ЦІСАРСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО ДО Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В 1657 Р. У СВІТЛІ АВСТРІЙСЬКИХ ДОКУМЕНТІВ

Про посольство цісаря Фердинанда III до гетьмана Хмельницького існує вже деяка історична література. Один з перших істориків, який згадує про це цісарське посольство, щоправда доволі неясно і незгідно з історичними подіями, це польський королівський історіограф, Веспазіян Коховський, у своїх анналах п.

У пізнішій історичній літературі про це посольство дуже коротко згадують: Jean Benoît Scherer, Annales de la Petite- Russie, ou Histoire des Cosaques-Saporogues et des Cosaques de l'Ukraine, ou de la Petite Russie, depuis leur origine jusqù à nos jours: etc. (Paris, 1788); автор Історії Русов, яку видав Осип Бодянський у Москві 1846 р., Ernst Hermann, Geschichte der russischen Staaten (Hamburg, 1849); Jozef Szujski, "Dzieje Polski", t. Ill, C.M. Соловьев, История России с древнейших времен, т. X; Г. Карпов, Критический обзор разработки русских источников', М. Костомаров, Богдан Хмельницкий, т. IV, (1904, перше видання в Отечественных записках, 1857). Вищезгадані автори, як слушно завважив Мирон Кордуба у своїй розвідці п. н. "Спроба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею"¹, опираючись на лист Хмельницького до царя з ^[199] 13 березня 1657 р.^[200], в якому гетьман з уваги на тодішнє політичне становище, тенденційно представив місію цісар­ського посольства до Чигирина, теж тенденційно і незгідно з історичними документами, згадали про нього у своїх працях.

Використовуючи деякі документи в Австрійському Архіві у Відні, дещо докладніші відомості подав у своїх працях Antoni Walewski, Geschichte Leopolds I. und der hl. Ligue, t. I, II, і Historia wyzwolenia Polski, t. II. Про життя та дипломатичну діяльність цісарського посла до гетьмана Хмельницького, Петра Парчевича, архиєпископа з Мартіянополя написав обширну монографію його свояк, Julian Graf Pejascevich, Peter Freiherr von Parchevich, Erzbischof von Martianopel Apostoli­scher Vicar und Administrator der Moldau, Bulgarischer Inter­nuntius am Kaiserlichen Gesandter bei dem Kosaken-Hetman Bogdan Chmielmicki (1612 — 1664), Archiv für osterreichische Geschichte, Wien, 1880, Vol. LIX, pp. 337-636. Одначе як слушно завважив Кордуба, Пеясцевич не використавши всіх доку­ментів віденського архіву, і не знаючи добре історичного тла тодішних історичних подій, не вияснив як слід самої ґенези цього посольства та з'ясував невірно оцінку дипломатичної місії архиєп. П. Парчевича.

Критичну аналізу та влучну інтерпретацію документів відносно цього цісарського посольства до Хмельницького подав Мирон Кордуба у своїй обширній вищезгаданій роз­відці.

Михайло Грушевський, використовуючи працю Кордуби, доволі обширно представив місію цього цісарського посольства у своїй Історії України-Руси, т. IX, ч. 2.

Успіхи українсько-російських військ у війні з Польщею (1654-55), заохотили шведського короля Карла X Ґустава ви­повісти війну Польщі. Порозумівшись з Францією, шведський король, хотів втягнути до цієї війни Бранденбург, Голляндію, Семигород та Україну. Як відомо, Бранденбург та Голляндія не згодилися виступити проти Польщі, зате шведська пропо­зиція знайшла пригожий ґрунт у Семигороді та на Україні.

Семигородський князь, Юрій II Ракочий, боячись об'єд­нання австрійсько-польських земель під дідичним володінням Габсбурґів, що означало для Семигороду смертельну небез­пеку, не тільки шукає зближення з козаками проти Польщі, але радо приймає пропозицію шведського короля приступити до антипольської коаліції.

Шведські дії викликали у Варшаві велику тривогу, тому польський король старався якнайскорше помиритися з Моск­вою та козаками, щоб мати вільні руки у війні зі шведами. Знайшовшись у безвихідному положенні, Ян Казимир вислав до Відня розпачливі листи, прохаючи цісаря про допомогу, при тому звертаючи увагу на небезпеку зі сторони шведів для самої Австрії. Як відомо, вже від Вестфальського мирового договору (1648), шведи були великими ворогами Габсбурґів, тому кожний шведський успіх означав ослаблення політич­ного впливу віденського двора в Европі, а в Німеччині зокре­ма. Отже не диво, що тодішний цісар, Фердинанд III, хоч не хотів активно ангажуватися до цієї війни зі шведами, водночас робив різні заходи, в першу чергу дипломатичні, щоб допо­могти Польщі проти шведського короля.

У тій цілі цісар висилає одного зі своїх найздібніших дипломатів, Франца Лізолю^[202], до головної квартири шведського короля. Лізоля мав переконати короля, щоб він погодився з Польщею, а в переговорах вибрав цісаря як свого посередника. Рівночасно цісар посилає до царя своїх послів (Аллєґретті та Льорбаха), щоб намовити його до миру з Польщею. Успіхи шведського короля, а зокрема союз Януша Радзівілла зі шведами, дуже занепокоїли Москву, яка боялася за свої над­бання в Литві, і примусили царя не тільки укласти з Польщею перемир'я у Бильні (3 листопада 1656), але також проголосити Швеції війну.

Це був без сумніву поважний успіх цісарської дипло­матії, й у зв'язку з цим успіхом, як слушно завважує Кордуба, у цісарських політиків виринула думка погодити Хмельни­цького з польським королем. На віденському дворі не було таємницею, що причиною розбиття польсько-українських переговорів було те, що козаки не довіряли Польщі, бо поль­ський уряд не додержував умов мирових договорів.

Одначе шведська інвазія на Польщу була цілковитою катастрофою. Тепер польський уряд зрозумів, що мир з ко­заками — це для Польщі рятунок, бо згода Хмельницького означала б не тільки розбиття шведсько-українського союзу, а щобільше, козацьке військо тоді боролося б по стороні Польщі проти шведів. Дальше, маючи козаків за своїх союзників, польський уряд міг би переговорювати з Москвою з позиції сили. Тому не дивно, що вже в січні 1656 р. поль­ський король поспішно вислав для переговорів з Хмельни­цьким руського воєводу Станислава Лянцкоронського та чернігівського воєводу Криштофа Тишкевича. Рівночасно Ян Казимир через свого представника у Відні просив цісаря, щоб він взяв на себе посередництво у польсько-українських переговорах, тим більше, що місія Лянцкоронського не принесла бажаних успіхів.

Тим часом почали ширитися поголоски про розрив козаків з Москвою та українсько-шведське зближення, про яке Лізоля писав у своєму звіті до Відня вже 18 грудня 1655 р.: "...Усі королівські міністри, яких я досі відвідав, постійно й однодушно стверджують, що козаки погодилися з ними і коли б король забажав потвердження, то вони під присягою заперечать союз з Москвою. Щоправда, вияснено мені, що козаки вислали представників до короля, які в Братиславі переговорювали деякий час з канцлером Оксентієрною і ві- цеканцлером Радзєйовським, а що вони вирішили, мені точно не відомо, хіба зі самих звітів шведських міністрів, як мені видається, доволі добре поінформовані про вищезгадану спра­ву. Вони мені сказали, що умови союзу з Хмельницьким є ось такі: 1.

Хоч Кордуба у своїй вищезгаданій статті пише, що "вже з початком марта 1656 р. доносить Лізоля з Варшави своєму дворові, що розрив між козаками і царем та близька злука козаків з Польщею не підлягає ніякому сумнівові"^[204], то одначе Лізоля у своїх звітах з 4-го та 19-го березня 1656 р. радше тільки на це натякає. І так у звіті з 4 березня 1656 р. Лізоля між іншим пише: "...як доносять, козаки мають переговорю­вати з поляками"^[205].

Щоправда, Лізоля, стараючись подати більш конкретні факти про згоду Хмельницького з польським королем, пише у звіті з 19 березня 1656: "...Відносно теперішного становища, то найясніший король Швеції гнався деякий час за польським королем, але врешті задержався в Ярославі. Він більше не вимагає податків від поляків, очікуючи може нової помочі, здаючи собі з того справу, що чисельно він далеко не дорівнює ворогові.

Звіт Лізолі з 19 березня 1656 р. опирався радше на неперевірених поголосках чи пак здогадах, як на реальних фактах, бо Хмельницький, як це слушно завважує Костома­ров, не тільки не мав наміру помагати польському королеві у війні проти Швеції, але навпаки, хотів закріпити зв'язки зі шведським королем проти Польщі. Гетьманові було ясно, що польські посли окрім пустих і до нічого не зобов'язуючих обіцянок та висловів подяки не пропонували ніяких кон­кретних пропозицій відносно незалежности Української Військової Держави (Гетьманщини)^[207]. Хмельницький зрозумів, що трапляється добра нагода розправитися з Польщею й у тій цілі висилає до шведського короля свого посла в особі грецького ченця о. Данила.

Лізоля доволі скоро довідався про прибуття українсько­го посла до шведського короля й інформував цісаря у своєму звіті з 7 квітня 1656^[208].

Вістка про прибуття українського посла до шведського короля та його переговори зі шведами викликала у Відні занепокоєння, а ще більше у Варшаві. Поляки добре розуміли, що союз Хмельницького скріпить шведську армію, яка в початках 1656 р. зазнала деяких невдач у війні з Польщею. Так Варшава, як і Відень постановили поробити заходи, щоб до такого союзу між козаками і шведами не допустити.

Коли ж у вересні до шведського короля прибув о. ігумен Данило з повновластями від гетьмана і молдавського воєводи, Лізоля завважив, що шведи присвячували доволі багато уваги українсько-шведським переговорам. Про приїзд українсько­го посла та про хід переговорів у головній шведській ставці пише Лізоля доволі обширно у своїх звітах з 15 та 27 вересня 1656 р.

У звіті з 15 вересня 1656 р. Лізоля підкреслює, що швед­сько-українські переговори знаходилися тільки у початковій стадії, тому при відповідному маневруванні можна б протиставитися акції шведів. Лізоля пише, що Хмельницький має велике довір'я до особи бувшого коронного канцлера, а тепер дорадника шведського короля, Єроніма Радзєйовсько- го, який може відігравати поважну ролю у дальших переговорах. Під впливом Радзєйовського, який хотів перейти на службу цісаря, Лізоля уважає, що коли цісарський уряд задумує протиставитися плянам шведського короля, то нема нічого ліпшого як випередивши шведів, заключити союз із Хмельницьким і таким чином можна буде мати вплив так на шведську, як і на польську політику. У зв'язку з тим, Лізоля

по

уважає, що заанґажування Радзєйовського на цісарську службу було б не тільки побажаним, але також корисним.

Зміст цього звіту настільки цікавий, що вважаю за від­повідне подати його в повному перекладі.

Лізоля до цісаря Фердинанда III, Сонненберґ, 15 вересня 1656:

"...Поголоска, яку поширили шведи, а канцлер Оксенті- єрна прилюдно потвердив, а саме, що козаки зближаються на поміч шведам, не мала жодної підстави крім листа князя Ракочого до короля Швеції з 15 серпня, коли то заповідав йому, самому, що козаки рушили в похід у великій кількості та спішать йому на поміч; однак це зрозуміли зовсім фальшиво, бо від самого Хмельницького наспів свіжий лист, із якого очевидно виходить зовсім навпаки. Однак здається, що цей лист Ракочого ясно виказує взаємну кореспонденцію із шведами та прихильне відношення. Не так то давно прибув до найяснішого короля Швеції отець Данило, схизматицький шамбелян, якого послав Хмельницький, бо він мав найбільше значення у Хмельницького; цей передав королеві таємний лист від свого пана та від князя Молдавії. Король, почувши про його прибуття, надзвичайно втішився і приказав припровадити його до себе. Але о. Данило сказав, що він із-за відсутности Радзєйовського не може виконати свого доручення, до котрого безпосередньо був спрямований з листом свого князя та з точно означеним дорученням, щоб нічого не робити без відома його самого або проти його думки та пляну; це найбільше обурило короля та міністрів і зробило Радзєйовського зненавидженим. Та дійсна конечність примусила їх це стерпіти. Отже після прикликання Радзєйовського, який тоді був неприявний, посол передав лист королеві та серед закликів на приязнь представив у цілості суть посольства: очевидно Хмельницький послав його, щоб йому самому виявив стремління до миру й доброзичливосте та щоб подав до відома, що він, коли навіть москалі й поляки багато разів вимагали, мимо цього й досі не хотів об'єднатися із жод­ним із них; тому просить короля Швеції, щоб зволив відкинути підозріння, які він видумав про нього самого, та й напевно переконатись, що він і всі козаки не мають нічого іншого на думці, як дбати про свою власну свободу та безпеку, а на нікого не нападати несправедливо. Якщо б дійсно король Швеції

зволив нав'язати з ним самим тіснішу приязнь, то він бажає, щоб вислати до нього самого Радзєйовського, з яким радо буде вести переговори; це вдруге дуже гостро вкололо шведів, бо вони ніколи не доручили б Радзєйовському рішення в цій справі, хіба з примусу.

Якщо Ваша Цісарська Величність (так як подає дуже вперта поголоска), хотіла б почати дещо проти шведів, ніщо не здавалося б кориснішим, як позискати безпосередньо козаків для нас тому, що в цей спосіб не тільки випередимо союз шведів із Хмельницьким, але навіть самих шведів підкорили б ми легким коштом; поляків теж триматиме В. Ц. Вел. у своїй залежносте, щоб вони після відзискання свободи нашими жовнірами не могли безкарно відкликати приобіцяні умови.

Тим способом В. Ц. Вел. триматиме в страху турків і в усіх противників викликатиме повагу; та в усіх випадках (для Вашої Вел.) було б дуже корисним мати козаків готових на кожний поклик. Це справді не видавалося б трудним, якщо б В. Ц. Вел. рішила так вчинити, бо інтерес козаків вимагає, щоб з'єднати собі якусь нову допомогу тому, що вони відступили від москалів і бояться їхнього ярма та не можуть довір'яти польській шляхті. Врешті татарів уважають за своїх ворогів і нерадо звір'яються туркам, хіба позбавлені всякої іншої надії. Отже ніщо не залишається їм самим, як пристати до В. Величносте або до шведа. Безсильність і слабість шведів вони вже збагнули і мусіли б самі боятись, щоб цим союзом не викликати проте себе зброї, а одночасно польської і татарської. Навпаки, якщо справді об'єдналися б із Ваш. Вел., то самі не мусіли б боятися нічого з цього і забезпека для них самих була б із усіх сторін наглядна. Здається, що ця справа находиться в руках Радзєйовського, який міг би додати до тої справи багато значення, якщо б ми хотіли позискати його для себе. І так вирвемо шведові останню можливість рятунку, яка ще може йому залишитись у союзі з козаками..."¹¹.

В своєму наступному звіті з 27 вересня 1656 р. Лізоля ^[209] згадує про прибуття українського посла о. Данила до королівської ставки та подає подробиці про переговори поміж ним і шведським королем, які даю у перекладі:

"...Переговори козаків, в яких стверджено, що є надія для Швеції, виглядають ось так: як я вже найпокірніше доносив у своїх попередніх звітах, від Хмельницького прибув посол із повноваженнями до шведського короля і до Радзєйовського, він не дав ніякого іншого доручення як те, щоб повідомити їх про сильне бажання миру зі шведами та щоб вони ніколи не захотіли приступити до ворожого табору проти шведів, по- друге, щоб він вислухав пропозиції шведів, якщо б вони якісь робили і прийняв їх до дальшого розгляду; по-третє, щоб зручно вивідав про силу шведів, їх пляни і спосіб їхнього поступовання та вповні пристосувався до вказівок Радзєйов­ського. Король Швеції прийняв його дуже щиро, одначе задержав його якийсь час задля недостачі грошей, щоб могти дати йому при від'їзді малий подарунок. Вони попали в таку біду, що навіть їм самим їх незначні засоби не вистачають на найважливіші справи. Вкінці Оксентієрна дістав тут і там дещо грошей, даючи в застав нашийники до дому купців Ельбін- ґензів. Король Швеції вчора приказав, щоб по можливості якнайскорше полагодити справу подарунку. У тій цілі покликано Радзєйовського спішним листом від Оксентієрни, якого оригінал я бачив, до королівської палати, від якої був віддалений на пів милі. Вчора з ним була довга конференція на якій вирішено: посол від Хмельницького при від'їзді одержить дві тисячі королівських дукатів, признаючи йому самому ленні добра в Прусії річної вартости шість тисяч польських фльоринів; шведський король дасть йому самому інструкції, в яких будуть подані аргументи, якими буде старатися переконати козаків, щоб вони приєдналися до шведів проти москвинів і поляків. Радзєйовському доручено скласти ці інструкції, додавши при тому дещо різних обіцянок.

Король Швеції пішле разом із козацьким послом свого посла на ім'я Фрізендорф, якого завданням буде всіма способами переконати Хмельницького, щоб він погодився на це. У тому самому часі буде висланий інший посол до турецького султана, очевидно той самий, що якраз перебуває у Ракочого. Тому послові вишлеться звідси інструкції, щоб викликати в турків недовір'я до московських заходів, та по можливості намовити їх до війни проти Москви. Найдовше застановлялися на нараді, якою дорогою мають вище згадані посли їхати до козаків. Деякі думали, що їм треба йти через Шлезьк і Семигород, але шведський король цьому сильно спротивився, бо боявся, що в державі Вашої Величности не будуть достатньо безпечні, виявляючи велике недовір'я та нарі­каючи, що одного з його людей, якого був вислав до Ракочого, ув'язнено в Угорщині, хоч щоправда привернено йому свободу радше зі страху перед Ракочим, який наближався зі своїм військом до кордонів Угорщини. Коли його посол на цісарському дворі поскаржився про це перед цісарськими міністрами, вони скинули всю вину на угорців, не давши йому ніякої іншої сатисфакції.

Так говорив шведський король під час наради. На завваження, що всі інші дороги дуже небезпечні, та що дорога через Шлезьк найбільш відповідна, та що Вашої Величности не треба боятися, бо здається що дотепер удержувано щиру приязнь. На це шведський король відповів йому, що він є іншої думки, зраджуючись при тому, що він уважає Вашу Величність за свого ворога та спричинника всього лиха, що спадає на нього від москвинів і поляків. Тут же король Швеції додав, що цісар ще не зовсім рішений виповісти йому війну, чекаючи тільки на нагоду. Одначе я сподіваюся, що ми колись побачимося. Потім, коли почали говорити про мир із поляками, який опрацьовують галицькі представники, король Швеції заявив, що має дуже малу надію, тому що Ваша Цісарська Величність приобіцяла коронному канцлерові Польщі найпевніші ленні добра з титулом князя, а ґнєзненському архиєпископові єпископство, що буде вільне в найближшому часі та пенсію для певного прожитку в тому часі.

Це все оповів мені чоловік, який брав участь у цій нараді й чув все на власні вуха, він же дальше мені заявив, що канцлер Оксентієрна у приватній розмові висловив йому самому велику образу проти цісарського двору, буцімто всі махінації поляків і москвинів мають своє джерело в австрійських заходах.

У козаків має відбутися нарада відносно Н., та узгід- нення щодо умови, що її подали поляки, тобто, щоб вони повернули до послуху королеві та запевнили Цісарську

Величність про вірнопідданство"^[210].

Звіт Лізолі з 15 вересня 1656 р. дуже подобався урядо­вим кругам у Відні, тим більше що, як слушно завважує Гру- шевський, австрійський уряд був тієї думки, що Хмельни­цькому як православному було все одно чи бути в союзі зі шведами-протестантами, чи семигородцями кельвінами, чи з австрійцями-католиками. Йшло радше про те, чи цісарський уряд повинен вести переговори самостійно і безпосередньо з козацьким урядом, чи через поляків або москалів. Остаточно на нараді цісарських міністрів з 9 жовтня 1656 р. вирішено, щоб вести переговори самостійно і безпосередньо з Хмель­ницьким, але в порозумінні з польським урядом. При тому виринуло питання кандидата на посла, як титулувати Хмель­ницького та ознайомитися із попередніми переговорами по­ляків із козаками^[211].

Може бути, що приготування висилки посольства до Чигирина було б забрало більше часу, але алярмуючі вістки про козацько-семигородський союз, як також формування козацько-шведського військового союзу таки справді налякали польські та австрійські урядові круги, тому вже 3 листопада 1656 р., цісарський кабінет відбув у цій справі таємно нараду, на яку був запрошений теж кандидат на цісарського посла до Хмельницького, угорський канцлер, єпископ Нітри, Юрій Се- лєпчені (Бгеїерсзепі), і докладно обговорено всі справи, зв'язані з цим посольством. Перш за все постановлено звернутися до польського резидента у Відні за інформаціями, в якій стадії є польсько-козацькі переговори. В тій цілі поручено витягнути деякі подробиці зі звітів Лізолі, зокрема, що заторкувало особу Радзєйовського. З черги приступлено до уложення посольської інструкції для єп. Селєпчені. Згідно з цією інструкцією, єп. Селєпчені, приїхавши до Хмельницького, мав йому заявити, що цісар знає про причини війни між козаками і Польщею, як також відомий йому перебіг мирових переговорів. На думку цісаря, ці переговори без успіху тому, бо козаки не довіряють польському урядові. Обов'язком же цісаря дбати про мир і згоду в християнському світі, бо до того він покликаний силою свого уряду. Особливо залежить йому на тому, щоб припинити внутрішні заворушення у Польщі, які дають чужим державам нагоду вмішуватися у польські внутрішні справи та виклику­ють війни. Тому цісар посилає його, угорського канцлера, єп. Селєпчені, як свого довіреного посла, якому Хмельницький і козаки можуть повністю звірюватися, та все довірочно й щиро йому розповісти, вияснити в чому справа й яку, на їхню думку, можна найти розв'язку. Далі цісарський посол одержав доручення запевнити козаків, що коли польський король щонебудь приобіцює, те справді він чесно і вірно виповнить, бо сам цісар гарантує і бере козаків під свою опіку на випадок непередбачених випадків... Врешті цісар запевнював гетьма­нові і козакам повну тайну їх переговорів зі своїм послом. Це мало бути заохотою для козаків до більшої щирості й отвер- тості. На ділі єп. Селєпчені одержав доручення якнайтісніше співпрацювати з польським урядом та докладно інформувати його шифрованим листуванням про перебіг переговорів із козаками^[212].

Тим часом Ракочі вже наступав із козацько-семигород- ським військом на Польщу, отже виринула пекуча конечність якнайскорше вислати відповідного посла до Ракочого. В тих обставинах урядові чинники прийшли до переконання, що найкраще на посла для цієї місії надається саме єп. Юрій Селєпчені, а послом до Хмельницького вирішено вислати в той час у Відні перебуваючого Петра Парчевича, рим.-като­лицького архиепископа з Мартіянополя і адміністратора ка­толицької Церкви в Молдавії, що тоді була під турецькою зверхністю. Петро Парчевич приїхав в 1656 р. до Відня просити допомоги та інтервенції у цісаря проти турків, але цісар не був заінтересований в той час умішуватися в ту справу й запропонував йому поїхати в характері цісарського посла до гетьмана Б. Хмельницького.

Одержавши згоду Парчевича, йому з'ясовано завдання його місії, тобто вручено йому посольську інструкцію з З листопада 1656 р. Щобільше, перед від'їздом Парчевича до Чигирина, цісар просив через свого резидента у Варшаві, Й. Хр. Фраґштайна, від польського короля ще додаткових ін­струкцій щодо переговорів із Хмельницьким. Одначе, як Фраґштайн доносив у своєму звіті з 9 лютого 1657 р., до ціса­ря, польський король був посольською інструкцією дуже вдо­волений, просив тільки, щоб Парчевич ужив свого впливу в Чигирині на те, щоб Хмельницький якнайскорше прийняв польського посла. Тільки польському канцлерові не сподоба­лося те, щоб Хмельницького титулувати "іііизйгіззітиз", але "депегозиз" і на майбутнє поручав титулувати "гетьманом польського короля”^[213].

Подібно й Лізоля у своєму звіті з 10 лютого 1657 р. писав до цісаря:

"...По-третє, так король Польщі, як і сенат просять мене, щоб я теж від себе з'ясував Вашій Величності їхні інтенції та стан справ, як також просив приспішити вашу ласкаву резолюцію, щоби згідно з нею полагодити ті справи так або інакше. Настрій канцлера не погідний, але у зустрічі з ним я його дещо потішив і сказав, що треба терпеливости. Вони дуже хвалять, що Ваша Величність вирішили послати посольство до козаків, при тому просять поінформувати цього посла, щоб він доложив усіх старань, щоб Хмельницький прийняв польських представників, що живуть на пограниччі з козацькими землями, та що вони мають необмежені повновласті до ведення перего­ворів, що буде легше після узгіднення плянів із цісарським посольствам. Також просили, щоб Ваша Цісарська Величність не признала титулу "найславнішого", тільки "шляхетному, найяснішого короля Польщі генералові запорозького війська, Богданові Хмельницькому”. Це все, що я міг написати в найбільшому поспіху та замішанні, в якому ми всі тут знаходи­мося, більше напишу вкоротці через курієра або усно"^[214].

Одначе заки ці звіти прийшли до Відня, (як ми дальше довідуємося), Парчевич уже був в дорозі до Чигирина, при­бувши до Хмельницького величав його "іллюстріссімус". Треба згадати, що польський король теж поспішився вислати свого посла до Хмельницького в особі луцького писаря, Станислава Бєньовського, який мав доручення найтісніше співпрацюва­ти з Парчевичем.

10 січня 1657 р. Парчевич одержав три вірчі грамоти: одну для переговорів із Хмельницьким, другу — з Хмельни­цьким та козацькою старшиною, третю — для нововибраного гетьмана зі старшиною, (так як уже від літа 1656 р. ходили поголоски, що Хмельницький помер); ці грамоти подаю тут у перекладі:

"1. Уповноваження цісаря Фердинанда ПІ для Петра Парчевича, архиепископа з Мартіянополя, для переговорів із Хмельницьким. Відень 10 січня 1657 р. Ми, Фердинанд III (титул), признаємо і подаємо до відома дослівно всім присут­нім, що одинокою нашого метою є відновлення й уточнення миру й тому ми дали шановному, побожному і дійсно шля­хетному Петрові Парчевичеві, нашому дорадникові й архиєпископові з Мартіянополя, доручення і повноваження вирівняти і ґрунтовно усунути непорозуміння між найяснішим паном Яном Казимиром, королем Польщі і Швеції, великим князем Литви, Прусії, Массовії і Самоґітії, кузином, нашим найдорожчим братом та королівством Польщі з одної сто­рони, а славним, щиро нами любленим Богуславом^[215] Хмель­ницьким, начальним військовим вождем запорозьких козаків, з другої сторони, які то непорозуміння вже перед тим мали місце і подекуди ще й досі існують, щоб він не лише в нашому імені трудився і докладав усіх зусиль, але також щоб вірно вжив свого впливу на те, що тільки зі сторони вище згаданого найяснішого короля і королівства Польщі буде вирішено чи приобіцяне, все це буде певно і вірно виконане.

На доказ цього листа підписано нашою рукою і ствер­джено нашою цісарською печаткою.

Дано в нашому місті Відні, дня 10 січня 1657 року^[216]. (Концепт).

2. Таке саме повноваження у подібній справі для пере­говорів із Хмельницьким, вождем Запорізьких Козаків та його з військовими начальниками. Відень, 10 січня 1657.

Фердинанд III.

Тому що ми наказали вислати туди шановного, побож­ного, щиро нами любленого Петра Парчевича, нашого дорадника й архиепископа з Мартіянополя, щоб він запевнив Вас передусім про почуття нашої цісарської ласки і добро­зичливості та предложив ніщо інше відносно відновлення публічного спокою так як з безпосередньої розмови з ним можна буде більше зрозуміти про що розходиться і лагідно від Вас вимагаємо, щоб Ви зболили уділити повне довір'я вищезгаданому послові в тих справах, які він має Вам предложите в нашому імені та зболити так себе представити як ми ласкаво сподіємося й як публічний спокій та мир самої батьківщини цього вимагає.

На майбутнє виявляємо Вам нашу цісарську ласку та доброзичливість. Відень, 10 січня 1657 р.^[217] (Концепт).

3. Таке саме повноваження для того самого архиепи­скопа для переговорів з Н. Н. новообраним вождем запоро­зьких козаків та військовими начальниками.

Фердинанд III.

Інструкції для шановного, побожного та щиро нами любленого Петра Парчевича, нашого дорадника, архиепископа з Мартіянополя і посла до (світлого, щиро нами любленого Богуслава* Хмельницького, головного вождя військ запоро­зьких), що є уповноважений переговорювати в нашому імені. Вищезгаданий посол після одержання цієї інструкції та вірчої грамоти, що відноситься до цієї справи, буде старатися прибути інкогніто найкоротшою і найбезпечнішою дорогою до вище згаданого Хмельницького. Як тільки прибуде на місце, після виконання довірочного, очевидно нашого пересланого поздоровлення та передання дарунку цісарської ласки, (це залишаємо знаній второпності посла), коротко з'ясує: нам відомо, в які незгоди та суперечки сам Хмельни­цький і козаки попали з найяснішим королем і королівством Польщі, нам також стало відомо з вірогідних джерел, що роз­почато переговори щодо цих непорозумінь, та є підстава думати, що щоб довести ці переговори до успішного кінця, треба Хмельницького та його начальників упевнити в тому, що все буде сповнене, до чого договорилися, або мають ще уточнити. Тому що для нашої батьківської журби нема нічого важливішого як закріпити мир і поширювати всюди згоду в християнському світі та усувати перешкоди, що стоять на дорозі до осягнення цієї мети. Згідно з цією засадою, ми на основі нашого імператорського уряду робимо в цьому напрямі всі заходи, щоб осягнути мир. Тому що вже стараємося спів­працювати з першими, щоб усунути внутрішні суперечки, що постали між найяснішим королем і королівством Польщі та самими козаками, бо ж вони дають військову поміч закордонним князям, як також передусім сусіднім народам для нападу на славне королівство Польщі та поділення його на частини, чого вчить болючий досвід, а ще більше може бути небезпечно, якщо не поспішиться із допомогою для усунення непорозумінь у самому зародку та не вжнеться кріпкого ліку.

З уваги на приязнь та добрі сусідські відносини та з прихильності до цього великого королівства, що в минулому не були менші за нашого славного попередника, (на основі договорів, що були давніше заключені між достойним нашим домом і славними королями і королівством Польщі та вели­ким князем Литви), ми не хотіли довше скривати, або встрявати, ба навіть цією нашою постановою цісарського і королівського втручання погрожувати сторонам, але висилаємо нашого посла до них самих і лагідно домагаємося, щоб сам Хмельницький та його співробітники схотіли відкрити нашому послові щиро і довірочно, в чому мається справа і в який спосіб він сам міг би допомогти довести справу до щасливого кінця. Якщо б випадково в переговорах козаки виявили недовір'я, то наш посол має доручення обіцяти їм у нашому імені повну запоруку щодо угоди в минулому або майбутньому, що тільки зі сторони короля чи королівства буде приобіцяне, то обітниця має бути виконана вірно, щиро, кріпко і точно. Ми хотіли б при тому зазначити, що на випадок якогось спірного питання, ми згідні подати нашу поміч. Отже сам Хмельницький і козаки можуть щиро й одверто висказа- тися перед нашим послом. Це все що вони скажуть, зали­шиться дійсно у найбільшій таємниці так у посла, як у нас самих. Бо ж ми не бачимо іншої цілі як добро і користь обох сторін, тобто взаємна згода з обох сторін і спокій у сусідньому королівстві буде скріплене нашою піддержкою. Ми також знаємо, що з боку короля як і королівства є поважна і щира інтенція розв'язки цієї справи. Отже наш посол знає, що в на­шому імені треба запропонувати Хмельницькому і козакам.

Що ж одначе найясніший король і королівство Польщі запропонують нашому послові відносно самої згоди, або відносно способу поступовання та ведення переговорів до щасливого кінця, то він, якщо це буде догідним і доцільним, погодиться на це.

Крім цього, якщо б щось сталося у самого короля Польщі, або в наших послів на тому самому, або шведському дворі, про це треба повідомити, тому долучуємо нашому послові тайні письмові знаки, тобто цифри, якими він зможе користуватися.

Сподіваємося, що наш посол, якого побожності, вірності та дискретності вповні довіряємо, успішно виконає це завдання та вволить нашу волю, а ми огортаємо його самого нашою цісарською ласкою.

Відень, 10 січня 1657 р."^[218]

У цій посольській інструкції для Парчевича насправді повторені думки цісарських міністрів із наради з 3 листопада 1656 р. (текст протоколу див.: Жерела, т. XII, с. 411-414).

Парчевич виїхав з Відня 17 січня 1657 р. в товаристві о. каноніка Маріяновича, як свого секретаря, та 15-ти людей як прислуги і сторожі. Вибираючись на Україну, Парчевич вибрав шлях через Карпати в напрямі Пресбурґ, Тирнову, св. Мартин до Любльова на Спіжу. Під час подорожі місцева шляхта не тільки не спішилася помагати цісарському послові, але навпаки, ставилася до нього доволі ворожо, добачуючи в цій дипломатичній місії до гетьмана якусь ворожу затію. Тільки з трудом удалося Парчевичеві добратися до Ярослава 6 лютого 1657, звідки він написав до цісаря звіт 8 лютого, який передаю тут у перекладі:

Звіт Петра Парчевича до цісаря Фердинанда III з Ярослава 8 лютого 1657р.

"Після численних перешкод, при Божій помочі, я прибув до міста Ярослава, в Польщі, 41 миля віддаленого від Львова, котру то віддаль можна легко покрити за два дні; тому, що наступного дня я мав вирушити до Львова, я прибув до Ярослава 7-го лютого, я чув, зі всіх сторін у місті метушню зі сторони людей, які приготовлялись до втечі; коли розпитував їх старанно про причини заколоту, вони відповідали, що армія Ракочого прибула під Львів, грабуючи що тільки попало; нарешті, щоб ще більше впевнитися, я говорив із єзуїтським священиком, який цієї самої ночі прибув зі Львова. Він мені сказав, що в понеділок вночі, 5-го лютого вояки Ракочого його ограбували, забрали в нього два коні і все те добро, яке єзуїтські отці купили для колегії і церкви Чудотворної Діви Марії в Ярославі. Крім цього, він сказав мені, що він вислав Кемена Яноша до міста, щоб остеріг людей, що вони скоріше чи пізніше, муситимуть піддатись, якщо вони дорожать своїм життям. Проте, ці добрі громадяни, якщо відповідатимуть на три вистріли з гармати, якщо Краків піддасться, і якщо їх король буде ними командувати; може тоді громадяни піддадуться, в іншому разі, як довго б'ється у них серце, вони не покриються ганьбою, ані не зроблять нічого нельояльного супроти найяснішого короля, їх пана. Вони кажуть, що якраз тепер під Львовом стоїть 1000 коней і дві тисячі піхотного війська. Вони кажуть, що частина вояків є у відділі отців Єзуїтів у Зимній Воді, одна миля від Львова; війська віддалені яких п'ять миль.

Я чув від когось, що Хмельницький не живе. Що більше, ця вістка затримала мене в цім місті на деякий час на те, щоб довідатись про наміри Ракочого, і якщо прийде сюди військо, як кожний каже, я повернусь назад на те, щоб не піддатись, або буду дивитись чи можу знайти іншу дорогу, навіть довшу й більш небезпечну на те тільки, щоб я міг виконати бажання Вашої Цісарської Величності. Якщо б я був ближче Відня, я чекав би нових від вас наказів, але тому, що я в середині цього королівства, було б вигідніше, якщо я зможу знайти іншу розв'язку. Настільки, наскільки я можу бачити, полякам дуже мало залежить на цьому чи прийде той, чи інший ворог: само собою зрозуміло, відколи їх налякали в перших роках вони завжди готові до втечі, sed fuga inhyeme difficilis est.

Окрім цього, тут люди кажуть, що помер найясніший король Еспанії; але про те краще знатимуть у Відні, як тут. Маршал Любомирський не рухається зі своїм військом пес unquem ille viderit.

Я не можу збагнути, чи Радзєйовський має яких козаків, молдаван і волохів у своїй частині. При Божій помочі я сподіваюсь продовжувати свою подорож у напрямі України (Русі), впевнившись, що я є вірно у згоді з Вашою найсвятішою Цісарською Величністю per aecuram viam significare.

Для більшої безпеки я взяв із собою єзуїтського свя­щеника як провідника, патріярха з околиць Бористена і Ук­раїни...

Остаю з благанням Вашої найяснішої Цісарської Ве- личности, з найбільшою покорою, хай Господь дарує вам довге життя, благословенство у ваших ділах і вічність в імперії.

З Ярослава, 18-го лютого 1657. Від покірного капеляна вашого найсвятішого величества, Петра Парчевича, архиепи­скопа мартіянопольського"^[219].

Майже по тримісячній подорожі, Парчевич зі своїм почотом прибув до Чигирина, де його прийнято зі всіма почестями. З уваги на те, що гетьман був дуже хворий, щойно по 6-ьох днях у "возі вистеленім коврами" канцлер, Іван Ви- говський, привіз цісарського посла до Суботова, де гетьман прийняв його в ліжку. Парчевич, передаючи вірчі грамоти, виголосив високопарну, але беззмістовну, в латинській мові промову, яку наводимо як приклад для пізнання тодішньої риторики та тодішних відносин:

"Світлий і вельможний пане, гетьмане славного та во­йовничого народу запорозьких козаків і любий покровителю.

Фердинанд III, з ласки Божої імператор римлян і всіх князів у цілому християнському світі від самого сходу до заходу сонця, законний, найвищий, завжди достойний голова, здавна пізнавши преславні подвиги твоєї світлости, відповідно до тої належної любові, котрою завжди дихає на добре заслужених, наділяє також твою світлість батьківським почуттям свого по­здоровлення та у всіх справах своєї святої цісарської величности через мене, свого посла, засвідчує твоїй світлості батьківську доброзичливість і ласку.

Щоби це все уложилось в душі твоєї світлости свобідно, тривко та щиро, то того, котрий по найбільшій частині серця світлих мужів, очевидно раніш порізнених, все ж таки згодом нерозлучно об'єднує в публічних добре впорядкованих справах ддя збільшення великого корисного добра та своєї божеської чести, того взиваю найсердечнішими своїми мольбами, щоб також зволив це вчинити й у твоєму світлому серці всією ласкою своїх божеських учинків і лагідністю. Тож відкриваю і виказую висловлене ось цим почуття батьківської любови святої цісарської величности, найласкавішого пана мого, перед світлою і величавою твоєю вельможністю та перед вельможними й світлими дорадниками, що вдержують лад у цій славній та войовничій республіці.

Обнімаючи спільно всіх і кожного зокрема братнім вузлом моєї любови, за старою засадою світлих мужів перека­зую і найдовіреніше подаю до відома кожному зокрема, що навіть поодинокий задум святої цісарської величности, кажу, пана мого найласкавішого, треба виконати на час"^[220].

Хмельницький, як подає о. Маріянович у своєму звіті, теж відповів високопарними, так для тих часів характери­стичними словами: "Я негідний слуга їх найсвітлішої цісарської і королівської величності, найвищого монарха світу, що не є гідний обмити його посвячені стопи, а ще менше впасти нав­колішки і їх поцілувати". Сказавши те, гетьман запросив цісарського посла до обіду, під час якого підніс тост на честь цісаря. "Всі гарно випили до дна”, — згадує у своєму звіті о. Маріянович, — "приємно з нами говорили, а після обіду досить величаво супровожали нас аж до нашої гостинниці".

"У цьому часі прибуло до нього багато послів", пише дальше о. Маріянович, "а саме: від шведів і Ракочого — по двох, турецьких — два, татарських — два, молдавських — три, волоських також три, від королеви Польщі один, який перед нашим приїздом вже був від'їхав і вдруге при нас приїхав з послом від польського короля. Через наплив тих послів [гетьман] відправив нас пізніше, як цього собі бажав. З уваги на це, що Вельмишановний [архиепископ Парчевич] був прив'язаний недугою до ліжка, я кілька разів перегово­рював приватно про нашу справу з полевим вождем, [тобто наказним гетьманом, хоч міг бути і військовий осаул], а навіть зі самим гетьманом [в оригіналі "вождем"] козаків, одначе він завжди відсилав мене до свого канцлера, чи йому подоба­ється те, що ми обговорювали разом, що він [Виговський] все хвалив. Одначе як сам гетьман так і канцлер говорили, що гетьман без інших трибунів [полковників], дорадників, центуріонів [сотників] не може дати відповіді на листи Його Величності, аж поки не скличе всіх на нараду та не відправить вище згаданих чужинецьких послів"^[221].

Відносно цих чужинецьких послів, що приїхали до “ньо­го", як слушно завважив Грушевський (с. 1345), Пеясцевич хибно перевів ("...Повернувшись до своєї гостинниці, застав [Парчевич] послів з багатьох інших держав..."). За цією ін­терпретацією пішов і польський історик, А. Кубаля, який написав: "...вернувши на свою квартирю, Парчевич застав у себе послів шведських, двох від Ракочого..." і т. д. (Wojna Brandenburska, р. 194). Очевидна річ, що така інтерпретація протирічить здоровому глуздові, бо в дійсності о. Маріяно- вич вичислив у своєму звіті тих чужинецьких послів, які приїхали до Хмельницького і перебували у Чигирині під час перебування цісарського посольства.

Що ж відноситься задержки цісарського посольства у Чигирині, то як слушно підчеркнув Кордуба, а за ним Гру- шевський, причиною було не запевнення гетьмана, що він без поради своєї старшини не може дати якунебудь відповідь на лист "голови всього христіянського світа" і відповідь вимагає особливого обміркування справи, але зовсім інша причина. Хмельницький прямо не міг був дати у тому часі ясної відповіді цісарському послові, бо чекав на вислід швед- сько-семигородсько-козацької воєнної акції проти Польщі. Від висліду цих воєнних операцій залежала дальша політика гетьмана.

Зволікаючи з відповіддю на лист цісаря, Хмельницький зручно використав цісарське посольство не тільки для піднесення свого престижу перед закордонними послами, що тоді перебували в Чигирині, але передовсім для своїх полі­тичних цілей.

Перш за все, інформуючи царя про прибуття цього цісарського посольства, у своєму листі з 13 березня 1657 р., Хмельницький підчеркнув, що так цісарський як і польський посли намовляють його відступити від Москви. Щоб задоку­ментувати свою льояльність супроти царя, давав гетьман до зрозуміння в Москві, що він навіть вислав військо проти поль­ського короля. Використовуючи це цісарське посольство, Хмельницький мав добрий аргумент, щоб виправдати перед царем участь Ждановича у поході Ракочого проти Польщі.

Дальше, довідавшись, що польський король вислав до Царгорода свого посла, Миколу Яскульського, щоб там разом з цісарським резидентом, С. Реніґером, ворожо настроїти султана проти козаків, Хмельницький постановив спаралізу­вати цю польсько-австрійську інтриґу. У тій цілі гетьман висилає до Порти свого представника в особі Лавріна Капусти з інструкцією повідомити турецький уряд, що цісарський посол, який нещодавно прибув до Чигирина, намовляє козаків напасти на Туреччину, чого, очевидна річ, вони не зроблять.

Відносно Туреччини, то перед від'їздом Парчевича до Чигирина, зайшов до нього венецький резидент у Відні і просив його при нагоді звернути увагу Хмельницького та козацької старшини, що є добра нагода для козаків напасти на турків та легким способом здобути велику здобич і немалу славу, так як турецьке військо зайняте у війні з Венецією. Хоч у посольській інструкції не було згадки про Туреччину, Парчевич, який завжди старався зискати союзників проти турків, радо погодився на таку пропозицію. Будучи в Чигирині, він або його секретар, о. Маріянович, у розмовах з гетьманом згадали теж і про плян венецького резидента, який Хмельни­цький використав, як вище згадано, проти польсько-австрій­ської ворожої акції, зверненої проти козаків.

Тим часом ставало ясно, що воєнна акція Ракочого не буде мати бажаних успіхів, як також з причини своєї недуги, Хмельницький скликав у першій половині квітня 1657 р. генеральну козацьку раду, на якій вирішено важливі питання внутрішньої та закордонної політики гетьманського уряду. Згідно зі звітом о. Маріяновича, ця козацька рада тривала цілий тиждень і по виборах Юрія Хмельницького новим гетьманом, закінчилася триденним бенкетом.

Вирішивши суттєві питання зовнішної політики, гетьман міг тепер дати відповідь закордонним послам, які почали виїжджати з Чигирина. У зв'язку з цим, до Виговського звернувся в імені Парчевича, який під ту пору був недужий, о. Маріянович з проханням відправити та відіслати їх з — "побажаною резолюцією до нашого найласкавішого ім­ператора і короля". Виговський негайно передав це прохання гетьманові, який на другий день покликав о. Маріяновича до себе і виправдуючись, що з незалежних від себе причин, мусів це посольство "теж довго задержати, хоч хотів його відправити якнайскоріше, одначе не годиться відпускати послів від такого знатного монарха і посередника з непевною відповіддю". "Ми вибираємо собі їх Найсвітлішу Величність" — казав Хмель­ницький до о. Маріяновича, — "і бажаємо, щоб їх Найсвітліша Величність зводила ласкаво залагодити цю довготривалу ворожнечу, що існує поміж нами, обмежити, закінчити і при­спати, однак без важкої й очевидної якоїсь нашої шкоди і кривди, щоб дальше не проливалася між нами християнська кров. І все, що тільки їх Величність у цій справі між нами вирішить і придумає, ми обіцяємо, що будемо цього додержуватися; рівнож заявляємо, що якщо якась зі сторін поважиться нарушити ласкаве рішення їх Величності, то їх Цісарська і Королівська Величність матиме право разом з покривдженою стороною напасти на віроломну сторону й її покарати. Крім цього обіцяємо з цілої любови нашого серця, що на майбутнє будемо найвірніше у всьому підчинятися їх Найсвітлішій Величності та австрійському домові, а саме, приятелів їх Величності будемо вважати за наших приятелів, а ворогів за наших ворогів; якщо ж зайде потреба, коли їх Величність розпочали б війну проти когось, то ми готові виступити проти ворога не тільки зі сто, але навіть із двісті тисячами. Про це все маємо намір докладніше повідомити їх Величність через нашого спеціяльного посла. А наше козацьке військо, тобто сорок тисяч, що ми післали Ракочому на поміч, ми заміряємо зараз нашим листом відкликати до ласкавої диспозиції їх Величності", —пише у своєму кінцевому звіті о. Маріянович^[222].

"28 квітня", — пише дальше о. Маріянович, — "переслав гетьман через свого канцлера листа з відповіддю до нашої гостинниці вельмишановному панові [Парчевичеві] з гарним побажанням на прощання. Вельмишановний пан архиепископ не міг особисто попрощатися з ним [Хмельницьким] через поганий стан здоров'я, однак я так в його імені як у своєму та з глибокої пошани висловив йому наше поважання на прощання. Після цього прощання того самого дня гетьман у моїй присутності прикликав свого сина і сказав йому: "Сину мій, Юріє, пам'ятай на майбутнє добре володіти! Маєш над собою римського цісаря, найласкавішого пана, якого ми вибрали собі за нашого посередника й одинокого опікуна. Старайся йому послужити, а він, як ласкавий пан, у всякій потребі прийде тобі з допомогою"^[223].

Як побачимо дальше, усна відповідь гетьмана, що її записав о. Маріянович у своєму кінцевому звіті, як це слушно завважує Кордуба, а за ним і Грушевський, далеко не містить тих всіх приємних відомостей у письменній відповіді Хмель­ницького (з датою 18 квітня с. р.) до цісаря Фердинанда III, текст якої тут передаємо у дослівному перекладі:

Лист Б. Хмельницького до цісаря Фердинанда ІП від 18 квітня 1657.

Лист Гетьмана Богдана Хмельницького до цісаря Фердинанда III

Найсвітліший і наймогутніший імператоре, наш найласкавіший пане, пане.

В урочистій обстановці і з найвищим подивом треба гідно прийняти лист Вашої Імператорської Величності, доставлений нам руками ясновельможного Петра Парчевича, мартіянопольського архієпіскопа. З нього ясно, що Ваша Величність добивається лише того, щоб християнський світ відмовився від застарілого і несправедливого божевілля з його численними незгодами і щоденним розбратом і направився до здруження і з'єднання розумів давнім зв'язком. Крім цьо­го, Ваша Імператорська Величність обіцяє бути присутнім в цій справі, як посередник, якщо не буде ніякого порушення Вашого авторитету. Справді, заслуговує прославлення ми­лосердя Вашої Цісарської Величності, що бере на себе добровільну і важку працю, хоч не обіцяється ніяка користь з цього, і подає тільки таку умову, щоб христіянська республіка не вдалася в інші помилки, а навпаки, повідомила про старанну пильність ясновельможного посла Його Імператорської Величності у виконанні і просуненні доручень. Свідчимо вірно, що йому не бракувало як зусиль, так і старанності та здібності, необхідної в таких справах, бо він ґрунтовно обговорював і важливі таємниці свого посольства і не менш відкрито заявляв про щире відношення Його Імператорської Величності до нас. Ми залишаємося схвильовані цією ласкою і щоб віддячити належно за виявлене добро, висловлюємо нашу прихильність, обіцяючи, що не приймемо іншого посередника і не будемо користуватися порадою нікого іншого, крім Вашої Імператор­ської Величності, якщо тільки не буде заподіяна ніяка кривда безпеці і цілості нашої держави. Інші справи, які більше випливають з теперішного звіту, ми довірили особисто тому самому ясновельможному послові, не довіряючи ненадійному паперові: вважаємо, що він задовільно і точно пояснить і те, що йому довірено, і належно засвідчить про нашу покірність і послух. А з тим віддаємо себе з послугами ласці Вашої Ве­личності, благаючи від Бога найкращих успіхів для Вашої Імператорської Величності і з кожним днем кращого здоров'я.

Дано в Чигирині, 18 квітня року 1657.

Вашої Найяснішої Імператорської Величності найпри- хильніші і найпокірніші слуги, Богдан Хмельницький, гетьман з усім Військом Запорізьким.

Адреса: Найяснішому і наймогутнішому Князеві Фердинандов! III, Милостю Божою Найсвітлішому Римському Імператорові і Королеві Німеччини, Угорщини, Чехії, Дальматії, Кроатії, Словенії і Болгарії, Ерцгерцогові Австрії, Князеві Бургундії, Стирії, Корінтії, Карніоли і Вітенбергії, Графові Тиролю, нашому найласкавішому Панові, Панові"^[224].

Як бачимо з листа гетьмана, хоч о. Маріянович пише у своєму звіті, що Хмельницький "вибрав їх найсвітлішу величність і нікого іншого на свого опікуна і посередника", то, як слушно завважує М. Кордуба, зміст листа гетьмана до цісаря, поза високопарним, тоді вживаним стилем та компліментами на адресу цісаря та самого посла за "його пильне і зручне виконання доручень", (властиво, обмежується до обіцянки гетьмана не приймати "іншого посередника" і не користуватися жодною іншою порадою "крім Вашої Цісарської Величності, якщо не буде заподіяна ніяка кривда безпеці і цілості нашої держави". Про готовість на воєнні услуги для цісаря, як також про відкликання полк. Ждановича з поля битви немає в листі ніякої згадки. Щоправда, Хмельницький зазначає наприкінці листа, що він деякі справи особисто довірив послові "не довіряючи ненадійному паперові", і хіба тим можна б пояснити різницю поміж словами, що їх вложив о. Маріянович в уста Хмельницького у своєму кінцевому звіті і листом гетьмана. Взагалі, о. Маріянович висуває свою особу на перше місце, видно тенденцію представити діяльність посольства, а своєї особи зокрема, у найліпшому світлі, тому є наглядні переборщення, як наприклад, Хмельницький про­понує свою військову поміч, хоч не був про це прошений, як також сцена прощання з Хмельницьким не дуже виходить

природньо, тому треба до цього звіту о. Маріяновича підходити обережно.

Попрощавшись, цісарське посольство рушило в дорогу, але по дорозі, через якесь непорозуміння, козаки їх задержали в Брусилові. Тоді о. Маріянович поїхав до Виговського, який у цей час перебував у Києві. Виговський вияснив йому, що козаки мали наказ задержати польське, а не цісарське посольство, і для більшої безпеки, призначив йому 200 козаків для охорони. І так цісарське посольство заїхало щасливо до Дубна, де Парчевич, з уваги на своє здоров'я, мусів на де­який час задержатися. Звідси він виїхав до Львова, де перебував до початку грудня і щойно 25 грудня 1657 р. приїхав до Відня. Під час перебування у Львові, Парчевич написав ЗО червня 1657 р. свій другий звіт до цісаря Леопольда І, який передаю тут у перекладі:

"Петро Парчевич, архиепископ з Мартіянополя, до цісаря Леопольда І.

Львів, ЗО червня 1657 р.

Найясніший і наймилостивіший Пане.

Тому що за ввесь час після виїзду з Відня я не переслав ні одного звіту, (за виїмком того, що я написав з Ярослава з 8 лютого до божеського імператора, славної пам'яти Фердинанда III), та не моя в тому вина, що справа мого посольства була повна таємничості, хоч я старався переслати листа, якщо б була до цього нагода. Бо як тільки я прибув до Польщі, як мені було доручено світлою цісарською величністю, я приготовився до подорожі як посол, одначе попав у великі клопоти із за постійних нападів зі сторони угорців, козаків, росіян і волохів, так що я не міг переслати те, що мав до переслання на письмі, але зі страху за свою голову ледве ціло вийшов з тої небезпеки. Одначе всемогуча Божа правиця Провидіння допомогла перемогти всі труднощі. Поборовши всі труднощі та довгу дорогу з нараженням свого життя, я вкінці прибув до тої по суті і по імені варварської козацької України. Що мені прийшлось там пережити, опише це краще у своєму звіті секретар мого положення, пан Христофор Ма­ріянович, товариш і свідок моїх переживань. Заки я вспів дігнати експидицію мого посольства від того здичавілого лева, але понад моє сподівання задержаний через три місяці в місці вигнання Овідія, не мав можливости писати, хоч сам вождь Хмельницький скільки разів не ділами, але словами заявляв охоту написання листа. Який врешті вихід з цього положення знайшло наше посольство і в який спосіб ласкава охорона світлої цісарської величности приборкала тоді неусмиреного медведя, що кпить собі зі всіх покровителів, та як я натрудився при виконуванні дорученої мені місії для світлої цісарської величності і для найяснішого короля і королівства Польщі, той сам секретар нашого посольства напише про все їх світлій королівській величності у своєму точному звіті. Покірно прошу їх світлу величність дати віру цьому звітові.

Я сам був би радо взяв на себе це завдання, якщо б мене не спіткала важка недуга, яка прикувала мене до ліжка, де за порадою лікарів мушу так довго залишитися у Львові, аж не прийду до здоров'я та сил, щоб гідно виконати дору­чення їх величності. Грамоту разом з інструкціями їх світлої королівської величності я одержав цими днями мого поворо­ту з повною гідністю як це годиться, одначе з уваги на недуту, я не міг вертатися з ними до Хмельницького і козаків, тому їх копії я вислав з моїми, (їх відпис так само переслав їх величності). Я не думаю, що вони, пам'ятаючи дане ними слово, будуть пам'ятати про свою прихильність до найяснішого австрійського дому. Зі серця бажаю найяснішій величності багато щастя у всьому.

Дано у Львові ЗО червня 1657 р.

Найпокірніший духовник Найяснішої Вашої Велично­сті, Петро Парчевич, архиепископ з Мартіянополя"^[225].

Сам же о. Маріянович прибув 5 серпня 1657 р. до Праги, де тоді перебував цісар Леопольд І, для якого він написав вищезгаданий звіт про подорож цісарського посольства до Чигирина.

До речі, як цісарський, так і польський уряди прикла­дали до місії Парчевича неабияку вагу. Вже по смерті Фердинанда III, (2 квітня 1657 р.), його наступник, сімнадцяти- літний син, Леопольд І висилає 19 травня 1657 р. Парчевичеві листа, (з 10 січня 1657 р.), з відомою вже нам посольською інструкцієюдоложити всіх старань, щоб успішно дальше вести переговори з Хмельницьким. У тій цілі новий цісар висилає від себе Парчевичеві нову грамоту і повновласті для перегово­рів з Хмельницьким та козацької старшини, домагаючись при тому звіту про стан переговорів^[226].

Також і польський король робить натиск на цісарський уряд, щоб продовжувати переговори в Чигирині. Польський уряд висилає з початком квітня 1657 р. до Відня одного з найздібніших своїх дипломатів, В. Мясковського, який добивається того, що у новому австрійсько-польському договорі з 27 травня 1657 р., цісар зобов'язався дальше вести переговори з Хмельницьким та спонукати його, щоб він відкли­кав Ждановича від Ракочого та під Гарантіями й умовами признав над собою владу польського короля^[227].

Висилаючи нові грамоти Парчевичеві для переговорів з Хмельницьким, цісарський уряд не знав, що він вже виїхав з Чигирина і знаходиться у поворотній дорозі до дому. Ці нові грамоти та листа від цісаря Парчевич одержав уже у Львові, але з уваги на свою недугу не міг знову їхати до гетьмана, тому відіслав їх зі своїм вже вище згаданим листом з ЗО червня 1657 р. зі Львова назад до Відня. Як вже згадано, Парчевич окрім одного звіту з Ярослава (8 лютого 1657), ніяких відомостей про діяльність свого посольства не подавав, тож не диво, що новий цісар з огірченням писав Лізолі у своєму листі з червня 1657 р.: "...переговори з Хмельницьким і коза­ками розпочато, але нам зовсім неясно, як далеко згадані пе­реговори доведено, ми все ще сумніваємося, чи живий чи мертвий сам Хмельницький. Що більше, ми не знаємо, чи він передав владу над військом своєму, як кажуть, неповноліт­ньому синові..."^[228]. (Парчевич у своєму звіті з 8 лютого 1657 р. зазначив, що гетьман уже не живе).

Одначе окружною дорогою з Польщі, (ще перед поверненням Бєньовського з Чигирина), Лізоля писав у своєму звіті з 29 травня 1657 р., що. він має достовірні відомості, що "...Хмельницький насправді, не помер, як думали, але знеможений недугами і старістю, зрікся влади на користь свого сина, досі неповнолітнього; сам він і всі козаки бажають миру з поляками. Польський посол погодився за посередниц­твом цісарського посла з козаками під певними умовами. Цісарський посол, якого старання в цій справі були успішні, повертається до Відня"^[229].

Подібно пише Лізоля у своєму звіті з 3 червня 1657 р. на основі одержаних інформацій від Бєньовського, який тіль­ки що повернувся з Чигирина. Лізоля ще раз підчеркує у цьому звіті, що Хмельницький готовий прийняти цісарське посередництво у польсько-українські переговорах, та що ці­сарський посол був прийнятий з найвищими почестями і що "козаки нічого собі більше не бажають як миру з поляками"^[230].

Саме у тому часі була рознеслася поголоска, що Богдан Хмельницький помер й у зв'язку з цим, тайна надвірна рада розглядаючи на засіданні 4 червня 1657 р. звіт Лізолі з 29 травня 1657 р. вирішила рекомендувати цісареві переслати Парчевичеві через польського посла нові грамоти для Юрія Хмельницького. Цісар затвердив цей плян і для Парчевича виготовлено нові повноваження, але вже на адресу "молодого" Хмельницького^[231].

До речі, незалежно від цісарського уряду, польський король вислав Бєньовського з широкими повновластями з 13 червня 1657 р. для дальших переговорів з Хмельницьким, про що згадує Лізоля у своєму звіті з 20 червня 1657 р.^[232]

Щож відноситься до цісарського посольства до Чиги­рина, дальший розвиток так воєнних, як і політичних подій по смерті Б. Хмельницького, 27 липня 1657 р.^[233], прибрав такий оборот, що дальше посередництво цісаря у польсько-україн­ських переговорах було зайве і нова поїздка цісарського посла до Чигирина не відбулася.