Освіта

Запорукою збереження та розвитку традиційного опішненського гончарства була різнопланова система навчання й підготовки майбутніх майстрів, які своєю творчістю збагачували й доповнювали мистецьку діяльність вчителів.

Опішне стало своєрідною «лабораторією», в умовах якої було успішно розроблено та апробовано підходи до передачі мистецьких знань, які потребують більш детального наукового вивчення.

Керамологиня Олена Щербань, аналізуючи форми передачі професійних знань гончарів, виокремлює наступні:

• домашнє навчання в гончарських родинах;

• навчання в гончарних навчальних закладах;

• навчання в гончарних майстернях, школах, артілях і заводах;

• профорієнтаційне навчання та гурткова робота^[316].

Вищевикладений матеріал дозволяє автору взяти за основу поділ Олени Щербань, але доповнити дану класифікацію ще однією формою передачі професійних знань, а саме учнівство в досвідчених гончарів, які не були членами родини. Таким способом почали свій гончарний шлях опішненські майстри Трохим Демченко, Григорій Тягун, Іван Білик.

Батько Демченка, Назар Матвійович, був гончарем, проте рано помер і не встиг передати дітям ази гончарної майстерності. Тому Трохиму Назаровичу та його братам Андрію, Івану та Григорію довелося опановувати ремесло з допомогою односельців, а згодом - у відомого на той час гончаря Миколи Павловича Черкаса¹. «За навчання Черкасові мати платила по два пуди муки крупчатної», - писав майстер у своїх спогадах^{[317] [318].}

Іван Білик навчився гончарювати, працюючи наймитом в опішнянина Мелащенка, який сам гончарювати не вмів, а запрошував для цього майстрів^[319]. Згодом навчався у свого дядька Якова Пічки із хутора Хижняківка^[320], який був знаним гончарем і єдиний з-поміж тогочасних майстрів виготовляв керамічні вироби, оздоблені підполив’яним розписом^[321].

Члени родини гончаря зазвичай долучалися до гончарного виробництва. З 10-13 років хлопчики працювали за кругом. Дівчатка, окрім допоміжних процесів, ліпили іграшку й засвоювали мальовку. Дослідники опішненського гончарства неодноразово зазначали про спадкову передачу професійних знань у родинах. Зокрема, керамологиня Людмила Метка у своїй монографії «Гончарство Спішного в іменах його майстрів» подала детальну інформацію про гончарські роди Підгребельних¹, Кандзюбів^{[324] [325], Сердюків[326], Бережних[327]. Дослідниця Олена Клименко зафіксувала, що Гаврило Пошивайло основи гончарного ремесла перейняв від батька Ничипора, який був спадковим гончарем. Продовжуючи родинні традиції, ремесло перейняв і син Гаврила - Микола[328]. Леонід Сморж зі спогадів відомої мисткині Олександри Селюченко зазначив, що вона почала ліпити іграшку у віці 6 років разом зі своєї матір’ю Явдохою та старшим братом Прокопом [329].}

Упродовж 1920-1940-х років в Спішному діяла гончарна школа, яка періодично зазнавала реорганізаційних змін: Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа (1925-1927), Опішнянська керамічна промислова школа (1927-1931), Опішнянська гончарна школа ФЗН (1931­1933), Опішнянська художньо-керамічна школа-майстерня (1936-1938), Опішнянська школа майстрів художньої кераміки (1938-1941). Ці навчальні заклади відіграли значну роль як у розвитку місцевого гончарства, збереженні його традицій, так і взагалі - у забезпеченні кваліфікованими працівниками профільних закладів на всій території колишнього СРСР.

Опішнянську керамічну кустарно-промислову школу було відкрито 1925 року внаслідок реорганізації Опішнянської навчально-показової гончарної майстерні (в минулому - Опішнянський гончарний показовий пункт). Навчальний процес було організовано згідно з існуючими на той час державними стандартами освіти для кустарно-промислових шкіл:

• навчання тривало 3 роки;

• учні отримували стипендію від 2 до 8 крб¹.;

• практичні заняття займали 50% усього учбового часу^{[330] [331].}

Керамологиня Людмила Овчаренко зазначає, що повна інформація про склад учнівської спільноти відсутня. Проте вдалося з’ясувати, що серед вихованців школи переважали хлопці з Опішного та навколишніх сіл - діти бідняків, селян та робітників. Їх навчали роботі на гончарному крузі, на відміну від дівчат, які освоювали оздоблення виробів^{[332] [333] [334] [335].}

На думку керамологинь Олени Клименко, Олени Щербань та Людмили Овчаренко вірогідно, що 1927 року Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа зазнала реорганізації й тому призупинила свою діяльність. Проте того ж року на її базі було відкрито Опішнянську керамічну промислову школу⁴⁵⁶. Її завідувачем був досвідчений кераміст Іван Федотович Бойченко - випускник Миргородської художньо- промислової школи імені Миколи Гоголя^[336].

Навчальний рік в школі тривав з 1 вересня по 1 червня. Окрім спеціальних предметів, пов’язаних з гончарством, викладали і загальноосвітню програму^[337]. Навчання в закладі було безкоштовним, а в 1928-1930 роках, як додатковий стимул до знань, молодих майстрів заохочували стипендією у розмірі від 2 до 8 карбованців на місяць^[338].

Опішнянська керамічна промислова школа дала освіту багатьом майстрам Опішного, серед яких гончарі Іван Білик (навчався в кінці 1920- х)¹ та Трохим Демченко (випуск 1931 року)^{[339] [340], малювальниці Олександра Дугельна[341], Мотрона Назарчук[342] та Зінаїда Линник[343].}

У 1931 році відбулися чергові зміни в організації діяльності гончарних шкіл Опішного. Опішнянську керамічну промислову школу було перетворено в Опішнянську керамічну школу фабрично-заводського навчання. У закладі вчителювали Хома Сакун та Герман Крем’янський. Навчання проходило за старою схемою: учні засвоювали всі процеси гончарного виробництва, вчилися виготовляти традиційні глиняні вироби, виточували стеки та опановували сухий спосіб нанесення. Основною складовою навчального процесу залишалося гончарювання. Мальовці та декоруванню приділяли значно менше уваги. На думку керамологині Людмили Овчаренко, школа припинила своє існування 1933 року в період Голодомору^[344]. Такої ж думки дотримується і дослідниця Олена Щербань, яка на основі спогадів учня школи Семена Дінця зазначає, що заклад було закрито навесні 1933 року, коли учні не могли приходити на заняття, бо почали помирати з голоду^[345].

У вересні 1936 року в Опішному було відкрито дворічну художньо- керамічну школу-майстерню. Після реорганізації 1937 року її офіційна назва - «Опішнянська школа майстрів художньої кераміки». На той час вона була єдиною діючою гончарною школою в Україні. За весь період існування цього навчального закладу було чотири випуски і один курс, оскільки навчання в 1941 року через війну продовжити не вдалося і школа була закрита. Семирічна освіта була обов’язковою умовою для зарахування на навчання. Для співробітників артілі «Художній керамік» робили виняток - для вступу їм було достатньо і чотирирічної освіти. У школі викладали малювання, креслення, композицію, живопис, керамтехнологію, гончарство, розпис кераміки, організацію виробництва, технологічний процес та загальноосвітні предмети. Найбільш талановитих учнів заохочували стипендією, розмір якої становив від 40 до 120 карбованців. Стипендіати по закінченню школи повинні були відпрацювати три роки на виробництві¹. Серед учнів школи такі відомі опішненські майстри, як Іван Багрій, Терентій Наливайко, Олександра Селюченко, Мотрона Назарчук, Василь Біляк, Трохим Демченко^{[346] [347].}

Після Другої світової війни, у зв’язку із закриттям школи майстрів художньої кераміки в Опішному підготовкою кадрів займалися провідні гончарі та малювальниці безпосередньо при артілі «Художній керамік», а згодом - на заводі «Художній керамік». Відомо, що ученицями відомої малювальниці Мотрони Назарчук були Олександра Острянин, Любов Жижура (Кривошапка), Любов Дацінька (Китриш), Анастасія Канівець^[348]. Трохим Демченко підготував цілу плеяду визнаних гончарів, серед яких

Григорій Кирячок, Анастасія Білик-Пошивайло, Василь та Петро Омеляненки та багато інших^[349]. Лауреат Шевченківської премії Михайло Китриш за свого вчителя вважає Йосипа Мареху, у якого навчався під час роботи на заводі «Художній керамік»^[350]. Така форма передачі гончарських знань сприяла появі в Опішному нового покоління майстрів, хоча їх навчання і проходило за скороченою, спрощеною програмою.

У зв’язку з потребою в кваліфікованих кадрах для заводу «Художній керамік» 1963 року на його базі почали проводити профорієнтаційне навчання для учнів Опішнянської середньої школи. Зі школярів 9­10 класів було організовано два класи виробничого навчання, в яких були окремі групи для хлопців і дівчат. У той час, як теоретичне навчання - технологія видобутку глини та її обробка - проводилося спільно, практична підготовка - відрізнялася. За результатами навчання юнаки отримували кваліфікацію гончарів і ліпників з третім виробничим розрядом. Дівчата ж мали спеціальність малювальниць і ангобувальниць¹. Керівником виробничого навчання від заводу був головний інженер Трохим Назарович Демченко, а від школи - завуч Федір Григорович Пітченко 2. Тамара Мотрій, наставниця з декорування глиняних виробів, про процес організації навчання згадує так: «Програму навчання затверджувала школа, ну, і Міністерство перевіряло, часи ж відводилися. Екзамен з виробничого навчання був обов’язковим і проходив трохи раніше, ніж решта екзаменів. Учням давали білети, у яких було теоретичне питання та практичне завдання з виготовлення виробу - для хлопців, чи мальовці - для дівчат.