Імперія як імовірна трансполітія
Умови тривалості імперії мають морфологічний і політичний характер. Морфологія визначає принципи єдності та злагодженості імперського суспільства. Апарат політичної влади має бути здатним постійно контролювати завойовану країну та відвертати чи подавляти будь-які спроби відділення.
Фінансово він залежить від технічних і економічних обмежень, тоді як його потреби визначаються обставинами, які не спроможні врахувати ці обмеження. Такий непідвладний волі розрив між потребами й ресурсами змушує кожну імперію жити постійно або майже постійно не за своїми можливостями. З іншого боку, на цей апарат діють відцентрові сили, яким колись уже неможливо буде опиратися, а ще впливає неминуче ослаблення центру, тож, рано чи пізно периферія бере гору над ним. Морфологічні процеси можуть докорінно різнитися між собою - залежно від імперії. Але в усіх них є дві спільні ознаки: з одного боку, вони не залежать від імперії як такої; а з другого - морфологічні процеси так само добре й навіть краще підходять до набагато менших спільнот, ніж імперія. Перша обставина веде до того, що групи населення, включені до імперії, не мають у ній жодної потреби, аби жити «в суспільстві». Друга вказує на те, що сам по собі розпад імперії не ставить жодної морфологічної проблеми. Щоб краще зрозуміти ситуацію, слід подивитися на неї в протиставленні іншим, як-от полісу й нації, де збіг морфології та політії робить щонайменше проблематичним політичний розпад. Нам важко уявити Афіни чи Рим у стані розсіяння або Францію, яка пішла ще далі шляхом ототожнення нації й політії.Висновок цілком однозначний. Для увічнення імперії не можна створити потрібні умови надовго. Рано чи пізно імперія розпадається і знову виводить культурний ареал, який вона об’єднала, у трансполітійне становище. Але по оновленню культурного ареалу, з огляду на те, що одні й ті самі причини дають одні й ті самі результати, знову розпочинається просування до імперії, і рано чи пізно імперська єдність відновлюється.
Це відновлення є тому вірогідніше, що розпад імперії не повертає відповідні суспільства до їхньої вихідної точки, в початковий стан неоліту. Технічний і економічний прогрес незворотний, принаймні на тривалу перспективу, адже досягнутий рівень відповідає потребам і відбиває здатність їх задовольняти. Навіть дуже помітний відступ від цього рівня може бути тільки тимчасовим; у певний час він буде надолужений. Так само лінією еволюції, яка привела від племені до імперії, зовсім не можна рухатися назад. Окремі племена можуть знову зайняти перше імперіалізовані країни, але це не повернення до племінної морфології - ідеться радше про вихід племен з їхніх гірських, степових чи пустельних схованок. Усе відбувається так, немовби людство, досягши після тривалого і складного шляху певної стадії, уже не випускає її з ока. Хоч якою буде відстань, на яку наступні обставини віддалять його від неї, людство тримає цю стадію на прицілі й прагне повернутися до неї. Власне, обставиною, яка найкраще здатна якнайдовше затримати повернення до досягнутої точки, є демографічний чинник. Демографічний зрив може зруйнувати мережі, на які спирається передання цивілізації.Тільки ареал Близького Сходу реально піддається загрозі демографічного спаду. Ця слабкість ареалу пояснюється кліматичними умовами, які справляють свій вплив безпосередньо і опосередковано. Опосередковану дію кліматичних умов можна проілюструвати на прикладі зрошення, яке - там, де воно неодмінне й можливе, - ґрунтується на утриманні інфраструктури і (менш очевидно) на дренажних роботах, здатних запобігти засоленню ґрунтів через підйом розчинених солей та їхнє випарювання й відкладання на поверхні. Безпосередніше їхня дія проявляється в тому, що через нерівномірність опадів та їхній рівень на межі вимог для нормального рільництва угіддя уразливіше щодо родючості, рівноваги, ба навіть свого існування. Додамо до цього ще й можливий внесок тваринників у використання земель. Послаблення політичного контролю може заохочувати їх до захоплення угідь і перетворення їх на пасовиська.
Коли домінують самі пастухи, приміром у турків, перетворення угідь на пасовиська може сягати значних розмірів. Відомо, проте, що випасна економіка витримує щільність, яка вдесятеро нижча за щільність хліборобської економіки з огляду на те, що калорійність травоїдних тварин у сім разів менша за калорійність рослин. Передня Азія зазнала тривалих фаз демографічних зривів, про силу та тривалість яких ми знаємо дуже мало. Відомо, що в VIII-IX ст. Візантійська імперія намагалася розв’язувати свої проблеми недонаселення за допомогою масового переселення балканських народів. Європейські мандрівники, що відвідували Османську та Іранську імперії в XVIIi-XIX ст., розповідають про покинуті села й міста, і з їхніх розповідей виникало відчуття демографічної катастрофи.Навіть на Близькому Сході досягнуті в минулому рубежі залишаються в пам’яті аж до найбільших глибин занепаду. Об’єднання й розпади чергуються, надаючи історії імперій циклічного ритму. У масштабі століть, якщо не звертати уваги на неістотні пертурбації, нормальним ритмом імперій мав би бути круговий цикл. Проте факти погано підтверджують такий висновок. Тут знову відзначається Китай, віддаляючись від нормальної циклічності в напрямку тенденції до послаблення розсіяності та тисячолітнього зміцнення об’єднання. Так, Китайська імперія зазнала одного-єдиного етапу тривалого розколу - з III по VI ст., у період між занепадом династії Хань і династією Суй, а надто династією Тан, тобто практично протягом чотирьох століть. Цей етап був достатньо тривалим, щоб окреслилися процеси, які, якби їх підтримували ще довше, могли б повернути історію Китаю зовсім в іншому напрямку. Але тоді перемогло єднання: воно переривається менше ніж на століття між династіями Тан і Сун у Х ст., а згодом ще на століття з лишком між династіями північних і південних Сун. З приходом монгольської династії Юань з другої половини XIII ст. єдність уже не ставитиметься під сумнів аж до наших часів. Відхилення Китаю від наведеної вище циклічної норми пояснюється не тільки достатком доцентрових сил.
Воно безпосередніше відповідає політичним і морфологічним чинникам, які досягли зрілості за династії Тан і які повністю знімають обмеження, що тяжіє над владним апаратом.Усі інші ареали віддаляються від циклічної норми в іншому напрямку: розпад упевнено бере гору над єднанням. Європу навіть не беремо до уваги, оскільки вона ніколи не знала імперського об’єднання. В ^дії об’єднання відбувалося тричі - до модерної епохи та англійців: династія Маур’я протягом трішки більше ста років у III ст. до н.е.; династія Гуптів у IV i V ст.; Моголи в XVI i XVII ст. Передня Азія зазнала лише одного повного імперського об’єднання, нав’язаного персами Ахеменідів у період від середини VI ст. до н.е. і завоюванням Александра в 330 р. до н.е. Це єдиний період, коли ареал був майже повністю включений до імперії. Абба- сиди у період від середини VIII ст. до середини X ст. досягли меншого успіху. Щодо Османів у XVI-XIX ст., то вони ніколи не домінували над Персією. Про причини перемоги розсіяння вже частково говорилося вище. На Близькому Сході розселення людей набуває форми оаз, відділених одна від одної пустелями чи малонаселеними районами. Така багатоцентрова структура простору ще більше підкреслюється в своєму політичному вимірі. I справді, політична влада зосереджена в містах. Ыперське завоювання за таких умов полягає або в навалі племен і в захопленні ними міст, або в розширенні потуги міста, аж доки воно не буде в змозі захоплювати інші міста. Географічне розсіяння сприяє завоюванням через складність об’єднання міст для захисту. Але відповідно через аналогічні причини вартість контролю з боку імперського апарату зростає до рівня, який з часом стає неможливо витримувати. Історія довела, що переваги, які здобувають завойовники завдяки географічним умовам, зникають під дією перешкод, з якими стикається центральна влада.
Приклад Індії веде до аналогічного, несприятливого для імперського єднання результату, але дуже несхожими шляхами. Домінантним чинником є панування відцентрових сил.
Проте вони справляють свій вплив неочікуваними каналами. Континент поділений на дві основні частини: індо-гангську долину і Декан. Кожна з частин - це багатополярна транс- політія, в якій стихійно діє рух об’єднання через війну. Щойно одна з політій досягне відносно міцного єднання, вона вирушає на завоювання другої. Процес майже завжди починався з півночі, об’єднуваної або внутрішніми силами, або (частіше) завойовниками, які з’являлися з північного заходу, починаючи від самих арійців. Збереження політичної єдності між північчю та півднем наштовхується на пряму протидію відцентрових сил. Унаслідок на неможливості витримати їхній тиск єдність дуже швидко розпадається. Проте неможливо також і замкнутися в менш витратному становищі, коли північ і південь задовольнялися б кожний своєю єдністю. Двополюсна система нестабільна за своїм внутрішнім змістом і не може існувати в стані тривалої рівноваги. Кожна частина змушена жити невідповідно до своїх достатків у стані готовності до мобілізації своїх ресурсів. Виснажуючись на досягнення неможливого, кожна зрештою втрачає контроль над своєю часткою континенту. За цим каскадом іде політичний розпад, який може звести політичну Індію до рівня кланів із сотні сіл кожен. Така ситуація призводить до відновлення багатополярного процесу, теж нестійкого за своїм характером. Він спричиняється до постійних війн і групування з кінцевою перспективою об’єднати кожну частину континенту, а далі й об’єднання в імперію. Ясна річ, історична реальність тільки приблизно відповідає цій моделі. Але вона дає змогу зрозуміти, з одного боку, вражаючий ступінь слабкості індійських політій на всіх рівнях політичної інтеграції, а з іншого - складність і постійність конвекційних процесів, які зачіпають увесь комплекс. Ці процеси не циклічні, а радше хаотичні, але цей хаос дотримується принципів конвекції, коли вона має справу з нестійкими та в’язкими матеріалами.