НОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

Повстання Богдана Хмельницького в 1648 р. було не тільки великою сенсацією, але й надзвичайною подією в тогочасній Европі. То ж не диво, що вже за життя його постать та діяльність викликали появу численної літератури.

У своїй монографії автори зайняли ясне і недвозначне становище відносно совєтської історіографії, перекручень, фальсифікацій, оцінки осіб і подій цієї доби. Вони критикують і засуджують стандартні критерії радянської історіографії, зокрема промовчування невигідних їй осіб, джерел, подій, щоб заздалегідь приготовити пригоже підложжя до бажаних висновків. Вони пишуть:

“У вітчизняній історіографії нагромаджено величезний масив літератури з проблематики Визвольної війни україн­ського народу середини XVII ст.

Автори слушно підкреслюють факт, що т.зв. "Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654 — 1954)" на багато років визначили основні напрямні щодо висвітлення подій Хмельниччини. "Так історичні заслуги великого гетьмана зводилися тільки до Переяславського акту 1654 р...." (с. 15).

Зокрема автори піддали критиці офіційну радянську історіографію, що стояла під партійною контролею. Це була відверта великоросійська шовіністична історіографія з явним антиукраїнським спрямуванням, яка спричинила немало "білих плям" в нашій історії шляхом накидування російської схеми.

У монографії Смолія і Степанкова показано ідейну і методологічну неоднорідність офіційної історіографії, представники якої в силу тодішніх обставин були змушені приймати марксистську термінологію і російську схему істо­рії. Як приклад може служити курйозне твердження радянського історика О.К. Касименка, що "...мудрий політик Богдан Хмельницький погодився на умови Зборівського миру, бо бачив його недовгочасність, і, головне, знав, що цей мир все ж фактично дасть можливість розгортати і зміцнювати політичні зв'язки українського і російського народів до здійснення возз'єднання України з Росією" (О.К. Касименко. Російсько-українські взаємовідносини 1648 — і початку 1651 р.

Повстання Богдана Хмельницького є унікальним яви­щем в анналах європейської історії того часу, яке не мало аналогії у цілій тогочасній Европі. Винятком може бути пов­стання в Голляндії (1568 — 1648), хоч відбувалося й не на тому самому рівні та в інших обставинах. "Навколо цього імені ось уже понад три століття нуртують пристрасті, точаться гранично напружені суперечки, підчас яких висловлюються протилежні думки та оцінки", — пишуть автори (с. 5).

Характеристика Богдана Хмельницького в чужомовній історіографії часто визначалася особистим ставленням авторів

— "від захвату й ідеалізації до шаленої лайки — спричинені політичними, національними та іншими орієнтаціями інфор­маторів, коментаторів і дослідників різних часів і різних країн",

— пишуть згадані історики (с. 20). Вони детально змалювали особисте життя та багатогранну суспільно-політичну діяль­ність Хмельницького, використали "комплексний методоло­гічний підхід, без якого, на їх думку, неможливо об'єктивно та якмога повніше розкрити основні аспекти даної теми", що їм, власне, повністю вдалося зробити. Що найважливіше, авторам удалося висвітлити незаперечну ролю Хмельницько­го у процесах формування Української національної держа­ви, функціонування її уряду, розробки та здійснення соці- яльно-економічної політики, підкреслити його хист організа­тора, політика та стратега.

Заснування української державности відбувалося у дуже важкій і складній політичній ситуації. Хмельницький виявив справжню політичну мудрість, щоб опанувати ситуацію після Зборівської (18 серпня 1649 р.), а особливо після Біло­церківської угоди (28 серпня 1651 р.) із Польщею. Згідно з тими умовами, автономні права Війська Запорозького були значно обмежені в рямцях Речі Посполитої, а на території, якою воно володіло, далі діяли довоєнні закони (влада шляхти). Здавалося, що під впливом загострення соціальних конфліктів, а передовсім повернення панщини, агресії польських політи­ків та зрадливосте кримського хана, Українська автономна держава перестане існувати.

Хоч історики зображують Хмельницького з позитив­ного боку, однак не "обілюють" його помилок. Поважним і непростимим "гріхом" уважають, зовсім слушно, виведення козацьких військ із західного регіону України пізньою осін­ню 1648 р. з-під Замостя. Згадані історики наголошують на прорахунках гетьмана при оцінці зовнішньої політики 1654 — 1655 рр., що спричинило до загострення відносин з Молдавією, Валахією та Семигородом.

Під час війни Хмельницький мусів вирішувати цілий комплекс проблем, пов'язаних із зовнішнім політичним забезпеченням української держави. Ситуація була така, що жодна із сусідніх держав не була зацікавлена в існуванні не­залежної української держави. Перед гетьманом постала дилема: розчислювати на власні сили, що фактично означало втратити все, що було здобуто під час війни при тому, що Польський уряд категорично відмовлявся визнати автономію і, навпаки, мобілізував армію на тотальне знищення коза­цького війська (с. 317-318), або прийняти протекторат Туреч­чини чи Москви, щоби зберегти те, що було до війни.

У другій половині 1653 р. ситуація в Україні ускладню­валася. Хмельницький провадив дуже виснажливу боротьбу проти Польщі шість років. Ця боротьба вимагала від україн­ського народу величезних жертв і напруження всіх сил. Хан помирився з Польщею, союз з татарами перестав існувати і хан став явним ворогом Війська Запорозького. Татари своїми грабунками і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державности навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Хмельницького шукати помочі у московського царя.

У цих важких, практично безвихідних обставинах, Хмельницький, намагаючись зберегти хоча б автономію ук­раїнської держави, неодноразово звертався до царя про поміч. Гетьман мав постійні дипломатичні зв'язки з Москвою, намовляючи її на війну з Польщею.

В міру того, як успіхи козаків завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви після Зборова ставала щораз агресивніша. Коли на початку вересня до Москви прибув гетьманський посол Лаврін Капуста з проханням про військову поміч і при тому згадав, що султан пропонує гетьманові прийняти турецький протекторат, у Москві зважилися на рішучі кроки. Обміркувавши справу "безчестія" царському імені з польської сторони, утиски православної церкви у Польщі, а передовсім побоювання, щоб Хмельни­цький, шукаючи помочі, не прийняв турецького протекторату. Земський Собор ухвалив 1 жовтня 1653 р. просити царя, щоб він прийняв Україну "під свою високу руку задля православ­ної віри і святих Божих церков", а проти Польщі розпочати війну. Наступного дня, цар розпорядився, щоб повідомити Хмельницького про рішення Земського Собору і вислання спеціяльного посольства під проводом тверського намісника, боярина Василія Бутурліна. 9 жовтня Бутурлін вирушив в Україну, щоб оформити справу входження Війська Запоро­зького до Московської держави.

Під кінець 1653 р. Бутурлін прибув до Переяслава, де мала відбутися зустріч із гетьманом. За кілька днів прибув і Хмельницький. Спочатку він мав неофіційну зустріч з Бутурліним (18 січня н. с.), а потім відбулася таємна нарада гетьмана з генеральною старшиною, де ухвалено прийняти царську протекцію, і того ж дня відбулася публічна церемонія на майдані, де гетьман виголосив відому промову. У ній гетьман "підкреслив жорстокий характер шестирічної боротьби з ворогами...", але був "змушений визнати, що власними силами перемоги не добитися, підкреслив необхідність саме зараз обрати собі государя — одного з чотирьох: турецького султана, кримського хана, польського короля чи російського царя, при чому дав коротку характеристику політики кожного з них" (с.

"Ситуація стала критична. Уся справа прийняття підданства цареві повисла на волосинці. Гетьман скликав раду з присутніх старшин і козаків для вирішення питання: що робити далі?... Гетьман і старшина в принципі погоджувалися піти на прийняття вимоги Бутурліна, однак козаки наполягали, щоб посли також принесли присягу... Реально оцінюючи сили й можливості козацької республіки, гетьман обирає рішення прийняття вимоги Бутурліна й присягнути на вірність царю" (с. 356 і далі).

До речі, варто звернути увагу на поведінку І. Вигов- ського в цей критичний час для України, що, на нашу думку, могла впливати на ставлення царського уряду в переговорах у Переяславі. Справа у тому, що Виговський "запропонував царському послові Богданову свої таємні услуги російському урядові, обіцяючи повідомляти про стосунки гетьмана з Польщею, Портою й іншими державами, посилаючи "тайним делом" листи до путивльського воєводи С. Прозоровського. При цьому застерігав, щоб про це ні в якому разі не довідався Хмельницький... Зрозуміло, що правлячі кола Росії з радістю вхопилися за цю несподівану пропозицію, яка звільняла їх від необхідності шукати інше джерело інформації з України. Куди краще мати довірену особу серед наближених Хмель­ницького! Писареві охоче дали добро на "службу". Так май­бутній гетьман України почав кар'єру платного агента мос­ковського двору і вже зразу передав Богданову ряд цінних паперів, у тому числі листа хана, візира, підскарбія" (с. 278, 316). Коментарі до цього зайві. Існують докази, що в критичний час для Гетьманщини, Хмельницький провадив переговори з турецьким урядом в надії, що дістане військову допомогу у боротьбі з Польщею.

Десь у середині травня прибув до Хмельницького в м. Бар турецький посол Магмед-ага із султанською грамотою й атрибутами влади васального князя, залежного від Порти: короною (!), булавою, шаблею, бунчуком і кафтаном. За словами Виговського, гетьманові були обіцяні навіть більші права, ніж їх мав хан: "Гетману будет в братстве не так, как крымской хан, не будет тесноты, никакие чинить". Тобто Україна мала одержати широку автономію в складі Осман­ської імперії, і не виключено, що в перших порах її залеж­ність проявлялася б лише у сплаті до скарбу Порти певної грошової суми. Зі свого боку султан обіцяв зробити Хмель­ницького "знатним чоловіком" і прислати йому на допомогу сілістрійського пашу зі 100-тисячною армією (с. 326).

Гетьман вирішив обговорити цю справу на старшин­ській нараді. "На жаль, — пишуть згадані автори, — ми не виявили джерел, які б проливали світло на її роботу. Є свід­чення Виговського (висловлені пізніше, під час розмови з ро­сійськими послами), що всі полковники за винятком М. Жда­новича (однодумця генерального писаря), висловилися за прийняття турецького протекторату, і лише завдяки його, Виговського, наполегливості вдалося добитися перегляду цього рішення. Ці заяви не викликають довір'я, бо аж надто неприховано писар намагався показати себе палким прихиль­ником Росій і кинути тінь на гетьмана..." (с. 326).

"В історичній літературі, — пишуть автори, — вислов­лювалися різні характеристики: особиста унія, унія реальна, інкорпорація, протекторат, васальна залежність, "менше зло", а з 50-х років у радянській історичній науці утвердився термін "возз'єднання України з Росією". Наукову необґрунтованість останнього поняття вперше аргументовано і переконливо довів відомий український учений М. Брайчевський..." (с. 358).

На думку авторів, "статус української держави в скла­ді Росії дає підстави висловити міркування, що, згідно з Переяславським актом та пізнішими "пожалуваннями" царя, в основу об'єднання (за тогочасною термінологією — "Великої й Малої Росії") були покладені принципи не стільки автономії чи протекторату, скільки конфедерації" (с. 364). Справа дискусії. Як самі автори пишуть, "ці міркування не претенду- ють на остаточне розв'язання проблеми, а засвідчують лише її бачення очима авторів книги" (с. 364).

Автори прийшли до висновку, що потрібно, не зважаючи на відмову російських послів, присягнути від імені царя Війську Запорозькому, все ж вони дали усні запевнення й гарантії, що Олексій Михайлович задовольнить усі права та привілеї Війська Запорозького, причому більші, ніж надавалися польськими королями (с. 358). Тут лише можна сказати за римською приказкою: "Verba volant, scripta manent".

У Переяславі договору як такого не було підписано, він був підписаний у Москві. Тому не можна не погодитися з Грушевським, який пише, що "... козацька старшина допустила непоправимі помилки, не протиставивши московським аспіраціям виразної правно-державної формули взаємовід­носин. Не усвідомивши собі всі відмінности нових взаємовід­носин від старого передреволюційного свого становища в Польській Річи Посполитій, вона з нових державних верхів раз-у-раз зсувалася на старі прецеденти своїх договорів з королем і сенаторами. Коли дороговказом їй були взаємовід­носини васалів Отаманської Порти до султана і вона на взір їх хотіла будувати відносини "Війська Запорозького" як дер­жави до нового протектора — московського царя, то в практиці вона раз-у-раз збивалася на манівці старої адміні- страційної практики Річи Посполитої, де військо Запорозьке було тільки одною з суспільних верств — і то не першою і не владущою..." (М. Грушевський. Історія України-Руси, т. IX, ч. 2, с. 268). Далі Грушевський не щадить докорів старшині за те, що вона більше дбала про свої привілеї, ніж державні. Він пише: "До Москви козацькі посли везли приватні документи гетьмана і писаря, і мали доручення випрохати у царя по­твердження на старі їх маетности і надання нових. За їх прикладом такі самі пляни робили собі посли. Народні герої, оборонці української державности сходили на дрібних звичайних чолобитників, роблячи небезпечні для української державності прецеденти і ослаблюючи в московських очах свою позицію народніх і державних представників!" (там же, с. 791).

Тайлеран казав, що політика — це мистецтво можли­вого. Без сумніву, що рішення Хмельницького у безвихідній ситуації було правильне — шукати помочі у царя. Як думає цитований авторами польський історик 3. Вуйцік, “...кожний реально думаючий політик на місці Хмельницького, вчинив би те саме"^{[261] [262].}

Не можна заперечити, що Хмельницький мав добрі наміри, одначе переведення договору в житті було негативне для української державности. Звернення українців, включно з гетьманом, як головою Української Держави, до царя на підтвердження маетностей означало, що гетьман з урядом добровільно позбувався атрибутів державности, признаючи над собою московську владу.

Оцінюючи дуже позитивно цю монографію, ми хотіли б вказати на деякі неточності: слово гетьман походить від старого німецького Hoftmann, що означає начальний вождь, взагалі головнокомандуючий, а не від Hauptmann — сотник, як подано в тексті (с. 28). У тексті подано, що "Карл Маркс дійшов до висновку, що тут виникла християнська республіка" (с. 28). До такого висновку прийшов німецький історик Йоган Хрістіян фон Енґель (1770 — 1814) у своїй Історії України й українських козаків..?, яку, на жаль, не узгляднено, хоч він присвятив доволі багато уваги Хмельницькому. Далі, Степан Томашівський (1875 — 1930), професор Львівського і Краків­ського університетів, був українським, а не польським істо­риком, як подано в тексті (с. 13).

Автори пишуть: "...ми, не відкидаючи важливосте ки­ївського періоду життя (кінець грудня 1648 р.) Богдана Хмель­ницького у процесі формування його політичної програми, все ж не поділяємо міркування М.С. Грушевського, що вирі­шальний вплив у цьому відношенні на нього справили зустрічі і бесіди з київською інтелігенцією, після яких і з'явилася програма незалежности України від Польщі" (с. 134). З таким поглядом авторів важко погодитися, коли Хмельницький сам недвозначно й ясно висловився: "Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далі, що задумав. Виб'ю з лядської неволі нарід руський весь! Перше я за свою шкоду і кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру" (М. Гру­шевський. Там же, т. VIII, ч. З, с. 129).

До речі, міркування Грушевського поділяють автори, коли аналізують відступ Хмельницького з-під Замостя. Вони слушно оправдують цей стратегічний плян гетьмана, але рівночасно пишуть, що "разом із тим Богдан, на наш погляд, припустився найбільшого за всю свою політичну кар'єру прорахунку, що його, як показали наступні події, так і не вдалося виправити, а саме замість того, щоб укріпитися на західних кордонах етнічно українських земель (як радили Кривоніс і Гловацький) та завершити тут створення місцевих органів влади й козацьких полків, спираючись на які, можна було успішно протистояти наступові супротивника, він добровільно, без боротьби віддав йому весь цей регіон. Таким чином для гетьманського уряду втрачалася майже третина звільненої території України з її високорозвиненим вироб­ництвом і багатими ресурсами. А Польща отримувала надзви­чайно вигідний стратегічний пляцдарм для зосередження й утримання тут (причому за рахунок місцевого населення) своєї армії, готової у вигідний для неї час розпочати наступ проти свого ворога... Вочевидь ця помилка зумовлена тим, що тоді ні гетьман, ні переважна більшість старшини ще не виробили програми дій, спрямованої на досягнення цілковитої неза­лежносте всіх українських земель від Речі Посполитої та об'єд­нання їх під гетьманською булавою в межах козацької рес­публіки" (с. 148). Виходить, що з міркуваннями Грушевсько­го трудно не погодитися. Contra factum, nullum argumentum.

Вночі 7 серпня, (а не 7 липня) 1649 р. Богдан Хмельни­цький із найближчими соратниками працювали над вироб­ленням проекту майбутнього договору з Річчю Посполитою (є. 191).

Зближення України зі Швецією в 1656 р. занепокоїло уряди Польщі й Австрії. "У зв'язку з тим", — пишуть автори, — "на початку 1657 р. віденський двір направив до Чигирина посольство маріянопольського єпископа, хорвата за націо­нальністю, Петра Парцевича (Петера Фрайгера фон Парце- вича). Йому доручалося запропонувати Хмельницькому по­середництво й гарантії імператора Фердинанда III в перего­ворах із Польщею..." (с. 460). Насправді місія Парцевича полягала в тому, щоб він, позискавши довіреність гетьмана і старшини, довідався від них про їх пляни та докладно інфор­мував польський уряд про перебіг переговорів шифрованим

листуванням. (Докладніше про те див.: Мирон Кордуба. Жерела до історії України-Руси. Акти до Хмельниччини. 1648 - 1657. Львів, 1911, т. ХП, с.411-414).

Як визнають самі автори, "наявна джерельна база дозволяє з необхідною глибиною висвітлити той або інший аспект досліджуваної проблеми" (с. 24). При цьому вони показали досконалу історіографічну техніку, глибоке і критичне студіювання відповідного фактичного матеріялу і безперечну самостійність у своїх наукових висновках. Вище наведені названі завваги ніяк не зменшують вартости цілої монографії. Праця написана дуже приступно, читається легко і буде цікавою як для дослідників, так і для широкої читацької публіки.