НОВА ПРАЦЯ ПРО БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО*
Постать Богдана Хмельницького завжди цікавила істориків. Про нього існує значна література. Тут треба згадати уже перестарілу монографію Миколи Костомарова (1884). В 1912 р. появилася праця В'ячеслава Липинського Z dziejow Ukrainy, яка "зробила справжню епоху в студіях над Хмельниччиною"1.
Синтезою всіх дослідів і наукових опрацювань перед 1931 р. являються VIII і IX томи Історії України-Руси Михайла Грушевського, цілком присвячені добі Хмельницького[234] [235] [236]. В 1954 р. вийшла цінна монографія учня Грушевського, Івана Крип'якевича, а останньою, в 1993 р., не менш цінна монографія двох українських істориків Валерія Смолія та Валерія Степанкова.Польські історики теж цікавилися Хмельницьким, але писали про нього емоційно, суб'єктивно, словом — негативно. Для них повстання Хмельницького — це бунт підданих, що нічим не різнився від попередніх повстань Косинського, Наливайка, чи Павлюка. Польські історики радше цікавилися, чому Хмельницького не зустріла така сама доля, як його попередників[237]. Також треба взяти до уваги, що майже всі праці польських істориків появлялися тоді, коли Польща стратила свою незалежність, що мало великий вплив на авторів і своєю ідеологією пригадували трилогію Г. Сєнкевіча, який суб'єктивно і негативно представив Хмельницького, так що навіть перо найталановитішого історика не в спромозі змінити погляду в уяві читачів Ogniem і mieczenf. Коротко, польські історики XIX ст. здебільшого дивилися на Хмельницького очима учасників XVII ст. і рідко котрий з них спромігся підійти до нього зі спокійною, безсторонньою оцінкою, незалежно від своїх національних і політичних переконань та симпатій. До таких істориків можна зачислити таких: A. Jabłonowski. Ukraina (1897), A. Rolle. Kobiety па dworze Czehryńskim (1893), T. Korzon. O Chmielnickim sądyKulisza i Karpowa (1892) і інші.
Вершком примітивної і ворожої оцінки Хмельницького є двотомова "монографія" Францішка Равіти Ґавронського — Bohdan Chmielnicki do elekcji Jana Kazimierza (1906) і II том Bohdan Chmielnicki od elekcji Jana Kazimierza do śmierci (1909). “Джерельного матеріялу, особливо нового, автор до сеї праці приніс небагато... становище автора до крайности неприхильне Хмельниччині, Хмельницькому і цілій козаччині, яку він уважає елементом виключно руїнним — зібранням всіх негативних сторін немилої йому української стихії"... Хоч з "наукового і несмачною з літературного погляду працю" Ґавронський удостоївся нагороди від Польської Академії Наук у Кракові[238] [239]. Джерельні наукові дослідження розпочав Кароль Шайноха у своїй праці Dwa lata dziejow naszych. 1646 — 1648, (1862 — 1863, потім мала кілька видань). Його праця оперта на багатому джерельному матеріялі, написана талановито, мала великий вплив в історіографії. Автор представив повстання Хмельницького як природну реакцію козаків на поневолення шляхтою і магнатами. Слідами Шайнохи пішов Людвік Кубаля. Його праці Jerzy Ossoliński {1885), Szkice historyczne (1873 — 1907, останнє видання 1923 — 1924), Wojna moskiewska w roku 1654 (1909), Wojna szwedzka (1912), Pko/na brandenburska i najazd Rakoczego (1917), оперті на архівному матеріялі, визначаються строгою науковою об'єктивністю й є дуже цінним вкладом до історії козацького повстання в 1648 — 1657 роках. Під кінець XIX і початку XX ст., в період поневолення українського і польського народів, одні і другі історики писали про історичні події XVII ст. не тільки для наукового пізнання минулого, але і для "підтримки духа", (передмова, с. 5). Тому творилися скрайні стереотипи — герой або шарлятан, приятель або ворог. Таким чином історіографія формулювала різну оцінку Хмельницького і Хмельниччини. Ситуація змінилася по II світовій війні. У післявоєнні роки, в Польщі дослідники цієї доби почали глибше аналізувати польсько-українські взаємовідносини. Монографія Януша Качмарчика, професора історії Ягай- лонського університету, автора кільканадцяти цікавих і цінних публікацій з історії України, (докладніше див. його коротку біографію в передмові, с. 6-7), заслуговує на особливу увагу. Як зазначено в передмові, дослідження Качмарчика, дозволили йому розширити тематичні рамки праці, уточнити деякі факти і sine ira et cum studio по-новому поглянути без емоцій на багато з описаних подій. Його монографія про гетьмана Хмельницького дає змогу українському читачеві познайомитися з польською точкою зору на Хмельниччину (передмова, с. 7). Монографія складається з передмови, чотирьох розділів, епілогу, короткої біографії, резюме в польській мові та довідки Південно-Східнього Наукового Інституту в Перемишлі. У першому розділі "Чигиринський сотник”, автор, цитуючи Грушевського, пише: "Особиста біографія Хмельницького настільки ж бідна реаліями, безсумнівними фактами, на скільки безмірно багата легендою"[240], тому він не буде творити нових гіпотез, але спокійно розгляне ті, які вже функціонують в науці, і, відкидаючи крайнощі, хоче наблизитися до зерна істини (с. 8). Тому автор з одного боку відмовляється від стереотипів характеру Равіти-Ґавронського, поширених в польській історіографії, з другого ж хоче уникнути протилежности. Він доволі довго спиняється над шляхетським походженням Хмельницького (с. Натомість можна погодитися з автором відносно перебування Хмельницького у Франції. Покликуючись на детальні розшуки у французькому Архіві Міністерства Закордонних Справ та у Військовому Архіві у Весеннському замку під Парижем, Збігнєв Вуйцік виключив перебування Хмельницького у Франції. На кінець автор цитує твердження Мирона Кордуби: "Подорож до Франції є такою самою легендою, як те, що Хмельницький прийняв іслям, брав участь у експедиціях на Чорне море і в Смоленській війні” (с. 26). Дальше проф. Качмарчик детально аналізує антитурецькі пляни Володисла- ва IV та конспіраційні переговори з козаками (с. 27-45). У наступному розділі "До гетьманської булави" автор аналізує причини і перебіг козацького повстання до перемир'я, заключеного в Переяславі (24 лютого 1649 р.). Він уважає, що одною з головних причин повстання було "переслідування старожитньої релігії грецької" (с. Справді, довший час у старій українській історіографії за одну з головних причин козацького повстання уважалося переслідування православної релігії в Україні. Хоч релігійне життя в Україні "не стелилося рожами, все таки було занадто далеке від таких напружень, які переживало давніше, і саме по собі ніяк не могло рушити нарід до повстання", пише Гру- шевський[242]. Відносно того питання Д. Дорошенко пише: "Православне українське духовенство дуже цінило ті придбання, які вдалося осягнути при вступі на престол короля Володислава і які були закріплені в добу митрополита Петра Могили. Через те воно, особливо на своїх верхах, ставилося зовсім лояльно до польської влади і не тільки не співчувало козацьким рухам, але навпаки — осуджувало їх... Гасло боротьби "за віру" було дуже зручно використане від початків повстання..."[243]. Качмарчик слушно уважає, що не справа православної церкви, як і відомий особистий конфлікт Хмельницького з чигиринським підстаростою Данилом Чаплінським були головною причиною повстання, а економічні суперечності, що наростали в Україні в 1638 — 1648 роках. У той час в Україні колонізація прибирала небезпечні розміри. Коли ще перед 1638 роком "українські землі були традиційним притулком селян-втікачів з центральних районів Речі Посполитої", пише автор, то "після 1638 р. східні окраїни уподібнилися з огляду на феодальний гніт до інших земель Речі Посполитої... Головною причиною раптового погіршення ма- теріяльного становища українських селян була система оренд, розбудована до небачених в інших частинах країни розмірах....Орендарі, розуміючи тимчасовість свого "панування", намагалися з підлеглих їм теренів витиснути максимум користи, до того ж у найкоротший термін... Характеризуючи суспільну ситуацію українських земель перед 1648 р., мусимо згадати ще одну відміність цих земель... Цю відмінність становила величезна роля євреїв, які захопили в свої руки найістотніші для формування суспільних настроїв ділянки плебейських мас України...” (с. Дальше Качмарчик описує приготування Хмельницького до повстання, себто переговори з кримським ханом Іслям Ґіреєм III, битви під Жовтими Водами, Корсунем, переговори з коронним канцлером Єжи Оссолінським, битву під Пилявцями, облогу Львова та похід на Замостя. Заки перейдемо до обговорення дальших подій, слід згадати, що автор ставить під сумнів татарську військову допомогу, ("...козаки не завдячували успіхів біля Жовтих Вод і під Корсунем татарській допомозі. Загін Тугай-бея був нечисленним, до того ж татари були слабо озброєнні. В цьому контексті можна казати хіба що про психологічне значення появи татар поруч з Хмельницьким" (с. 59). Качмарчик пише, що після битви під Пилявцями, Хмельницький "пішов шляхом перемоги й козацько-татарські сили вирушили до Львова" (с. 83). Тимчасом, після битви на нараді думки були поділені. Одні, (більшість полковників), радили зайняти лінію річки Случі, укріпити її, а татар відпустити, оплативши здобиччю, захопленою під Пилявцями. Другі, у тому числі і Тутай-бей, радили іти на Львів. Хмельницький послухався останньої поради. "Звичайно в історичній науці панує погляд, що Хмельницький рушив далі під тиском стихійного народнього руху. Навіть Грушевський уважає, що "Хмельницький під натиском цього стихійного руху мусів плисти все далі й далі, обережно керуючи своїм кораблем на розбурханих хвилях повстання”. Але, здається, більше рації має Томашівський, котрий пояснює дальший наступ Хмельницького причинами тактичного й практичного характеру; цим наступом Хмельницький хотів спаралізувати діяльність тих польських відділів, які не брали участи в пилявецькій кампанії й не допустити до загальної мобілізації шляхти в ближчих до терену війни воєводствах; він хотів своїм дальшим походом налякати шляхту й зробити її уступливішою на козацькі домагання, а також здобути вплив на вибір нового короля, маючи на увазі брата покійного Во- лодислава, королевича Яна Казимира"[249]. З черги Качмарчик обговорює вибір Яна Казимира на короля, козацькі "кондиції" (листопад 1648), припинення облоги Замостя, в'їзд Хмельницького до Києва у грудні 1648 та переговори з королівськими комісарами в Переяславі (лютий 1649), які закінчилися перемир'ям до Зелених Свят с. ст., себто до 23 травня н. ст. 1649 р. В українській історіографії, (Грушевський й інші), робилося докори Хмельницькому, що він, будучи на вершині своїх успіхів, задовільнився скромними вимогами: забезпечення козацьких прав і привілеїв, побільшення реєстру до 12000 козацького війська, скасування польських урядів на козацькій території і привернення визнання православної церкві. Найсуттєвішим і найбільш контроверсійним пунктом була вимога, "аби кварцяного війська не було, а вони самі боронитимуть Річ Посполиту... Ляконічність цієї вимоги схиляє до негативної відповіді на це питання. Це радше була спроба перевірки, на які поступки готова піти Річ Посполита" (с. 90- 91). Отож, замість іти на безборонну Варшаву, 24 листопада 1648 р. Хмельницький згорнув облогу і вирушив до Києва. Цей крок Хмельницького зустрів у історіографії багато суперечливих оцінок. Українська історіографія закидала Хмельницькому угодовське ставлення до Речі Посполитої. Одначе, треба признати рацію Качмарчикові, коли він пише: "...Козацький гетьман, крім політичного таланту, був також обдарований рисою, яка дозволяла йому використати цей талант — далекоглядність, поєднана з умінням тверезо оцінювати ситуацію. Адже становище козацької армії було, попри видимість, тяжким. Хмельницький... усвідомлював той факт, що з настанням зими його армія перетвориться в нездисципліновані "свавільні купи", з якими коронні хоругви, звичні до бою в зимових умовах, легко справляться... тим більше, що серед козацьких військ, які стояли під мурами Замостя, спалахнула епідемія, яка буквально десяткувала козацькі полки" (с. 95). Одначе цілий ряд істориків: С. Томашівський, І. Кри- п'якевич, Ф. Сисин, В. Смолій, В. Степанков і інші уважають, що гетьман тверезо оцінив положення під Замостям і поступив правильно[250]. Тим часом по шеститижневному марші з-під Замостя вступав переможний гетьман до Києва, де його урочисто з великими почестями зустрічало все населення як визволителя українського народу з польської неволі. Його вітало православне духовенство на чолі з Єрусалимським патріярхом Паїсієм, що в дорозі до Москви, не без причини, затримався в Києві, у митрополита С. Косова. "Отож Хмельницький почув, що він "Мойсей віри руської" і Богом даний визволитель, а на підкріплення цих слів нагадали етимологію імені Богдан, себто Богом даний" (с. 96). Розмови з провідними українськими світськими і церковними діячами та патріярхом Паїсієм мали вирішальний вплив на його політичний і національний світогляд. Серед таких змінених обставин прибули на Україну королівські комісари на чолі з брацлавським воєводою Адамом Кисілем. З уваги на присутність чужих послів у Києві, Хмельницький призначив місце на переговори у Переяславі, куди комісари прибули 19 лютого 1649 р. Королівських комісарів трактував Хмельницький як кожне чуже посольство і в переговорах з ними дав їм до зрозуміння, що він хоче незалежности України. Нема причини не вірити гетьманові щодо його політичних намірів визволення всіх українських земель і сформування їх у вільну державу "князівство руське”. Даремно старалися комісари переконати гетьмана, щоб він "прийняв королівську ласку" та задовільнився 12-титисячним реєстром, але всі намови, опам'ятування і придобрювання комісарів нічого не помагали. Супроти такого непримиренного наставлення гетьмана, комісари прийшли до переконання, що їм час їхати додому. Перед від'їздом, на усильні благання Кисіля, Хмельницький погодився підписати (24 лютого 1649) перемир'я на умовах, які зводяться до того, щоб скасувати церковну унію, признати православному митрополитові місце в сенаті, щоб воєвода і каштелян у київському воєводстві були православної віри, заборона єзуїтам мешкати у Києві, коронні і литовські війська не мають входити в Київське воєводство по ріки Горинь і Прип'ять, а від Подільського і Брацлавського воєводств по Кам'янець, те саме зобов'язувало Запорозьке військо. Наступний пункт практично означав фіяско комісії Кисіля: закінчення комісії і складення реєстрів відкладене до руських Зелених Свят, до першої трави, під ріку Русавку, що тепер, через віддаленість полків і голод, не могло відбутися. "На цю комісію вимагаю, щоб був виданий Чаплінський" (с. 103). Було очевидним, що комісари не могли погодитися на ці вимоги і 26 лютого виїхали з Переяслава. Вони приїхали з умовами перемир'я і листами до короля й його канцлера у другій половині березня 1649 р. Реакція на них була двояка: "яструби" (підканцлер А. Лєщинський) вимагали негайної мобілізації, "голуби" (король, канцлер та Кисіль) радили погодитися на умови гетьмана і в тій цілі вирішено вислати черкаського підстаросту Я. Смяровського до Хмельницького. Смяровський, що вже перед тим був у місії до гетьмана, подавав надії на успіх позакулісових переговорів, але замість того старався королівськими привілеями та маєтками підбурити старшину проти Хмельницького, за що заплатив головою. "Основною помилкою, допущеною при спробі повалити Хмельницького, була недооцінка його становища. На весні 1649 р. воно було непохитним. Маси черні любили його, а серед козацької старшини поки-що ніхто не піддавав сумнівам політичної лінії гетьмана. Смерть Смяровського була рівнозначною з перекресленням шансів на мирне вирішення польсько-козацького конфлікту", — пише Качмарчик (с. 126). Коли б Смяровський не підбурював старшину проти гетьмана, насувається питання, чи не був би він згідний на мирне полагодження конфлікту, так як король у своєму листі, як пише Качмарчик (с. 125) "висловив згоду практично на козацькі вимоги, відмовившись лише видати в руки Хмельницького чигиринського підстаросту Данила Чаплінського, але обіцяв, що він буде суворо покараний за свої провини", є справою дискусії. У третьому розділі "Гетьман Війська його королівської мості Запорізького", Качмарчик обговорює у зв'язку з приготуваннями до війни, вищезгадані заходи короля мирного полагодження як і мобілізацію польської армії з одного боку, так і з другого контакти Хмельницького з царем та султаном. "Діяльність гетьманської дипломатії у перші місяці 1649 р. доводить, що найважливішою метою Хмельницького було запевнення собі зовнішньої військової допомоги, або, принаймні, блокування надання такої допомоги Речі Посполитій... При цьому Хмельницький довів, що йому чужі будь-які доктринальні упередження і зумів ефективно послуговуватися засадами політичного прагматизму. Водночас лист до Юрія II Зиґмунта Ракоці (з 1 січня 1649), виявляє ще одну характерну рису поведінки гетьмана — надзвичайну майстерність і рішучість у використанні всіх можливостей ослаблення Речі Посполитої" (с. 123). До речі, ліпшої характеристики гетьмана не міг би дати й український історик. На початку 1649 р. в Україні тривали криваві сутички між передовими козацькими і польськими відділами на Поділлю і Волині та люті репресії за повстання на Поліссі, які вказували, що війна неминуча, що трагічно закінчилася для гетьмана. "Хмельницький їхав під Зборів, щоб реалізувати свою концепцію незалежної козацької держави, та коли зрада татар унеможливила йому це, він зумів сформувати на адресу Речі Посполитої список вимог ("Пункти про потреби Війська Запорізького до Його Кор. Мості нашого милостивого пана"), виконання яких принаймні наближало його до ідеї Руського Князівства" (с. 136-137). В оцінці Качмарчика, Зборівська угода була вимушеним компромісом — "....для Речі Посполитої, так і для козацтва, хоч і з різних міркувань, ця угода була просто необхідністю... третього виходу не було" (с. 141). "Ян Казимир", — пише далі автор, — "схвалив практично всі козацькі вимоги, які було піддано лише формальним змінам, що перетворили їх на "Деклярацію ласки Й. К. М. Війську Запорізькому на пункти з супліки дані". У дійсності, під тиском хана, польські і козацькі контрагенти по довгих торгах і переговорах уложили текст не у формі договору, але одностороннього акту "королівської ласки", хоч як іронічно завважив Збіґнєв Вуйцік "... о жодній ласці зі сторони короля тоді не могло бути мови”[251]. Насправді татарський хан подиктував так польському королеві, як і українському гетьманові умови миру, так щоб справа вийшла фактично в його користь. Зборівська угода була в дійсності перемогою хана! Зборівська угода не відповідала фактичному успіхові козацького війська, ані тим великим надіям, що їх покладали українські широкі маси, які з одушевленням вступали під стяги Хмельницького в боротьбі за волю. Хоч польський король потвердив давні права Запорізького Війська, але як завважив Грушевський, "...козацькій стороні прийшлося поступитися дуже багато". Козацька територія була значно обмежена, відлучено північно-західну частину Київського воєводства, забрано північну Сіверщину та частину Поділля і Волині"[252]. Качмарчик чомусь не згадав про дозвіл у татарсько- польському договорі брати ясир, який був завуальований невинною обіцянкою хана завдавати як найменшої шкоди Речі Посполитій при повороті до Криму. Орда, вертаючись в Крим, могла взяти собі нагороду за воєнні труди — людність з Волині і Поділля"[253] [254]. Це найгірше, що могло статися для політичної репутації Хмельницького в час цього "виводу" української людности в вічну неволю "в землю турецьку, віру бусурменську", свідками якого були козацькі полковники Нечай і Небаба, що своєю присутністю мов би стверджували легальність "виводу"20. Можна погодитися з автором, що інтерпретуючи Зборівську угоду як цілість, "Хмельницький абсолютно не мав на увазі передачу України під панування Олексія Михайловича... але бачив майбутнє України в межах польсько-литовської держави" (с. 138). Хоч шляхта не допустила включення тексту Зборівського договору до сеймових конституцій ("волюміна лєґум"), обмежилася до ствердження його ратифікації[255]. Таким чином, Зборівський договір став правним актом, на основі якого Польща частинно касувала Люблинську унію, а український нарід здобув національно-територіяльну автономію на території Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та частини Поділля і Волині. У Москві уважно стежили за розвитком подій в Україні й уважали, що повстання Хмельницького створює можливості прилучення України. На це вказував факт, що восени 1649 р. не було відновлено Поляновського договору, що більше, польському посольству заявили "що цар пошле своє посольство до Варшави зі скаргою на порушення польською стороною Полянівського "вічного миру" (с. 167). У зв'язку з тим, у січні 1650 р. вирушило до Варшави велике посольство братів Пушкіних. їх вітав підчаший Великого Литовського Князівства Казимир Тишкевич і ружанський староста, надвірний хорунжий Войцєх Вессель. З уваги на унікальність того привітання в історії дипломатії, читачеві буде цікаво про нього довідатися. Як подає Качмарчик, розмова між обома сторонами відбулася на березі Висли: "П[ан] підчаший сказав: я тебе, пане Пушкін, як був у посольстві зі Львовим, приймав і ми першими віталися. На це відповів [Пушкін]: "брешеш Тишкевич! Ти і просив нас до своєї карети, а кажеш знову, що це королівська карета". А пан підчаший на те: "Коли б ти не був у царській особі, за такі слова у нас б'ють в пику", [Пушкін] знову, що "і у нас дурнів б'ють, які не вміють шанувати великих послів; бо ти нас тільки зневажаєш". Потім питав пана ружанського старосту, як його звати... Пан підчаший сказав, що він надвірний коронний хорунжий, тикоцінський, білостоцький і ружанський староста. Тоді запитав: "А чому ж ти до мене нічого не говориш?" (підкреслення оригіналу — Я. К.). Відповів: "Бо не розумію, що ви говорите". "А навіщо ж тебе дурного, до мене король прислав?" Відповів: "Не я дурний, а мене до вас дурних прислано, з такою вашою політикою, мого гайдука вдягнути, то міг би до вас послом їхати". З великим гнівом Пушкін сказав: "Бл...ський [скур...] син гайдук з тобою! Не запереч того перед королем, як нас безчестите! Не так нас, великих послів, св. п. король Владислав шанував і приймав! Знатимемо, як у короля про це домовлятися" (с. 167-168). У дальшому автор обговорює татарсько-польські взаємовідносини та польсько-венеціянські пляни відносно війни з Туреччиною. Після смерти Оссолінського (серпень 1650), "дні миру між Річчю Посполитою і козацтвом були полічені....Річ Посполита не збиралася довше бездіяльно споглядати зріст потуги козацького гетьмана... Зборовський компроміс не витримав випробування життям" (с. 182). У четвертому розділі "Гетьман Війська його царської величности Запорізького", Качмарчик аналізує молдавську політику гетьмана та справу Берестейської унії, що була причиною нового польсько-козацького конфлікту. Автор доволі докладно аналізує справу зникнення гетьмана з поля битви під Берестечком, яке "знайшло дуже суперечливі оцінки в працях істориків, які писали про цей період... Звичайно, головною причиною полишення Хмельницьким лав своїх військ було бажання повернути хана Іслям Ґірея і переконати його, що ще не все втрачено... У кількох джерелах зустрічається також твердження, що хан просто викрав Хмельницького разом з Іваном Виговським. Це цілком імовірно" (с. 206). Утеча татар практично вирішила вислід битви, але десятиденна облога козацького табору не дала змоги полякам використати перемоги. "Десяти днів, які витримав козацький табір, було, однак, достатньо, щоб перекреслити воєнне значення берестейської перемоги" (с. 210). Що правда, плян короля, "що тільки негайний похід у глиб України всіх сил, зосереджених під Берестечком, міг остаточно приборкати козацький бунт", але шляхта відмовилася від цього, шляхті "хотілося поспішати до жінок і перин, які вабили тим більше, чим більше їм, непризвичаєним, докучали невигоди і табірна праця" (с. 210-211). Рівнож селянські повстання причинилися до того, що шляхта думала тільки над тим, як повернути до своїх маєтків (є. 211-214). Вислідом берестейської кампаній була білоцерківська угода, яка цілковито "змінила політичну концепцію Хмельницького і викликала поважні зміни в стосунках внутрі козацтва" (с. 218). Цю зміну гетьмана можна сконстатувати у тому, що він хотів собі підпорядкувати Молдавське господарство, оскільки таким чином було б зруйновано дотеперішню розстановку сил у Південно-Східній Европі..." (с. 233). Це було наглядне після битви під Батогом. Саме після Батога "шляхи Речі Посполитої і козаччини остаточно розійшлися. Білоцерківська угода стала недійсною. Брацлавське і Чернігівське воєводства знову опинилися під козацькою адміністрацією. Трудно з автором погодитися, що по битві під Батогом, Хмельницький приказав повбивати всіх полонених, крім малих хлопців і жінок, бо маловірогідним виглядає, щоб у війську, яке мало боронити від нападів орди і козацьких задумів (с. 230), були жінки і діти. Навпаки, гетьман старався рятувати полонених (Грушевський. Там же, т. IX, ч. І, с. 438). Багато уваги присвятив Качмарчик українсько-московським взаємовідносинам. Хмельницький у перші роки повстання хотів залишитися в рямцях Речі Посполитої, але побачивши, що польський уряд не хоче додержувати власних договорів, від 1650 р. намагався відірватися від Польщі. Він зрозумів, що суспільного визволення не може осягнути без політичного. Але відірватися від Польщі і заснувати власну державу без чужої помочі видавалося гетьманові справою неможливою, тому він шукав помочі, спочатку в Туреччині, а пізніше в Москві. Поміч Туреччини виявлялася в посланні татар. Союз Хмельницького з кримським ханом, що його Самовидець — Роман Ракушка-Романовський — назвав "спілкою вовка з бараном", показався фатальним. Вони раз-у-раз зраджували або руйнували край. Лишалася надія на Москву, яка мала власні порахунки з Польщею. Москва мала вправді велику охоту відплатитися реваншем за недавно заподіяні страти (Смоленськ і Сіверщина), але боялася вплутатися у війну з Польщею. Тому Москва, не пориваючи зносин з Хмельницьким, держалася вижидальної тактики. В міру того, як козаки завдавали Польщі ударів і знесилювати її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивнішою... Москва почала домагатися від Польщі сатисфакції за різні нібито кривди і зневаги[256]. Коли Хмельницький звернувся в 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, "у Кремлі прийняли остаточне рішення про приєднання України до Московської держави. З цією метою до Чигирина відрядили Василя Бутурліна разом з І. Олферьєвим і А. Лопухіним, які заявили Хмельницькому, що Олексій Михайлович вирішив виконати його "прохання" і прийняти Військо Запорізьке під своє панування. Богдан Хмельницький чудово розумів той факт, що опинився у пастці, яку сам поставив" (с. 251). Хмельницький шукав військової помочі, а не анексії України до Москви, бо як слушно В. Смолій і В. Степанков підчеркнули, "...що гетьман взагалі ніколи не звертався до Москви з проханням за "возз'єднання"[257]. В іншому місці автори ставлять риторичне питання "...в чому все таки полягав основний сенс Визвольної війни..." і відповідають: "...Аджеж неможливо повірити в те, що протягом історії людства всі поневолені народи завжди боролися за незалежність, створення власних національних держав, а український народ становив собою виїмок — боровся за "возз'єднання" з іншим народом, тобто за висловом М. Брайчевського, "головним чином... проти власної національної незалежносте"[258]. Отже не Хмельницький "опинився в пастці, яку сам собі поставив", як пише автор, але "...орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державносте навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Хмельницького шукати протекції московського царя..."[259]. Після 1654 р. українська дипломатія проявляє значну активність, що вказують живі зносини з.і шведським королем, "успіхи якого були для гетьмана дуже корисними. Адже незалежна козацька держава, збудована на руїнах Речі Посполитої, набирала щораз реальнішого вигляду" (с. 296). Тимчасом в силу віденського трактату з 3 листопада 1656 р., Польща і Москва, без участи козацьких делегатів, приступили до спільної боротьби зі Швецією. Хмельницький "зазнав відчутної поразки престижу, але водночас уже знав, як перетворити її на остаточний тріюмф. Адже він уже принаймні рік шукав нагоди для розірвання нещасливої для козацтва угоди з царем" (с. ЗОЇ). Одначе несподівана смерть гетьмана 3 липня 1657 не дозволила йому зреалізувати своїх плянів. Козацький літописець Самійло Величко вложив в уста писаря Війська Запорізького, Самійла Зорки, прекрасну промову над домовиною гетьмана, в якій виливає увесь сум і розпуку козаків по смерті свого улюбленого державного мужа. У бібліографічній замітці автор подає найважнішу літературу, бо "лише перелік праць, присвячених життю нашого героя, а особливо його діяльності в 1648 — 1657 роках, склав би окрему книгу" (с. 318). Український переклад з друкарськими чортиками як: Мойцей (с. 96), Чслам-Ґірей (с. 177), тріумф (с. 193), Чорнята (с. 219), Тадзєйовський (с. 225, має бути Радзєйовський), мужиловський (є. 253), та польонізмами залишає багато побажань. Поза тими недотягненнями монографія польського дослідника, професора Януша Качмарчика про життя і діяльність Богдана Хмельницького є об'єктивною науковою працею, доступною і цінною не тільки для істориків, але і для ширшої читацької публіки.