Епоха ранньої імперії I-II ст.

Першим етапом становлення імперії вважається доба принципа­ту Октавіана Августа. Політична система, заснована Августом, ви­явилася відносно міцною, оскільки була компромісом між різними угрупуваннями римського рабовласницького суспільства.

На початку нашої ери стали відчуватися ознаки кризи суспіль­ної системи. Хоча Тіберій проявляв заощадливість та економність під час свого правління, це лише частково стримувало труднощі економіки. Вони були спричинені нестачею дрібної монети в обігу. Ввезення товарів до Риму та Італії переважало над вивезенням, тому дорогоцінні метали спливали у східні провінції, а звідти - навіть за межі імперії. Незважаючи на нестачу коштів, Тіберій усупереч по­радам відмовився підвищити податки. „Гарний пастух, - казав він, - стриже овець, а не здирає з них шкіру”. За часів Тіберія чимало здирників та хабарників з чиновництва було притягнено до суду.

Тіберій розумів, що Рим та Італія не можуть існувати без регуляр­ної підтримки провінцій. Ситуація вимагала посилення воєнної диктатури. Але Тіберій не схотів приймати нові титули та повнова­ження. Титул імператора не увійшов до складу його імені, він також відхилив почесне звання батька вітчизни. Лише рабам він дозволяв називати себе паном. Його дратували лесники та підлабузники. „О, люди, створені для рабства!” - одного разу вигукнув він, вихо­дячи з сенатської курії.

Та трохи згодом виявляються деякі інші ознаки твердої влади. Раніше, за законом про образу величності підлягали відповідаль­ності ті, хто зрадою, підбурюванням до повстання, поганим управ­лінням держави принижував велич римського народу.

Крім того, намітилися ознаки загального занепаду системи рабо­власницького господарства. Незацікавленість рабів у результатах своєї праці не дозволяла збільшувати продуктивність їхньої пра­ці. Більше того, вони прагнули за найменшої можливості завдати збитку господарству та майну свого пана. Для контролю над ними необхідно було тримати велику кількість наглядачів, які самі по собі не були залучені до виробничої праці. На їхнє утримання ви­трачалися кошти. Усе це робило рабську працю нерентабельною. У II ст. виникають спроби знайти засоби економічного заохочення рабів. Дехто з рабовласників пробує надавати рабам землю і зали­шати їм хоча б частку виробленого продукту. На цій ділянці землі раби могли збудувати собі житло і своїм господарюванням хоча б частково задовольняти власні потреби. Такі раби отрималим назву „раби з халупами”. Іноді раби, накопичивши гроші у власному гос­подарстві, могли викупитися на волю. Звільнені трудівники става­ли вільними селянами, колонами (дрібними орендарями, які знов потрапляли в залежність) чи подавалися в місто, де займалися ремеслом чи торгівлею. Усе це розхитувало економічну систему рабовласництва, ускладнюючи загальний стан справ в імперії.

Охоплений хворобливою підозрою до свого оточення, Тіберій наблизив до себе префекта преторіанської гвардії Луція Елія Сея­на, який набув поступово величезного впливу в державі та при дво­рі. Всевладдя цього нувориша потопило двір у жахливих репресіях та конфіскаціях. Було знищено навіть сина Тіберія - Друза. У ру­ках імператора внаслідок велетенських конфіскацій зосередився значний фонд земельних володінь в Італії та західних провінціях. З 26 р. Тіберій подався до своєї резиденції на Капрі, де прожив ре­шту життя. Звідти він управляв імперією через листування із сена­том. Невдовзі було викрито змову Сеяна, який намагався здійсни­ти державний переворот за допомогою гвардії.

Наступник Тіберія, Гай, увійшов в історію під іменем Калігула (37-41). Син Германіка та онуки Августа Агриппіни Гай Цезар жив разом із батьком, воєначальником, у таборах рейнської армії серед вояків. Він носив чобітки, пошиті за солдатським зразком. Римсь- ки воїни, які пестили та балували хлопчика, прозвали його „чобі­ток” („Caligula”).

Калігула почав з амністії всіх, хто був засуджений за часів Тібе­рія. Наклепників та донощиків було покарано, закон про образу величності було скасовано. На відміну від заощадливого Тіберія, Калігула розтринькував величезні кошти на розваги, видовища, будівництво нових споруд. Перший час у державі панувала злаго­да між правителем та сенатом. Але невдовзі молодий імператор почав зловживати владою. Калігула вважав себе необмеженим монархом на елліністичний зразок. Почалися переслідування, на­самперед осіб сенаторського звання. Володар вимагав для себе бо­жественної пошани. Нечувані нові податки, нестерпне ставлення до провінцій, конфіскації майна багатих аристократів - все це ста­ло типовими ознаками правління Калігули. Він навіть дозволив рабам робити доноси на своїх панів, що викликало незадоволення не лише сенату, але навіть окремих преторіанських командирів. Усі ці надмірності і нестриманість імператора привели до того, що про­ти нього склалася змова за участі сенаторів і преторіанців. 24 січ­ня 41 р. Калігулу було вбито преторіанським воєнним трибуном Кассієм Хереєю. Це вбивство було сприйнято сенаторами як звіль­нення від тиранії. Дехто бажав проголошення республіки, решта прагнули проголосити принцепса із свого середовища. Ці супереч­ки і коливання були перервані преторіанцями, які проголосили імператором Тіберія Клавдія Нерона Германіка, який був дядь­ком Калігули і рідним братом Германіка, тобто сином Агриппіни.

Новий правитель почав, як і його попередник Калігула, з амні­стії та скасування розпоряджень недавно вбитого імператора. Він взагалі прагнув наслідувати Августові в його політиці. Так, перші роки він волів правити у злагоді з сенатом, йому вдалося також на певний час стабілізувати фінансову систему імперії. За його прав­ління завершився важливий процес, який розпочався ще за часів Цезаря та Августа, - реорганізація адміністративної системи та створення бюрократичного апарату імперії. Для керування вели­чезним майном імператора було створено чотири палацові канце­лярії, на чолі яких Клавдій поставив своїх вільновідпущенників - Палланта, Нарциса, Каліста та Полібія. Ці установи згодом пере­творилися в центральні органи імперського управління.

Зовнішня політика Клавдія була вельми енергійною та успіш­ною - до імперії було приєднано нові території, залежні царства по­силили контакт з імперською адміністрацією. Але найбільшим успі­хом було завоювання Британії. Клавдій відсвяткував тріумф, а його син отримав почесне ім’я Британнік. Наприкінці життя Клавдія були завойовані також центральні райони Британії. У своїй політиці щодо провінцій Клавдій продовжив лінію Цезаря на їхню романізацію. Багато провінціалів отримали права римського громадянства.

Терористичний режим, що встановився в Римі за попередників Клавдія, було пом’якшено. Припинилися судові процеси за обра­ження величності. Проте, згідно з античними джерелами, за час пра­вління Клавдія було страчено 35 сенаторів та 300 вершників. Час­тина з них брала участь у змовах проти імператора, частина стали жертвами честолюбства та заздрощів його третьої дружини Mecca- ліни, частина - жертвами властолюбства останньої його дружини - Агриппіни. В останні роки правління Клавдія реальна влада почала висковзати з його рук, через те античні джерела вимальовують його людиною слабкою та безвольною, яка стала іграшкою в руках своїх дружин та вільновідпущенників.

Нерон почав з декларативної заяви про повагу до прав сенату, який має вирішувати всі найважливіші справи в імперії. За собою він залишив тільки справи у провінціях, в яких стояли війська. У перший період свого правління Нерон прагнув упорядкувати управ­ління провінціями: декілька намісників було засуджено за зловжи­вання та здирництва. Але скасувати непрямі податки з провінцій йому не дозволив сенат. Було влагоджено стосунки з деякими про­вінціями, зокрема Арменією, зміцніли римські позиції в Криму і вза­галі у північному Причорномор’ї, щоправда, ці землі ніколи не пе­ретворилися на римську провінцію, було лише приєднано колишні східні володіння Мітридата VI під назвою Понтійського царства.

До 62 р., перебуваючи під впливом префекта Преторія Секста Афранія Бура (командира преторіанців) та філософа, свого вчи­теля, Луція Аннея Сенеки, Нерон підтримував із сенатом добрі сто­сунки. Але з перших днів правління нового імператора при дворі розпочалася жахлива боротьба серед його оточення. Прагнення Ar- риппіни нав’язати сину свою волю викликали опір з його боку, який підтримували Бур і Сенека. Врешті Агриппіна програла цю боро­тьбу і була знищена за наказом власного сина. А після смерті Бура (62 р.) і сам Сенека потрапив у немилість, в імператора з’явився но­вий фаворит - Софроній Тігеллін, начальник таємної поліції. Він лише потакав жорстокостям і низьким пристрастям Нерона. Знов розпочалися люті репресії та розправи за найменшою підозрою. Усе це супроводжувалося конфіскацією майна, і тому під репресії під­падали, як правило, багаті люди, переважно сенатори.

Серед опозиції склалася змова на чолі з Гаєм Кальпурнієм Пізо- ном (62 р.), щоправда, без певної програми. У змові брали участь люди сенаторської знаті та окремі преторіанські командири. Змову було викрито, багато її учасників було страчено. Пізон наклав на себе руки. Вбили себе за наказом імператора також його колишній наставник Сенека, поети Лукан, Петроній, інші видатні особи. Під час правління Нерона у 64 р. сталася велетенська пожежа в Римі, яка тривала дев’ять днів. Ходили чутки, що місто було підпалено за наказом Нерона, який надихав себе видовищем величезної пожежі, коли писав вірші про загибель Трої. Половина міста вигоріла дотла.

TTTofS угамувати ці чутки, Нерон піддав тортурам і стратам інозем­ців, шанувальників східних релігій, зокрема християн. У 68 р. про­ти Нерона спалахнуло повстання, імператор змушений був ряту­ватися втечею. Полишений всіма, він скінчив життя самогубством. На ньому увірвалося правління династії Юліїв-Клавдіїв, яка ви­йшла з середовища нобілітету і проводила політику захисту пану­вання і привілеїв римо-італійських рабовласників в імперії.

Імператором було проголошено Сервія Сульпіція Гальбу - пред­ставника старої римської знаті. Новий імператор вступив у Рим і одразу ж почав винищувати прибічників Нерона та відбирати пода­рунки, надані солдатам. Це одразу ж розчарувало його прихильни­ків і в 69 р. його було вбито. Змову очолював Отон, він протримався при владі лише кілька місяців. Його наступник, легат германських легіонів Авл Віттелій, також протримався при владі менше року. Його місце посів Флавій Веспасіан (69-79 рр.) За його тривалого правління в імперії панував відносний спокій. Налагодилися мирні стосунки імператора зі своїм сенатом та сусідніми народами. Помірні грошові витрати Віспасіана дали можливість покращити фінансові справи держави. За його правління Рим змушений був вести бороть­бу проти повсталих народів (Іудейська війна 66-73 рр.).

У 79 р. Веспасіан помер. Його син - Тіт Флавій (79-81 рр.) про­довжував політику батька, зміцнюючи римську владу в провінці­ях. Провінційна знать проникає в Рим, отримуючи там значні дер­жавні посади. У 80 р. римським консулом уперше за всю історію держави став уродженець Африки. Розгорнулося значне будів­ництво в самій столиці. Було завершено спорудження велетен­ського цирку, який увійшов в історію під назвою „цирк Флавіїв”, сьогодні його називають Колізей (від латинського Colosseum - “велетенський”). На початку правління Тіта Флавія в Італії ста­лося страшенне стихійне лихо - виверження вулкана Везувій, під час якого загинуло кілька квітучих міст: Стаббії, Геркуланум, Пом­пея. Лише в наш час завдяки археологічним розкопкам Помпея була звільнена від багатометрового шару попелу і постала перед нами майже в неушкодженому вигляді.

Тіта Флавія змінив на імператорському троні його молодший брат Доміціан (81-96 рр.) Його, як і багатьох попередніх імператорів, всадовили на трон преторіанці. І протягом усього свого тривалого правління Доміціан спирався на підтримку своєї гвардії, бо довіряв лише своїм солдатам. Напружені стосунки із сенатом, складна си­туація в країні змушували його постійно боятися заколотів та повс­тань. Прихована жахлива боротьба із сенатом маскувалася постій­ними розвагами для римського плебсу, роздачами дарунків бідноті та преторіанцям. Такі великі витрати спустошили державну скарб­ницю. Для її поновлення імператор змушений був повернутися до практики своїх попередників щодо конфіскації маєтків у найбагат- ших нобілів. Тим часом римські війська вели активне загарбання сусідніх територій. За правління Доміціана до римської держави була приєднана західна частина Германії, землі між Рейном та Ду­наєм. Велося підкорення племен даків, але поки що без успіху. Вождь об’єднаних дакійських племен Децебал чинив успішний опір загарбникам і Дакія поки залишалася незалежною. Але на сході ста­новище стало погіршуватися. Ледь вдавалося утримуватися в Ма­лій Азії. Численні воєнні невдачі розхитали авторитет імператора. У 96 р. внаслідок змови Доміціана було вбито. З його смертю увір­валася династія Флавіїв, її заступила династія Антонінів.

Місце вбитого імператора посів найстаріший серед сенаторів - Марк Кокцей Нерва (96-98 рр.). Він, певна річ, припинив пере­слідування сенаторів, покарав донощиків, яких чимало розвелося стараннями його попередників, наділив землею найбідніших гро­мадян. Але, незадоволені його правлінням преторіанці та армійсь­кі легіони, що стояли на кордонах імперії, вибухнули незадоволен­ням, і Нерва змушений був передати владу всиновленому ним на­місникові Германії.

Новим імператором став Марк Ульпій Траян (98-117 pp.). Сво­єю політикою Траян прагнув підтримувати дружні стосунки з сена­том, в якому тепер були представники не тільки давньоримської, а й провінційної знаті. Він поновив діяльність коміцій, зміцнив авто­ритет магістратів. Його правління позначилося завойовницькими успіхами. У 103 р. він остаточно підкорив даків, розпочав війну з парфянами. У самій імперії поки що панував відносний спокій. Ста­ла пожвавлюватися торгівля, було поновлено мережу шляхів, при­пинилися доноси та конфіскації. Ім’я Траяна увійшло в історію ім­перії як одного з найвідоміших та наймудріших правителів, якого прославляли сенатори і шанував народ. Після його смерті у 117 р. сенат довгі роки із вдячністю згадував правління Траяна. За цей пе­ріод імперія востаннє вела загарбницькі війни. Від того часу їй до­ведеться лише стримувати натиск на свої кордони, поступово втра­чаючи території, що були завойовані за всю попередню історію.

Новий імператор Публій Елій Адріан (117-138 рр.) був колиш­нім проконсулом Сирії. Він завершив війну з парфянами і здобув значні успіхи у завоюванні Британії. За його правління римляни спорудили в Британії величезний оборонний вал, залишки якого під назвою Адріанів вал збереглися там до наших часів. Але імпе­рія при ньому змушена була відмовитися від своїх завоювань на Сході, що викликало невдоволення серед командного складу ар­мії. Було зроблено невдалу спробу замаху на життя імператора. Ад­ріан жорстоко розправився із заколотниками. Стосунки з сенатом залишалися порівняно спокійними.

Адріан не мав своїх дітей, тому своїм наступником він зробив Тіта Аврелія Антоніна, який правив під іменем Антонін Пій (138- 161 рр.). За цей період римська імперія вела війни в декількох прикордонних областях. У Британії римляни просунулися на пів­ніч від валу Адріана, здійснили походи в Мавританію. На східних кордонах вдалося відбити напад германських племен. Усередині країни панували спокій і тиша. Сенатори прозвали імператора Пієм, тобто „доброчесним”. Владу від нього успадкували прийом­ні сини - Марк Аврелій і Луцій Вер, але невдовзі всю владу зосе­редив у своїх руках тільки Марк Аврелій (161-180 рр.). Йому до­велося вести напружену боротьбу на східних кордонах, зокрема в долині Дунаю, а також на півночі Італії та в Єгипті. Активна дер­жавницька діяльність імператора не заважала йому присвятити себе філософії стоїцизму. До наших часів цілком зберігся його фі­лософський трактат „До самого себе” (τα εις χεaυτov). Своє життя імператор провів переважно у військових таборах і там його скін­чив. Коли в армії спалахнула епідемія чуми, Марк Аврелій пере­бував у прикордонній фортеці Віндобон (сучасний Відень). Захво­рівши на чуму, імператор помер у 180 р.

Наступником Аврелія було проголошено його сина Коммода (180-192 рр.). Жорстокість, підступна вдача нового імператора принесли багато страждань державі. Будучи повного протилеж­ністю своєму батькові, Коммод уславився не як правитель, а як боєць-гладіатор. Своє життя він проводив серед розваг та втіхи. Нездатний вести воєнні дії, він поспішив укласти мир з вождями варварських племен ціною великих відкупних. Щоб стримати не­вдоволення армії, Коммод збільшив жалування солдатам, що при­звело до швидкого спустошення державної скарбниці. Навіть чис­ленні конфіскації маєтків римських багатіїв не могли виправити кризового становища економіки. У 189 р. у Римі спалахнули чис­ленні заворушення, вибухи невдоволення, розпочався голод. У сто­лиці склалася змова, внаслідок якої Коммода було вбито 31 грудня 192 р. На цьому припинилася династія Антонінів. Одночасно за­вершився період відносного спокою Римської імперії.

2.