Особливості організації праці майстрів-гончарів в умовах тоталітаризму
Ольга КУЛЬБАКА
Тоталітаризм - причина найбільших трагедій людства ХХ століття. Як суспільно-політичне явище тоталітаризм призвів до десятків мільйонів загублених життів, поламаних доль, найстрашнішої війни в історії людства.
Але його наслідки набагато глибші - він проник у свідомість та душу людей. І не в останню чергу цьому сприяло мистецтво тієї доби, зразки якого ми постійно бачимо перед собою, навіть не усвідомлюючи того впливу, який воно здатне чинити на нашу підсвідомість. Гончарство Спішного протягом 1920-х-1980-х років теж функціонувало під прямим впливом тоталітарної ідеології.Швидке відродження народних промислів почалося на Полтавщині з 1920-х років. Саме нова економічна політика створила умови для вільної праці населення, сприяла стрімкому розвитку народних промислів. У цей період у Спішні переважало індивідуальне та сімейне гончарне виробництво, а вже 1922 року опішнянські майстри гончарної справи почали об’єднуватися у виробничі колективи, бригади.
Питання про стан кустарно-гончарного виробництва в районі слухалося на засіданні президії Спішнянського райвиконкому 11 листопада 1926 року. У рішенні зазначалося: «Кустарно-гончарне виробництво в районі має велику кількість робітників-одиночок, яка складає до 70% населення...>[228].
Після прийняття 1927 року XV з’їздом ВКП(б) курсу на колективізацію, почали масово з’являтися артілі та інші кооперативні об’єднання, в які зобов’язували вступати гончарів, як і всіх кустарів. З ініціативи Івана Бойченка - тодішнього керівника Спішнянської керамічної кустарно-промислової школи, та за сприяння секретаря Спішнянського РК КП(б) У С. Литовченка, у 1929 році було засновано артіль «Художній керамік», яка виконувала виробничі функції гончарної школи й випускала більше 160 видів різноманітних глиняних виробів.
Значну їх частину експортували до Канади1.
У 1932 році виникла артіль інвалідів «Червоний гончар», яка спеціалізувалася на виготовленні простого кухонного посуду. У перші повоєнні роки було також організовано артіль системи Райпромкомбінату, у якій переважала надомна форма роботи й працювали майстри різних видів народних промислів. На думку Євгенії Дмитрієвої, «з виробів, які випускає ця артіль, треба відзначити хорошу й красиву за формою іграшку-пташку»[229] [230].На початковому етапі заходи щодо створення артілей мали, безумовно, позитивний характер: майстри отримували можливість користуватися готовими матеріалами, організовано продавати вироби тощо. Проте історичні умови, що склалися в країні в період культу Сталіна, дискредитували цю ідею. Насамперед, було порушено принцип добровільного вступу до артілей, куди гончарів «заганяли» насильницькими методами, не дозволяючи при цьому займатися промислом одноосібно[231].
У контексті цього фіскальними органами й санітарно- епідеміологічними станціями у 1950-их роках здійснювалися переслідування щодо гончарів, які на той час ще виготовляли полив’яний посуд вдома. Приводом була немовби значна шкідливість свинцевої поливи. Гончарі неохоче ставали членами кооперативних об’єднань, оскільки там втрачалася їх індивідуальність в роботі. Харківський чиновник М. Абрамович так описує процес кооперування серед гончарів Полтавщини: «Зараз ганчарі ще надто мало охоплені промисловою кооперацією й до цього часу вона не з’являється притягальним центром для кустарів. Вукопромкредитсоюзові в центрі й окружним відділам промислової кооперації на місцях необхідно розробити конкретного пляна організації виробничих майстерень та артільних горнів удосконаленої конструкції... Кооперування кустарів, втягнення їх у виробничі артілі, раціоналізації при цьому всього виробництва - все це зв’язано з необхідністю корінного ламання засвоюваних звичок у роботі. Ця обставина, рівно як острах удосконалення, виробнича закляклість гончаря - все це, можливо, по первах викличе з боку маси кустарів стримане, а в окремих випадках, може статися, й вороже ставлення до заходів, що їх проводитиме кооперація.
Через те, повинна бути проведена попередня широка пояснювальна кампанія серед кустарів про ролю промкооперації у справі поліпшення умов праці кустарів та вигідности для них організації у виробничі артілі»1. До гончарів, які все ж продовжували працювати одноосібно, застосовували посилені методи економічного та психологічного тиску. Закони соціалістичної держави розглядали такого народного майстра як «нетрудовий елемент», що використовує найману працю з ціллю отримання прибутків.Стосовно підпорядкування артілі «Художній керамік» в різні роки існує декілька припущень. Згідно з даними Г. Максимовича, артіль у 19291934 роках належала харківському «Горностройсоюзу», а з 1934 року перейшла в систему Укрхудожпромспілки[232] [233]. Олесь Пошивайло стверджує, що з листопада 1929 року підприємство підпорядковувалося «Вукопрокредитсоюзу»[234]. 1933 року через Голодомор в Україні артіль «Художній керамік» опинилася в скрутному становищі, оскільки різко скоротився попит на їх продукцію. Робітникам не виплачували заробітну плату та не видавали хлібних карток. У травні 1934 року артіль відвідав уповноважений ЦК КПРС Шарапов, який, побачивши складну ситуацію на підприємстві, сприяв емісії кредитних білетів в сумі 200 000 крб. За рахунок цих коштів було вивезено зі складів продукцію артілі, забезпечено робітників продуктами та погашено заборгованість по зарплаті[235]. Працівник артілі Трохим Демченко так згадує про той період: «В артілі «Художній керамік» того часу (1933-1934 рр.) на вироби не було збуту, великі залежні продукції на складах, внаслідок чого по три чотирі місяці не було зарплати робітникам. В травні тридцять четвертого року, в артіль «Художній керамік» був направлений уповноважений ЦК КПРС Т. Шарапов, після чого артілі було виділені кошти в кредит та складські залежні продукції, для зарплати робітникам. Я одержав заробітку за чотири місяці вісімсот пядисят крб., ось тоді міні пощастило за чотириста пядисят крб. Я. Середа у статті «Готуємося до виставки виробів українського народного мистецтва» так характеризує діяльність артілі у 1935 році : «Порівнюючи до останніх років, артіль має величезні досягнення, коли раніш не виконували промфінплану то зараз план виконано на 119 проц., заборгованість по зарплаті яка раніш доходила до 3-4 місяців, зараз ліквідована, виплачується регулярно, щомісяця. Незрівняно покращилися побутові умови робітників. Майже всі робітники забезпечені огородами. Гарні наслідки одержала артіль з підсобного господарства, з 34 га вчасно зібрали врожай, виконали хлібоздачу, посіяли озимину, і досить залишилось для розподілу»[236] [237]. Окрім погашення заборгованості по заробітній платі знаходимо інформацію і про преміювання на першотравневі свята у 1936 році кращих працівників артілі: Ширая Олександра - за впровадження поливи із непридатних матеріалів, що допомогло отримувати 400 крб. економії щомісячно; Демченка Трохима - за відливання посуду в формах, від якого значно покращала якість посуду; Багрія Івана як кращого стахановця з виготовлення кераміки та товарів широкого вжитку; Суденка Івана - за гарні зразки у випалюванні посуду; Демченка Михайла - за ідею з раціоналізації процесу подачі глини від глином’ялки в підвал, внаслідок чого скоротилася кількість необхідних для роботи працівників з 4 до 2 та виникла економія до 200 крб.; Линник Зінаїду - за кращі зразки орнаментальної мальовки; токарів Козака Івана, Винника Степана, Різника Демида, Мерефу Грицька та Оченашка Степана - за перевиконання норми з токарної справи. На жаль, інформації про розмір такої премії не збереглося1. 1935 року існувала в артілі «Художній керамік» і партійно- кандидатська група, яка складалася з 2 членів та 2 кандидатів у комуністичну партію[238] [239]. 1936 року для підняття політичного рівня артільців організовано гурток політграмоти, в якому навчалося 18 осіб. Під час обідньої перерви в цехах за ініціативи парторганізації працівники читали газети та художню літературу, ознайомлювалися з постановами партії та уряду. При артілі було організовано музичний гурток та бібліотеку, а для зручності працівників функціонував буфет та парикмахерська2. Окрім важкої щоденної роботи з обов’язковим нормуванням працівники артілі «Художній керамік» вивчали історію ВКП(б). Для глибшого засвоєння пройденого матеріалу скликали товариську теоретичну нараду комуністів, яка яскраво демонструвала ставлення гончарів до вивчення історії більшовицької партії. Федір Різник, секретар парторганізації артілі «Художній керамік», так описує результати наради 1940 року: «Приміром члени партії тт. Демченко М., Хлонь Ф., Іваниненко Ф. мають певні успіхи в опануванні марксизму-ленінізму. Вони уважно конспектують все прочитане, додатково прочитують відповідну літературу і це все дає гарні наслідки. Але в організації є ще комуністи, які вивченню історії більшовицької партії не приділяють належної уваги. Комуністи тт. Макеїч, Ширай А. З., Денисенко хоч і вивчають «Короткий курс історії ВКП(б)», але конспектів не складають. Навіть по темі, що була на нараді і про яку всі члени організації знали заздалегідь, в їх не було конспектів і при виступах вони дивились в підручник. Все це говорить за те, що ряд комуністів легковажно поставилися до опанування основ марксизму-ленінізму»[240]. Для відвантаження продукції на пристанційні пункти у 1935 році артіль придбала за 12 900 крб. автомашину вантажопідйомністю 3 тонни. Окрім того ще у власності перебувало 10 коней[241]. Проте, не зважаючи на тяжку роботу, у гончарів-працівників артілі все ж була можливість працювати творчо. Так, 12 лютого 1936 року, робітники «Художнього кераміка» взяли участь у Першій республіканській виставці народного мистецтва України (відзначені дипломом І ступеня), що проходила у Державному музеї українського мистецтва (м. Київ). Свої роботи продемонстрували гончарі Трохим Демченко, Іван Козак, Іван Багрій, малювальниці - Уляна Малишко, Зінаїда Линник, Віра Москаленко, художники - Петро Кононенко, Терентій Наливайко1. Основною відмінністю артілі «Червоний гончар» від «Художнього кераміка» було те, що засновувалася вона як артіль інвалідів. Проте знаходимо інформацію, що станом на 1937 рік з 55 штатних працівників лише 14 було інвалідами (з необхідних 41)[245]. Про виробничу діяльність в артілі за керівництва Линника відомо, що «... не поширюють, а згортають виробництво - ліквідують м.будищанську філію, не організували виконання промфінплану, а навпаки: за І квартал недовиконано на 17,2 проц., за ІІ квартал недовиконано на 22,2 проц. Зокрема з виробничими витратами так: асигновано на півріччя - 41.300 крб., а витрачено лише - 26.204 крб. В загальній сумі витрат на адміністративно-керівний апарат займає місце в кількості 25 проц.»1. Упродовж декількох місяців 1938 року головою артілі був М. Т. Доленко, якому вдалося покращити стан справ на підприємстві. Пальщиком Х. Галаганом було освоєно новий спосіб глазурування посуду без вживання свинцю - фриту. В артілі виходила стінгазета, працювали гуртки по вивченню Конституції УРСР і виборчого закону та музичний. До першотравневих свят кращих робітників було премійовано. Серед них Х. Галагана на 125 крб., Слободського та Дацінька - на 75 крб.[246] [247] Для порівняння подаємо ціни на продукти харчування у 1938 році: гречка - 4,30 крб/кг, повидло (250 г.) - 1,40 крб., тріска в олії (200 г.) - 2,75 крб., горох лущений - 3,60 крб/кг[248]. Восени 1938 року артіль «Червоний гончар» очолив Трохим Демченко - випускник Опішнянської школи майстрів художньої кераміки. Разом зі своїм колегою по навчанню Н. О. Линником вони впровадили ряд новаторських рішень: спробували випалювати вироби один раз, а не двічі, заощадивши при цьому 2000 крб./місяць, та використали досвід артілі «Художній керамік» з глазурування посуду склом[249]. Трохим Назарович згадує, що «...в артілі «Червоний гончар», де працювало понад 100 робітників робили господарчий посуд, а після освоєли художню майоліку, також вироблялос в артілі вироби з лозоплетіння, були парікмахерскі, виробничий план по валу в цінах 32 р. був більше 250 т. крб. була 1 автомашина з нарідом бензину 200 літрів на місяць, 11 коней, п’ять га землі підприємство по нарядах нічим не забезпечувалося: матеріяли поливи-свинець, паливо, фарбники куплялися в порядку самозаготовки. Однако виробничий план завжди виконувався, а виробничі втрати були пів.процента»[250]. З цього ж джерела дізнаємося, що артіль «Червоний гончар», перебуваючи на госпрозрахунку, завжди зберігала ще й кошти у банку, а прибутки від виробництва в кінці року розподілялися поміж робітниками. Крім того, артіль мала підсобне господарство, де вирощували фураж для коней, сорго та деякі фрукти, а необхідні продукти можна було придбати в торговій точці від Опішнянського сільпо, де також у незначній кількості продавалося одягу та взуття. Не дивлячись на важкі умови того часу, артіль, як і план, зростала, постійно збільшуючи випуск асортименту. Було побудовано горно, цех, баню, проведено капремонт червоного кутка та контори, висаджено тополі1. Станом на 1940 рік 152 працівники обох гончарних артілей стали членами Товариства сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву. Функціонували гуртки ГСО (готових до санітарної оборони), ППХО (протиповітряної хімічної оборони) та група самозахисту. На їх базі підготовлено 120 значківців ППХО та 152 - ГСО. Проводилися заняття з реагування на повітряну тривогу та пожежну небезпеку[251] [252]. 1941 року артілі «Художній керамік» та «Червоний гончар» продовжували вести між собою соцзмагання і у першому плані перевиконали встановлені плани[253]. Проте війна, яка розпочалася 22 червня 1941 року, змусила опішненських гончарів залишити свою справу і вступити до лав радянської армії. Мистецтвознавиця Євгенія Дмитрієва в монографії «Мистецтво Опішні» зазначає, що артільне гончарне виробництво в період окупації Опішного німцями (6.10.1941-19.09.1943) припинилося[254]. Проте історик Віктор Ревегук зауважує, що 1941 року, перед відступом, радянські війська зруйнували приміщення артілі «Художній гончар», а докінчили руйнацію місцеві жителі: розібрали верстати і повиймали шибки з вікон. Німці призначили директором Ларіона Гладиревського, який протягом короткого часу зумів відремонтувати і запустити виробництво[255]. Керамологиня Олена Щербань, спираючись на спогади очевидців, стверджує, що роботу артілі «Художній керамік» було відновлено у грудні 1941 року. Працівники підприємства не лише виготовляли простий і мальований посуд, але й навчали молодь гончарній майстерності1. Через систему споживчої кооперації продукція заводу продавалася як на місцевих ринках, так і вивозилася за межі Полтавщини. Згадує про функціонування артілі в роки окупації і філософ Леонід Сморж: «артіль тоді належала німкені з німецької адміністрації і опішненці знали її як «Альвінен верк» - «Завод Альвіни». Там людям щось платили, часом пшоняним борошном і просом, а головне, що молодь там рятувалася від відправлення до Німеччини. Потрапити туди можна було тільки за знайомством, а тому, коли Олександра пішла поступати, її не взяли»[256] [257]. В артілі в період окупації на 30 гончарних кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісяця вони виготовляли понад 35 тисяч одиниць різного посуду. Серед художників високою майстерністю відзначався Наливайко, а серед молоді - продовжувачі славних традицій опішнянських майстрів: дочка художника Петра Кононенка - Зінаїда Линник, дочки гончарів Біляка й Колпака. Справу своїх батьків продовжували майстри Семен Хлонь та брати Сиваші[258]. У перші повоєнні роки ситуація в опішнянських артілях була важкою. Однією з найбільших проблем стала колосальна втрата людських ресурсів. У «Художньому кераміку» не було освітлення, виробничі приміщення вимагали негайного ремонту. Проте в 1946 році на 480 квадратних метрах виробничої площі вже працювало 86 осіб (згідно спогадів Трохима Демченка - 106 осіб[259]), які виконали виробничий план на 111,5%. У 1946-1947 роках на підприємстві було лише 2 автомобілі: трофейний німецький вантажопідйомністю 2 тони та півторатонний ГАЗ. У зв’язку з цим склади були переповнені продукцією, що призводило до погіршення фінансового становища артілі. Станом на 01.01.1946 року заборгованість по заробітній платі становила 39 611 крб.[260] Краєзнавець Антон Черевань, згідно з даними архіву Полтавського обкому КП України за 1950 рік, зазначає, що у 1949 році артіль досягла підвищення продуктивності праці на 18% порівняно з 1948 роком, річний план випуску продукції виконала на 104% і достроково завершила четверту, післявоєнну п’ятирічку1. Артіль «Червоний гончар» теж поступово нарощувала темпи виробництва, не зважаючи на те, що була менш забезпечена приміщенням, обладнанням та транспортом. У 1950 році там вже працювало 45 чоловік (для порівняння - у 1944 році було 20), які виконали виробничий план на 100,2%[261] [262]. На зламі 1940-50-х років в організації виробництва намітилась низка нововведень: процес переробки глиняної маси було майже повністю механізовано, добувати глину розпочали відкритим способом у кар’єрах бульдозерами, здійснили електрифікацію гончарних кругів, побудували горни нової системи[263]. Успішно виконавши першу післявоєнну п’ятирічку, опішненські гончарі в 50-х роках боролися за подальший розвиток своїх підприємств, за підвищення продуктивності праці, за поліпшення якості і поширення асортименту виробів. На чолі цієї боротьби стояла партійна організація артілі «Художній керамік» в складі 11 чоловік (секретар Демченко Т. Н.). Парторганізація проводила велику роботу по піднесенню політичної свідомості і фахової кваліфікації робітників, організовувала соціалістичне змагання, боролася за комуністичне ставлення до праці. Під керівництвом парторганізації працювала комсомольська організація, що мала 12 членів з секретарем Боцвою Євдокією[264]. Розгорнувши соціалістичне змагання, артіль «Художній керамік» в 1951 році виконала виробничий план за 9 місяців. Не зважаючи на неодноразове зниження відпускних цін на промислову продукцію, досягла значних прибутків, вагома частина яких була використана на реконструкцію підприємства. У тому ж 1951 році артіль одержала 190,4 тисяч крб. прибутку, замість 95 тисяч крб. за планом1. У 50-х роках артіль «Художній керамік» щорічно виконувала і перевиконувала виробничі плани по валовій продукції, за винятком 1956 року, коли план був виконаний на 97,8%. Виробничі плани виконувалися не зважаючи на те, що робітники щороку працювали по 5-10 і більше днів у колгоспах та в підсобному господарстві. Зі спогадів Трохима Демченка дізнаємося, що впродовж 50-х років було проведено електроосвітлення у всіх виробничих приміщеннях (1956 рік), збудовано електропідстанцію (1957 рік). На виробництві працювало більше сотні електродвигунів. Проведено трубопровідну теплову подачу від горнів у виробничі цехи (1956-1959 роки), механізовано гончарні станки (19541960)2. Артіль «Червоний гончар» в 50-х роках продовжувала зростати і зміцнюватися. У 1953 році там працювало вже 70 чоловік, з них 58 були членами артілі. Виробничий план був виконаний на 89,1%. 1956 року артіль перейшла на статут звичайної промислової артілі, оскільки інвалідів там лишилось мало. Була розширена виробнича площа, відбулася реконструкція підприємства. Поміж робітників все більш актуальним ставало соціалістичне змагання і боротьба за комуністичне ставлення до праці. Передовиками виробництва були І. Д. Дацінька, Ф. С. Хлонь, Н. М. Шулик, Я. С. Багрій, С. І. Коломієць, А. І. Канівець[265] [266] [267]. Попри тяжке становище в повоєнні роки, гончарі працювали й творчо, продовжуючи вдосконалювати власну майстерність та популяризувати опішненську кераміку в Радянському Союзі й далеко за його межами. Улітку 1946 року Марфа Діденко, Мотрона Назарчук, Олександра Селюченко, Гаврило Пошивайло, Трохим Демченко та інші робітники підприємства взяли участь у Республіканському конкурсі дитячої іграшки, що проводився Міністерством культури УРСР. Роботи членів артілі були високо оцінені журі та відзначені другою колективною премією у розмірі 10 тисяч карбованців. Згідно з розпорядженням Облхудожпромспілки за участь у заході кожен майстер отримав грошову винагороду у розмірі 400 карбованців. Крім того, гончарі отримали ще по 500 карбованців за кожну подану на конкурс роботу. Наприклад, для О. Селюченко ця сума склала 2000 крб., для Т. Демченка - 4000 крб., а М. Назарчук одержала 400 крб1. Незважаючи на всю цинічність події, виставка, присвячена 300- річчю «воз’єднання» України з Росією (1954) стала поштовхом для популяризації народного мистецтва. Твори народних майстрів, серед яких і роботи гончарів артілі «Художній керамік», експонувалися в Києві, Москві, Варшаві та Кракові. Трохим Демченко згадує: «Готуючись до великого всенародного свята, я особисто виготовив 4 великих вази з барельєфами на них видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького та 15 інших керамічних виробів. Багато енергії я вклав у виготовлення бюста Богдана Хмельницького. Це мій творчий подарунок великому національному святу - 300-річчю возз’єднання України з Росією»[268] [269]. Упродовж 50-х років ХХ століття вироби майстрів неодноразово експонувалися у Львові (1950), Варшаві (Польща, 1956), Марселі (Франція, 1957, 1958), Софії (Болгарія, 1958), Брюсселі (Бельгія, 1958), Сімферополі (1959)[270]. 1960 року творчі майстри артілі «Художній керамік» узяли участь у Декаді української літератури та мистецтва (Москва, Росія). Мистецтвознавці та журналісти відзначили високу якість робіт опішнян, майстерність їх виконання та унікальність розпису[271]. У 1960 році партійна організація артілі «Художній керамік» на чолі з Т. Демченком мала 15 членів. Особливо велику роботу провела парторганізація з виховання комуністичної свідомості робітників, піднесення культурного і фахового рівня, запровадження комуністичної моралі. Комсомольська організація артілі в 1960 році нараховувала 45 членів (секретар Мареха Олексій)1. У грудні 1960 року, згідно Постанови ЦК КПУ №1698 від 02.12.1960 року, артіль «Художній керамік» було реорганізовано у Опішнянський завод художніх керамічних виробів «Художній керамік»[272] [273]. Тимчасово виконуючим обов’язки директора було призначено Івана Петровича Леженіна[274]. Точна ж дата інституційних змін, пов’язаних з приєднанням до заводу «Художній керамік» артілі «Червоний гончар» та Райпромкомбінату, потребує уточнення. Аналіз існуючих публікацій та свідчень працівників підприємства дає дещо розмиту інформацію з даного питання. Так, відповідно до відомостей Трохима Демченка, артіль «Художній керамік» була переведена в державне підприємство завод «Художній керамік» у 1960 році, а у 1962 році, згідно з Наказом Укрхудожпромспілки №54, - об’єднана з підприємством «Червоний гончар» і Райпромкомбінатом[275]. Такі ж дати наводить і Тетяна Зіненко[276]. Олена Клименко свідчить про утворення заводу «Художній керамік» на початку 1960-х років, підкреслюючи, що в 1962 році його передали у підпорядкування Міністерству місцевої промисловості (як і переважну більшість підприємств народних художніх промислів)[277]. Антон Черевань зазначає датою появи «великого сучасного підприємства» березень 1961 року1, а Олена Щербань - 1963 рік[278] [279]. На нашу думку, за основу слід брати відомості, зазначені Трохимом Демченком, який, будучи в складі керівництва заводу, мав безпосередній доступ до документів. Підкріплюється ця інформація й записом у трудових книжках працівників Райпромкомбінату від 16 березня 1962 року: «В связи с соединением Райпромкомбината переведен на работу в Опошнянский завод художественных изделий «Худож. Керамик». Распоряжение Совета Министров УССР №139 р от 01.02.1962 года». Приміщення колишньої артілі «Червоний гончар» знаходилися в аварійному стані з воєнних часів, а за наступні 15 років їх стан ще значно погіршився. У зв’язку з цим 1962 року розпочалося будівництво цеху №3 новоствореного заводу «Художній керамік». Восени 1969 року приміщення було здане в експлуатацію і 125 працівників отримали нові комфортні робочі місця[280]. 1963 року на підприємстві закінчили механізацію гончарних станків, замінили 280 гіпсових форм, створили і освоїли 14 видів нових виробів, а в 1964 - машинізували видобуток глини з використанням бульдозера, екскаватора та тракторів. Того ж року у цехах встановили мембранний насос та 2 кульових млини, освоїли 14 нових видів виробів, проклали 35 погонних метрів підвісної дороги[281]. Завдяки механізації та електрифікації заводу у кінці 60-х років у штатному розписі підприємства з’явилися незвичні на той час посади механіка, механізатора, електротехніка, лаборанта та інші. Найбільшу частку в загальній кількості працівників (340 осіб[282]) займали гончарі - 40-50 чол., формувальники і ліпники - 35-40 чол., малювальниці - 50-60 чол., ангобувальники - 2025 чол., глазурувальники - 14-15 чол.[283] Проте, на заводі було не все так гладко. Леонід Сморж, який, буваючи в Спішному, неодноразово відвідував і співробітників «Художнього кераміка» в процесі роботи, влучно підмітив : «На жаль, рівень культури виробництва на Опішнянському заводі поки що невисокий. Завод не має капітальних будівель, його філіали розкидані по всій Опішні. Досі немає розробленої технології глазурування, робиться ця операція вручну, і як наслідок - багато браку»1. У той же час постало питання про надання гончарям 24-денної відпустки через роботу в особливо шкідливих умовах[284] [285] [286]. Дійсно, майстри працювали в надскладних умовах, оскільки виконання плану на той час уже не вважалося гарною плідною роботою. Петро Ганжа, головний художник заводу «Художній керамік» у 1969-1973 роках, у листі до Леоніда Сморжа зазначає про важкі умови праці: «Дехто гоне норму на 270% (рекорд), а норма виконана на 150-200% нікого не дивує.... Головний інженер, норміровщик, економіст задумались і вирішили підвищити норму за рахунок вакуум-преса на 16%. Вакуум-прес тільки покращив якість глини. Правда, трохи полегшало рукам гончаря, але всього на тиждень, поки підрахували добавку. Мабуть, ніхто не знає, що то не продукція на 270%, і що гончар прибігає на годину раніше, щоб у хату більше грошей принести, бо за норму всього платять 65-80 крб.»[287]. Упродовж наступних років все гостріше відчувалася проблема відсутності достатньої кількості творчих майстрів для виготовлення художньої (в першу чергу мальованої) кераміки. Леонід Сморж як один із варіантів подолання кадрової кризи пропонував «відкрити технікум чи училище народного прикладного мистецтва з факультетами художньої кераміки (гончарство, малювання, ліплення), вишивання і килимарство. Г. Пошивайло, І. Білик, О. Селюченко, М. Назарчук, З. Линник, П. Біляк справжні професори кераміки, вони передавали б молоді не лише свій неабиякий мистецький хист, але й криницю художніх традицій»[288]. Опішненський завод художніх виробів «Художній керамік», як і будь-яке інше тогочасне підприємство, не міг існувати осторонь від впливу економічних та загальнополітичних умов, що виникли в результаті тогочасного реформування радянської економічної системи. З кожним роком поширювався і рух за комуністичну працю. Саме тому станом на 1963 рік на заводі вже було 14 бригад комуністичної праці, в яких було 143 робітники. У 1965 році кількість бригад збільшилася до 15, а чисельність працівників - до 187. 35 робітникам заводу присвоєно звання «Ударник комуністичної праці»1. Упродовж 1960-1970 років працівники заводу продовжували брати участь у різноманітних виставках по всьому світу: Брюссель (1960), Москва (1960, 1968, 1970, 1977), Київ (1966, 1970, 1971, 1974, 1976), Ташкент (1965), Алмати (1966), Монреаль (1967), Вільнюс (1971), Полтава (1971, 1974), Осака (1970), Велико-Тирново (1976), Лос-Анджелес (1977)234. Однак найбільш знаковою подією для майстрів стала групова виставка опішненської кераміки 1969 року, яка спочатку експонувалася в Полтаві, а потім у Харкові. Її ініціатором став головний художник заводу «Художній керамік» Петро Ганжа. Виставка отримала широкий резонанс[289] [290] [291] [292] [293], а гончарі - заслужене визнання. У 1970 році членами Спілки художників України стали семеро опішненських майстрів: Іван Білик, В’ячеслав Білик, Василь Біляк, Володимир Нікітченко, Гаврило Пошивайло, Олександра Селюченко та Петро Ганжа. У 1971 році до членів Спілки також доєдналися Настя Білик-Пошивайло, Трохим Демченко, Григорій Кирячок, Михайло Китриш, Василь Омеляненко та Микола Пошивайло[294]. Того ж 1971 року Івану Білику та Олександрі Селюченко було присвоєно звання Заслужених майстрів народної творчості1. 1 вересня 1970 року за ініціативи Петра Ганжі в структурі заводу розпочала свою роботу експериментально-художня майстерня (згодом - художньо-виробнича лабораторія). Її працівниками стали ті ж самі передовики тогочасного опішненського гончарства: Олександра Селюченко та Іван Білик (на посадах ліпників з місячним окладом 170 крб.), Гаврило Пошивайло (на посаді гончара з місячним окладом 170 крб.), Марія Бондаренко (малювальниця з місячним окладом 150 крб.), Василь Омеляненко та В’ячеслав Білик (ліпники з місячним окладом 130 крб.), Григорій Кирячок та Василь Біляк (ліпники 150 крб.). Обов’язки завідуючого були покладені на В’ячеслава Білика[295] [296]. Майстри отримали можливість працювати творчо, розробляючи ескізи для масової продукції і виконуючи невеликі серії виробів для продажу у спеціалізованих магазинах системи народних художніх промислів та салонах Художнього фонду Спілки художників, а також брати участь у виставках. Співробітники лабораторії заводу мали один творчий день на тиждень, коли вони мали змогу втілити в глині свої творчі ідеї[297]. Проте, не зважаючи на певний позитив, все виразніше відчувалися симптоми майбутніх труднощів: більше уваги приділялось виконанню плану та підвищенню продуктивності праці за рахунок зниження художньої якості. На початку 1970-х років Опішнянський завод художніх виробів «Художній керамік» був переведений на нову систему планування й економічного стимулювання. Це стало основною умовою зростання виробництва, реалізації продукції і прибутку[298]. Система передбачала принцип, за яким виробництво продукції безпосередньо залежало від її реалізації. З метою підвищення рівня збуту виробів заводу доводили щорічний план експортних поставок, затверджений на урядовому рівні. У 1969 році для працівників було введено грошову надбавку до зарплати «за експортне виконання»1. Матеріальне стимулювання праці за виконання експортних замовлень дозволяло суттєво поліпшити добробут працівників заводу. Так, якщо 1974 року середньомісячна заробітна плата робітника заводу становила 131 крб., то премія за виконання експортних замовлень підвищувала цю суму для деяких співробітників до 400 крб.[299] [300] Упродовж 1962-1976 років продукція заводу експортувалася до Канади, Франції, США, Данії, Нідерландів, Бельгії, Японії, ЧССР[301]. На початку 1970-х років на «Художньому кераміку» працювало близько 330 осіб[302], яким вдалося у 1970 році перевиконати план з виготовлення продукції на 59 тис. крб. За досягнуті успіхи посів ІІ місце серед підприємств художніх промислів України[303]. З метою виконання Постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 25 березня 1975 року №149 «Про заходи по виконанню в республіці постанови ЦК КПРС «Про народні художні промисли» упродовж 1977-1978 років повинна була відбуватися реконструкція заводу «Художній керамік», який потрапив у перелік об’єктів, які підлягають реконструкції і будівництву у 1976-1980 роках[304]. Винесення підприємства на нову площадку мало сприяти збільшенню масштабів виробництва і, відповідно, покращенню умов праці. Сподівання щодо результатів реконструкції були відображені, зокрема, в газеті «Радянська Україна»: «Він (завод «Художній керамік») буде випускати щорічно продукції на 2150 тисяч карбованців - вдвічі більше, ніж сьогодні. Незрівнянно кращими стануть умови роботи людей, зменшиться частка важкої, нетворчої праці. Зміниться технологія. Випалювальні печі працюватимуть не на дровах, а на газі. Минуться нинішні «дров’яні проблеми»1. Проте, ремонтні роботи, на які витратили понад три мільйони карбованців[305] [306], розпочалися з запізненням - в 1979 році[307]. При цьому лише в жовтні 1984 року було введено в експлуатацію 6400 м2 виробничих площ, оснащених вітчизняним та імпортним обладнанням. Разом з технічними також відбулися структурні зміни. Для оптимізації виробничої та управлінської діяльності завод було розділено на: • цех розмолу матеріалів; • цех сирцю; • цех формування виробів на шпиндельних верстатах; • цех відливки у гіпсових формах; • цех випалу керамічних виробів; • допоміжні служби; • творчо-експериментальну лабораторію[308]. Попри очікування, реконструкція не принесла разючих позитивних змін. Більше того, проектна документація була розроблена не для гончарного, а для фарфоро-фаянсового виробництва, а, отже, не враховувала особливостей місцевого гончарства, природних властивостей глини. Не брався до уваги також досвід народного гончарства, недоліки попередньої діяльності заводу. У новоспорудженому цеху газові гончарні печі збудували значно коротшими, ніж того вимагає технологія[309]. Як результат, замість передбачуваного подвоєння обсягів виробництва, 50% усієї продукції, завантаженої до випалу, були браковані - непридатними для реалізації[310]. Колектив заводу з величезними труднощами намагався подолати наслідки невдалої реконструкції: кожну нову партію глини випробовували, що трохи зменшувало відсоток браку. Завдяки литтю та штампуванню завод намагався втриматися на плаву1. У 1981 році середньомісячна заробітна платня майстрів та художників заводу була меншою за відповідний показник для штатних працівників на рівні Республіки, який сягав 149 карбованців[311] [312] [313]. Так, наприклад, художник ІІІ категорії отримував 110 карбованців, а майстер тієї ж категорії - 1303. Тому хоча заробітна платня головного художника була значно вищою (160 карбованців[314]), його візію мали втілювати демотивовані особи, творча праця яких перетворювалася на «конвеєрне» виробництво, коли один робітник формує, інший - зачищає, третій - розписує, четвертий - випалює і т. д. Прагнучи заробити більше, майстри починають перевиконувати норму, яка до того ж порівняно з шістдесятими роками зросла втричі[315]. Це, у свою чергу, призводить до замкнутого кола, в якому підвищення плану знову означає пріоритезацію кількості над якістю виготовленої продукції, втрати художньої цінності виконаних робіт. Низька оплата праці, значне завантаження, вигорання, які супроводжуються наслідками об’єктивних процесів - зміною суспільно- політичного устрою, переходом на ринкову систему господарювання, старінням трудових ресурсів, призводять на зламі 80-90-х років ХХ століття до кадрового голоду на заводі «Художній керамік». Останній виявляється нездатним ні стати привабливим місцем роботи для молодих спеціалістів - випускників місцевого училища, відкритого в 1986 році як філіал Решетилівського художньо-промислового технічного училища (ХПТУ-28), ні організувати співпрацю з талановитими гончарями, які після виходу на пенсію не можуть продовжувати діяльність через відсутність гончарного круга, горна й спроможності реалізовувати свої вироби. Врешті, дані обставини справляють негативний вплив не лише на діяльність заводу, але й на розвиток опішненського гончарства в цілому. Радянська доба з характерним політичним, економічним і соціальним устроєм не сприяла розквіту гончарського ремесла. Нормування призвело до деградації виробництва творів мистецтва, а управління з союзного керівного економічного центру - відриву встановлених робочих планів від оперативної діяльності, інтересів і потреб майстрів. Останні, попри високі трудові стандарти, задекларовані в союзних документах, провадили діяльність в складних і подекуди небезпечних умовах, адже стандартизація і універсалізація охорони праці призводила лише до позірної турботи за відпочинок і позаробочий час, позбавляючи комфорту й необхідної підтримки на самому заводі. Зростання економічних показників досягалося за рахунок розширення виробничих потужностей, а не завдяки поліпшенню умов праці й заохочення майстрів. Кадровий голод не дозволяв поставити завод на рейки рентабельної діяльності, що означало неминуче падіння обсягів виробництва, збитковість і необхідність кардинальних системних реформ.