Внутрішня таксономія групи
Визначити національні підгрупи та територіальне походження викладацького складу у цей період складно через погану збереженість фондів установи. Відомо, що у розрізі України на початку 1920-х рр.
інститути подавали списки іноземців у своїх лавах, тому з’ясувати неоднорідність за національним складом було легко. Проте, до 1930-х років практика такого контролю була припинена, а в житті інститутів активну роль почав грати фактор академічної мобільності викладачів, який у радянських реаліях через об’єктивні та імперативні причини часто змінював місце роботи та проживання, часто всупереч суб’єктивним бажанням. Наприклад, вагому роль у руйнуванні гомогенності рядів спільноти відігравало те, що тоталітарна держава легко перекидала педагогів із одного колективу в інший так, як їй це було вигідно з ідеологічних та політичних міркувань. До всього іншого витворити стабільне соціальне обличчя спільноти з вирахуванням її національного обличчя важко через описану вище агресивну процедуру реформи, коли процеси злиття та ліквідації закладів вищої освіти аж до 1950-х рр. взагалі унеможливлювали розмови про якийсь зв’язок території народження з місцем праці. Намагаючись визначити походження 194 працівників Лубенського учительського інституту в кінці 1930-х рр., знаходимо, що їхнє коріння уходило у понад 60 населених пунктів1. Закономірності шукати марно: вони народжувалися, жили та здобували освіту на території нинішньої Полтавщини, Київщини, Донбасу, Одещини, Херсонщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Поділля та Запоріжчини. Окремі приїздили із Самарканда, Поволжя та Ленінграду[68] [69].Зауважимо «прискіпливе» ставлення влади до походження кандидатів. Воно унеможливлювало роботу за фахом. Однак, наприкінці 1930-х рр. знаходимо факти роботи педагогів з далеко непролетарським корінням. Так, у Лубнах працювала колишня дворянка з Ленінграда, викладачка фізики В.
Кульжинська, асистент природознавства, син дяка С. Писаревський, секретар робітфаку, колишній лихвар із Харкова Д. Хавкін. З колективу у 160 осіб, знесених у педагогічний штат 1936 р., четверо констатували, що походять з династії учителів[70].Саме поняття конкурсу на посаду часто було умовним. Наприклад, його легко обходили викладачі військової підготовки, які вливалися у педагогічні колективи лише за розподілом згори. І часто їм було байдуже, куди виходити на роботу. Так, у 1936 р. тов. Глєбов писав у листі начальнику військової підготовки середніх навчальних закладів НКО України: «Прошу Вашого розпорядження повідомити мені, чи можу я мати службу керівника військової справи одного з навчальних закладів Києва, Харкова, Полтави, Дніпропетровська, Кременчука, Одеси, Миколаєва та інших міст». Його прилаштували у Лубнах1.
За віком - це теж був доволі різнорідний професійний колектив. Найстаршим працівником у 1930-х роках був асистент фізики Сергій Кульжинський 1867 р. н. (69 років на момент фіксування інформації у поточній документації 1936 р.). Серед інших осіб пенсійного віку з 60 років для чоловіків та 55 років для жінок відповідно до тогочасного законодавства[71] [72] в основному був обслуговуючий персонал та працівники господарського сектору (нічний вартовий Єгор Денисенко 1873 р. н., швейцар Степан Звірківський 1874 р. н. та двірник Олександр Гонтар 1876 р. н.). Наймолодшими у колективі були прибиральниця Параска Мусієнко 1917 р. н. (19 років) та бібліотекарка Олена Кущенко 1915 р. н. (21 рік)[73]. Схожа ситуація і з визначенням просопографічного портрета студента. У 1930-х роках кількість студентського загалу коливалася межах 550-650 здобувачів освіти. Щорічно лави студентів поповнювали за рахунок доволі широкого кола осіб, проте, кількість місць була обмежена. Далеко не останню роль тут грала географія. Згадаємо існування з кінця 1920-х рр. «принципу районування» наборів до вишів. Наприклад, у 1936 р. Спираючись на дані наборів, отримаємо такий узагальнений опис групи новоприбулих у замкнений освітянський колектив. Більшість (52%) вступали до інституту після закінчення робітфаку (у 1936 р. 130 осіб із 249). Приблизно рівна кількість абітурієнтів (4-6%) продовжувала освіту після педагогічних технікумів, повної загальноосвітньої школи та школи- дев’ятирічки (у 1936 р. - 16, 13 та 10 осіб відповідно). Удвічі більше майбутніх здобувачів були практикуючими вчителями без відповідної професійної освіти (31 особа, 13%). На 10 осіб більше вирішили змінили фах після закінчення різноманітних спеціальних середніх навчальних закладів (17%). Ще 3% лишалися у стінах Лубенського інституту після проходження підготовчих курсів (8 осіб станом на 1936 р.)1. Відповідно до внутрішнього розподілу, найменш чисельним був студентський колектив географічного факультету (27% абітурієнтів у 1936 р. та 29% у 1937 р.). Фізико-математичний та природничий факультети тримали у своїх лавах 34-39% усіх новоприбулих (85/97 та 97/93 абітурієнти у 1936/1937 рр. відповідно). Положення НКО у 1927 р. уперше окреслило вікові рамки вступників у 16-30 років та до всього іншого закріпило за необхідний трирічний виробничий стаж на денні та дворічний на вечірні відділи[75] [76]. Верхня межа у 30 р. була наново підтверджена у 1954 р. для вступників до педуніверситети1 (хоча вікове обмеження зняли для здобувачів заочної освіти[77] [78], а керівництво, якщо аналізувати анкети, насправді цікавив вік від 14 до 18 років. Бо усіх інших воно заноситиме у графу «18 і старші»[79]). Нажаль, уповні відтворити вікову специфіку Лубен неможливо через відсутність відомчого архіву з особовими справами студентів. Та з поточної документації, збереженої у Державному архіві Полтавської області, дізнаємося, що у 1930-х роках до вступу на перший курс допускалися громадяни віком до 40 років включно (наприклад, О. Куліш 1896 р. н. (40 років), М. Григорьєв 1899 р.н. (37 років), П. Бондаревський 1910 р. н. (26 років), А. Івко 1911 р.н. (25 років), М. Кирно 1913 р.н. (23 роки). Проте, особи віком понад 16 років складали тоді до 2% студентського колективу[80]. Для приєднання до групи треба було скласти іспити. Діяла запроваджена у 1937 р. система випробувань: російська мова (письмовий твір), граматика, література, екзамен з мови, якою ведеться викладання, політграмота, математика, фізика, хімія, іноземна мова (англійська, німецька, французька)[81]. Від складання конкурсних іспитів звільнялися власники золотих та срібних медалей[82]. Вступники могли без відриву від виробництва складати іспити на курс педінституту, а якщо до того ж проробили 3 роки у семирічній школі - мали право вступати на III курс педінституту без вступних іспитів[83]. У 1936 р. абітурієнт Лубенського учительського інституту мав скласти письмовому роботу з рідної мови (твір), диктант з української, письмову роботу з російської, усну російську та українську мови та літератури, математику, фізику, хімію та суспільствознавство. Інколи до цього переліку вступнику могли додати географію1. Окрім власне здобуття вищої освіти, «магнітом» для абітурієнта слугувала стипендія та пайок, які стимулювали ставати студентом педінституту в умовах економічної розрухи та голодоморів. Визначення мотивів приєднання до колективу Лубенського учительського інституту відбувалося за матеріалами заяв вступників на підготовчі курси, виступів молоді на різних нарадах та засіданнях, на основі документів студентів, які до вступу в учительський інститут працювали на педагогічній роботі, за документами вступників, не зарахованих до інституту та по витягах з наказів по інституту. Звісно, що найбільша частина вступників - пошукувачі освіти як такої, як Гаша Даценко, що не мали ніякого іншого мотиву, окрім як продовження освіти після дев’ятирічки1. Але серед лубенських студентів значною була когорта тих, хто подавав документи до інституту, мотивуючи свій вибір любов’ю до дітей та педагогічної професії. Наприклад, випускник робітфаку Микола Власенко вступав, «щоб вийти гідним для нашого суспільства учителем»[86] [87], а заочниця біологічного факультету Катерина Монастирна хотіла «учитися й учити», аби бути кваліфікованим та сучасним спеціалістом[88]. Така мотивація, заснована на ідеологічних гаслах, була властива багатьом вступникам. Наприклад, Уляна Супряга напряму зауважувала, що вступом в інститут хоче виконувати слова товариша Леніна[89]. Тут мусимо нагадати читачам про укорінення у свідомості радянської молоді та освітянської інтелігенції вільного тлумачення вирваної з контексту фрази «вождя світового пролетаріату». Осібно виділимо тих, хто ставав студентом уже маючи значний професійний досвід і, окрім знання, шукав першочергово диплом про вищу освіту заради підтвердження уже наявного багажу знань, умінь та навичок радянського учителя. Так, з-поміж студентів 1936-1937 н. р. 102 особи (18% контингенту) уже працювали у педагогічній сфері до 9 років. Обмеженість даних не дозволяє витворити повну картину, проте інформація по 58 здобувачах освіти на географічному відділу свідчить, що старожилів шкільництва без вищої освіти було мало. Найбільше (19 осіб) з майбутніх учителів географії стояли біля дошки менше року. Трирічний педагогічний стаж мав 21% студентів відділу, на одного менше (11 осіб) прийшли вчитися для здобуття підтвердження кваліфікації після 4 років в освіті. Майже вполовину менше (9%) працювали 6 років, і по 4 були учителями рік та два. Вдвічі меншою була кількість студентів із п’ятирічним трудовим стажем. В середньому здобувачі освіти мали 2 роки та 9 місяців шкільного досвіду, перед тим, як переступали поріг учительського інституту. У 98% випадків вони були сільськими учителями, що потребували диплому (з аналізованих нами списків фіксуємо лише А. Пішко з Миргорода з 9 роками без відповідної освіти)[91]. Не будемо применшувати такий мотив, як знаннєцентричність особистості й щире прагнення до опанування нового. Люди були готові долати перепони заради навчання - як фізичні, так і нематеріальні. Скажімо, Федір Демченко писав до інституту, що через сильний потяг до освіти готовий був долати 25 км дороги до Лубен з рідного села Окіп Сенчанського району Харківщини попри наявну хворобу1. Найменша кількість виявлених новоприбулих до лубенської студентської корпорації - представник інших замкнутих колективів, вибулих з них через різні причини. Їхня мотивація здебільшого не конкретизована, лишається завуальованою за стандартною фразою «за сімейними обставинами» чи причини переведень у заявах не зовсім вказувалися. Серед таких зауважимо, що у 1930-х рр. молоді люди могли опинитися в Лубнах після природничого факультету педінституту Полтави (І. Кузьменко), фізмату ДПІ Миколаєва (М. Попетуха)[92] [93].
Кількість студентів з педагогічним стажем на географічному відділі Лубенського учительського інституту у 1936 р. Менше року 19 1 рік 4 2 роки 4 3 роки 12 4 роки 11 5 років 2 6 років 5 9 років 1 Всього студентів 58 осіб