Опис простору життєдіяльності групи
Макрорівень життя групи. Колектив учительського інституту функціонував у місті Лубни (нині - Полтавська область, Україна). У розглядуваний нами період його адміністративно-територіальна приналежність змінювалася декілька разів.
Із 7 березня 1923 р. по 2 вересня 1930 р. студенти та викладачі закладу вищої освіти жили у кордонах Лубенської округи[94], котра з 1923 по 1925 р. була у складі Полтавської губернії[95]. Після скасування губерній в Україні і до 1932 року - було у прямому підпорядкуванні Української РСР аж поки у 1932 р. не стало частиною Харківської області. За п’ять років місто увійшло до складу новоутвореної Полтавської області.
Відомо, що у середині 1930-х років чисельність населення міста становила 26 тис. 45 осіб. Таким чином, усереднено освітянський колектив інституту складав 0,73% населення міста. З урахуванням максимальних наборів студентів частка колективу інституту у міському просторі у досліджуваний період становила 3,19%. На території районного центру працювали великі промислові об’єкти: верстатобудівний завод «Комунар»1, машинобудівний завод «Комсомолець», деревообробний та молочний заводи, фармацевтична, махорочна фабрика, сукняна та повстяна фабрики[96] [97]. Отже, на макрорівні життєвий простір освітян - динамічна, економічно потужна адміністративна одиниця, що могла бути перспективною як у пошукові заробітку, так і у плані організації побуту. Мезорівень життєвого простору колективу Лубенського учительського інституту 1930-х років є тотожним робочому простору спільноти. Будівля, в якій функціонував заклад, була зведена коштом Полтавського свічкового заводу у 1907 р. як жіноче єпархіальне училище за проєктом архітектора Олексія Бекетова. Це триповерхова, оздоблена кахлем із використанням керамічних вставок з рослинним орнаментом споруда, зведена в еклектичному стилі формі літери «Е»1. Матеріальний стан споруди упродовж 1930-х років був неоднозначним. У 1930 р. тоді ще Лубенський інститут соціального виховання наводив уряду радянської України приклади недбальства з організації простору життєдіяльності освітян, що призводили до втрати контингенту студентів. Заклад розташовувався у розваленій будівлі колишнього педтехнікуму. Каналізація була знищена, дах проржавів і абияк латався щоліта упродовж 8 років, у стінах були величезні щілини, опалення проводили за допомогою чавунної пічки з відводом диму у вікно. З потрібних на ремонт ще у 1925 р. 100 тис. крб. НКО виділив лише 3 тис. крб. Та вони були краплею у морі для порятунку будівлі, у якій тіснилися інститут соціального виховання, педагогічний технікум у стадії ліквідації, єврейська семирічна трудова школа та їдальня для студентів усього міста1. Велике приміщення було важко опалювати. Сподіватися приходилося лише на державні дотації. У Лубнах у 1930 р. виш потребував 10-12 вагонів вугілля, але його виключили з переліку закладів централізованого постачання. Тому виш, уже маючи досвід проходження через холодну зиму 1929 р. з температурою до -32,2 С[100] [101], власноруч почав запасатися торфом. На це заклад вищої освіти шукав 14 тис. на паливо та стільки ж на його перевезення. Держава не допомагала, і директор Пожаров марно закликав ще з червня виділити кошти до осені, коли працівники покинули інститут і нікому було займатися розвантажуванням[102]. Питання ремонту стало постійним на порядку денному роботи закладу упродовж 1930-х років. Аби привести приміщення до ладу, інститут мав розраховувати лише на систему державного розподілу. А вона з перемінним успіхом справлялася із забезпеченням інституцій необхідними матеріалами. Однак навіть після 4 листів-прохань інститут все ще чекав задоволення свого клопотання1. У 1930-х роках для облаштування робочого простору колективу використовували три поверхи з цоколем. На цокольному поверсі інститут мав парове опалення й чотири майстерні для задоволення основних побутових потреб студентів та викладачів - столярню, слюсарню, чоботарню та кравецьку майстерню. Окремо розташовувалися кімнати пральні й господарської комори. На першому поверсі була їдальня та харчовий склад, а далі - канцелярія, бухгалтерія, фізичні та хімічні кабінети, фізкультурна зала й військовий кабінет. На другому поверсі розташовувався природничий факультет, кабінет педагогіки, бібліотека з читальнею та кабінети навчальної частини інституту. На третьому поверсі були аудиторії, зайняті кафедрою математики. У приміщенні для навчання було виділені 14 аудиторій. Із них 6 були великими і не мали умов для організації самостійної роботи студентів, бо були зайнятими весь день[106] [107]. Устаткування робочих приміщень у 1930-х роках проводилося за рахунок державних асигнувань. В другій половині десятиліття інститут оновив меблі та інвентар, придбавши 60 столів по ціні 54 крб. З часом робочий простір вишу зробили закритим (майже режимним). У вересні 1936 р. видали наказ пропускати студентів лише на основі студентських квитків, паспортів з відміткою про прийняття на облік інститутом згідно з ухвалою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про вищу школу та про порядок входження в інститут. До вишу відтоді у справах можна було потрапити лише за спеціальними перепустками, що видавали швейцари та чергові по інституту з 14 до 16 години. Після 23 години швейцар нікого, крім директора та його помічників, не мав пускати до вишу, закриваючи усі внутрішні виходи, окрім парадного під’їзду. Осібно регулювалася заборона входу через кухонний двір1.
