Друга Пунічна війна (218-201 рр. до н.е.)

Карфаген дійсно був послаблений поразкою у війні та тяжки­ми умовами миру, але аж ніяк не зламаний. Він зберіг володіння в Африці, надалі помножував свої багатства інтенсивною торгівлею.

Гамількар збирався напасти на Рим з півночі, пройшовши су­ходолом через Іберію (Іспанію). Але для цього треба було ство­рити базу на Піренейському півострові. З цією метою Гамількар вирушив до Іберії у 237 р. до н.е., та несподівано зустрів там від­чайдушний опір з боку іберів - місцевих племен, які перебували тоді на ступені розпаду первісного ладу, жили в умовах воєнної демократії, організованими у войовничі племенні союзи. Ціною величезних зусиль Гамількарові вдалося захопити або замирити велику частину Іберії, та під час однієї з сутичок він загинув. На зміну загиблому полководцю Карфагеном було призначено його зятя Гасдрубала.

Рим пильно стежив за подіями в Іберії. У 226 р. до н.е. він зму­сив Гасдрубала укласти з Римом угоду, за якою Карфаген не пови­нен переходити на територію, що на північ від ріки Ебро. Трохи пізніше римляни втяглися у тривалу боротьбу із сусідніми галлами і випустили з уваги події в Іберії. Тим часом у боротьбі з іберами загинув і Гасдрубал. Військо Карфагена проголосило своїм вождем сина Гамількара - Ганнібала (247-183 рр. до н.е.). На той момент важко було зробитй крїїций вибір. Ще в дитинстві на бажання сво­го батька Ганнібал присягнув йому, що буде непримиренним воро­гом Рима до самої смерті. Обдарована молода людина (йому було трохи більше 20 років), талановитий полководець, чудовий орга­нізатор, політичний лідер, Ганнібал невдовзі розпочав бойові дії. У 219 р. до н.е. він взяв у облогу і заволодів містом Сагунт, яке було союзником Рима. Це стало приводом до відкритої війни.

У 218 р. до н.е. Ганнібал повів свою армію до Італії. Восени 218 р. він здійснив перехід через Альпи і з’явився на півночі Апеннін- ського півострова. При цьому він втратив 3/4 своєї армії. Якщо на початку походу в нього було 80 тис. піхоти, 10 тис. кінноти і 37 слонів, то в Італію він привів 20 тис. піхоти, 6 тис. кінноти і менше 10 слонів. Консул Публій Корнелій Сципіон (Старший) намагав­ся затримати Ганнібала. Не дочекавшись другого консула з біль­шою частиною армії, він дав битву біля ріки Тіцин і був розбитий. При цьому консул ледь не загинув сам. Його врятував син, також Публій Корнелій (Молодший), який з десятком вершників про­бився у колотнечі битви скрізь лави ворогів та вирвався із бать­ком з оточення. Розбита римська армія відійшла до м. Плаценція, де об’єдналася з другою консульською армією, що підійшла з пів­дня. Ганнібал нав’язав битву й цій армії. Узимку 218 р. до н.е. він розбив її близ переправи через р. Треббія. Одразу ж після двох пе­реконливих перемог карфагенян проти Рима повстала більша час­тина Північної Італії та Цизальпійська Галлія.

Ганнібал став господарем на цих землях і залишився там на зиму. За зиму 218-217 рр. він набрав нову армію у кельтів у кіль­кості 60 тис. піхоти й 4 тис. кінноти, які влилися до лав карфаген­ської армії. Таким чином він цілком відновив усі втрати, яких за­знав під час альпійського походу.

Римляни за таких умов обрали у консули Гая Фламінія, котрий свого часу переміг кельтів і був того часу дуже популярним. Наве- CHi'2jZ.p. до н.е. він осідлав гірські перевали Апеннінських гір, які на півночі півострова перекривають шляхи на південь, і влашту­вав там укріплені позиції. Але Ганнібал не став атакувати його у невигідних для себе умовах. Він просто зайшов болотистою доли­ною р. Apiyca в тил римській армії та рушив далі на південь. Фла- міній кинувся навздогін пунам, прагнучи перекрити їм шлях до столиці. Але, квапливо пересуваючись своєю армією, він погано розвідував місцевість поперед себе, і на дорозі, яка йшла берегом Тразименського озера, потрапив у засідку, влаштовану йому Ган- нібалом. Так у 217 р. до н.е. у битві на березі Тразименського озера вся римська армія разом із консулом загинула.

Це був страшний день для римлян. З огляду на жахливу небез­пеку для держави вони обирають кандидата на екстраординарну магістратуру - диктатора. Ним було обрано Фабія Максима - до- свіченого та обережного полководця. Той почав переслідувати Ган- нібала, ухиляючись при цьому від битви, але дошкуляючи пунам у дрібних сутичках. Тактика виявилася вдалою. Ганнібалові потріб­на була рішуча перемога, щоб схилити римських союзників до від­колу від Рима. Крім того, затяжна війна далеко від батьківщини на чужій землі з відривом від власних комунікацій аж ніяк не входи­ла у плани Ганнібала. Він став налагоджувати підхід до союзників Рима: відпускав без викупу полонених італіків, не грабував їхні землі, щоби підкреслити, що воює проти Рима, а не проти них. Та поки римо-італійський союз витримував випробування, Фабій і далі ухилявся від генеральних битв. Йому навіть вдалося замкнути Ганнібала у пастку неподалік від Казиліна і лише воєнна хитрість карфагенського полководця та його винятковий воєнний талант допомогли йому вирватися.

Становище Ганнібала стало погіршуватися, його сили танули, тим часом римська армія набирала сили, населення було налаштовано до нього вороже. Але обережна тактика Фабія Максима стала ви­кликати в Римі невдоволення та нарікання. У народі Фабію навіть вигадали призвісько Кунктатор (“той, що зволікає”). Демократич­ні кола вимагали рішучих дій і на 216 р. до н.е. консулами були обрані досвідчений Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон - прибічник рішучих дій. Римська тактика тепер змінилася на про­тилежну і влітку 216 р. до н.е. обидва консули на чолі великої ар­мії: 80 тис. піхоти та 6-7 тис. кінноти зустрілися поблизу Канн з армією Ганнібала, який мав 40 тис. піхоти й 14 тис. кінноти. Нёзва- жаючи на заперечення Емілія Павла проти битви, його колега, Те­ренцій Варрон, наполіг на своєму і битва відбулася. Великий во­єнний талант Ганнібала допоміг йому використати всі переваги сво­єї позиції та помилки, яких припустилися неприятельські полко­водці. Усю римську армію під час битви було повністю оточено і знищено. Врятувалася лише римська кіннота разом із Варроном. За іронією долі, Емілій Павел, який був рішучим противником цієї битви, героїчно загинув разом з армією.

Морально-політичне значення перемоги Ганнібала було вели­чезним. Він фактично зробився господарем всієї Італії. Капуя - союзник Рима і найбільше після нього місто в Італії - добровільно перейшло на бік карфагенян. Ганнібал створив антиримську коа­ліцію: уклав союз із Філіппом V Македонським, привабив на свій бік Сіракузьке царство. Рим опинився у ворожому оточенні. У складній ситуації виявилися кращі якості римського народу, на­самперед його воля до перемоги і мужня стійкість. Перед такою великою небезпекою держава внутрішньо згуртувалася, припини­лися всі чвари і розбрат. Сенат подолав паніку серед громадян, яка спалахнула після звістки про каннський розгром. Римська держа­ва почала енергійно протидіяти на воєнному і дипломатичному фронтах. Так, римські дипломати примусили Філіппа V воювати в Елладі проти своїх власних ворогів - Етолійського союзу.

У свою чергу Ганнібал завдав римлянам кілька відчутних ударів. Він розбив армію Фульвія, розбив консула Марцелла в битві при Канузії (212 р. до н.е.), взяв штурмом Тарент. Лише у 211 р. до н.е. у війні настав рішучий перелом. Римлянивзяли Капую, яку свого часу Ганнібал зробив своєю головною базою в Італії. Навіть удаваний похід Ганнібала на Рим, який він організував з метою відволікти сили римлян, ті залишили без уваги. Було зрозуміло, що для реального походу на Рим у Ганнібала недостатньо сил. Капую було взято й по­карано за відступництво. Карфагеняни опинилися перед катастро­фою. У 210 р. до н.е. Рим посилає в Іспанію нову армію на чолі з моло­дим обдарованим полководцем Публієм Сципіоном (Молодшим). Він у 209 р. до н.е. взяв Новий Карфаген. Гасдрубал, брат Ганнібала, зали­шивши Іспанію, рушив до Італії на з’єднання з ним. Тим часом Фабій Максим відбив у Ганнібала Тарент і становище карфагенян різко погіршилося. І хоча у 208 р. до н.е. Ганнібал знищив обох консулів, це не покращило ситуацію: Іберію та Сицилію було втрачено. Армію Гасдрубала римляни перехопили і знищили біля р. Литавра.

Публій Сципіон повернувся з Іспанії в ореолі блискучого пере­можця - він повернув Іберію під владу Рима. Сципіон запропону­вав сенату перенести бойові дії до Африки, сподіваючись, що це змусить Ганнібала остаточно залишити Італію. Сенат погодився з такою пропозицією. У 204 р. до н.е. Сципіон висадився в Африці і сенат Карфагена відразу ж відкликав Ганнібала на захист своєї дер­жави. Ганнібал залишив землю Італії, де він не зазнав жодної по­разки, але й не здобув остаточної перемоги.

Сципіон у битві на Великих рівнинах у 203 р. до н.е. розбив силь­ну карфагенську армію, а у 202 р. до н.е. нарешті зустрівся на полі бою із самим Ганнібалом. Перед битвою полководці зустрілися на нейтральній землі між своїми арміями і вперше побачили один од­ного в обличчя. У цій битві Ганнібал вже не мав такої рішучої пере­ваги над римлянами у кінноті, бо його старий союзник Массиніса - нумідійський цар і друг Ганнібала з дитинства - перейшов на бік римлян, щойно вони висадилися на африканській землі. Тепер він привів до римлян свою чудову нумідійську кінноту, яка весь час до того воювала на боці Ганнібала в Італії. У битві при Замі у_202 р. до н.е. Еаннібал уперше був розбитий. Сам він урятувався, примчав у Карфаген і запропонував сенату негайно укласти з ворогом мир, щоб урятувати державу від повного знищення. Римляни забажали ви­дачі Ганнібала і йому довелося рятуватися втечею в Азію. Відтепер Рим переслідував його як найнебезпечнішого ворога. Ніколи, до самої смерті, він не знав спокою і врешті, потрапивши у безвихід­не становище, наклав на себе руки, прийнявши отруту. Публій Корнелій Сципіон постійно виступав у римському сенаті проти такого переслідування. Пізніше вони випадково ще раз зустріли­ся у Віфінії на бенкеті одного місцевого багатія і поставилися один до одного з гідністю і пошаною. Вони пішли з життя в один і той же рік - 184 р. до н.е. - Сципіон від старості, Ганнібал же загинув, зберігши вірність клятві, яку дав ще в дитинстві своєму батькові біля вівтаря: все життя до самої смерті залишатися ворогом Рима.

Умови капітуляції Карфагена були дуже важкими: Карфаген втрачав усі заморські території, знищував весь бойовий флот (500 кораблів було виведено на рейд і підпалено). Відтепер він не мав права без дозволу Рима вести війну проти будь-кого. Розміри кон­трибуції складали 10 тис. талантів (530 т золота), які треба було сплатити протягом 50 років.

Рим, отримавши великі заморські території, став найсильнішою державою тієї епохи. Він суворо покарав невірних союзників, кон­фіскував їхні землі і передав своїм селянам. Таким чином різко збільшився державний фонд землі. Це сприяло подальшому роз­витку і розповсюдженню в Італії рабовласницьких відносин.

4.