Формаційно-стадійні концепції останніх десятиліть

Починаючи з 60-х, а головно протягом 70—80-х років західні філософсько-істо­ричні та особливо власне наукові — етно­логічні, історико-археологічні, історико- економічні тощо —■ розробки починають безпосередньо впливати на осмислення історичного процесу дослідниками в CPCP.

Безпосередній і неприхований вплив на радянських дослідників, з окрема таких провідних етнологів, археологів та істо­риків, як Л. С. Васильєв, Л. Є. Куббель, В. М. Массон, А. М. Хазанов, В. О. Шні- рельман та ін., мали праці англо-амери- канських учених неоеволюціоністської та постеволюціоністської орієнтації (К. По­дань! з його концепцією реципрокції та редистрибуції, М. Сахлінса, який розкрив структуру і принципи функціонування чіфдома-вождівства, Г. Чайлда, що проана­лізував зрушення часів «неолітичної» та «міської» революцій, тощо). Досягнення західної думки з 70-х років органічно вхо­дять у тканину радянської науки, про що свідчать численні публікації останніх де­сятиліть. Ураховуючи ці досягнення та спираючись на власні роз­робки попередніх років, учені колишнього CPCP протягом 80-х років вийшли на новий рівень осмислення історичного процесу. При цьо­му якщо одних із них цікавила передусім стадійність розвитку люд­ства, то інші зосереджували основну увагу на полілінійності цього руху.

Дискусія 60-х років довкола формаційної структури історії, про­демонструвавши наукову неспроможність традиційної для радянсь­кої історіографії п’ятичленної формаційної схеми (що не переш­кодило останній протриматися у підручниках та навчальних програ­мах аж до краху CPCP), не привела до розробки якоїсь цілісної альтернативної концепції, здатної задовольнити більшість наукового співтовариства.

М. Ю. Кобіщанов ще у середині 60-х років сформулював і обгрун­тував думку про те, що по відношенню як до первісного стану, так і до капіталізму всі докапіталістичні експлуататорські суспільства де­монструють істотну єдність за провідними економічними, соціаль­ними та політичними ознаками. В них переважають дрібне натураль­не виробництво та позаекономічні форми відчуження додаткового продукту. Слушно зазначаючи, що рабовласницький уклад у них здебільшого не мав скільки-небудь суттєвого поширення, і навіть стосовно античності роль рабовласництва занадто перебільшується, дослідник запропонував називати всі ці суспільства феодальними, розуміючи феодалізм в радянсько-марксистському дусі —- як стадію суспільно-економічного розвитку людства, а не як форму суспільно- політичної організації (традиційний підхід у світовій науці).

На позиціях такого двочленного поділу історії експлуататорських суспільств, першою фазою яких він називає феодалізмом, а другу —- капіталізмом, учений тримається всі наступні роки. Але його кон­цепція викликала критичні зауваження — особливо стосовно того, що на величезному історичному шляху від перших іригаційних циві­лізацій III тис. до н. е. до виникнення капіталізму необхідно розме­жовувати окремі стадії. Тому незабаром М. Ю. Кобіщанов починає розрізняти в рамках великої феодальної формації етапи раннього та розвинутого феодалізму, розуміючи під першим приблизно те, що з 70-х років називали ранньокласовими суспільствами. Але така корек­ція не ліквідувала інші слабкі місця його побудови. З одного боку, під ту характеристику, яку М. Ю. Кобіщанов дає докапіталістичним експлуататорським суспільствам як феодальним, зовсім не підходять бюрократично-деспотичні держави давньосхідного типу з домінан­тою державного сектора і великими, основаними на колективній праці великих мас людей господарствами, такі як Шумер, Давній Єгипет, інкське Перу або середньовічна Кампучія, суспільно-еко­номічний устрій якої мало чим відрізнявся від давньомесопотамсь- кого.

Варто зазначити також, що не без впливу з боку А. Дж. Тойнбі М. Ю. Кобіщанов одним із перших з-поміж радянських учених піді­йшов до ретельного розгляду цивілізаційної структури історії людства (на матеріалі соціокультурних систем доколоніальної Африки). На «чорному континенті» він розмежовує протоцивілізації (кілька їх згущень південніше Сахари та у Міжозер’ї) та «майже цивілізації» (ашанті, мосі, баммум у Західній Африці), відділяючи їх від власне цивілізацій, яких він налічує близько двадцяти: давньоєгипетська, фінікійсько-карфагенська, давньоеллінська, елліністична, римська, візантійська, або романо-візантійська, ісламська Північної Африки, гарамантська Східної Сахари, керма-кушитська, мероїтська, сабейсь- ка, аксумська та ін. Сам по собі цей перелік справляє досить хаотич­не враження, але вчений наводить докладну типологію виділених ним африканських протоцивілізацій та цивілізацій за різними крите­ріями. Так, за формаційними ознаками вони для нього феодальні (на протилежність буржуазній колоніальній системі), за генезою —-пер­винні й вторинні (що виникають на руїнах попередніх цивілізацій, котрі виросли безпосередньо з первісного грунту), за місцем в ієрар­хічній системі — осередкові, регіональні, міжрегіональні ; також вони є різними за географічними умовами свого походження (річкові долини, морські узбережжя, нагір’я та оази). Не все у запропонованій схемі однаковою мірою переконує, проте подальшу розробку струк­тури африканської історії можна вести вже на її грунті.

Таким чином, розуміння історії М. Ю. Кобіщановим передбачає тричленний поділ історії: на первісність, стадію докапіталістичних експлуататорських суспільств (невдало позначену як феодалізм), яка своєю чергою розділяється на ранню та зрілу фази, та капіталізм, або, точніше, нетрадиційні суспільні форми нового та новітнього часів.

Дещо інший альтернативний традиційній п’ятичленній схемі ва­ріант формаційного поділу історії розробив протягом 70-х —-першої половини 80-х років В. IL Ілюшечкін, спираючись спочатку головно на матеріали давнього та середньовічного Китаю. Рішуче виступаючи проти підміни автентично-марксистського соціально-економічного аналізу так званим «еталонним» підходом, переконливо доводячи неправомірність змішування традиційних епох та суспільних фор­мацій, учений в черговий раз, але значно ретельніше й глибше, ніж його попередники, спростовує традиційну для радянського марк­сизму п’ятичленну схему. Стадійність соціально-економічного по­ступу він розглядає на підставі послідовності розвитку продуктивних сил та відповідних їм типів виробничих відносин і доводить, що стародавні та середньовічні експлуататорські суспільства важко роз­різняти за цим критерієм, особливо якщо враховувати не лише історичний шлях Західної Європи, а й інші регіони — Китай, Індію, Передню Азію тощо.

- В. П. Ілюшечкін вважає, що докапіталістичні експлуататорські суспільства слід відносити до однієї формації, яку він називає фор­мацією станово-класових суспільств. їй, на його думку, притаманні натуральний тип економіки та рентова форма відчуження додатково­го продукту, яка може виступати у вигляді чотирьох форм експлуа­тації: докапіталістичної орендної, рабства, кріпацтва та колонату.

Послідовно проводячи технологічний (технічний) критерій виді­лення щаблів розвитку продуктивних сил, розрізняючи на цій під­ставі стадійно взаємопов’язані типи виробництва, відчуження і при­власнення прибуткового продукту, абстрагуючись від первісності, де експлуататорських відносин не було, і мимохідь згадуючи про май­бутній комунізм, де вони мають зникнути, дослідник докладно роз­глядає три послідовні соціально-економічні стадії розвитку, вважа­ючи їх щаблями поступу людства як такого і пов’язуючи їх з певними типами цивілізації.

Перша форма експлуататорських суспільств відповідає становій формі соціальності. На цьому рівні перших цивілізацій відносин, які б грунтувалися на наявності чи відсутності приватної власності на засоби виробництва, немає, що дає підстави В. П. Ілюшечкіну взагалі заперечувати їх належність до класових суспільств. Представники пануючої верстви водночас є носіями владних функцій, і в межах ранньодержавних структур вони відчужують у населення додатковий продукт у вигляді ренти-податку. Відповідна фаза розвитку духовної культури демонструє панування міфотворчості, політеїстичних форм релігії, виникнення писемності тощо. У цілому ж В. П. Ілюшечкін розглядає станові суспільства як перехідні між первісними та стано­во-класовими, відтак не завжди зрозуміло, чи виділяє він їх у фазу, різномасштабну з таксономічного огляду останнім, чи ні.

Щабель станово-класових суспільств учений пов'язує з вищим розвитком технології виробництва, зокрема з перевагою металевих знарядь праці та поширенням докапіталістичної приватновласниць­кої ренти в її особистісній (рабській та оброково-невільницькій), особистісно-земельній (кріпацькій) та земельній (орендаторській) формах.

Капіталістичне суспільство, котре В. П. Ілюшечкін вважає власне класовим, відрізняється від попереднього принципово вищим рівнем виробництва завдяки використанню машинних технологій, експлуа­тацією найманої праці приватними власниками засобів виробництва та відсутністю станового поділу — тобто у цілком традиційному марксистському дусі. Цьому відповідає значно розвинутіша, ніж ра­ніше, культура з досконалою наукою, але при збереженні значної ролі релігії. Така характеристика класичного буржуазного суспіль­ства, може, й не викликає принципових заперечень, крім одного, але досить істотного. Для В. П. Ілюшечкіна капіталізм однозначно по­в’язаний з машинною технікою та високорозвинутою промисло­вістю. Але, як було відомо і К. Марксу, і М. Веберу, не капіта­лістичний лад утверджується на грунті машинних технологій, а, на­впаки, промисловий переворот став можливим саме за умов перемоги капіталістичної системи в Англії, тоді як мануфактурне виробництво ранньобуржуазної Європи за своїм технічним рівнем нічим не перевершувало аналогічні форми виробництва пізньосеред- ньовічного Сходу. Тобто технологічний критерій періодизації не може вважатися самодостатнім, і на приблизно одному технічному рівні можуть перебувати не лише докапіталістичні суспільства різних соціально-економічних форм, а й навіть традиційні станово-класові суспільства та суспільства ранньобуржуазні, до епохи промислового перевороту.

Ці протиріччя з’являються в побудові В. П. Ілюшечкіна саме тому, що при розгляді всесвітньої історії, виділяючи її окремі стадії, він не помічає окремі шляхи, лінії розвитку людства. Насамперед це сто­сується відмінності суспільств східного й західного типів. У більшості країн традиційного Сходу не лише на рівні станових (ранньокла- сових), а й за часів станов о-класових суспільств переважала державна експлуатація дрібних (об’єднаних в селянські общини) домогоспо- дарств, тоді як на Заході починаючи вже з античних часів провідною була саме експлуатація на приватновласницькій основі, експлуатація людини людиною, що відповідало іншим, порівняно зі східними, формам культури, зокрема в аспекті ставлення до людини.

Варто зазначити також, що В. П. Ілюшечкін, як і М. Ю. Ko- біщанов, добре усвідомлює цивілізаційно-дискретний характер роз­витку людства протягом останніх тисячоліть. Але ця проблема ві­діграє в його працях другорядну роль, заздалегідь підпорядковану стадійній класифікації цивілізаційних одиниць.

Періодизаційна концепція В. П. Ілюшечкіна у другій половині 80-х років мала широкий резонанс. Під час її обговорення наголошу­валося, що не всі ідеї автора можуть бути прийняті, але після неї «вже не можна робити вигляд, що концепція рабовласництва та фео­далізму є класичним втіленням історичного матеріалізму» (P. М. Hy- реєв). Інший рецензент підкреслив, що «деструктивна роль концепції В. П. Ілюшечкіна була великою та продуктивною», але зауважив, що при розгляді категорії «продуктивні сили» дослідник перебільшив роль технічного аспекту в порівнянні з людиною (Л. Б. Алаєв). Гідна уваги й думка тих критиків, які, підтримуючи тезу про те, що «всі докапіталістичні класові суспільства варто розглядати як такі, що належать до однієї формації», разом із тим зазначають: у сучасних дослідженнях вже неможливо не звертати уваги на нелінійний, ба­гатовимірний характер розвитку продуктивних сил докапіталістич­них суспільств та вірогідний характер детермінації виробничих від­носин рівнем та характером розвитку продуктивних сил (А. В. Коро­таев, Я. І. Кузьмінов).

Таким чином, найістотнішим недоліком концепції В. П. Ілю­шечкіна є абсолютизація технічно-виробничого критерію періоди­зації історії — подібно до того як ми це спостерігали у побудовах таких американських авторів, неоеволюціоністського спрямування, як Л. Уайт чи У. Pocroy, Далі слід зазначити брак розуміння полі- лінійності історичного руху, зокрема типологійної відмінності між західними та східними цивілізаціями. Але В. П. Ілюшечкін, від- к и даючи застарілий поділ історії на рабовласницько-давню та фео­дально-середньовічну формації, висуває питання про істотні стадійні зрушення при переході, за його термінологією, від станового до станово-класового суспільства, який у Китаї завершився у третій чверті І тис. дон. е., після чого в історії цієї держави почалася нова смуга, що тяглася до другої половини XIX ст.

Цікаво, що майже цим самим часом (а саме серединою І тис. до н. е.) позначає кардинальну трансформацію китайського суспільства (після якої воно майже не змінювалося до початку XX ст.) і JI. С. Ва­сильєв, чий підхід до історії принципово відрізняється ВІД погляду В. П. Ілюшечкіна. Обидва дослідники вбачають зв’язок між змінами у суспільному житті й культурі та остаточним переходом до вико­ристання залізних знарядь праці. Крім цього, не менш істотним виглядає те, що трансформація, про яку йдеться, відповідає тому, що К. Ясперс назвав «осьовим часом». Аналогічні зрушення, і майже у той самий час, відбувалися і на протилежному боці Азії — в країнах Близького Сходу, як то випливає з праць Г. О. Мелікішвілі.

У 60—70-х роках Г. О. Мелікішвілі був близький до думки про те, що магістральним шляхом розвитку давньосхідних суспільств був азійський спосіб виробництва, котрий він розглядав як «протофео- дальнии» лад, що органічно переходить потім у «східний феодалізм». Рабовласництво в якості провідного економічного укладу є винят­ковим явищем, притаманним лише окремим середземноморським суспільствам (Фінікія, Греція, Карфаген, Рим). Воно врешті-решт заводить відповідні суспільства у глухий кут, і вони змушені повер­татися до магістрального шляху історії, тобто до феодалізму. Ця схема, як бачимо, подібна до поглядів М. Ю. Кобіщанова та частково В. П. Ілюшечкіна, але на відміну від останніх вона містить про­дуктивну ідею про полілінійність розвитку давніх суспільств.

Роздуми кінця 70-х — початку 80-х років привели до того, що цей видатний грузинський учений вніс у свою попередню схему суттєві корективи. Передусім на широкому матеріалі історії близькосхідно- передньо азійських суспільств він довів, що принципові зрушення в їхньому суспільно-економічному й політичному житті належать не до ефемерної межі між «давниною» та «середньовіччям», з якою тра­диційно пов’язують так званий перехід від «рабовласництва» до «фео­далізму», а відбуваються значно раніше — протягом другої половини II тис. до н. е.— першої половини І тис. до н. е., завершуючись у середині останнього. Далі ж, від початку Ахеменідського періоду до нового часу їхній суспільний лад уже не зазнавав принципових змін.

Тобто до середини І тис, до н. е. в межах близькосхідно-перед­ньо азійських суспільств завершуються трансформаційні процеси, а далі суспільно-політичний лад, що утвердився в цьому регіоні з утворенням перської імперії Ахеменідів, уже принципово не змі­нювався за доби елліністичних монархій, парфійських Аршакідів, перських Сасанідів, як і за синхронного двом останнім періодам панування римлян та візантійців (ромеїв) у східносередземномор- ських областях, а також за середньовічних мусульманських династій — арабських, перських, тюркських і монгольських за своїм поход­женням — аж до кризи Османської імперії та краху Сефевідського Ірану. Такий висновок цілком відповідає концепціям Л. С. Васильєва та В. TL Ілюшечкіна щодо історії Китаю, де глобальні зрушення завершуються майже в той самий час, і надалі, незважаючи на періодичні кризи та іноземні завоювання, за династій Хань, Суй, Тан, Сун, Юань, Мін, Цин не тільки суспільно-політичний лад, а й органічно пов’язані з ним світоглядні конструкції та менталітет про­тягом двох останніх тисячоліть змінилися дуже мало. У Західній Азії та Північній Африці духовні зрушення були, без сумніву, за цей час значнішими, але як небезпідставно зазначав ще В. С. Соловйов, у світі ісламу відроджуються сили давніх цивілізацій Близького Сходу. Якщо до цього до дата., що подібну картину спостерігаємо в той самий час і в Індії (держава Нанда, імперія Маур’їв), то видно не лише стадійний перехід від архаїчно-експлуататорських ранньокла- сових суспільств попередньої доби до таких, що стали традиційними з цієї доби до нового часу для всього Сходу, суспільних (станово-кла­сових, за В. П. Ілюшечкіним) систем, а й його принципову від­повідність тій глобальній трансформації духовної культури людства, яку, слідом за К. Ясперсом, називають тепер «осьовим часом».

Таким чином, віднайдена дослідниками 80-х років якісна межа у суспільно-економічному й політичному розвиткові східних су­спільств (а це не меншою мірою, хоча і в іншому аспекті, стосується і Давньої Греції, де до середини І тис. до н. е. завершилася так звана «архаїчна революція») відповідає ясперсівському «осьовому часові», що випадковим бути не може. Запам’ятаймо це і повернімося до розгляду концепції Г. О. Мелікішвілі.

Вже на початку 70-х років грузинський дослідник наголошував, що на найвищому рівні абстрагування історичний процес слід по­діляти на три основних ступені, які він характеризував як первісне безкласове суспільство, класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство. Виходячи з цього (і абстрагуючись від першого й другого типів суспільства), Г. О. Мелікішвілі зазначає, що стадіями класового суспільства мають бути етапи ранньокласового, розвинутого класо­вого та пізньокласового суспільства. З них перший та останній мають по суті перехідний характер і визначаються рисами, що споріднюють їх з безкласовим суспільством: як, наприклад, зберігання (або у пізньокласовому суспільстві набуття) основною масою безпосередніх виробників особистої свободи та ін. Для розвинутого класового суспільства, навпаки, характерним є максимальне віддалення від цих умов, зокрема втрата безпосередніми виробниками як власних за­собів виробництва, так і особистої свободи. Із цього випливає, що пізньокласовими суспільствами вчений вважає ті, які в радянській історіографії традиційно звуться капіталістичними (буржуазними), ранньокласовими —- суспільства, котрі так і називаються більшістю дослідників останніх десятиліть, але які В. П. Ілюшечкін харак­теризує як станові, а розвинутими класовими — ті експлуататорські суспільства давнини й середньовіччя, що в системі В. TL Ілюшечкіна мають назву станово-класових, а в працях Л. С. Васильєва фігурують як «традиційні».

Утім Г. О. Мелікішвілі чудово розуміє недостатність одних лише стадійно-періодизаційних схем для виходу на розгляд конкретних історичних матеріалів та адекватного осягнення історичного процесу в цілому. Тому він вводить ідею шляхів розвитку, пов'язуючи їх з характером домінуючих форм власності та експлуатації, які визнача­ють те, у чиїх руках знаходяться важелі суспільного життя. Коли приватновласницькі відносини набувають відносно незначного роз­витку, а домінуючою виступає політично провідна верства суспіль­ства, за таких умов плюс наявність міцної централізованої влади маємо «азійський» тип суспільства, а за відсутності останньої «роз­виток спрямовується в річище феодалізму західноєвропейського ти­пу». Якщо ж приватновласницькі відносини переважають, то в одно­му випадку маємо експлуатацію людей, які не є членами відповідних громадських колективів (античне рабовласництво), або збідніли і втратили власність, але зберегли особисту свободу (капіталізм).

Оскільки з перемогою капіталізму, за Г. О. Мелікішвілі, почи­нається стадія пізньо класового суспільства, основною проблемою стає співвідношення між «азійським способом виробництва», який він називає також «східнофеодальним», рабовласницьким або полісно-рабовласницьким ладом, та «західнофеодальною» системою, через подолання якої і утверджується буржуазний лад. Але чіткого розв’язання цієї проблеми вчений не дає. Залишається незрозумілим, як саме (тим більше в контексті цілком слушно сформульованих магістральних шляхів розвитку людства) одні способи виробництва переходять в інші. Чому, скажімо, в Західній Європі натомість антич­но-рабовласницького суспільства з розвиненими приватновласниць­кими відносинами приходить феодальне, чому останнє змінюється буржуазним тощо. Іншими словами, концепція Г. О. Мелікішвілі, поєднуючи стадійний та полілінійний підходи до розгляду історич­ного процесу, пропонує логічну (в межах марксистської парадигми) періодизацію розвитку людства та пояснює шлях еволюції східних суспільств. Але феномен Заходу в її контексті залишається нез’я- сованим.

Слід зазначити, що ідея полілінійності розвитку докапіталістич­них суспільств, яку в радянську історіографію ввели й послідовно проводили противники п’ятичленної формаційної схеми (О. L Тю- менєв, Е. О. Берзін, Л. С. Васильєв, Г. О. Мелікішвілі, Л. О. Сєдов, Й. О. Стучевський та ін.), знаходила відгук і у працях окремих при­хильників останньої, зокрема такого видатного сходознавця, як L М. Дьяконов, та близьких до нього вчених: М. А. Дандамаєва, В. М. Массона і В. О. Якобсона. Особливо показовим є творчий шлях І. М. Дьяконова, який від обережного визнання рабовлас­ницькими всіх давніх суспільств урешті-решт перейшов до розробки альтернативної щодо п’ятичленної формаційної схеми періодизації історії людства.

Протягом 60—70-х років І. М. Дьяконов у цілому стояв на по­зиціях визнання давньосхідних суспільств рабовласницькими і під­давав критиці тих дослідників, які доводили, що давньо східна со­ціально-економічна система більше подібна до середньовічно-крі­пацької, ніж до антично-рабовласницької. Але водночас у його до­слідженнях, спеціально присвячених структурі близькосхідних су­спільств III-II тис. до н, е., чимдалі рішучіше прокладала собі дорогу думка про принципову відмінність їхньої соціально- економічної системи від того, що традиційно називали «класичним рабовласництвом». Тому він не наважується називати залежних здебільшого від держави сільськогосподарських робітників близькосхідних деспотій рабами і вживає стосовно них термін «робітники рабського типу», підкреслюю™ при цьому наявність поряд із державним або державно-храмовим (де такі робітники і працювали) міцного приватно-общинного сектора, в якому були' і власне раби, головно рабині, але їх кількість не була значною.

Із цього випливала глибока відмінність між близькосхідними суспільствами III — середини II тис. до н. е. (і не лише месопо­тамськими, а й східносередземноморськими, принципово до них подібними) та соціальними системами, які утвердилися в Західній Азії протягом новоассирійсько-нововавилонської доби та остаточно реалізували себе за часів Ахеменідів. Але куди більш виразно вони відрізнялися від того, що було притаманне античним полісам. Ін­шими словами, І. М. Дьяконов поступово приходив до концептуаль­но сформульованого ним та його однодумцями на початку 80-х років розділення давніх (рабовласницьких, за його термінологією) су­спільств на суспільства ранньої давнини (ранньорабовласницькі) III-II тис. до н. е. та суспільства доби розквіту давнини (розвинуті рабовласницькі) І тис. до н. е. з періодом їхнього занепаду у першій половині І тис. н. е. Залишалося лише незрозумілим, на якій підставі слід зараховувати суспільства ранньої давнини до рабовласницької формації, якщо рабовласнидький уклад в їхньому житті не відігравав майже ніякої ролі, а суспільні відносини відповідали тій моделі, яку інші дослідники називали «азійським способом виробництва». Але суттєвим убачається те, що і дьяконівська періодизація історії по­значила ту межу, що відповідає ясперсівському «осьовому часові».

Не задовольняючись лише стадійним підходом, І. М. Дьяконов та його сггівробітники на початку 80-х років виходять на розробку полілінійності розвитку давніх суспільств. Маються на увазі власне суспільства Передньоазійсько-СЬсідносередземноморського регіону. Про Китай, Індію, кочівницькі суспільства степів Євразії, тим більше про цивілізації доколумбової Америки мова не йде, відтак ця кон­цепція претендувати на універсалізм не може. Але, виходячи з фак­тичного матеріалу, вона досить цікава і по-своєму обгрунтована.

Ця концепція передбачає на стадії суспільств ранньої давнини (в межах названого регіону) три основних шляхи розвитку: шумер­ський, коли співіснують державний та общинно-приватний сектори; єгипетський, за умов якого безроздільно панує державний сектор; та східносередземноморський (Ахейська Греція, Хеттське царство, Mi- танні тощо), суспільства котрого не грунтуються на широкомасш­табній іригації заплав великих річок, а в політичному сенсі являють собою об’єднання, що утримуються суто військовою силою (тип «військових держав», за Г. О. Мелікішвілі). Внаслідок бурхливих подій кінця II — початку І тис. до н. е. частина останніх виходить (хоча й не пояснюється, чому саме) на новий, полісно-античний, шлях, при якому стрімко розвивається рабовласництво, а державний сектор економіки фактично зникає. «У величезній більшості решти країн общинно-приватний сектор зберігається лише у містах, тоді як майже все сільське населення опиняється внаслідок завоювань у межах царського земельного фонду». І далі передбачається окремий, порівняно з розглянутими, шлях розвитку для Індії та Китаю.

З багатьма із цих емпіричних спостережень можна погодитися, але навряд чи доцільно розчиняти досить абстрактне теоретичне поняття шляху розвитку (споріднене з веберівським уявленням про «ідеальний тип») у цивілізаційній конкретиці. Якщо свій шлях розвитку мали і Месопотамія, і Єгипет, і периферійні, досить близькі між собою ранньокласові об’єднання Егеїди, Анатолії та Сирії, і Давня Греція, і Індія, і Китай (а відтак логічно припустити, і Мезо­америка, і Андський цивілізаційний регіон тощо), то поняття «шлях розвитку» майже ототожнюється з конкретним історичним розвит­ком кожної більш-менш значної цивілізації. Тобто ми фактично маємо справу із специфікою розвитку окремих цивілізацій, але усві­домленого цивілізаційного підходу у L М. Дьяконова та його спів­робітників ми не знаходимо. Тому і всю побудову важко визнати теоретично завершеною.

Найслабшим місцем концепції ГМ. Дьяконова вбачається його прагнення (всупереч власним зауваженням про відмінність шляхів розвитку) показати внутрішню тотожність античного та сучасного йому передньоазійського суспільств. При тому що основною фор­мою експлуатації в останньому було гноблення державою залежних селян, зовсім не зрозуміло, як цьому — стадійно чи типологійно — може відповідати класична антична рабовласницька система. Це протиріччя зазнало справедливої критики.

Більш вдалою є розробка полілінійності розвитку ранньокласових суспільств, запропонована на межі 70—80-х років археологом В. М, Массоном. По-перше, він методологічно чітко розділив типи ранньокласових суспільств та окремі цивілізації як конкретно-істо­ричні утворення, а, по-друге, визначив критерій типології — тип землеробства, скориставшись традиційною для радянських етногра­фів типологією господарсько-культурних форм.

В. М. Массон виділяє три типи ранньокласових цивілізацій. Пер­ший це цивілізації поливного землеробства, які своєю чергою поділяються на два підтипи: цивілізації іригаційного землеробства заплав великих річок (Шумер, Єгипет, Хараппська цивілізація до­лини Інду, Шан-Іньський Китай), котрі він зараховує до шумерсько­го шляху розвитку; та цивілізації поливного землеробства на базі обмежених водних ресурсів (Мала Азія, Сирія, Північна Месопо­тамія II тис. до н. е., цивілізація Мочіка на узбережжі Перу), що належать до анатолійського шляху розвитку. Другим типом він вва­жає цивілізації тропічного підсічного землеробства (майя), а третім — цивілізації неполивного середземноморського землеробства (Крито- Мікенська).

Така типологія може викликати певні нарікання з приводу того, що побудована виключно за господарсько-агротехнічним критерієм, але це певною мірою виправдовується тим, що спрямована вона саме на осмислення ранньокласових суспільств, відомих за матеріалами археологічних розкопок (зокрема південнотуркменської цивілізації межі III-II тис. до н. е.-— Намазги та Алтин-Депе), коли безпосе­редні дані стосуються саме форми господарства, а соціальну струк­туру, тим більше політичні форми чи духовну культуру, треба досить гіпотетично реконструйовувати. Інша справа, що така схема далеко не універсальна. Якщо навіть абстрагуватися від кочівницьких су­спільств, ранньокласова природа яких достатньою мірою обгрунто­вана, і обмежуватися лише цивілізаціями часів енеоліту-бронзи, за її межами опиняються такі ранньоцивілізаційні системи, як ті, що розвивалися у Центральній Мексиці (Теотіхуака, тольтеки, ацтеки) та на Андському плато (Тіауанако, інки), про які вчений чомусь забув. Крім того, схема В. М. Массона дає лише типологію суспільств — без з’ясування того, куди і чому відповідні шляхи розвитку можуть привести. І вже зовсім не зрозуміло, на якій підставі В. М. Массон уже за «перебудовних» часів визначає всі ці цивілізації як рабо­власницькі.

Показовим був вихід останнім часом підсумкової праці L М. Дья­конова «Шляхи історії». У вступі до неї автор категорично від­мовляється від п’ятичленної схеми, в тому числі від уявлень про рабовласницьку та феодальну формації. Учений визнає, що рабська праця майже ніде й ніколи, за винятком, можливо, лише короткого часу в окремих античних суспільствах, не відігравала провідної ролі, тоді як поняття «феодалізм» нерозривно пов’язане з категорією «фе­од», тобто зі специфічними реаліями середньовічної Західної Єв­ропи. Відтак робиться висновок, що феодалізм -— це система ор­ганізації західного середньовічного панівного класу, зовсім не прита­манна більшості середньовічних суспільств за межами Західної Єв­ропи. Тому називати будь-яке середньовічне суспільство феодальним безглуздо, і «навряд чи цей термін заслуговує на увічнення».

Така критика застарілих понять цілком подібна до тієї, яку ми вже бачили у працях В. П. Ілюшечкіна та інших авторів. Але вона варта особливої уваги саме тому, що від концепції рабовласництва і фео­далізму як окремих формацій відмовляється останній видатний уче­ний, який захищав її протягом усього свого наукового шляху. Так само тридцятьма роками раніше від створеної ним самим рабо­власницько-феодальної щодо історії Сходу схеми відмовився і В. В. Струве. Отож після виходу книги L М. Дьяконова думку про наявність в історії рабовласництва та феодалізму як стадій розвитку людства можна вважати остаточно подоланою.

Утім концепцію восьми фаз історичного розвитку, яку пропонує у своїй книзі І. М, Дьяконов, навіть віддаючи належне ерудиції та спостережливості цього досвідченого вченого, важко визнати вда­лою. Демонстративно відмежовуючись від марксизму, І. М. Дьяко­нов фактично пропонує багатощаблеву стадійно-типологійну побу­дову в дусі стадійно-еволюційних схем А.-Р. Тюрго та Ж.-А. Кондор­се, але з сумнівом щодо ідеї прогресу та похмурими передчуттями стосовно можливого майбутнього. Він виділяє такі фази розвитку людства: первісну, первіснообщинну, ранньої давнини, імперської давнини, середньовіччя, стабільно-абсолютистського постсередньо- віччя, капіталістичну та посткапіталістичну. Спостережливі харак­теристики кожної з них, без сумніву, варті уваги. Але єдиного кри­терію такого поділу історії ми не бачимо. Більше того, складається враження, що в основі цієї побудови лежать традиційні епохи — первісність, давнина, середньовіччя та новий (з так званим новітнім) час, які просто розділені на дві частини кожна. За такого піду оду справді доленосні злами історії (скажімо, «осьовий час») затушову­ються і стають поряд із менш значними подіями.

Іншим недоліком праці є відсутність полілінійного бачення істо­ричного руху, зведення його до «природного процесу», по суті MO- носпрямованого. «Шляхів історії» у книзі ми якраз і не бачимо, крім лише того, що (як і у французьких просвітників) на кожну стадію спочатку виходять розвинутіші народи, а потім до них підтягуються всі інші. Значна увага, і небезпідставно, приділяється технічним зрушенням, але принципового розрізнення східного й західного ти­пів суспільства з їхніми власними моделями еволюції немає. Більше того, відхиляючи цивілізаційний підхід А. Дж. Тойнбі, І. М. Дьяко­нов не помічає належним чином соціокультурної дискретності істо­ричного процесу.

Все це не дає змоги прийняти останню історичну концепцію І. М. Дьяконова як теоретике-методологічний грунт осмислення іс­торії людства. Вона зайвий раз демонструє, що сьогодні теорія істо­ричного процесу вже немислима без принципів полілінійності та цивілізаційної дискретності розвитку.

Дещо осторонь від обговорення проблем типології та розвитку докапіталістичних експлуататорських суспільств велася робота з ос­мислення стадій первісного суспільства. У цій сфері майже до кінця 80-х років панували два підходи, які умовно можна назвати політ- економічно-схоластичним та етнографічно-порівняльним. Прикла­дом першого, якщо не йти далі згаданого десятиліття, може слугувати характеристика первісності такими авторами, як О. М. Румянцев або Ю. М. Рейнський. Гіпертрофуючи традиційне радянське уявлення про «колективізм» первісного суспільства і легко будуючи відпові дні схеми в категоріях марксистської політекономії, вони у кращому випадку переказують відомі думки Ф. Енгельса щодо обраного пред­мета, не обтяжуючи себе не лише згадками про досягнення західної етнології останніх десятиліть, а й навіть посиланнями на розробки радянських етнографів. Хоча подекуди вони некритично сприймають погано обгрунтовані схеми останніх, висунуті ще у 50-ті роки.

Вищої оцінки заслуговують спроби таких відомих етнографів, як А. І. Першиць, Ю. І. Семенов та М. О. Бутінов, запропонувати періодизаційні схеми розвитку первісного суспільства, які б відпо­відали накопиченому наукою фактичному матеріалові. Обираючи один із критеріїв (форми власності, характер розподілу праці або тип общини), вони відповідно до нього типологізували етнографічно відомі первісні суспільства, а потім робили висновок, що згідно з цими стадіями мали розвиватися й ті первісні суспільства, які відомі за археологічними рештками. Це, по суті, типова еволюціоністська метода в дусі Л. Г. Моргана та Е. Б. Тейлора. Вона дає змогу діставати певні уявлення про можливі форми первісних суспільств, але, ігно­руючи можливість існування на одному рівні розвитку продуктивних сил дуже різних за своїми суспільними відносинами, культурою тощо утворів, не може вважатися на сьогоднішній день задовільною. Без­умовним її недоліком є відсутність розуміння полілінійності роз­витку, хоча у М. О. Бутінова виходи на відповідну проблематику вже відчуваються.

Крім того, така періодизація не могла задовольнити археологів, оскільки, як слушно зазначає К. П Бунятян, в основу запропоно­ваних схем покладені явища та інститути, котрі навіть приблизно не відомі вченому, який займається історико-археологічними дослід­женнями; більше того, вони є складними об’єктами для реконст­рукції. За матеріальними залишками археологові треба реконструю­вати виробничі відносини, форми власності, характер розподілу пра­ці, тип общини та інші феномени — на відміну від етнографа, який вивчає ці явища в дійсності. Тому інструментом пізнання в археології має виступати періодизація, грунтована на інших критеріях.

Зважаючи на це, дослідниця пропонує будувати періодизацію історії первісного суспільства на основі розвитку продуктивних сил, ураховуючи наявність певної кореляції між останніми та різними сферами людського буття (суспільною організацією, духовною куль­турою тощо). Саме характер продуктивних сил (у вигляді знарядь праці, решток господарської діяльності тощо) найадекватніше від­дзеркалюється в археологічному матеріалі. Виходячи з цього К. П. Бунятян вважає (услід за традицією, що йде від А. Фергюссона) найістотнішим вододілом первісної історії «неолітичну революцію» — перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства. І далі, торкаючись проблем періодизації суспільств привласнюючого типу господарювання, вона обгрунтовує трищаблевий поділ: палеоліт як доба колективного полювання; мезоліт — його індивідуалізація через поширення лука та стріл; і, нарешті, неолітичні рибальські суспільства, синхронні тим неолітичним соціумам, які перейшли до ранніх форм землеробства та тваринництва.

Той факт, що «неолітична революція» викликала зміни в усіх сферах життя, що врешті-решт і привело до появи перших ци­вілізацій, сумніву не піддається. Але проблема полягає в тому, що, як на великому фактичному матеріалі показано В. О. Шнірельманом, такі суттєві показники, як форми суспільної самоорганізації, рівень соціальної стратифікації, ступінь розвитку релігійно-міфологічних уявлень, осілість, демографічні параметри тощо, у так званих вищих рибалок та мисливців на морського звіра часто не нижчі, а то й вищі за показники ранніх землеробів і тваринників. В окремих випадках, за умов налагодження торговельних зв’язків із цивілізованими су­спільствами, спостерігаємо навіть вихід окремих рибальсько-мис­ливських суспільств на майже передкласовий рівень розвитку, хоча така можливість реалізується саме завдяки контактам із розвину­тішими сусідами. Соціокультурного та демографічного рівня мо­тичних землеробів досягають навіть збирачі саго.

Із цього, робить висновок В. О. Шнірельман, випливає, що суспільний розвиток доцільно пов’язувати не з окремими формами господарства, а з їхньою ефективністю. Ось чому недоцільно в усіх випадках беззастережно протиставляти (як єдине ціле) суспільства мисливців, рибалок і збирачів та суспільства землеробів і скотарів. І ті, й інші давали приклади різноманітних суспільних структур, при тому що окремі групи, які за господарськими показниками належали до першого типу суспільств, у соціокультурному плані перебували на рівні представників другого.

Отож протягом неолітичної доби у світовому масштабі спос­терігаємо дві паралельні лінії розвитку, коли в одних регіонах зі сприятливими умовами для спеціалізації на рибальстві, мисливстві, а у виняткових випадках і збиральництві, лінія привласнюючої еко­номіки досягає максимуму своїх можливостей, а в інших, де люди перейшли до ранніх форм землеробства та тваринництва, формують­ся основи лінії розвитку відтворюючого господарства. За рівнем продуктивності праці та економічної ефективності, основними соці­альними, культурними, демографічними тощо показниками ті й інші стадійно рівні. Але якщо для одних це максимум і, врешті-решт, глухий кут, то для других — лише початок того шляху, який незаба­ром приводить до цивілізації.

Якщо на історичний процес дивитися в цілому, особливо під оглядом формування передумов для виходу на принципово нові рівні розвитку (зокрема до цивілізації), періодизація К. П. Бунятян вида­ється цілком слушною, і неолітичний час ми можемо розглядати як перехідний період, коли попередні форми досягають своєї макси­мальної реалізації і вичерпують можливості подальшої еволюції, а принципово нові форми лише виникають і роблять перші кроки.

У С. Лема є цікава думка про те, що кожну культуру (точніше було б сказати — кожну соціокультурну систему) можна розглядати по­двійно: в аспекті фактично досягнутої нею ефективності та в аспекті потенціальної здатності до подальшого розвитку. Якщо підходити до періодизації суспільства з позицій першого аспекту, то вищі ри­балки-мисливці і ранні землероби-тваринники будуть розміщені на одному щаблі, як це вважає В. О. Шнірельман. Якщо ж подивитися на проблему в другому аспекті, слід визнати правомірність К. П. Бу­нятян. Убачається, що перша позиція доцільніша, коли ми безпосе­редньо вивчаємо конкретні культури тієї доби у їх співвідношенні та взаємозв’язках етнографічно (рибальські й землеробські етноси Но­вої Гвінеї та Меланезії, оленярські та мисливсько-промислові Дале­кої Півночі тощо) або археологічно (рибалки та перші землероби натуфійської культури Палестини, Перу тощо). Друга ж повністю виправдовує себе при погляді на розвиток людства в цілому, коли кожне явище цікаве не лише само по собі, а головно у зв’язку з тими наслідками, які воно викликає.

Враховуючи це, можна краще оцінити внесок у проблему ста­дійності розвитку первісного суспільства (а відтак і людства в цілому) підсумкової праці В. Ф. Генінга. що була надрукована у вигляді трьох статей. Подібно до того як то було у пізнього К. Маркса або, якщо брати останні роки, у Г. О. Мелікішвілі, вчений подає найширший масштаб періодизації історії людства, називаючи в якості глобальних суперформацій три: первісність як добу безкласового суспільства; вторинну, антагоністично-класову; та наступну за нею, яку він, за марксистською традицією, називає комуністичною. Дві останні су- перформації не є предметом розгляду дослідника, і він цілком зосе­реджується на первісній добі як на окремій цілісності. Тому й ви­правдано, що неоліт у нього набуває статусу не просто перехідного періоду між стадіями привласнюючого й відтворюючого господарст­ва, а розглядається як окрема стадія розвитку первісного людства.

Основним критерієм виділення стадій розвитку первісності В. Ф. Генінг, як В. П. Ілюшечкін стосовно пізніших часів або деякі американські не о еволюціоністи до всієї історії людства, обирає тех­нологічний. Але на відміну від інших археологів він не зводить його до матеріалу виготовлення (камінь, бронза тощо) або типів (мік­роліти — мезоліт, шліфовані знаряддя -—неоліт тощо) знарядь праці, а реконструює технологічні системи виробничої діяльності. В резуль­таті у нього виходить, що на першому етапі розвитку первісності маємо дволанкову дію, на другому — технологічний ланцюг, а на третьому — технологічну схему. Перший ступінь у цілому збігається з палеолітом і мезолітом традиційної періодизації, другий -— із нео­літом, третій — із палеометалічним періодом (енеоліт, бронзовий та ранньо залізний віки там, де за цих умов ще не відбувався перехід до цивілізації).

Відповідно до реконструйованого таким чином виробничого про­цесу та рівня розвитку продуктивних сил В. Ф. Генінг виділяє три (в межах єдиної первісної суперформації) соціальні формації первіс­ності, конкретизуючи їхній зміст через такі поняття, як епоха крев- носпорідненої общини, епоха родового суспільства та епоха пле­мінного ладу, розуміючи плем’я передусім у суспільно-політичному аспекті — як орган влади й управління. Кожному з цих періодів дається грунтовна системна характеристика, яка вбачається особливо вдалою й завершеною (з певним браком, утім, аналізу форм духовної культури) стосовно ранньопервісної та пізньопервісної стадій. Між усіма трьома стадіями вводяться перехідні періоди.

Декілька слів щодо останнього. Якщо ідея першого перехідного періоду, пов’язаного з тим, що внаслідок кліматичних зрушень та дії антропогенного фактора на межі плейстоцену та голоцену система колективного полювання на великих стадних ссавців зазнає глобаль­ної кризи і людство починає шукати інші форми життєзабезпечення, виходячи на спеціалізоване рибальство та ранні форми землеробства й тваринництва, сумнівів не викликає, то виділений дослідником другий перехідний період — період кризи неолітичних форм госпо­дарювання — не виглядає достатньо обгрунтованим. Він відбиває реалії кризи саме господарсько-соціокультурної системи вищих ри- балок-мисливців, але неолітичні землеробсько-тваринницькі су­спільства розвиваються протягом неоліту — енеоліту послідовно й бурхливо, опановуючи майже всі придатні для ведення відповідного комплексного господарства місцини ойкумени. На відміну від вищих рибалок та мисливців на морського звіра їм притаманна не вузька спеціалізація, а, навпаки, прагнення поєднати різні (у відповідності до екологічних умов та власних знань) форми господарювання, що й забезпечило їхні широкі адаптативні можливості.

Таким чином, визнаючи працю В. Ф. Генінга вищим на сьо­годнішній день здобутком в осмисленні розвитку первісного су­спільства на власне теоретичному рівні, можемо зазначити, що її удосконалення має піти шляхом приділення уваги ідеї полілінійності розвитку людства. До того ж виділена вченим друга суспільна фор­мація первісності — неолітична доба родового ладу — за багатьма ознаками може розглядатися і як довготривала смуга переходу від ранньої до пізньої первісності, як період, коли лінія привласнюючо­го господарства демонструє свої вищі можливості, але вже виникає й нова, землеробсько-скотарська, соціокультурна система, подальше розкриття потенцій якої і виводить на формування перших ци­вілізацій.