Характеристика “царського періоду” в Римі (753-510 рр. до н.е.)
Рим царської епохи являв собою поліс класичного типу, тобто громадянську общину, що складалася з вільних людей. Особливою рисою було те провідне становище, яке посідала патріархальна сім’я, що об’єднувала всіх родичів, клієнтів, служників та рабів.
Голова родини розпоряджався всією родинною власністю, виконував обов’язки жерця домашніх богів-ларів, був суддею, котрий мав необмежену владу над долею членів родини. Держава не втручалася у внутрішні сімейні справи й не могла обмежувати свавілля патріарха. Родини перших поселенців Рима створили стан патриціїв, яких (за традицією вважається) було 300 родів. Вони виводили своє походження від самого Енея чи його нащадків. Кожен рід мав свій nomen (лат. - ім’я), тобто родове ім’я, яке походило від імені засновника роду: Юлії, Клавдії, Марції, Фабії, Октавії, Порції, Валерії, Корнелії тощо. До них, у свою чергу, додавалися ког- номени - прізвища гілки цього роду (або лат. - familia): Брути, Сципіони, Цезарі, Нерони, Катони, Лепіди тощо. Усі патриціанські роди поділялися на три триби, кожна триба - на 10 курій, курія - на 10 родів, рід - на 10 фамілій. Це говорить про те, що стародавня родова організація в умовах чужоплемінного оточення змушена була перебудуватися для воєнних цілей. Кожна патриціанська родина спочатку мала у нерухомій власності лише 2 югери присадибної землі (0,5 га). Решта землі перебувала в общинномуземлекористуванні (ager publicus - общинне поле). Із земельного фонду кожна сім’я отримувала наділ орної землі на рівних правах.
Управління державою здійснювалося сенатом, коміціями (народні збори) та царем. Сенат спершу складався зі 100, потім з 300 родових старійшин - сенаторів. На народних зборах (коміціях) обирали царя, який виконував функції воєнного вождя, верховного жерця та судді. Таким чином, кожен старший у роді входив до складу сената - ради старійшин, отже, римський народ, тобто всі римляни, які входили в родову організацію, являли собою стан патриціїв, тобто “тих, що мають своїх батьків” (patres).
Отже, в Римі були наявні всі елементи воєнної демократії. Однак римське суспільство з початком царського періоду вже стало виходити за межі самого лише союзу племен та родоплемінного ладу.
Решта переселенців створили стан плебеїв. Вони, як і патриції, жили великими патріархальними сім’ями. Але, оскільки ці їхні роди не входили до складу трьох патриціанських триб, плебеїв не наділяли землею, окрім невеличкої ділянки при садибі. Тому плебс займався, в основному, не скотарством, яке вимагало великих земельних площ, а землеробством, але здебільшого ремісництвом та торгівлею. У середовищі плебсу, не пов’язаного родовими узами, швидко розвивалася майнова нерівність, проте і багаті й незаможні плебеї були однаково безправними, тому змушені були шукати собі патронів (покровителів та захисників) з числа патриціїв. Стаючи клієнтами, плебеї включалися до складу патриціанського роду, отримували землю та ім’я патрона.
У межах царського періоду, як відомо, серед римлян розвинулася соціальна нерівність. Для посилення своєї влади царям необхідно було зменшити політичний вплив родової верхівки. З цією метою царі стали зміцнювати своє майнове становище, збільшуючи площу свого земельного наділу. Важливою метою царів було також створення війська, незалежного від родового ополчення. З цією метою цар Сервій Туллій провів суспільну реформу, поділивши все громадянське населення на 6 майнових розрядів.
Перший розряд утворювали громадяни, вартість майна яких дорівнювала 100 тис. мідних асів.
Другий розряд складався з громадян, які володіли майном у 75 тис і більше.
Третій розряд включав до себе власників майна у 50 тис асів.
Четвертий розряд - у 25 тис.
П’ятий розряд - 11,5 тис.
Шостий - включав решту громадян, які фактично були незаможними. їх називали пролетарями (від лат. Proles - потомство) тобто такими, які мають лише дітей. Кожний розряд утворював відповідну кількість центурій, тобто сотень вояків:
1- 98; 4-22;
2- 22; 5-30;
3- 20; 6-1.
Усього - 193 центурії.
Голосування на коміціях відбувалося по центуріях, де кожна з центурій мала тільки один голос. Легко побачити, що для перемоги при голосуванні центуріям найбагатших громадян, які утворювали більшість, достатньо було проголосувати одностайно за свої інтереси, щоб провести бажане рішення через коміції, які отримали назву “центуріатних”.
Значення реформ Сервія Туллія виходять за межі лише самої військової реформи, тому що на основі центуріатного порядку створювався новий різновид народних зборів, збудований за принципом майнового цензу.
Хоча кожна центурія була не лише голосуючою, але й військовою одиницею, кількість людей у центуріях була неоднаковою. Пролетарська центурія налічувала кількасот членів, тоді як перша центурія складалася з кількох десятків. Ця реформа надавала громадянські та політичні права заможним верствам населення. Окрім того, до складу громадянського колективу вже включалися і плебеї. Це значно посилило владу царя і послабило політичні позиції патриціїв, які відтепер змушені були ділитися своїми правами з плебеями.
В історії залишилися імена лише семи царів, які правили в Римі протягом царського періоду: Ромул (засновник міста і перший його цар), Нума Помлілій, Тул Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Стародавній, Сервій Туллій та Тарквіній Гордий. Цей останній був узагалі останнім з римських царів. У 510 р. до н.е. його було вигнано обуреним римським народом, якому з несила стало терпіти його свавілля та пихату вдачу. На 509 р. до н.е. замість царя було обрано двох консулів строком на один рік. Першими консулами стали Луцій Юній JBpyτ і Цублій Валерій Публікола. Цей рік вважається часом встановлення в Римі Республіки (лат. res publica - “ справа народу”).
2.