Квартири та гуртожитки

На середину 1930-х років ситуація з поселенням 700 майбутніх педагогів у Лубнах була скрутною. Перевірка Народного комісаріату освіти оптимістично встановила, що в середньому на одного студента припадало 4,1 м^{[110] [111] житлової площі у відведених на те приміщеннях.}

Забезпеченість житлом студентів Лубенського учительського інституту у 1936 р.

Навіть з урахуванням усіх площ будинків по місту вишу довелося виділити під житло праве крило третього поверху навчального корпусу площею 1 тис 276,5 м^{[112] [113] для 284 студентів1. За рік інститут був змушений виселити звідтіля 35 здобувачів вищої освіти, аби привести показники до урядової норми2, щоб середня площа на одного студента була не меншою рекомендованих 4,2 м2 (після зменшення чисельності жильців у кімнатах навчального корпусу показник став дорівнювати 4,49 м2)[114].}

Однак приміщення в інститутській власності не могли уповні забезпечити потреби молоді у житлі. Тому в Лубнах вдалися до стандартної на той час практики - пошуку закладом вищої освіти приватних помешкань для розселення студентів - так званих кутків. Тим паче, що до цього закликала і спеціальна урядова комісія, котра встановила невідповідність житлових норм існуючим реаліям. Згідно офіційними даними перевірки 1936 р., на 700 осіб контингенту інститут мав забезпечити 3 тис. 150 м² житла (це в середньому мало б вивести на норму 4,5 м² на особу). Дирекції слід було переглянути схему розселення вихованців і знайти додаткові 528 м² на 117 осіб без даху над головою. Відповідно, адміністрація оголосила про пошук у місті 117 кутків^[115]. В академічній групі з 30 осіб у середньому від 6 до 13 здобувачів освіти були змушені оселятися у приватних господарів^[116]. Знайти таку кількість квартир та хат, господарі яких пустили б до себе студентів, виявилося нелегко. Інститут навіть розмістив у газеті «Червона Лубенщина» оголошення про винайм кімнат та кутків для студентів за договірною ціною^[117]. Проте, договірна ціна була вимушеною - урядові директиви вимагали платити господарям у межах 15 крб.

Позитивні зміни нівелювалися успіхами чергового набору до інституту. Зміна контингенту у бік збільшення вимагала ущільнення або ж пошуку нових приміщень. Після вступної кампанії 1936-1937 навчального року у приміщеннях вишу проживали 537 студентів. За рік навчальний заклад розширив мережу будинків, котрі використовував для розселення. З’явилася будова на площі Кірова, у використанні була колишня будівля будівельного технікуму та «триповерховий будинок». Однак, цього було. Замало. Тому ще 120 осіб розмістили за державні кошти по кутках. А для проживання решти задіяли гуртожиток «Пожарка» та т.зв. будинок Василенко^{[120] [121] [122]. Зауважимо, що розселення відбувалося за статевим принципом. Окремі будинки називалися у внутрішній документації «чоловічими» (будинок на Ярмарковій площі та на вулиці Садовій) або ж «жіночими» (Білий будинок). Хоча це не заважало влаштовувати «чоловічу кімнату №22» у Білому будинку через брак приміщень для юнаків у відведених для них спорудах.}

Нормування площі часто не говорить нічого про наявний персональний простір студентів. Багато кімнат насправді нагадували барачну систему. Юнаків розміщували від п’яти до чотирнадцяти осіб (так, на вулиці Садовій та на Ярмарковій площі в одній кімнаті проживали по чотирнадцять юнаків (кімната №5), у кімнаті №3 - семеро, у кімнаті №4 - п’ятеро чоловіків, у Білому будинку - шестеро).

Забезпечення гуртожитків усім необхідним начинням, з одного боку, виглядало доволі пристойним, коли проводити співвіднесення з кількістю осіб, що там проживали, з іншого - можна було помітити дефіцит окремих потрібних найменувань, відсутність яких у звітах навмисне губили всередині списків, обрамлюючи переліками надлишкових товарів. Так, на 644 мешканці інститут мав 692 ліжка, проте лише 368 матраців. За вимогами заклад мав надати по 3 наволочки на особу (за потреби у 1 тис. 932 одиниці у ЗВО було 2 тис. 53 шт.). Проте самих подушок у наявності було лише 200 (інші 444 студенти мали привезти свої). На ліжко видавалися простирадла у кількості 3 на ліжко-місце (але інститут мав їх з лишком - у 2 тис. 3030 одиниці). Серед предметів меблів у кімнатах розташовували 340 тумбочок (з розрахунку одна тумба на двох), 165 етажерок (одна на чотирьох), 70 гардеробів (один для восьми), 170 столів (один на чотирьох) та 640 стільців¹.

Проблема полягала в тому, що кількісні показники не відповідали якісному складу матеріалів. І забезпечений на перший погляд заклад освіти при детальному аналізі виявлявся таким, що розселяв своїх студентів по аварійних приміщеннях із застарілою матеріально-технічною базою. Це факт дирекція вишу не приховувала і відверто доводила до відома Народного комісаріату освіту. У травні 1936 року керівник Лубенського учительського інституту звернувся до паливно-фінансового відділу НКО через те, що частина матеріалів для гуртожитку була занадто стара й зношена. З початком нового 1936-1937 навчального року повністю приходили в негідність майже всі одиниці забезпечення, а списати їх на 1 січня 1936 р. інституту було заборонено, бо вони були у фактичній наявності. Тому інститут просив дозволу купити 120 нових матраців за рахунок грошей, відпущених по кошторису на обладнання гуртожитку^{[124] [125].}

Коли була можливість закривати нестачу самостійно за рахунок такого-собі кустарного виробництва постільної білизни, інститут виділяв посильні суми. Наприклад, на господарські потреби гуртожитку того ж 1936 р. виділили бавовняної тканини та трикотажних виробів на суму у 2,2 тис. крб. ¹. Напружена ситуація з постільною білизною ускладнювалася тим, що одні студенти постійно губили простирадла чи наволочки, а комірники могли видати їм нові, що було заборонено адміністрацією. Існувала умовна «норма» - один набір постільної білизни в одні руки до кінця навчання. І якщо працівниці гуртожитку видавали комусь постільну білизну повторно, то отримували догани^{[127] [128].}

Розуміючи непропорційність у забезпеченні меблями, керівництво піднімало питання про закупівлю нових гардеробів до 70 наявних, аби зменшити кількість користувачів однією одиницею з восьми до п’яти (тут можна лише уявити, яким чином відбувалося комплектування одного гардероба одягом восьми здобувачів освіти). За розрахунками адміністрації у кінці 1930-х років для збереження одягу потрібно було закупити 60 нових одинарних шаф типу «Румунка» з невеликим дзеркалом на дверцята. Їх мали виписати в артілі столярів «Деревромсоюз» міста Житомир по 200 крб. шт. Ініціатива була гарною, проте, як виявилося, ситуації з вирівнюванням забезпечення гардеробами не вирішувала. Старі мали б викинути, а нові замовляли з розрахунку один на 8-10 осіб^[129].

Гуртожитки традиційно були місцем проживання не лише студентської молоді.

Фактів розселення викладачів по студентських кімнатах у наявних документах у Лубнах ми не зафіксували. Натомість маємо доволі узгоджену схему матеріальної мотивації науково-педагогічних кадрів щодо роботи у Лубенському учительському інституті. Коли виникали вакансії, у своїх. Так робили всі - від асистента до завідувача кафедри^[131]. Наприклад, М. Гросул претендуючи на посаду асистента для викладання географії, питає: «саме головне - квартирні умови - чи буду я мати сімейну квартиру, тому що приїду з дитиною»^[132]. Схожі вимоги у листі завідувача кафедри іноземної мови, доцента І. Поздюніна Дніпра: «Я хотів би переселитися у невелике місто з тим, аби мати гарні житлові умови.

Тому, якщо у Вас є вакантне місце викладача англійської мови і якщо в Лубнах можна отримати окрему квартиру, я прохав би повідомити мені¹».

Зауважимо, що це не були односторонні закиди бажальників працювати з відомчою квартирою. Дирекція таким чином приманювала нових кадрів сама. Скажімо, так директор запрошував стати професором хімії П. Лапінського з Омська і казав, що Лубни були б вигідним місцем і для подальших мандрів Україною, бо до Харкова по залізниці було 11 годин їзди, до Києва - 5 годин, і щоденно ходили два потяги^{[133] [134].}