Імперський культурний ареал

Починати слід з культурного ареалу, оскільки імперія виглядає радше як політичне об’єднання ареалу, а не навпа­ки, як нав’язування спільної культури завойованому ареа­лові. Передування культурного ареалу імперському політич­ному розширенню емпірична даність.

Ще далі в невизначений стан історії ми заглиблюємося, коли розглядаємо Африку. Якби з VII тисячоліття не поча­лося висихання Сахари та якби тривав нормальний перехід до неоліту, то невідомо, навіть з ретроспективного погляду, чи мав неодмінно Африканський континент породити два ку­льтурних ареали: ареал «банту» та ареал «берберів». Проте, зважаючи на висихання Сахари, сумнівів у нашому діагнозі бути не може. На північ від Сахари цей процес набув форми створення північноафриканського ареалу, який тягнеться від Атлантики до Червоного моря. Проте йому не вистачає ма­теріалу, потрібного для утворення імперії, тільки через те, що пустеля охоплює його майже повністю. За браком само­стійності впродовж тисячоліть цей ареал відчував на собі дію сил притягання чи з боку Близького Сходу, чи з боку Європи.

Явна хронологічна роз’єднаність між культурним ареалом та імперією, так само як передування першого, ставлять за­питання: як пояснити експансію великих цивілізацій у про­сторі? Відповідь знайти важко й навіть неможливо, якщо брати за основу дві крайні позиції. Експансія не відповідає актуалізації якоїсь великої потреби, так, наче ідея цивілізації була якоюсь первинною програмою для реалізації і ця програма потребувала певного простору, який відповідав би її вимогам. Така точка зору не має права на існування, оскільки людський світ не містить жодної системи, про яку можна було б сказати, що її послідовні стани були неодмінні й передбачувані. З іншого боку, ми не можемо також стверд­жувати, що експансія є повністю несподіваним результатом незліченних і випадкових подій. Для цієї позиції відповіддю на зазначене вище запитання буде оповідь про події. Цю по­зицію важко захищати, оскільки великий розподіл на події дуже давній, розпочався ще в палеоліті й продовжувався протягом тисячоліть неоліту.

Така визначна настійливість у подіях наводить на думку про дію достатньо потужних і постійних чинників, щоб нав’я­зати певну просторову спрямованість поширенню культур. Чинники, які можна найлегше встановити, - це географічні умови. Але вони стають чинниками, з якими мають рахува­тися люди, тільки через дію конкретних культурних кон­текстів. Поєднання фізичних даностей з культурними змінними вимагає, щоб будь-яка кореляція, що висувається, мала вигляд збагненної пари.

Клімат - це типове чергування типів погоди на певному просторі. Сама погода - це певний стан атмосфери за такими параметрами, як атмосферний тиск, рух повітря, температу­ра, вологість, хмарність тощо... Увагу одразу привертає пер­ший очевидний факт. Між найбільшими культурними ареа­лами й окремими кліматичними зонами простежується певна емпірична відповідність. Найбільше вражає відповідність, що зв’язує індійський ареал із літніми мусонами. Вона харак­терна також для Близького Сходу та сухого субтропічного клімату з більш або менш випадковими й рясними дощами взимку, дуже спекотним і сухим літом. Римська імперія жи­ла в умовах середземноморського клімату. Доколумбова Америка - в умовах міжтропічного теплого й вологого кліма­ту, домінанта якого, проте, дуже сильно порушувалася висо­тою й холодними морськими течіями вздовж узбережжя, зокрема перуанського. Китай не ідентифікується з жодним окремим кліматом, а радше з непомітним переходом між усіма нюансами помірного та вологого тропічного клімату, а також із відсутністю пустельного розриву на кшталт са- харського: пустелі розташовані на окраїнах власне китайсь­кого світу.

Рільництво - і тваринництво, але набагато меншою мірою, а в Індії та Китаї навіть непомітною - демонструє застосу­вання до землі методів роботи людини задля вирощування рослин, потрібних для її харчування. Клімат відіграє роль вирішального чинника тільки тоді, коли способи роботи лю­дини чи значно залежать від клімату, чи нездатні впливати на нього або ігнорувати його, та якщо сільське господарство посідає чільне місце в економіці. Другу умову задовольняє вже той факт, що кліматичні зони, які корелюють із куль­турними ареалами, експлуатували сільськогосподарські еко­номіки, тобто такі економічні режими, де рослинництво і тва­ринництво забезпечують найбільший внесок у виробництво - більше за вторинний і третинний сектори.

Перша з наведених вище двох умов забезпечується відсутністю будь-якого науково-технічного прориву, здатно­го нейтралізувати клімат за допомогою використання теп­лиць чи виведення стійких сортів рослин. Урожаї визначною мірою залежать від річних коливань температури й дощів за винятком теплих зрошуваних пустель. Зрошування додаєть­ся до дощів і нейтралізує їхні коливання та вплив на врожаї. Ця обставина перетворює зрошування на технічний і еко­номічний козир не лише для Близького Сходу з його не­стабільним для рослинництва кліматом. До цього способу мо­же вдаватися Індія, оскільки мусони проходять нерегулярно, у посушливі місяці можуть бути вичерпані накопичені запа­си, а на Деканському нагір’ї випадає менше дощів, ніж на його периферії. Так само й у Китаї існують дуже контрастні пори року і дощі випадають достатньо нерегулярно, щоб зро­шування стало тут вигідною інвестицією. Тільки Європа мо­же майже повністю обходитися без нього.

Щодо зв’язку між простором і шляхами сполучення, то він очевидний і має водночас технічний і економічний харак­тер. Техніка перевезень визначається здатністю людей до ходьби й перенесення вантажів, а також аналогічною здатністю гужових тварин, суходільних транспортних за­собів і суден. Вартість цих способів перевезень значною мірою залежить від відстані, яку треба долати.

Інший вид зв’язку виглядає тонкішим і, можливо, важ­ливішим для загальної історії. Розгляд культурних тем - ес­тетичних, міфологічних, релігійних, пізнавальних, філо­софських, кулінарних тощо - дуже залежить від варіацій їхнього розвитку. Теми та їхні варіації можна прирівняти до полів можливостей, які люди освоюють за допомоги спроб, невдач, сортування, збирання, об’єднання, причому тут імовірні дві полярні ситуації. Або розвідка обмежується ло­кальними й вузькими соціальними колами. Освоювані зони розташовані поруч одна одної в просторі й мало чи майже не сполучаються між собою.

Культурний ареал і політія

Великі культурні ареали є доімперськими продуктами. Вони ставали результатом тисячолітніх процесів, які склада­лися з розселення, переміщення, війн, контактів, колонізації та перебували під непомітною дією клімату й простору. Ку­льтурний ареал та імперія - це не два боки єдиної реаль­ності, а два різних історичних продукти. Постає запитання: чому культурний ареал прагне до об’єднання в полі- тію-імперію? З нього випливає інше запитання: чому імперія не прагне переходити за культурний ареал, політією якого вона є? Принципові відповіді на це запитання очевидні. На­лежність до одного культурного ареалу сприяє поширенню контактів між народами, оскільки вони живуть поруч і мо­жуть обмінюватися. Примноження контактів збільшує ризик конфліктів. Конфлікти переростають у війни, доки не буде створена об’єднувальна та замирювальна політія. Культур­ний ареал має тенденцію перетворюватися на зону частих воєн. Періодичне повторення війни веде врешті-решт до злиття через поглинання слабших сильнішими. Отже, куль­турний ареал спонтанно прагне до імперіалізації. Ці два істо­ричних феномени відрізняються один від одного, але вони мають колись зійтися через конфліктність людей. Щодо не­рішучості імперії до перетину своїх культурних кордонів, то вона відображає тиск обмежень. Перехід за межі призвів би до неминучого зіткнення з новими кліматичними й сільсько­господарськими умовами та з проблемами сполучення. За межами ареалу можливості опановувати простір і контролю­вати населення різко зменшуються.

У цих поясненнях достатньо здорового глузду, але погане в них те, що вони не зовсім відповідають фактам. Можливо, повчальнішим було б пошукати причини того, чому історич­на реальність неохоче підтверджує теорію. Облишмо афри­канський ареал банту та американо-індіанський ареал, оскільки відсутність чи незавершеність у них імперіалізації не дозволяє робити якісь висновки. Зрештою, усі традиційні історії неоліту незавершені, бо всі вони були перервані не­сподіваним вторгненням модерності та її блискавичним по­ширенням на всю планету. Немає змоги зв’язати перервану нитку та доповнити незавершені історії. Навіть у максималь­но можливому масштабі історії людства потерпають від ви­падковості та можуть набувати цілком неочікуваного пере­бігу й для ретроспективного спостерігача. Ті декілька до­статньо розвинених історією випадків, які можуть дати ко­рисні відомості, вийшли з найрізніших процесів. Полярно відрізняються два приклади.

Китайський ареал точнісінько відповідає очікуванням те­орії та майже повному ототожненню між ареалом та імперією, якщо принаймні виключити деякі випадки анексії, здійсненої останніми століттями в Тибеті, Туркестані, Мон­голії, які більше пов’язані з процесами, спричиненими вихо­дом європейців за межі Європи в модерну епоху. У культур­ному й політичному плані Китай - це вісімнадцять провінцій. Культурний ареал виходить за політичні межі, оскільки він включає Корею, Японію та В’єтнам аж до лінії Гуе. Зазвичай схожість вражаюча і має бути пов’язана певною мірою з тим, що Китайська імперія - це ідеал імперії. Не виключено та­кож, що схожість пов’язана в першу чергу з фізичними умо­вами. З півночі до півдня Китаю кліматичні контрасти такі, що за всіх часів відмінності між північним і південним Ки­таєм виражалися істотними відмінностями в усіх царинах. Так само зростаючий тиск континентальності на захід зав­жди призводив до дискримінації між прибережним Китаєм на сході та Китаєм внутрішнім. Але ці контрасти виглядають протилежностями, тільки якщо брати їх у їхніх крайніх про­явах. У дійсності в усіх напрямках і всюди присутні перехо­ди і в жодному разі немає розривів і стрибків з одного сере­довища до іншого. Кліматичні умови, узяті з півночі на південь і зі сходу на захід, створюють перший поділ Китаю не на дві чи чотири частини, а на понад двадцять.

Ця дія клімату доповнюється рельєфом. Напрямок гірських хребтів, розташування долин і русла малих і вели­ких річок, узяті разом, з одного боку, приводять до сусідсь­кого існування двох десятків округів з яскраво вираженою самобутністю, а з іншого - полегшують сполучення між округами. Цей стан можна охарактеризувати так: він глибо­ко доцентровий. Таку доцентрову спрямованість ще більше підсилюють периферійні географічні умови, які істотно ізо­люють Китай і утримують його від відцентрових поривів: океан на півдні й на сході, пустелі на півночі, величезні пус­телі й гори на заході. Ця географічна ізоляція на краю Євразії характеризує Китай уже від часів палеоліту.

Європа дає приклад діаметрально протилежної ситуації та прямого відкидання тези: ареал ніколи не був імперіалізо- ваний! І проте ареал існує з найдавніших часів, за архео­логічними даними, він виникає разом із пізнім палеолітом і появою кроманьйонця. Той факт, що первісна історія як дис­ципліна народилася в Європі в ХІХ ст. і що в Європі були розпочаті перші розкопки, міг перекрити ту очевидну нині істину, що культурна стратиграфія, визначена вченими-пер- шопроходцями та їхніми першими наступниками - шатель- перон, перигорська культура, солютрейська культура, мад­лен тощо, - стосувалася не виду, а його європейських пред­ставників. Європейський культурний ареал існує вже три­дцять п’ять тисяч років. Його об’єднав у єдину політію лише на якийсь десяток років Наполеоном! Римляни в період най­вищого ступеня своїх імперських здобутків мали в своїй імперії не більше половини Європи. Це докорінне роз’єднан­ня між культурою й імперією найхарактерніша риса євро­пейської історії, можливо, навіть єдина риса, що вирізняє виключно її. Її значення та її дивність такі, що нам хотілося б пов’язати їх із такими ж самими географічними умовами прямої дії, як і у випадку з Китаєм. Але ми не бачимо й най­меншої шпаринки, яка давала б змогу стверджувати, що відцентрові сили в Європі були такі потужні, що відвертали від будь-яких спроб завоювання. Римлян зупинили не відцентрові сили за Ельбою в їхньому неминучому просу­ванні до Одеру, а кривава поразка в Тевтобурзькому лісі в 9 р. н.е. та політичне розв’язання встановити кордони на Рейні й Дунаї. Карл Великий і його наступники не встояли не через відцентрові сили, а через брак засобів.

Можна наводити й інші пояснення. Три обставини зовсім різного характеру з’являються одна за одною і затримують, потім запобігають і нарешті перешкоджають здійсненню політичного об’єднання. Перша з них - це льодовиковий період, у результаті якого льодовиками ще десять-дванад- цять тисяч років тому була вкрита значна частина Європи, що затримало неоліт на кілька тисячоліть. Ця затримка проявляється дедалі яскравіше мірою віддалення від Серед­земного моря та наближення до Скандинавії. Нам відомо, що між початком неоліту та його імперським завершенням ле­жить проміжок часу в п’ять-сім тисяч років. За цією міркою, середземноморська Європа досягла імперської зрілості на перетині II й І тисячоліть до н.е., Центральна Європа досягла її на початку християнської ери, а Північна Європа - майже на тисячу років пізніше, коли різко заявили про себе вікінги і з’явилися на сцені слов’яни. Ця відносна затримка з причини четвертинного зледеніння позначилася на другій обставині - повному перенесенні центра ваги європейської історії до Се­редземномор’я та втягнення її до культурної орбіти Близь­кого Сходу. Фактично, традиційна європейська історія по-справжньому починається тільки з падінням Римської імперії та після гігантського руху зі сходу на захід. Третя об­ставина цілковита випадковість, а саме те, що європейський політичний світ, який походив з феодалізму, опинився вклю­ченим в олігополярну трансполітію, стійку до будь-якої спроби імперської диверсії.

Індійський і азійський ареали посідають проміжне місце. Індійський ареал більше тяжіє до китайської моделі. Рух до імперії здійснюється дуже різними шляхами, хоча й парале­льно по обидві сторони, і досягає логічного завершення в од­ному й тому самому столітті - при Ашоці (бл. 268-232 рр. до н.е.) і в 221 р. до н.е. Але географічні умови Індії, сприятливі до замкнення на собі відносно зовнішнього світу, підсилюють також відцентрові сили. Індо-гангська система різко контра­стує з масивом Декану. Клімат і спосіб рільництва зосеред­жують населення по периметру субконтиненту. Русла та на­прямок річок заважають рухові й майже унеможливлюють його через водний режим, що визначається мусоном, при­наймні в Декані. Урешті-решт, континентальний характер проявляється тим більше, що узбережжя мало придатне для судноплавства, навіть звичайного прибережного.

На Близькому Сході відбувається переважно розсіяння. Його спричиняють не відцентрові сили, а клімат з харак­терною для нього посухою та нерівним розподілом водних ресурсів. Рільництво в цих зонах стихійно й невмолимо звертається до оазної моделі. Такий режим характеризу­ється замкненістю й ізоляцією, а також значними трудно­щами в сполученні. Пустелі між оазами мають також важ­ливе воєнне значення, що підтвердили бої Другої світової війни в Північній Африці. Утримувати пустелі неможливо, і це дає змогу нападникові просуватися на величезні відстані та вимагає від військ різких наступів чи відступів на сотні й тисячі кілометрів. Агресорові достатньо напасти тільки на одну оазу одночасно з огляду на дуже високу вартість об’єднання оаз. Йому достатньо бути лише трішки си­льнішим за найпотужнішу оазу, щоб забезпечити собі вра­жаючі завоювання. Цю перевагу врівноважує така ж сама перевага, яка надається новому агресорові. Результатом стає типове для цього ареалу чергування між гігантськими завоюваннями імперського характеру та розпорошенням на безліч політій.

І ще один приклад, не схожий на всі інші. Римська імперія не відповідає жодному культурному ареалові. У ній об’єднані елементи трьох ареалів, близьких до Середземно­морського басейну: уламок сахарського ареалу, який уник­нув перетворення на пустелю, південна та західна частини європейського ареалу, західна частина азійського ареалу. Винятковість Римської імперії мала важливі історичні на­слідки. У певному сенсі Римська імперія ніколи не повинна була б виникнути, і її нелогічне виникнення мало привести її до остаточного розпаду. Вона вочевидь затримала імперіалізацію Європи, перед тим як непрямо сприяти про­валові такого процесу. Вона забезпечила сполучення сходу й заходу через Середземне море, і це мало вирішальне зна­чення для формування європейської цивілізації. Вона стала вирішальним чинником для перемикання історії на Близь­кому Сході та в Європі зі сходу на захід після тисячоліть її руху в протилежному напрямку.