Імперія як замкнена система

Імперія - трансформація трансполітії в політію, яка су­проводжується її цілеспрямованим злиттям з максимальним культурним ареалом. Оскільки ніколи не виникало плане­тарної імперії, то всі історичні імперії повинні були співісну­вати з культурними ареалами й народами, які залишалися поза межами їхнього впливу.

Цілеспрямоване ототожнення ареалу, який може бути імперіалізований, з максимальним культурним ареалом ро­бить з імперії ойкумену - всю землю, населену людьми. Відповідно, усе те, що знаходиться ззовні цих двох ареалів, слід сприймати як територію, населену істотами, які ледь чи можна вважати людськими. Звідки таке спонтанне сприй­няття та поділ виду на принаймні два відмінні різновиди - Ми та Інші? Витоки цієї дихотомії сягають набагато далі, ніж епоха утворення імперій. Уже на стадії племені реального чужинця сприймають як не зовсім людину. Пояснення цього явища слід шукати в потенційності людської природи: люди­ною не народжуються, а стають. Оскільки стати людиною можна в різний спосіб, кожен із таких способів розвиває всі характерні риси підвиду або різновиду. Але стрибок від сприйняття культурних відмінностей між Нами й Ними до сумніву щодо належності їх до людей передбачає, що ці відмінності достатньо виражені, щоб утруднити сприйняття спільного для обох способів бути людиною. Потрібно, інакше кажучи, ураховувати культурні рівні реальності.

Але не-людське можна тлумачити і сприймати також як над-людське, так і як недо-людське. Так, приміром, у ки­тайській літературі починаючи з «Подорожі на Захід»[**] неки- тайський світ сприймається як фантастичний простір, насе­лений істотами з над-людськими здібностями, де з людьми трапляються дуже дивні пригоди. Хоча зовнішній світ сприймається як над- або недо-людський, він усе одно за­лишається не-людським, адже людське ототожнюється зі звичним субзагальним способом бути людиною. Це ставлен­ня, притаманне цивілізаціям та імперіям, можна краще зро­зуміти через порівняння з єдиним культурним ареалом і єдиною цивілізацією, яка ніколи не була імперіалізована, - з Європою. Тут починаючи від греків ми теж зустрічаємо суто етноцентристське переконання, що грецький і європейський спосіб бути людиною єдиний по-справжньому людський спосіб. Але вже з самої тієї причини, що і Греція, і Європа були не політіями, а трансполітіями, поставало запитання: в чому ж полягають ці два способи? Нелегко дати визначення греків і європейців, не плутаючи їх мимоволі з афінянами й англійцями чи зі спартанцями й французами.

Така точка зору і таке ставлення невідомі іншим. В імперіях суб’єктивне сприйняття зовнішнього як нелюдсько­го світу збігається з тим об’єктивним фактом, що цей світ важко завоювати й контролювати з причин клімату та спо­лучення. Цей збіг указує, що імперіалізований культурний ареал мав би замкнутися на собі самому й не цікавитися зовнішнім за умови, що він може так діяти. Цю гіпотезу слід доповнити трьома наслідками. Наслідок 1: дві або більше суміжних імперій прагнуть не битися між собою, а поверну­тися одна до одної спиною та ігнорувати одна одну; найкра­ще для них було б бути розділеними нічийною землею, щоб максимально обмежити контакти та ризик конфліктів.

Можна перевірити слушність гіпотези та її наслідків. Третій наслідок підтверджує - наскільки такі історичні пи­тання можна підтвердити - Монгольська імперія ХІІІ ст. Не­щодавно об’єднані племена своїми стрімкими завоюваннями створили імперію з двох культурних ареалів - Китаю та Се­редньої Азії - і мало не долучили до неї європейський ареал. Щодо Індії, то вона в усі часи залежала від милості войовни­чих армій, як це можна бачити на прикладі нащадків Чингізхана, яких вигнали на початку XVI ст. Тож, можна припустити, що вся Євразія могла б бути об’єднана в єдину імперію. Ця можливість не спростовує наслідок 3. Монгольсь­ка імперія в тому вигляді, в якому вона існувала та якою могла б стати, утворилася не в результаті завоювання кількох імперій якось іншою імперією, а в результаті майже одночасного завоювання кількох імперій одними й тими са­мими племінними утвореннями. Завоювання тієї чи тієї імперії одним племенем або об’єднанням племен - річ бана­льна. А те, що дві імперії одночасно визріли для завоювання, видається вже менш банальним, а навернуті в іслам араби скористалися такою ситуацією, щоб досягти дуже мало­ймовірного успіху в захопленні всієї чи майже всієї Перед­ньої Азії, подолавши Перську імперію Сасанідів і чималу ча­стку Візантійської імперії.

Між Китаєм та Індією могли відбуватися дуже значні ку­льтурні запозичення, починаючи з буддизму, який прихо­дить у Китай на початку нашої ери і відіграє реальну й виз­начну роль з початку IV ст. Ці запозичення йшли караванни­ми шляхами Центральної Азії, і їхніми носіями були кара­ванники, купці та проповідники. Щодо політичних і воєнних контактів, то вони залишалися потенційними. Між Індією й Близьким Сходом запозичення були більшими за кількістю та постійнішими в обох напрямках, але ніколи не було серй­озних спроб політичного об’єднання цих двох ареалів. Коли Александр Македонський дійшов до Інду, він, можливо, і хотів би піти далі, але його відмовили воєначальники. Індію ж, навпаки, періодично захоплювали загарбники з Середньої Азії, що надходили з північного заходу, але ці завоювання відбивають проблематику пересування правлячих еліт в ареалі, а не проблеми політичного об’єднання ареалів. І врешті-решт, культурні запозичення між Близьким Сходом

й Китаєм постійно відбувалися протягом тисячоліть Великим шовковим шляхом і степами Середньої Азії, але ці контакти ніколи не були прямими, воєнними та політичними. Коридо­ром євразійських степів скористалися монголи й турки, періодично навалюючись зі сходу на захід аж до Близького Сходу, а китайці ніколи цим шляхом не йшли. Вони тихенько сиділи в себе й, зрештою, надали історикові показове підтвердження його гіпотези. У цьому питанні приклад Ки­таю зразковий, він постає як ідеал імперії. Монгольську ди­настію Юань у 1367 р. замінює китайська династія Мін. Упродовж першої половини її правління аж до кінця XV - початку XVI ст. Китай виявляє незвичний інтерес до зовнішнього світу. Створюється морський флот, і купці нава­жуються вирушати аж до Індійського океану й берегів Аф­рики.

Незнання імперіями зовнішнього світу настільки глибоке, що його можна пояснити тільки відсутністю контактів, по­множеною на брак цікавості. Так, наприклад, величезний брахманський літературний спадок не містить нічого про щось не індійське. Китайська література майже нічого не розказує про те, що не є китайським або ж губиться в леген­дах і казках. «Подорож на Захід» розповідає, як видається, про подорож до Індії в VI ст. китайського буддійського мона­ха, який вирушив туди на пошуки священних текстів своєї віри. Цей монах справді існував і дійсно переклав і привіз пожовклі писання. Проте найобізнанішому ерудитові дуже важко було б знайти в цьому романі хоч якісь відомості про Індію. Більш дивний і більш показовий приклад мусуль­манських мандрівників, географів та істориків з Близького Сходу. Серед них є приємні винятки, найпомітнішим з яких можна вважати аль-Біруні, який у своєму трактаті про Індію наводить численні гідні віри відомості. Але такий гігант XIV ст., як Ібн Хальдун, дуже поінформований і дуже точ­ний в усьому, що стосується його власного світу, як на диво, нічого не знає про світ християнський - як латинський, так і візантійський. У тому ж столітті найвизначніший мандрівник Ібн Баттута в своїх надзвичайно тривалих подорожах бачить 116

тільки все мусульманське. Така замкненість і сліпота різко контрастують з відкритістю та гостротою зору грецьких і європейських авторів і спостерігачів.

Винятком з усіх точок зору є Рим. Римська імперія за­гнуздала три культурних ареали, один з яких, утім, надто знесилений Сахарою, щоб відігравати важливу роль. Стано­вище Римської імперії характеризується невпинними метан­нями між двома головними ареалами, і ці метання беруть го­ру з IV ст. і остаточно перемагають з VI ст. Характерно та­кож те, що імперія включає тільки частки ареалів: вона за­кінчується на Рейні й Дунаї в Європі, на Євфраті в Азії, де не охоплює Центральної Азії та Ірану. І навіть у Північній Африці фактична влада імперії не поширюється далі Східного Алжиру, а отже, мавританці на схід від Константи- ни[††] залишаються майже незалежними, а в південному на­прямку кордони імперії не відходять далеко від прибереж­них зон. З огляду на такий ненормальний стан і таку неза­вершеність, Римові доводиться стикатися з цілком реальни­ми ворогами на своїх кордонах: персами, арабами, нубійця­ми, берберами, германцями, піктами. Він змушений відряд­жати експедиції та воювати. Отже, Рим - воєнна імперія, де армія й війна посідають чільне місце. Непомірно зросла роль армії сприяла частим воєнним переворотам. Війна збільшила вартість імперського апарату настільки, що податковий тиск став манією, яка мала шкідливі економічні, соціальні й демо­графічні наслідки. В очі впадає різкий і показовий контраст із Китаєм - водночас мирним, антимілітаристським, стабіль­ним, з мінімальним і гнучким владним апаратом.

Зазначена аномалія закінчується з розпадом Римської імперії наприкінці V ст. Грецька імперія, яка стала Візан­тійською, повертається до азійського ареалу і живе однією з ним долею аж до свого зникнення в 1453 р. Зазвичай вона житиме так, як живуть імперії, і не цікавитиметься Європою. Європа, яка не була імперіалізована, або якщо й була імперіалізована Каролінгами, то настільки ефемерно і повер­хнево, що це можна не брати до уваги, відкриється назовні в приголомшливий спосіб. Неімперіалізація та відсутність pax europeana роблять із неї таку собі «енергетичну станцію», яку періодично струшують напади агресивності, спрямовані за її межі. Ці напади зазнають трьох кульмінаційних мо­ментів: хрестові походи XII ст. і XIII ст., Великі географічні відкриття в XV ст. i XVI ст., колонізація в другій половині XIX ст. Згадані кульмінаційні моменти дедалі більше сприя­ли поступовому об’єднанню традиційних історій в історію модерну.