Трудове повсякдення: сприйняття та стратегії поведінки

Проте, І. Реброва зауважує, що для багатьох примусових робітників йшлося не про стратегії виживання, а про «стилі життя». Поняття «стратегії виживання» вона вважає однобоким і заіделогізованим, коли «примусовий робітник постає лише як жертва, пасивний об’єкт», «патологічна істота»^[385]. І справді, остарбайтери, залежні від матеріально- речового оточення незнайомої країни, не лише пристосовувалися, а й впливали на нього, вносячи певні інновації, створювали нову систему зв’язків і стосунків, тобто іншу повсякденність. У результаті складалися нова тілесність і нова ментальність, нові способи життя в масовому масштабі.

Розглянемо як остарбайтери сприймали нові умови праці та які стратегії поведінки обирали.

По приїзді до Третього Рейху життя східного робітника розпочиналася зі знайомства з умовами роботи, правилами проживання та харчування. При цьому головним призначенням депортованих була праця. Тому й сприймали її як належне, як обов’язок. До того ж вони не мали права обирати собі вид роботи, а працювали там, куди їх спрямовували. Однак східні робітники, які прибули на територію майбутнього проживання пізніше, вже сформували певні уявлення (із чуток, листів своїх попередників тощо) про умови праці на чужині.

Як правило, робочий день остарбайтерів, що працювали на підприємствах, розпочинався о 6-8 год. і закінчувався о 17-18 год., тобто тривав 8-12 годин на добу або 48-60 год. на тиждень^{[386] [387]. У сільській місцевості тривалість робочого дня була ненормованою. Вона залежала від специфіки, розміру господарства та сезонності робіт. В обідню перерву, якщо вона була, остарбайтери могли пообідати або перепочити.}

На думку німецького дослідника У. Герберта, найчастіше робочим місцем остарбайтера на підприємстві був токарний чи фрезерувальний станок. За ним він працював один чи під наглядом німецького робітника. Також східних робітників часто використовували на роботах, що потребували ручної праці^[388].

Остарбайтери сприймали труд як звичне явище, подібне до того, що вони мали вдома: «.я повинна була посуд помить, підлогу. все прибрать, віднести білизну в пральну. Кортше кажучи, особливої роботи не було. тому що у нас мама хворіла. Ми до цієї роботи привчені були.» - стверджує О. Галкіна^[389]. «Працював я звичайно, в силу своїх можливостей. Це не у нас - чим більше працюєш, більше ганяють», - пригадує В. Чернобаєв^[390].

Людина, яка мешкала раніше в селі, сприймала багатогодинну роботу в бауера як звичайну норму, не вважаючи її тяжкою: «.я ж у хазяїна не робила важко, я робила так із 5 часов і до 8 вечора кожен день, а у неділю до 2 часов» - пригадує П. Овчаренко¹. До того ж, остарбайтери, які працювали в сільському господарстві, часто ототожнювали роботу в полі зі звичайною роботою в колгоспі^{[391] [392].}

Дослідниця Т. Пастушенко вражена готовністю українських робітників до найгіршого і так званого «нормального» сприйняття ними примусової праці. Вона пояснює це тим, що «давалася взнаки вироблена століттями психологія покори українського селянина»^[393].

Частина східних робітників (особливо ті, які працювали у сільському господарстві, на цегляних заводах, шахтах тощо) умови роботи в Німеччині визначає як важкі та несприятливі. Про це свідчить звіт берлінської інспекції з використання іноземної робочої сили (березень 1943 р.), де зафіксовані скарги остарбайтерів на значну тривалість робочого дня (до 18 год. на добу), відсутність вихідного, холод на робочому місці тощо^[394]. Причому спостерігається закономірність: чим більший завод - тим гіршими були умови праці.

Таким чином, ознайомившись з умовами праці та методами покарання за порушення трудової дисципліни, остарбайтери сформували власні стратегії поведінки в робочий час. Вони залежали, насамперед, від рис характеру особистості, а також від умов, у яких знаходилася людина. Ті з них, хто боявся покарання, виконували всю роботу, не брали участі у страйках, не вдавалися до шкідництва тощо: «... я так себе поводила, не була... порушником. я жила как ото, знаєте, мишка якась. Боялась ступить кудись не туди. А тому, можливо, й вціліла.»^[395].

Інша ж категорія «східняків» ухилялася від роботи різними способами. По-перше, від роботи звільняли хворих, вагітних¹ та жінок, які перебували в декретній відпустці^{[396] [397] [398]. Тому деякі остарбайтери свідомо наносили собі рани. Так, Б. Зіоменко пригадує: «Щоб не працювать... візьмеш, натреш, ножом шкіру здереш. до крові, а потім сіль і часник прикладаєш, ну, зав’язуєш бинтом. На другий (день. - В. Д.). лягаєш спать. Пече. Зранку просинаєшся. начинає гнить (рука. - В. Д.)... прийдеш до санчастини, тебя звільняють від роботи»[399]. Інший колишній примусовий робітник Г. Марченко пригадує, як дехто з остарбайтерів, щоб не працювати і повернутися на батьківщину, вживали сіль великими дозами.}

По-друге, ухилитися від роботи можна було влаштувавши собі несанкціонований короткотривалий відпочинок шляхом навмисного шкідництва. Так, для того, щоб остарбайтерки, які працювали на фабриці, могли відпочити, М. Савченко з колегами, збираючи капусту, навмисно вставляла в неї камінці. У результаті при переробці врожаю ламалися ножі на конвеєрі. Тож східні робітниці відпочивали, доки ремонтували машину^[402]. Працюючи в бауера, уродженець Іркліївського району Полтавської області І. Матюк, аби не доглядати за худобою, псував інвентар¹. Часто примусові робітники без потреби ходили «відпочивати» на 3-5 хвилин до туалету^{[403] [404].}

По-третє, ухилитися на деякий час від роботи можна було за допомогою доносів на своїх товаришів і підлабузництва: «Доносили всі... підлизи були. щоб не ходить на роботу», - пригадує Віра Омелянівна. Таку поведінку, спрямовану проти своїх співвітчизників, колишня остарбайтерка пояснює бажанням покращити собі умови роботи та особливостями менталітету: «Ну, там, розумієте всі, російський народ»^[405].

Частина остарбайтерів через власні переконання, не зважаючи на суворі покарання, здійснювали диверсії на виробництві^[406]. Зокрема, Є. Шевелевая зауважує: «Ми були великі патріоти, не старались, щоб зробити більше і якісно, а навпаки, вдавати неграмотних тощо, щоб побільше браку»^[407]. Є. Тимченко вдавалася до подібних дій на прохання подруги-підпільниці: «Я. неправильно проводки паяла, спеціально. Працювала у нас перекладачка Валя. підпільниця. мене просила. я була шкідник.»^[408].

Наступна стратегія поведінки остарбайтерів передбачала створення для себе кращих умов роботи. Так, уродженець Хорольського району Полтавської області для того, щоб не виконувати тяжкої роботи, імітував епілепсію («чорну хворобу»).

Окремі східні робітники відмовлялися відпрацьовувати у вихідні дні або через погане харчування. Інша група остівців у процесі роботи намагалася допомагати один одному. Про таку взаємодопомогу говорять рядки листа, адресованого на Миргородщину: «Їхню (фізично слабких дівчат. - В. Д.) незавидну долю старалися облегшити фізично сильніші дівчата, помагаючи виконати норму у перевозці тачками піску і каміння»^{[409] [410].}

Часто умови роботи остарбайтерам полегшували й пересічні німці чи працівники підприємств. Вони допомагали якнайшвидше отримати навички нової професії, працевлаштовували втікачів з трудових таборів тощо. Почуття здивування у східних робітників викликав той факт, що в селі господар працював нарівні з ними: «розносять коровам - і він (господар. - В. Д.), вичищають у корів - він вичищає, на полі сапаєм брукву ту - буряки і він сапає...», - пригадує Г. Іващенко^[411].

Офіційно остарбайтери отримували зарплатню. Так, відповідно до закону «Про податок на остарбайтерів» (нім. Ostarbeiterstener) від 20 січня 1942 р. східний робітник міг отримувати не більше 50 Rm на місяць, з яких вираховувався податок на остарбайтерів та оплачувалися харчування й проживання^[412]. Указ від 9 лютого 1942 р. уточнював, що із заробітної плати остарбайтера слід вираховувати 1,5 Rm на день за харчування та проживання. Також періодично здійснювалися відрахування за одяг, взуття та транспортування на роботу^[413]. Ці виплати проводили роботодавці. З червня 1942 р. розмір платні остівців уже залежав від продуктивності їхньої праці та визначався за допомогою ступінчастої таблиці.

Починаючи з серпня 1942 р. східних робітників позбавили можливості фактично отримувати навіть ті кошти, які їм належали після відрахувань із зарплати усіх необхідних виплат і податків. З цього часу на більшість своїх працівників власники відкривали ощадні рахунки та видавали їм спеціальні «ощадні картки робітників зі Сходу» (нім. Ostarbeitersparkarte). Оформлення ощадних внесків здійснювали за допомогою спеціальних знаків, подібних до поштових марок, вклеєних до ощадної картки. Номінали таких «марок» були двох видів: червоного кольору - 1 Rm, синього - 5 Rm. Усі написи в цій картці були надруковані чотирма мовами: німецькою, українською, російською та білоруською. Зокрема, пояснювалося, що суму ощадного внеску можна отримати виключно у банках на батьківщині робітника (з відсотками) до 31 грудня 1950 р^{[414] [415].}

З 26 березня 1944 р. зарплатню остарбайтерів зрівняли із платнею польських робітників. Тобто заробіток «східняків» зріс. З цього часу вони могли отримувати премії, надбавки, оплатити соціальний податок, членські внески на соціальне страхування. У важкій промисловості передбачалося збільшення оплати праці у вихідний день. Але надбавка могла бути не більшою за 100% звичайної щоденної оплати праці^[416].

Загалом в історіографії немає одностайної думки щодо норм оплати праці остарбайтерів. Вважається, що вона не була єдиною й називаються

різні суми. Так, В. Косик говорить про 17,5-39,5 Rm на місяць¹, К. Поль - 6 марок 30 пфенінгів^{[417] [418], М. Коваль - 2-3 Rm на місяць[419]. У сільській місцевості робота остівців, як правило, не оплачувалася.}

Інколи платня залежала від віку східних робітників. Колишні остарбайтери пригадують: «... платили гроші... по возрасту: скільки вам год - стіки. марок», «... гроші получала я найменші. майстер каже: «Ти ще мала - клайне, на другий год тобі прибавиться.»^[420]. У цілому, питанням виплати зароблених коштів займався власник підприємства.

Таким чином, заробітна плата остівців хоча й регламентована німецьким законодавством, усе ж була не однаковою на різних підприємствах. Виокремимо кілька критеріїв оплати праці - вік, умови роботи, бажання господаря.

Проте й такий мізер витратити було дуже складно, адже майже на всі товари в Німеччині була впроваджена карткова система, а остарбайтерам карток не видавали. У своїх спогадах вони зазначають, що могли купити за гроші лише лимонад, пиво, намисто тощо.

Тому-то остарбайтери сформували своє ставлення до зароблених коштів. Чітко простежуємо дві лінії поведінки щодо зарплати: одна частина східних робітників на неї не зважала, ставилася скептично; інша, навпаки, берегла заробіток і намагалася його накопичити.

Для першої групи східних робітників гроші не становили ніякої цінності, оскільки за них не можна було придбати необхідних речей чи продуктів харчування. Так, Є. Тараненко зізнається: «Ну, мені тих марок не жалко, бо я нічого не купую.»^[421]. Колишня остарбайтерка А. Сіліверст також не зважала на заробіток: «. марки. шо бомага. нічого абсолютно!»¹. Траплялися випадки, коли східний робітник взагалі відмовлявся від платні: «... кожен місяць должні були платить 18 марок. Но я їх не брала, бо нікуди не ходила», - пригадує П. Овчаренко^{[422] [423].}

Інша група остарбайтерів цінували зароблені гроші, адже їх можна було витратити на придбання необхідних речей. Наприклад, З. Артюхіна складала гроші, щоб купити в магазині потриманих речей, який відкрив начальник табору, пальто. Оскільки заробітної плати дівчині не вистачало, то вона продавала навіть свій хлібний пайок^[424]. І. Бугло також зважав на зароблені кошти, бо віддавав їх робітникам-французам, які купували йому хліб^[425]. У таких випадках гроші являли собою цінність і до них ставилися бережно.

Таким чином, примусові робітники працю сприймали як неминучість, обов’язок. Остарбайтери розробили власні стратегії поведінки щодо наданої їм роботи: добросовісне виконання (покірність), ухилення від роботи, здійснення диверсій на виробництві, створення кращих умов праці, відмова від виконання. Перша стратегія передбачала пасивне сприйняття дійсності, безумовне пристосування до умов праці й належне її виконання. Стратегія ухилення від роботи вимагала від вивезеного українця винахідливості, інколи відчайдушності, сміливості. Вона проявлялася через самокаліцтво, імітацію хвороби, організацію несанкціонованого, короткотривалого відпочинку, доноси та підлабузництво. Вдаючись до диверсії на виробництві, остарбайтери намагалися таким чином наблизити кінець війни. Так вони чинили або з власної ініціативи або на прохання підпільників. Деякі остарбайтери покращували собі умови роботи через фізичну нездатність виконувати визначені норми, обман чи підлабузництво. Причинами застосування примусовими робітниками стратегії відмови виконувати роботу були, як правило, погане харчування та відсутність вихідного дня.

Ставлення до результату своєї праці - заробітної плати - у примусових робітників було різним. Для одних гроші не мали ніякої цінності й вартості. Для інших, навпаки, вони не втратили своєї корисності, оскільки дозволяли легально чи нелегально придбати необхідні речі.