії обов’язково є абсолютна ієрократія. Вона прагне поєднувати три способи здійснення влади: силу, авторитет і керування. Але ці три способи не можна об’єднати в одних руках так, аби сила не переважала над двома іншими. Правосуддя не може народитися з сили тих, хто панує, та зі страху підкорених. В імперії мало шансів на замирення через правосуддя та безліч можливо­стей чинити несправедливо, проте не стільки через вади го­лови й центральних органів, скільки через розгалуження владного апарату в усьому суспільстві й на всіх рівнях. Усе­редині імперський мир більше скидається на унеможливлен- ня проявів конфліктів під страхом жандарма, ніж на їхнє не­насильницьке розв’язання засобами закону й права. Таке унеможливлення безпосередньо залежить від контролю, який здійснює владний апарат, і його репресивних можливо­стей. Можливості його визначаються наявними ресурсами та умовами сполучення. Ті й ті обмежують імперський мир з точки зору змісту та масштабів поширення. Найбільше імперський мир виявляється в центрах влади й у зонах їхнього безпосереднього впливу. Його головне завдання - за­побігти та придушити найсерйозніші прояви насильства, бунтів і повстань, які загрожують самій владі. Сільськогоспо­дарська економіка, яка болісно реагує на зміни погоди, по­даткова система, що стає ненаситною через неконтрольовані потреби, численні акти несправедливості з боку абсолютного режиму ієрократії призводять до того, що бунти, повстання, селянські війни постійно загрожують видимому мирові імперії.

Усі ці застереження реальні й важливі, але вони не запе­речують так само реальний факт, що перетворення транс- політії на політію вилучає війну з цього кола. Проте етап, який передує народженню імперії, має всі шанси бути мо­ментом воєнного та войовничого пароксизму. Наприкінці ти­сячолітнього процесу політичного злиття за межами племінного світу залишається тільки два чи три можливих кандидати на кінцеву перемогу. Кожний кандидат має засо­би, накопичені в попередніх перемогах, і кожний зацікавле­ний у мобілізації всіх своїх засобів, оскільки йдеться або про падіння в політичне небуття, або про найвищу політичну пе­ремогу. Війна до появи імперії може бути страшною і заче­пити численні маси людей. Але ось вона раптом кінчається, встановлюється мир, і всі можуть із полегшенням зітхнути. Проте мірою того, як закріплюється й триває імперія, мир стає дедалі менш реальним. Порушення життя імперії по­винні сприяти радше підтриманню й увічненню імперської ідеї, а не навпаки. Від цієї ідеї до міфу про імперський мир лише один крок.

У разі зіставлення цих гіпотез із історичною реальністю знову привертає до себе увагу надзвичайна нормальність ки­тайського прикладу. Він майже точно відповідає очікуванням теорії. Pax sinica стає реальністю одразу - якщо не з пер­шим імператором Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е., людиною ідеологічно жорстокою, то принаймні з династією Хань із 206 р. до н.е. після двохсот п’ятдесяти років безкінечних і де­далі запекліших воєн між князівствами - претендентами на імперію. Імперія назавжди ототожнювалася з ідеєю миру. Йому весь час загрожували чужоземні племена, внутрішні інакодумці, розбійники, селянські війни.

Європа знову знаходиться на протилежному полюсі, куди її заводить повне відхилення від норми. Хоч як далеко за­зирнути в історичне минуле Європи, війна завжди була тут на порядку денному. Найприйнятнішим періодом для визна­чення початку традиційної історії Європи може бути, оче­видно, середина III тисячоліття до н.е., яка відповідає індоєвропеїзації ареалу, що відбувалася через поширення культурних рис, міграції населення, а також найвірогідніше поєднанням цих двох шляхів. Відтак війна тут ніколи не кінчалася; це були війни племен, війни міст, війна за розбу­дову Римської імперії, війна між нею та варварами, війна між варварами, що успадкували імперію римлян, війна з са­рацинами, норманами, угорцями, війна між державами, війна за завоювання всього світу й на завершення дві світові війни! Нав’язлива ідея війни - це європейське викривлення. Шлях до імперії викликав такі ж самі воєнні хвилі, як і в інших місцях, але остаточна поразка імперіалізації завадила вста­новленню тривалого миру. Не досягши миру імперською не-війною, Європа змушена була шукати його іншими шля­хами. Цей пошук дав змогу європейцям розвинути в собі нос­тальгію за імперським миром, яка була тим гострішою, що вони його ніколи не знали, а отже, мусили спиратися на pax romana.

Статус війни й миру в Індії та Передній Азії щось проміжне між Китаєм та Європою. У періоди імперського об’єднання, навіть такого неповного, яким було об’єднання в Османську імперію, Азія прагнула радше до китайського прикладу - зовнішнього умиротворення через закриття кор­донів і внутрішнього через придушення. Але з огляду на гео- політичне становище відносно євразійських степів і на по­стійну присутність племен, готових зійти з гір чи вийти з пу­стелі, Азію струшували головно племінні навали та вторг­нення. Вони періодично повторювалися впродовж тисячоліть і постійно вводили в дію воєнну машину, проте в дуже відмінний від Європи спосіб, для якої характерними були на­біги, вилазки, розорення, спустошливі напади, приховане су­перництво.

В Індії нестійкий характер політій і конвекційні рухи, які позначалися на їхньому утворенні, врешті-решт призвели до такого становища, коли війна стала майже винятковою спра­вою тих, хто змагається за провідні політичні позиції. Наро­ду ця боротьба не стосується і не зачіпає його. Грецькі пам’­ятки зі здивуванням донесли до нас дивну на їхній (як євро­пейців) погляд ситуацію, коли тоді як війська б’ються, селя­ни продовжують обробляти свою землю зовсім поруч, байду­же очікуючи - можна було б додати - на появу переможця, який візьметься витискати з них соки аж до межі виживан­ня. Індія прийшла майже до повного розриву між політичною організацією й суспільством. Суспільство перебуває під опікою цілком самобутньої будови - кастового режиму, який, можна стверджувати, народився саме з неспроможності політій і дозволяє пристосовуватися настільки, що дає змогу обходитися без політій, як це було в племінній будові.