Систематична характеристика соціальної групи
Офіційною назвою закладу з 1920 року був Лубенський учительський інститут, який займався підготовкою готував учителів молодшої ланки та кадри для лікнепів. У 1935 році у ході реформи системи закладів вищої педагогічної освіти він отримав назву Лубенського державного, де проводили підготовку вчителів середньої школи[49].
І хоча сторінка про заклад у Вікіпедії зауважує перейменування його на державний педагогічний інститут із 1932 по 1941 роки1, у фондах Державного архіву Полтавської області заклад у документах 1930-х років фігурує як державний учительський інститут[50] [51].В особових справах студентів Полтавського державного педагогічного інститут знаходимо довідки про закінчення цього закладу як учительського інституту[52], проте є й документи, котрі містять інші назви установи у 1914-1921 роках - Лубенська учительська семінарія[53]. Очевидно, за спільнотою ще певний час зберігалася альтернативна назва, що відсилала до відкритого у 1907 році відповідно до рішення ХІІ єпархіального з’їзду духовенства Лубенського єпархіального училища, на базі якого і постав у 1920 р. колектив учительського інституту. З іншого боку, педагогічним інститутом заклад називають окремі студенти І курсу 1941 року[54]. Проте, це поодинокі випадки, бо в більшості домінує апеляція до характеризованої спільноти як до колективу учительського інституту[55]. Цю плутанину можна пояснити синонімічністю термінів для рядового українця та постійною системою реформування вищої педагогічної освіти у країні, коли заклади міняли назву. І, з рештою, це пояснюється банальним низьким рівнем освіти абітурієнтів повоєнної України, яким було ще й відверто байдуже, яку назву носив заклад, котрий давав їй путівку в життя після геополітичної катастрофи. Додає плутанини і «псевдоісторична пам’ять», що формується через читання наукової літератури, котра писалася на неперевірених джерелах чи спогадах очевидців.
Як не прикро, але дезорієнтує у визначенні статусу досліджуваної професійної спільноти й енциклопедична стаття, опублікована у 1967 р. у 26-му томі «Історії міст і сіл Української РСР». Там є наступна інформація про реорганізацію закладу вищої освіти в Лубнах: «Вже в 1932 році в Лубенському районі остаточно було ліквідовано неписьменність. Педагогічний технікум перетворено на педагогічний інститут. А напередодні війни відкрився ще учительський інститут»1. Невідповідність починається уже у першій ієрархічній ланці: верифікуючи інформацію, отримуємо, що згідно з документами Народного комісаріату освіти Лубенський педагогічний технікум став педагогічним інститутом ще у 1925 р.[56] [57] Згодом у 1930 р. його переформатовали в інститут соціального виховання[58]. У 1935 р. він уже фігурує у документах центральних органів влади як Лубенський державний учительський дворічний інститут[59]. На підтвердження цього наводимо обкладинку студентського квитка Сергія Шевченка з фізико-математичного факультету 1937 року видачі, на обкладинці та в якому чітко зазначено, що заклад має назву Лубенського учительського інституту НКО УРСР.
У розглядуваний період у закладі діяли природничий, географічний та фізико-математичний відділи (факультети). При інституті працювали й дворічні педагогічні курси. Однак, у другій половині 1930-х років дирекція закладу вийшла з ініціативою ліквідувати цю форму підготовки освітянських кадрів при установі. Мотивація базувалася на тому, що планувалося відкриття окремого гуманітарного відділу, на якому б готували учителів-переметників для школи з історії та мови й літератури, куди планували перевести слухачів1.
Найбільше схожі суспільні об’єднання цієї доби - різноманітні педагогічні навчальні заклади, що різнилися терміном та напрямками підготовки спеціалістів. У розглядуваний нами період помітні дві тенденції - стабілізації наявної мережі педагогічний вишів у 19311934 роках та посилення диференціації у 1935-1941 роках.
Із фондів ЦДАВО України стає відомо, що влада реорганізовувала окремі потужні школи в педінститути або ж робила їх частинами уже наявних вишів. На початку 1940-х років Лубенський учительський інститут існував у складі мінливої мережі в середньому 12 педагогічних та учительських інститутів та 60-61 педагогічних технікумах[60] [61]. Останні уже у першій половині десятиліття рішенням уряду втратили статус закладів вищої педагогічної школи. Інші зміни, що визначали роль та місце колективу Лубенського інституту, були пов’язані з переформатуванням мережі інститутів народної освіти (ІНО) у 1930 р., коли з найслабших периферійних ІНО було створено інститути соціального виховання з трьохрічним терміном підготовки учителів семирічок (Умань, Глухів, Бердянськ тощо). А з «не хилих», визнаних кращими установ, утворили інститути професійної освіти (ІПО), для підготовки учителів профшколи та викладачів технікумів. Уже за два роки, у 1932 р. з ІПО виокремили фізхіммат інститути, поклавши на них обов’язок підготовки викладачів для технікумів та закладів вищої освіти[62]. Реформована система була настільки нестійка, що уже за рік утворили чотирирічні педінститути на базі кращих ІСВ із завдання підготовки учителів-предметників, на них же перетворили слабкі ІПО (сильні ж стали університетами)[63].У другій половині 1930-х років після спроб неспинних зменшення кількості педагогічних закладів вищої освіти, держава зіткнулася з неспроможністю утамувати кадровий голод у сфері середньої шкільної освіти. Саме тому система державних педінститутів країни була розгалужена за рахунок створення при них юридично окремих учительських інститутів із дворічним терміном підготовки учителів для неповної середньої школи 5-7 класів. Осібні такі заклади утворили на базі педагогічних технікумів, або ж відкриті на новому місці. Це неймовірно розширило кількість освітянських колективів, довівши їхню кількість до 27 у 7 областях та Молдавській АРСР 1937 р., враховуючи Тираспольський у складі системи української вищої педагогічної школи1.
На другій відстані спорідненості з Лубенським учительським інститутом розташовуються колективи тогочасних класичних університетів УРСР, а також інших галузевих інститутів, які об’єднували представників наукової та освітянської інтелігенцією. Однак, якщо виходити з функціонального призначення учительського інституту, то найнаближенішими можемо вважати Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів, котрий почав роботу у 1930-х рр. у Харкові, та утворені у 1939 р. на базах обласних шкільних методичних кабінетів Києва та Харкова обласні інститути вдосконалення вчителів[64] [65]. Згодом такі інституції відрилися по всій території республіки у 1940 р. відповідно до наказу Народного комісаріату освіту УРСР[66]. Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів упродовж декількох років мав розгалужену мережу структурних підрозділів у стінах педінститутів України, обласні ж інститути удосконалення - постійно кооптували вишівських працівників, що сприяло дифузії колективів і нерідко приводило до об’єднання дотичних установ[67].