ОЦІНКА ЗБОРІВСЬКОГО ДОГОВОРУ
Положення короля під Зборовом було критичне. Польська армія зазнала великих втрат — до семи тисяч убитими і пораненими. Очевидці писали, що "не битва це була, а скоріше різня.
Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога"[82]. На думку королівського секретаря Мясковського, ситуація була врятована завдяки великій особистій мужності Яна Казимира, а інакше "було б погано нам і нашій Вітчизні... Розвіялися сподівання перемоги у відкритому полі, а для того, щоб витримати облогу, не було ні укріпленого місця, ні достатніх продуктів харчування, ні надії на будь-яку допомогу"[83]. Польський історик Януш Качмарчик пише, що "тільки настання ночі врятувало королівські війська від повного погрому. На світанку знайдено багато покинутих хоругов і не було сумніву, що лише тісний козацько-татарський перстень навколо поляків стримував від утечі тих, що врятувалися від погрому"[84].У такому критичному становищі, король скликав воєнну нараду, на якій вирішено нав'язати зв'язок з татарським ханом. За порадою свого канцлера Єжи Осолінського, король написав до хана листа (15 серпня), в якому, між іншим, згадав йому про його побут у польській неволі [1629 — 1634], з якої видістався завдяки Володиславові IV, брата Яна Казимира. (Сталося так, що коли турецький посол вибирався до Варшави, брат хана, Бедугар Прей, просив його вставитися за теперіш- ним ханом Іслямом Преем III, Володислав IV звільнив його з неволі.) Дальше, король запевняв хана у своїй приязні до нього[85].
Не знаючи, яке вражіння зробить його лист на хана, щоб не дразнити гетьмана, король написав теж листа до Хмельницького, в якому закидав гетьманові грубу невдячність за ласки, які він одержав, домагався відступу козацького війська на десять миль від польського табору та вислання козацьких послів для переговорів ("...чого хочете від нас і від Речі Посполитої").
Лист до хана відніс полонений татарський офіцер, а до гетьмана якийсь священик, про що у польських джерелах про це старанно замовчується, хоч на це є історична документація[86].Невідомо, чи поміч Володислава IV у звільненні з польської неволі вплинула на рішення хана. Хан знаменито орієнтувався в політичній ситуації і здавав собі справу з того, що поразка Польщі означала б усамостійнення козаків від Криму. Найліпшою розв'язкою цієї дилеми було створення своєрідної рівноваги між Річчю Посполитою і Козаччиною. Така рівновага гарантувала козацько-татарський союз, що його козацький літописець Роман Ракушка-Романовський 1622 — 1703 (Самовидець), іронічно назвав спілкою "вовка з бараном"[87].
На другий день, 16 серпня 1649 р. король одержав позитивну відповідь, в якій хан писав: "...надісланий при цьому ваш приятельський лист дійшов до нас... Це безсумнівна правда, але нас дивує, що ви досі жодного чоловіка не прислали... Якщо ж тепер маєте про що переговорювати з гостем і приятелем своїм, вишліть першого канцлера, свого візира, а ми зі своєї сторони вишлемо нашого візира; нехай скаже йому наше бажання"[88].
Король негайно того самого дня (16 серпня) прихильно відповів ханові на його листа[89]. Також 16 серпня по полудні почалися татарсько-польські переговори, які дуже некорисно закінчилися для польської сторони 17 серпня. Татарський візир Сефер Ґазі Аґа прямо подиктував польській стороні дуже невигідний договір. Окрім великого відшкодування та високого річного "ґарачу", польські контрагенти мусили погодитися на сорокатисячну козацьку армію та пошанування української території під загрозою далекосяжних санкцій[90].
У татарсько-польських переговорах був присутнім і Богдан Хмельницький, якого роля була зведена до ролі статиста. У війні з Польщею в 1649 р. Хмельницький сподівався при помочі кримського хана збудувати незалежну українську державу. Зрада хана йому це унеможливила, одначе гетьман зі старшиною, правдоподібно вночі з 16 на 17 серпня змогли спрецизувати королеві свої домагання у 18-ти статтях у т.зв.
"Пунктах про потреби Запорозького Війська"[91]. Ці статті можна так коротко сформулювати: старшина вимагала збереження своїх прав і привілеїв, зокрема незалежного козацького суду ("де три козаки будуть, два судять третього"). Ніякого обмеження козацького війська цифрою. Всі сеймові постанови, спрямовані проти Запорозького Війська мали бути скасовані, для війська мала бути призначена територія, границі якої визначуються як слідує: на заході Східне Поділля, включно по Берлинці і Бар, Східньо-Південна Волинь по Константанів і горішню Случ, воєводство Брацлавське і Київське в цілості та Задніпров'я від Любеча до Стародуба і московської границі (Чернігівське воєводство і задніпрянська частина Київського), без визначеного реєстру. На цій козацькій території не можуть стаціонувати польські війська. Для людей, які потрапили б під владу панів, вимагається повна амністія. Євреї не мають права мати оренди, ані мешкати на цій території, хіба приїжджати з товарами. Церковна унія має бути скасована, церкви і церковне майно, що його забрали уніяти, має бути повернене Православній Церкві. Київський митрополит зі всім духовенством має підлягати під юрисдикцію константинопольського патріярха. Православному духовенству дозволяється отверто й явно відправляти всі церковні богослужения та мати церкви у Кракові, Варшаві і Люблині. Королівські канцелярії є зобов'язані без перешкоди видавати українцям і білорусам ("Русі") всякі привілеї та документи. Єзуїти й інші католицькі чини не повинні мати школи в Києві й інших містах, католицьке єпископство в Києві повинно бути скасоване. Всякі уряди на козацькій території мають справувати шляхтичі "грецької віри". Київський митрополит з двома єпископами мають мати місце в сенаті. Всім учасникам повстання — так православним як римо-католицької віри — запевнюється повна амністія, всякі присуди на них мають бути скасовані.По довгих торгах і переговорах уложено 18 серпня (н. с.) 1649 р. текст не в формі договору, але на інтервенцію хана, як односторонній акт королівської ласки своїм підданим[92].
Деклярація ласки короля Й. Мил. дана на пункти прошения війська Запорозького:
1. Військо своє Запорозьке заховує король Й. Мил. при всіх давніх вільностях згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим.
2. Щодо числа війська, бажаючи вдоволити прошения своїх підданих і заохотити їх до служби і Річи-Посполитій, позволяє король Й. Мил. мати війська Запорозького сорок тисяч, а спорядження реєстру повіряє гетьманові війська свого Запорозького з тим, щоб до реєстру вписувано козаків вважаючи на достойність, — хто б був до того здатний, в маетностях шляхетських як і в маетностях королівських, з таким означенням міст: почавши від Дніпра з сеї сторони в Димері, Горностайполі, Користищові, Паволочі, Погребищах, Прилуці, Винниці, Брацлаві, а з Брацлав до Ямполя до Дністра, і від Дністра до Дніпра розуміється, мають прийматися до реєстру козацького, а з другої сторони Дністра в Острі, Чернігові, Ромні, Ніжині — аж до московської границі і Дніпра. А щодо дальших міст Й. Корол. Мил. і шляхетських, поза означенням в сих пунктах виміром, — то в них не мають бути козаки, одначе тому, хто схоче бути в козацтві, і буде прийнятий до реєстру, вільно звідти вийти з усім майном на Україну без всякого панського гамовання. А се спорядження реєстру має вислати гетьман війська Запорозького що найдальше до Нового Року свята руського, таким порядком: гетьман війська Запорозького має зладити поіменний реєстр усіх вписаних у козацтво за підписом руки своєї і печаттю військовою, а то для того, щоб ті, що в козацтві — зіставилися при вільностях козацьких, а всі інші, щоби підлягали замкам Й. Кор. Милости, а в маетностях шляхетських — панам своїм.
3. Чигирин місто, так як є у своїх границях, при булаві війська Запорозького має бути завсіди, і теперішньому старшому війська Запорозького уродженому Богданові Хмельницькому надає Король Й. Мил. роблячи його вірним слугою своїм і Речи Посполитої.
4. Що діялося під час теперішнього замішання за допустом Божим, усе то має бути в забуттю, і жаден пан не має чинити пімсти і карання.
5. Шляхті релігії грецької як і римської, хто яким будь способом пробував при війську Запорозькім, Король Й. Мил. вибачає те все і проступок їх покриває, і коли під ким-небудь випрошено що-небудь з маетностей дідичних або лєнних або котрого інфамовано, — з огляду, що все те діялося в нинішнім замішанню, має бути скасоване сеймовою конституцією.
6. Коронне військо в тих містах, де будуть козаки з реєстрового спорядження, становищ своїх не має мати.
7. Євреї державцями, орендарями ані мешканцями не мають бути в містах українських, де козаки мають свої полки.
8. Щодо знесення унії в короні Польській і В. Кн. Литовськім, також щодо цілости дібр церковних і приналежних до них фундацій, які здавна були, і всіх прав церковних, — так як на найблизшім соймі буде з отцем митрополитом київським і з духовенством обговорюване й ухвалене, щоб на жадання отця митрополита і всього духовенства все було позволене, Й. Корол. Милость готов дотримати, щоби кождий тішився з прав і вільностей своїх, і місце в сенаті митрополитові київському Й. Кор. Мил. позволяє мати.
9. Діґнітарства, уряди всякі в воєводстві Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім Й. Кор. Милість обіцює роздавати обивателям стану шляхетського грецької релігії згідно з давніми правами.
10. У місті Києві, тому що там є упривілейовані школи руські, отці єзуїти не мають бути фундовані там і по інших містах українських, але деінде перенесені. Школи ж усі інші, що там існують від давніх часів, мають бути в цілости заховані.
11. Горілкою козаки не мають шинкувати, крім того, що зроблять на свою потребу — се вільно їм буде продавати гуртом. Шинкования ж медом, пивом і іншим має бути по звичаю.
Пункти сі мають бути затверджені на сеймі, а тепер усім непам'ять — згода і любов мають бути заховані між обивателями українними і військом Короля Й. Мил. й Речі Посполитої Запорозьким[93].
Після того як установлено у головних точках договір з козаками, довелося погодитися з рішучою вимогою візира про дозвіл татарам брати ясир на Волині і Поділлі, на що польська сторона дала мовчазну згоду.
У тексті договору цей дозвіл польської сторони був схований за абстрактною та соромливою обіцянкою хана задати "як найменшої шкоди"[94]. Хоч мормальну відповідальність за ясир з українських земель поносила польська сторона, "то одіозність спадала і спала на військо, старшинуй особливо на самого гетьмана", пише Гру- шевський[95]. Справді, Хмельницький післав у цю татарську експедицію на Волинь і Поділля своїх полковників Нечая і Небабу, які своєю присутністю мов би потверджували лєґі- тимність ясиру. Це було найгірше, що могло статися для політичної репутації гетьмана. Безумовно, що цей ясир був найтемнішою плямою Зборівського договору[96].Коли брати під увагу, що хан ставив вимогу для важности Зборівського договору, щоб Польща визнала 40-тисячний реєстр і не заподіяла козакам ніякої шкоди[97], то треба погодитися з 3. Вуйціком, що "Деклярація ласки Його Королівської Мосці" була порожною фразою, бо "про ласку зі сторони короля не могло бути мови"[98]. На справді це була "деклярація ласки" кримського хана, а не "Його Королівської Мосці".
У переговорах з польськими контрагентами (Ю. Оссо- лінський, Я. Радзівілл, Д. Заславський, А. Кисіль й інші), гетьман зі своїм канцлером І. Виговським, мусили зрезиґнувати з деяких своїх домагань. Правда, хан робив натиск на польську сторону, щоб вона погодилася з козаками і ставив полагодження цієї справи як передумову татарсько-польського договору. Твердження Ф. Сисина в його цінній праці про Адама Кисіля, що "навіть у цій "зраді" татари твердо домагалися, щоб у переговорах Річ Посполита дала козакам значні концесії"[99], належить розглядати cum grano salis. Сисин бере вислів зрада в знаки наведення, неначе б то не була зрада і суґерує, що властиво завдяки ханові козаки добилися "значних" успіхів. Хан робив це з максимальною вигодою для себе, цебто Зборівський договір давав йому легальні права вмішуватися в польсько-козацькі взаємовідносини[100].
В історіографії переважає погляд, що Зборівський договір має компромісовий характер. Одначе оцінку цього договору треба розглядати в контексті татарсько-польського, бо хан насправді подиктував умови так польській, як і козацькій стороні. То ж недаром Грушевський завважив:
"В сих жаданнях для польської сторони справді було багато тяжкого і навіть незносного, і під натиском не так мабуть польських парляментарів, як знов таки кримського хана, котрого польська сторона не залишила, очевидно, ужити до сього, — козацькій стороні прийшло ся поступити дуже багато"[101].
І справді, козацька територія була значно обмежена, відлучено північно-західну частину Київського воєводства, забрано північну Сіверщину та частину Поділля і Волині. Гетьманові не вдалося добитися необмеженого реєстру козаків, на що польська сторона ніяк не хотіла погодитися. Польські контрагенти не хотіли погодитися на те, щоб король з представниками сенату і сейму підтвердили присягою цей договір. Це треба завдячувати нашому землякові А. Кисілеві, який настоював на тому, щоб старшина задоволилася ратифікацією сейму. До речі, завдяки Кисілеві чимало козацьких домагань не увійшло до Зборівського договору[102]. Цей договір підписали: король, сенатори та високі урядники. Під натиском хана, гетьман був примушений зложити присягу на договір, яку він зложив, сидячи на коні.
Зборівський договір не відповідає фактичному успіхові козацького війська, ані тим великим надіям, що їх покладали українські народні маси, які з одушевлениям вступали під стяги Хмельницького в боротьбі за волю. Хоч положення польської армії під Зборовом було розпучливе, їй грозила неминуча капітуляція, в критичний момент хан зрадив Хмельницького, зробив угоду з поляками і примусив гетьмана припинити бій. Хмельницький мусів на це погодитися, бо в противному разі був би приневолений битися не тільки з поляками, але і з татарами. На справді Зборівський договір був перемогою хана.
Договір був розчаруванням так для гетьмана, як і для короля, одначе обидва "робили добру міну до поганої музики". З королівської канцелярії виготовлено брошуру про перемогу під Зборовом п. н. "Реляція преславної експедиції..."[103], в якій висловлено великі похвали на адресу короля та підкреслено факт, що "...у скорому часі був погашений небезпечний вогонь війни, який загрожував не тільки польському королівству, але всьому християнству..."[104].
З другої сторони, як пише Грушевський, в Україні поширювалися поголоски, що польський король був змушений заключити з гетьманом корисний для України договір ("... був у нас той мир під Зборовом, як я над королем польським змилосердився, дав їм життя — а всі вони були за поміччю Божою у мене в руках. А як я мирився з королем, тільки я з ним бачився, і король говорив мені, просячи зі слізьми, щоб помиритися...")[105].
Одначе дійсність була далека від "побожного бажання". Хоч три вище згадані воєводства були під козацькою юрисдикцією, але права і влада польської шляхти залишилися в силі. Що більше, хоч українським повстанцям була проголошена амнестія, але вони були змушені повертатися назад у кріпацьку залежність від шляхти, бо тільки 40000 було дозволено залишитися в рядах козацької армії. Хмельницький був приневолений зберігати умови Зборівського договору в таємниці, щоб не викликати незадоволення селянських широких мас. На нарікання шляхти, гетьман відповідав, що як довго договір не є ратифікований сеймом, він задержував статус кво.
З другого боку королеві залежало на тому, щоб Хмельницький зробив реєстр і хотів як найскорше ратифікувати Зборівський договір. На перешкоді стояла стаття за знесення уніятської церкви, проти чого рішуче спротивилася римо- католицька єрархія. Проблему розв'язано так, що на пропозицію А. Кисіля, Уніятська Церква мала дальше існувати, але мала повернути колишні церковні добра Православній Церкві[106]. Усунувши цю перешкоду, сейм ратифікував (січень 1650) Зборівський договір[107], а король ще раз окремим універсалом з 12 січня 1650 р. потвердив козацькі права[108].
Одначе Зборівський договір має велике значіння в історії українсько-польських відносин. Коли брати до уваги, що від часу втрачення політичної незалежносте з кінцем XIV століття, а зокрема після польської перемоги над козаками в 1638 р. на Україні не було ніякої самоуправи, то Зборівський договір був першим правним актом, на основі якого Польща частинно касувала Люблинську унію, а український нарід здобув національно-територіяльну автономію у границях Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та частини Поділля і Волині. Ця територія була під українською (козацькою) адміністрацією на чолі з гетьманом. На цій території не могло стояти польське військо, а уряди надавалося тільки українцям, або уживаючи мови того часу — шляхтичам православної віри. Зокрема, Запорозьке Військо стало протектором Православної Церкви.
Слід відзначити, що Хмельницький у своїй політичній програмі мав намір дальше залишитися в рямцях Річи Посполитої, про що свідчить зміст деяких статей у т. зв. "Пунктах про потреби Запорозького Війська", як наприклад в статтях IV, VI, VII і других. У ІУ-тій статті стоїть: "Київський митрополит за стародавнім звичаєм повинен брати свячення від константинопольського патріярха і підлягати йому з усім руським духовенством на вічні часи". У УІ-тій статті: "Руське духовенство повинно користуватися всіма вільностями, так само як духовенство римської віри. По всій Короні Польській і Литві богослужіння мають відправлятися публічно, а не потай...". У УІІ-мій: "Церкви руські у Кракові, у Варшаві, у Люблині й інших містах, не виключаючи тих, що і перед тим були, мають бути". Також у Зборівському договорі, напр. в ІХ-тій статті говориться, що "Діґнітарства, уряди всякі у воєводстві Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім Й. Кор. Милість обіцяє роздавати обивателям стану шляхетського грецької релігії згідно з давніми правами". Це недвозначно вказує на те, що "Хмельницький у той час не думав про возз'єднання України з Москвою і що він хотів дотримуватися Зборівської угоди", — пише польський історик Януш Качмарчик[109].
Хоч Україна формально і на дальше оставалася в рямцях Речі Посполитої, або інакше кажучи, була під протекторатом Польщі, то як слушно завважив німецький історик Ганс Шуман у своїй дисертації, вона мала свою територію, нарід, військо, цебто козаків, свій уряд, своє законодавство, дипломатичні взаємини з чужими державами, так що творець Української Козацької (Військової) Республіки, або Гетьманщини, Богдан Хмельницький, був де факте суверенним володарем[110].
Подібно з'ясував побудову української державности польський історик Лєшек Подгородецкі: "...Як на ті часи, ця держава мала форму досить демократичної республіки. На чолі цієї республіки стояв руський народний уряд, а ціла територія визволеної України була поділена на 16 полків... Так повстала козацька законодавча, адміністраційна та судівнича влада, яка повністю заступила дотеперішню польську владу... Новий уряд... провадив дипломатичні зв'язки... з чужоземними державами"[111].
Майже всі історики погоджувалися в тому, що Зборів- ський договір був конечністю і компромісом, але різно його оцінювали. І так українські історики аналізуючи обставини, уважали, що Зборівський договір не відповідав фактичному успіхові козацького війська, ані тим великим надіям, що їх покладали українські народні маси, які з одушевленням вступали під стяги Хмельницького у боротьбі за волю[112]. "З огляду на успішний розвиток воєнних дій проти Польщі, доведеться визнати, що їхні політичні наслідки для українського уряду виявилися мінімальними. Реальність перспективи утворення на території Східної Европи української козацької республіки злякала не лише Польщу, але і Крим, що й привело їх до швидкого взаємопорозуміння та замирення... Тверезо оцінивши співвідношення сил, він [Хмельницький] поки-що відмовився від створення незалежної держави та пішов на ряд поступок урядові Польщі... Отже, Хмельницький зробив максимум того, що можна було сподіватися в тих конкретно-історичних умовах — добився автономії для української державности, залишивши тим самим собі шанси в дальшій боротьбі за незалежність України", — пишуть історики В. Смолій і В. Степанков[113]. З їх оцінкою важко не погодитися.
Польські історики уважали, що польський король скапітулював перед Хмельницьким і поробив великі концесії для козаків (Л. Кубаля, К. Шайноха й інші). По Другій світовій війні, польські історики (3. Вуйцік, О. Ґурка, Я. Качмарчик, Л. Подгородецкі, В. Серчик і інші) підійшли до оцінки Зборівського договору більш об'єктивно й уважають, що цей договір був компромісом. “Додаймо", — пише Качмарчик, — "що як для Речі Посполитої, так для козацтва, хоч і з різних міркувань, ця угода була просто необхідністю. Tertium non datur — третього виходу не було"[114].
Зборівський договір нікого не задовольняв, бо замість повного увільнення українського народу і створення незалежної держави, пришилося задоволитися національно- територіяльною автономією, і то властиво для самої козацької верстви. Слабою стороною договору було ігнорування соці- яльно-економічних інтересів селян, міщан та козацьких низів, які рішуче виступили на захист завоювань з 1648 р. і хотіли бути вільними. Завдяки гнучкій політиці Хмельницького, вдалося уникнути небезпеки громадянської війни. Хмельницький дивився на Зборівську угоду як тимчасове замирення і був свідомий того, що було неможливим уникнути конфлікту з Польщею. У Варшаві зі смертю поміркованого канцлера Єжи Оссолінського (серпень 1650), взяла верх воєнна партія, яка хотіла зліквідувати автономію козацької України і відновити довоєнні порядки. З уваги на це, гетьман старався створити на території автономної козацької України нову державну організацію. Слабою сторінкою політики Хмельницького було те, що він вперто хотів затримати союз з кримським ханом, "стоїчно знісши зраду хана під Зборовом, вдоволивши всі його бажання і не заввагавшися навіть стягнути на себе обурення й гнів народній за надмірну улегливість татарській волі (у справі ясира)"[115]. Грушевський уважає цей союз з ханом, з його страшними наслідками для українського народу, за найганебнішу сторону політики гетьмана.
Справді, союз з кримським ханом чим раз то більше узалежнював гетьмана від Криму, що, як уже сказано, був фатальним для України. Створення Української Держави злякало не тільки Польщу, але й Крим, що довело до скорого замирення та воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом.
Хмельницький, побачивши, що Польща не хоче дотримувати власних договорів, уже від 1650 р. намагався відірватися від Польщі й шукав чужої помочі, спочатку у Туреччині, а пізніше в Москві. Прийнявши російський протекторат (Переяславська угода з 1654 р.)[116], Україна перейшла з польської в російську орбіту, допомогла Росії осягнути гегемонію в Східній Европі. В 1783 р. Крим став жертвою російської експансії, а Польща не тільки що стратила статус великодержави, але пішла похилою дорогою внутрішнього розкладу, який з кінцем XVIII-ro століття довів її до розчленування. Так помстилося зрадництво кримської Орди і непримиренність Польщі супроти української державности.