Нормування роботи та побуту остарбайтерів
Віта ДМИТРЕНКО
З розвитком держави як бюрократичного механізму зростає її роль у формуванні повсякдення пересічної людини. Особливо це характерно для тоталітарних режимів, які прагнуть контролювати усі сфери життя своїх громадян.
Третій Рейх, як і СРСР, безперечно, відноситься до такого типу політичних режимів. Тому специфіка формування повсякденного життя остарбайтерів полягала в тому, що нацистська влада, сприймаючи їх як людей «другого сорту», вважала за можливе розпоряджатися їхнім життям, здоров’ям, формувати побут, визначати культурні потреби на власний розсуд. Екстраординарні чи екстремальні умови зміни усталеного способу життя, помножені на попередній досвід проживання в тоталітарній державі, призвели до того, що повсякдення тепер примусово вивезеного робітника формувалося швидко й максимально кориговано «згори».Історик П. Полян відзначає, що спочатку німецька влада розрізняла тринадцять категорій іноземних робітників, а 28 грудня 1942 р. спільним наказом Г. Геринга та Ф. Заукеля затверджено спрощений підхід до градації іноземної робочої сили. У результаті залишилося чотири категорії іноземців: західні робітники, польські робітники, східні робітники - остарбайтери (нім. «ostarbeiter»), євреї та цигани[357]. Права й обов’язки іноземних робітників на території Третього Рейху прямо залежали від їхньої раси, національності та країни походження. Примусових робітників з території СРСР поділяли на вихідців із «старорадянських» (мається на увазі територія СРСР до 1939 р.) та «новорадянських» (колишні країни Естонія, Латвія, Литва та дистрикт «Галичина») областей. Найбільші застереження та недовіра стосувалися саме перших. Таке упереджене ставлення пояснювали тим, що вони «...проживали в обстановці більшовицького панування та систематично виховувалися вороже ставлення до націонал-соціалістичної Німеччини і до європейської культури»1.
Улітку 1943 р. вступив у дію припис, який дозволяв господареві поділяти на власний розсуд остарбайтерів на «поганих» та «кращих». «Кращі» отримували право носити нашивку «OST» меншого розміру і на лівому рукаві, а «погані» - продовжували носити нагрудні знаки[358] [359]. У нацистській Німеччині великими накладами видавали спеціалізовану літературу про поводження з примусовими робітниками, спілкування з ними тощо. Найяскравіший зразок такої літератури - брошура «Відбір і залучення до праці остарбайтерів. Психологічні розмірковування, продуктивність праці та її підвищення»[360]. Ця «психологічна інструкція» називає посутні риси остарбайтерів: невибагливість, терплячість, упертість і постійне незадоволення життям; водночас і такі - велика гостинність, м’якість душі, довіра, волелюбність. Автор брошури пересічним німцям на основі аналізу пропонує «рецепти» ставлення до остарбайтерів. Тут же виокремлено кілька типів остарбайтерів: 1) безпритульні (безхатченки) - особи, які втратили цінності й гідність; 2) потенційні робітники - кваліфіковані особи, але незадоволені роботою; 3) гарні робітники - надійні, спокійні, старанні, здібні особи; 4) симулянти - нещирі, хитрі, брехливі, потаємні особи; 5) обмежені робітники - неосвічені особи, без досвіду, не здатні думати; 6) жінки-українки - чисті, старанні, благонадійні[361]. Остарбайтерів ізольовували від німецького населення, іноземних цивільних робітників та військовополонених, дозволяли переміщення лише замкненими контрольованими колонами. Для них створювали так звані «російські підприємства», такі, де працюватимуть винятково вихідці із «старорадянських областей» під керівництвом німецьких робітників1. Побут та умови праці остарбайтерів формували, організовували й максимально коригували «згори». Прибувши на територію Третього Рейху, українські робітники отримували вказівки щодо умов проживання та праці в новій країні. Для регламентації їхнього повсякдення створювали загальнонімецькі та місцеві спеціальні органи чи окремі відділи, призначали відповідальних та контролерів на місцях роботи і проживання. Загальнонімецькими органами, що займалися організацією та контролем щодення східних робітників, були: Рейхсміністерство праці й економіки, Рейхсміністерство озброєнь і боєприпасів, Міністерство східних окупованих територій, ділова група працевикористання відомства з чотирирічного плану. Вони долучалися до створення законодавчої бази регламентації праці іноземних робітників. Своєрідним координаційним органом, який виступав посередником між цими установами, був спеціальний департамент іноземців Імперської служби безпеки (РСГА) (нім. Reichssicherheitshauptamt), який у лютому 1942 р. розробив законопроєкт про універсальний розпорядок життя остарбайтерів. Керівником департаменту призначено Б. Баатца[362] [363]. Ідеологічною сферою життя іноземців опікувалася Робоча комісія з питань іноземців при РСГА, а розподілом робочої сили між галузями та регіонами - окреме управління Центру з планування[364]. З 21 березня 1942 р. основним органом, що відповідав за східних робітників, стало Імперське бюро з використання робочої сили на чолі з Ф. Заукелем. Воно регулювало умови проживання, праці та заробітку іноземців-робітників на території Третього Рейху[365]. Організацією побутових умов остарбайтерів займався Німецький Трудовий Фронт (ДАФ) (нім. Deutsche Arbeitsfront (DAF). Зокрема, він відповідав за їхнє харчуванням, санітарно-гігієнічні норми, дозвілля, листування, вирішення різних поточних проблем. Улітку 1942 р. при Міністерстві східних окупованих територій (нім. Reichsministerium Гьг die Besetzten Ostgebiete) створено нову організацію - Центральне бюро зі східних народів, яку очолював Г. фон Менде. Основна її функція - нагляд за іноземцями у Третьому Рейху1. Загалом різні міністерства та установи Рейху контролювали як заводи, де використовувалася праця остівців, так і умови їхнього проживання та побуту. Зокрема, вони повинні були відвідувати табори, лікарні, збірні пункти тощо. Усі ці організації мусили інформувати Ф. Контроль за утриманням і харчуванням остарбайтерів, які працювали у сільськогосподарських підприємців, та хатніми робітницями здійснювала німецька організація «Державна установа харчування» або Міністерство харчування (нім. Reichsernhrungsministerium). При установі функціонували відділи для представників кожної нації. Окрім цього, умови праці остарбайтерів організовували й регламентували керівники підприємств, домовласники та власники сільськогосподарських угідь. Згідно з указом Ф. Заукеля від 5 лютого 1943 р., якщо на підприємстві працювало понад 20 остарбайтерів, то на ньому призначали відповідальну за них особу, до якої вони мусили звертатися в разі потреби. Цей відповідальний мав право вносити пропозиції керівництву підприємства щодо підвищення працездатності та оптимізації роботи східних робітників, а також надавати їм окремі пільги за гарну роботу (дозвіл виходити за територію табору, отримувати тютюн, додаткові продукти харчування тощо)[368]. На підприємстві призначали начальника охорони, котрий відповідав за безпеку й дисципліну на робочому місці. Він повинен був разом із персоналом фірми поводитися з остарбайтерами стримано, не вступати з ними в «непотрібні» розмови й виявляти до них симпатію. Взагалі будь- яке спілкування зі східними робітниками в позаробочий час забороняли. Охороні підприємства дозволяли стріляти в остарбайтерів, які намагалися втекти. Заводську охорону комплектували з майстрів та робітників-німців. Усі німецькі робітники на підприємствах виконували функцію нагляду за остарбайтерами. У сільській місцевості такі зобов’язання мали господарі та установи праці. Умови проживання й дозвілля східних робітників регулювало керівництво таборів праці. Типовий табір - це огороджена колючим дротом територія з розташованими тимчасовими житлами-бараками, допоміжними приміщеннями: кухнею, їдальнею, вахтою, лазаретом, приміщенням для вмивання, туалетами, карцером тощо. Керівники таборів мали в своєму розпорядженні заступників, секретаря, охорону, перекладачів, лікаря, кухаря, старостів бараків і кімнат. Перевагу при призначенні останніх надавали особам, які володіли німецькою мовою. Згідно з розпорядженням №1 ДАФ (1942 р.) у таборах праці встановлювали години нічного відбою: улітку - о 22.30 год., узимку - о 21.30 год.[369] [370]. Головною метою діяльності начальника табору була підтримка у східних робітників здатності «продуктивно працювати»[371]. Керівник табору організовував загальні щоденні зібрання, де повідомляли різні новини, вирішували нагальні потреби. Він давав різноманітні вказівки остарбайтерам, стежив за їхнім листуванням, дотриманням правил проживання, чистоти та порядку в таборі; вирішував питання про надання медичної допомоги східним робітникам, займався організацією їхнього дозвілля. Для цього він розробляв програму проведення вечорів. Наприклад, у таборах фірми Готфрід остарбайтери мали відпочивати за таким графіком: понеділок - заняття в музичних групах; вівторок - заняття в співочій групі; середа - уроки німецької мови; четвер - вечір ручної праці; п’ятниця - гра в шахи та інші логічні ігри; субота - уроки німецької мови; неділя - вечір танцю та співу, прогулянка (за сприятливих погодних умов - спортивні змагання). Інколи в неділю проводили дружні вечори для одиноких чоловіків і жінок. Вони передбачали спільну вечерю, хоровий спів, танці, сольні виступи співаків тощо[372]. Начальник охорони табору відповідав за виконання наказів, безпеку, дисципліну в таборі та по дорозі на роботу. З важливих питань він отримував накази районного відділу гестапо, а в разі виникнення надзвичайної ситуації обов’язково повідомляв про неї. Питаннями безпеки, розшуку та покарання східних робітників займалися гестапо, СС і поліція. СС і поліція займалися профілактикою втеч, проводячи обшуки в таборах праці. Під час обшуків вилучали заборонені предмети (медикаменти, рюкзаки, біноклі, іноземні газети, карти, записники тощо). Поліція також розшукувала втікачів. Для цього вона друкувала їхні світлини в спеціальних виданнях, що розповсюджували на території Рейху, та подавала інформацію про втікачів у всі відділки. З метою нагляду за іноземними робітниками гестапо заснувало спеціальний відділ - гестаподецернат IV 1С, а у 1943 р. - відділ Ц-2К для розшуку втікачів-іноземців. До співпраці з поліцейськими органами залучали все німецьке населення, особливо членів нацистської партії. Вони організовувалися в спеціальну службу контролю з метою стеження та інформування про поведінку й настрої іноземних робітників1. До системи покарання остарбайтерів входили виправно-трудові й штрафні табори для порушників. Порушення трудової дисципліни карали грошовими штрафами, фізичними покараннями, арештами, відправкою до виправно-трудових, штрафних чи концентраційних таборів. Так, за легкі проступки (наприклад, одноразове запізнення) робітник отримував усне чи письмове зауваження; за кількаразові запізнення, залишення місця роботи чи неявку на роботу без поважної причини накладали штраф, максимальний розмір якого дорівнював заробітній платі за один день; за свідоме невиконання розпоряджень керівництва стягували штраф у розмірі не більше тижневої зарплати[373] [374]. Окрім штрафів за порушення трудової дисципліни карали арештами. Так, заарештувати могли за несанкціонований відпочинок під час роботи[375], втечу з роботи[376], крадіжку[377]. Також підприємці мали право за порушення умов роботи карати остарбайтерів додатковою роботою після закінчення зміни, відправляти їх на штрафну роботу, позбавляти вареної страви або ув’язнювати на три дні. Саботаж на роботі карали концтабором або смертною карою. Крім того, за порушення остарбайтерами трудового режиму їхні сім’ї або батьків, котрі проживали на окупованій території, могли позбавити державної підтримки та пільг. Медичну допомогу остарбайтери отримували в спеціально організованих приміщеннях при таборах. Проте, не завжди хворих могли ізолювати в окремій кімнаті через нестачу житлових приміщень. У такому випадку хворого відправляли до звичайної німецької лікарні або до спеціальних таборів для хворих остарбайтерів, створених у великих промислових центрах. Згідно з розпорядженням Міністерства праці «Про лікування остарбайтерів» від 4 березня 1942 р. східним робітникам видавали медичні препарати через спеціальні лікарняні каси. Внески до такої каси сплачував роботодавець1. Членові лікарняної каси гарантували надання мінімуму медичних послуг: лікарняний огляд (перша медична допомога, допомога зубного лікаря, вузького спеціаліста, допомога лікарськими препаратами й витратними матеріалами) та допомога в лікарні (курс лікування). Якщо на лікування були необхідні значні кошти або тривалий час, то хворого рекомендували відправляти на батьківщину. Організацією листування остарбайтерів опікувалися пошта та органи цензури. У цілому в період війни на всій території Німеччини діяли 15 офіційних установ цензури. З них одна - у Берліні, що цензурувала листи виключно східних робітників. Цензурування відбувалося в кілька етапів: спочатку керівництвом таборів, а на окупованих територіях старостами або спеціальними особами, які працювали при біржах праці; потім - у Берліні у спеціальній установі цензури; насамкінець - за місцем призначення кореспонденції: у тих же таборах керівництвом чи старостами або спеціально призначеними особами на окупованих землях. Прорецензуровані листівки позначали штампом - літери «Ab» в колі. Усього в Німеччині існувало три поштові системи, якими офіційно й неофіційно користувалися остарбайтери та їхні родичі в Україні: 1) Reichspost - державна пошта (обслуговувала територію Німеччини та окуповані Західну й Центральну Європу). За допомогою неї остарбайтери листувалися між собою; 2) Feldpost - польова пошта (пошта для німецьких військових, які могли неофіційно передати листа адресатові); 3) Dienspost - службова пошта німецьких установ на окупованих східних територіях, у тому числі й в Україні. Її використовували для листування рідних з остарбайтерами[378] [379]. Дозвілля східних робітників забезпечували офіційні та підпільні (нелегальні) органи, що розповсюджували пресу й листівки українською, російською та білоруською мовами. Так, у Берліні двічі на тиждень легально виходила українська газета «Колос», додатки «Хлібороб», «За нову Європу», «Вісті», «Українець», ілюстрований журнал «Дозвілля»1. З 1944 р. до організації повсякденного життя остарбайтерів долучалися священики (як правило, біженці та евакуйовані): їм дозволяли проводити богослужіння для робітників зі Сходу. Для цього духовних осіб закріплювали за окремими районами Третього Рейху[380] [381]. Згідно з твердженням української дослідниці О. Коляструк, сучасні вчені історію повсякденності трактують також через «рівень життя» (технологія життя) та «стиль життя» (аксіологія життя). Під «рівнем життя» розуміється кількість і якість харчування, одягу, житла, транспорту, знарядь праці, предметів дозвілля, засобів гігієни та лікування. Сюди ж можна віднести й особливості середовища, де проживає людина та діяльність офіційних і неофіційних органів, які організовують чи впливають на її повсякденність. До «стилю життя» належить система життєвих орієнтирів: цінності, мораль, звички, пріоритети, смаки[382]. У випадку з повсякденним життям остарбайтерів їхній «рівень життя» був уніфікованим, тобто майже однаковим, насадженим «згори». Тому унікальність культури повсякдення східних робітників більшою мірою залежала від їхнього «стилю життя», тобто особистісного сенсового наповнення. Проте, на їхній «стиль життя» суттєво вплинув «рівень життя», а саме ті організації, установи, які втручалися в їхню буденність, намагалися її коригувати й контролювати на різних рівнях - від загально- німецького до місцевого.