Репрезентація освітян у радянському плакаті 1950-1980-х років

Тарас НАЙДЕНКО

Попри плани В. Леніна «збудувати соціалізм з тих людей, які виховані капіталізмом, ним зіпсовані, розбещені, але ним же і загартовані до боротьби»¹, провести радянську модернізацію, не структурувавши колективну пам’ять і спільні уявлення про майбутнє аморфних мас переважно аграрного населення^{[568] [569], виявилося не так вже й просто.}

У даному контексті, як один з найважливіших інструментів для пропаганди та формування нової колективної пам’яті, плакат викликає особливий інтерес. Плакат має короткий та зрозумілий лозунг, доступний для людей будь-якого рівня освіти, він є простим в виготовленні та досить ефективним інструментом пропаганди, зокрема, для масової аудиторії. Плакат за радянської доби був популярним засобом трансляції інформації, ідей та пропаганди^[573].

Одним із небагатьох напрямів пропагандистських плакатів, який допомагає дослідити репрезентацію колективної пам’яті радянської епохи, є плакат освітньої тематики. Репрезентація освітян, діалог поколінь, механізми трансферу меморіальних схем, посилений тиск пропаганди та концентрація механізмів перетворення дітей на «нових людей» - все це можна знайти на радянських педагогічних плакатах. Проте зазначимо, що до 1960-х років зазначати науковість використання семіотичних знаків, символів і конструювання колективної пам’яті потрібно з певною обережністю. Саме 1960-ті роки можна назвати десятиліттям становлення конструкційного етапу використання плакату в радянській пропаганді.

Плакат є гібридом вербальних і невербальних семіотичних знаків, що поєднує зображення з текстом. Попит на плакати у радянську добу постійно зростав, уряд розміщував все більше замовлень. У школах і на заводах створювалися «ідеологічні осередки» з «червоними» та «ленінськими» кімнатами, прикрашеними плакатами. Політвидавництва проводили виставки плакатів і художні конкурси для відбору кращих робіт, підкреслюючи важливість ролі КПРС у всіх сферах суспільного життя. Художники повинні були звітувати про свої плани та досягнення на кожному партійному з’їзді, а їхні плакати оцінювали залежно від того, наскільки ефективно вони передавали своє повідомлення.

У 1960-х роках стався зсув до більш символічної мови, коли художники почали брати участь у міжнародних виставках і зосередилися на символічній та іконічній подачі інформації. Плакати стали візуальним інструментом для пропаганди на вулицях, з меншим акцентом на оповіді та мальовничих елементах. Плакатний простір поділявся на актуалізовану та деактуалізовану частини, причому в першій містилася оновлена символіка «нових людей», досягнень СРСР, партійна символіка, а в другій - елементи «старого режиму», необхідні для контекстуалізації повідомлення, але відсунутого на периферію. Незважаючи на цю зміну, плакати продовжували слугувати інструментом ідеологічного тиску та пропаганди.

Аналізовані нами плакати створювали у різні періоди доби і мали два основні компоненти - соціальний (повсякденний) та естетичний. Завдяки ним ми можемо витворити образ педагога, що знаходиться у постійному соціальному русі та гостро реагує на соціальні зміни в статусі своєї професії, зміни і політичних поглядах суспільства та ідеології^[574]. Плакат як один із основних засобів радянської пропаганди використовувався владою для репрезентації ідеологічних та політичних поглядів партії.

Діяльність педагога у 1950-х - 1960-х рр. суспільством розцінюється як місія просвітництва, педагог має високий суспільний статус, «цінності професії і професіоналізму були високо значущими для молоді всіх соціально-професійних груп»¹.

На плакаті В. Корецького та В. Гицевича «Любить родину» 1949 р.

майже вся поверхня виконана у відтінках жовтого та помаранчевого, а, зі слів Й. В. Гете «...показує, що жовтий колір справляє безумовно тепле враження і викликає благодушний настрій»^{[575] [576] [577]. Фігура вчителя домінує над дітьми, які розташовані по золотій спіралі, та дивляться у вікно, що уособлює майбутнє. Цей плакат «кличе» нас у свою реальність, якщо прослідкувати за поглядами дітей, ми опинимося у «світлому майбутньому», яке для них є звичайним повсякденням. Вчитель - жінка, як і більшість вчителів, які зображені на плакатах радянської епохи. У центрі, домінантою слугує глобус з кордонами СРСР на ньому, він знаходиться на перехресті вертикальної горизонтальної ліній уваги плакату і, без сумніву, для автора саме він є причиною і єдиним виправданням існування всіх зображених персонажів.}

На плакаті В. Говоркова «Мой ученик!» 1948 р. настрій і палітра зовсім інші: плакат не має чіткої рамки і розділений по діагоналі на дві частини - минуле і майбутнє. Минуле - чорне, старе, але поважне і розумне. Його уособлює вчитель, який є маркером поступовості у передаванні знань, вмінь та навичок молодим поколінням. Майбутнє - біле, не визначене, по Кандінському білий колір - це можливість будь- якого кольору, але тут соціальнім та політичним маркером є орден Героя соціалістичної праці, який відразу закріплює за персонажем учня певний соціально-культурний модус.

Іншим є простір плаката В. Корецького «Честь и слава советскому учителю!», 1951 р. Вчителька - кавалер «Ордена Леніна». І її образ діаметрально протилежний колезі з плаката В. Сурьянінова. Там вчителька - воїн, занурена у мирну атмосферу, «дозволеним чином» наставляє молоде покоління своїм прикладом. На плакаті В. Корецького, жінка воїном не виглядає або це символічно, образно не підкреслено.

Проте, її оточення має кілька символів, що апелюють до щойно завершеної війни: світлина на стіні, карта європейської частини СРСР. Але їх дуже мало, вони не синергують один з одним. Усміхнені діти, світлина музиканта на стіні немов промовляють до спостерігача: «життя йде далі». Викладачка старша за свою колегу з попереднього плаката, але трансферу пам’яті немає. Батьки дітей частково загинули на війні, вони наразі «втрачене покоління». Її соціальна роль - допомогти дітям соціалізуватися, надати необхідні меморіальні наративи, але, як ми можемо бачити, вона відсторонена: не відповідає на посмішку, не контактує поглядом.

Вона не виглядає єдиним цілим з дітьми, слугуючи чудовою метафорою слів «назад вороття немає, тільки вперед». Обидва плакати мають лише умовну прив’язку до часу в якому розгортається наратив. Місце та хоча б часткова локалізація дійства для художника неважлива. Комеморація Другої світової війни у плакатній реальності 1950-х років ще не відбулася. Символіки пам’яті про війну майже немає. Відсутній символічний ряд вшановування героїв, Подвигу, Жертви.

Схожою є символічна картина на плакаті Н. Ватоліної «Добро пожаловать!», 1956 р. На ній молода вчителька на нейтральному жовтому фоні запрошує першокласників на урок. Будь-які прояви символів і знаків колективної пам’яті відсутні. Від «комунікативної» пам’яті нічого не залишилося. Партія її деактуалізувала, залишивши лише сам освітній процес. 1960-ті роки позбавили плакат обов’язкового політико- ідеологічного сюжету та живописності. Фон максимально нейтральний, партійної символіки немає. Активно використовується заспокійливо- оптимістичний жовтий колір. Акцент зроблено не на місці дітей в радянському суспільстві, а на процесі навчання.

На цьому та наступному плакатах на відміну від попередніх 1940-х рр. вчитель - не провідник волі партії, а простий функціонал-освітянин. Плакат побудований за допомогою вертикальних секторів уваги: двері марковані «А» класом, кращим у школі, постать молодої вчительки, яка буде вчитися разом з дітьми, дівчинки-першокласниці, та інших дітей. Назву плакату можна трактувати як стосовно до дітей, так і до молодої вчительки, якщо припустити, що це її перший клас. Тло плакату не містить жодних акцентів, вони не важливі, знову використовується жовтий колір, але на відміну від інших плакатів тут трактується як свято не майбутнє дітей або необхідність копіювати досягнення вчителя заради досягнення успіху, а сам процес навчання - свято, про що свідчать букети квітів в руках дітей та відсутність партійної символіки.

Плакат «Освіта - надбання народу» за авторством С. Девишека, Ю. Жолудєва і С. Філатова 1963 р. має певні ознаки, які тепер можна спробувати класифікувати як типові для освітянського плакату 1950-х - 1960-х рр. Це використання жовтого «сонячного» кольору заради надання процесу і результату освіти оптимізму, зменшення соціальної ролі вчителя- ментора (від позбавлення його соціально значущих ознак у двох попередніх плакатах, до зникнення постаті вчителя у цьому - постаті на плакаті можна ідентифікувати і як молодих вчителів і я старшокласників), використання солярного символізму (замість глобусу СРСР, який замінював сонце), елементи конструктивізму в дизайні плакату є виключенням, але типовою є відсутність конкретизованого фону та розмитість часово-просторових орієнтирів.

Плакат Д. Обозненка «Папа вызван в школу...» 1965 р. є карикатурою, але виконаний в масштабі плакату і лише підкреслює ті процеси, свідками яких ми стали, аналізуючи попередні плакати: на перший погляд знову домінує жовтий колір, але він змішаний з коричневим, цвітом землі, застиглості, сталості. Постать вчителя маленька та безпомічна, він вже не на головних ролях в соціумі. Він позбавлений захисту системи, тепер вона на боці батьків і саме вони встановлюють правила. Інші риси збереглися - не деталізований фон, невелика кількість деталей, вертикальна секторна композиція. Тепер плакат не кличе у свій просторовий топос, як у 40-х рр., не кличе в реальність «нової школи», він зосереджений на соціальному та повсякденні. Навіть більше - зник позитив та стерильність зображення.

З кінця 1960-х - початку 1970-х рр. інформація стає доступнішою, а соціальна роль вчителя, як носія знань зменшується. Матеріальну складову життя освітян в цей час можна назвати скромною, молодь йде в професію все рідше, функція вчителя часто пов’язується з покликанням, а не з престижем^[578].

Яскравим прикладом «нової мови» агітаційного плаката є робота А. Шульгана «Вчитель, товариш, наставник», 1975 р. Плакат цілеспрямовано порушує класичні принципи побудови зображення. В його художній мові бракує золотої спіралі, пірамідальної або секторної основи зображення. Підкреслюється рівність положення та походження вчителя й учнів, їх розташовано на одному рівні. Робота виконана у монохромній техніці на основі коричневого - приземленого кольору. Він нібито має слугувати символом позбавлення мрії про прекрасне майбутнє. Вчитель - Герой Соціалістичної Праці - є носієм вмінь і навичок, а не сакральної пам’яті поколінь. Підкреслюється його рівність дітям і як людини, і як представника партії. Незважаючи на свій вік, він - «людина-гвинтик», частина процесу. Головним візуальним меморіальним символом плакату є текст: «Вчитель, товариш, наставник». Зважаючи на підкреслену інкорпорацію вчителя у партійну систему, цей слоган стосується партії тією ж мірою, як і цього конкретного вчителя. Деактуалізовано час, місце, національну належність учнів, мету навчання. Проте, спрощення художньої мови не позбавило плакат символічного міфотворчого наративу.

Плакат В. Рибакова «За славный труд, за дело благородное, учителям спасибо всенародное!» продовжує лінію плакатів, у яких автори шукають нову іконографію образу вчителя, яка б відповідала зміні їхнього соціального статусу: тут використаний шаблон піраміди в розташуванні фігур дійових осіб, це повинно підкреслювати головування вчительки, але це нівелюється віком дітей, вона просто вища, а не головніша. Жовтий колір не з’явився хоча зник і дисгармонійний коричневий, на зміну йому прийшов жовто-зелений. Образ зеленого у Кандинського - це образ застою, спокою, але при додаванні жовтого він бачить у цьому поєднанні юнацький оптимізм^[579]. На тлі розташовані фігури представників робітничих спеціальностей, тепер вчитель вчить виключно майбутніх робітників - образу держави, глобусу, мапи, символів єдності немає. Діти дивляться не у світле майбутнє, вони дивляться на вчительку і на глядача, а їхнє майбутнє вже визначене і знаходиться у них за спинами в просторі плакатного хронотопу.

З часом, у 1970-х - 1980-х рр. роль вчителів як вихователів «будівників комунізму» почала зменшуватися: вони втратили монополію на знання і кількість плакатів, що їм присвячували зменшилася. На перший план вийшли теми спорту та дитинства. Вчитель тепер - не герой, максимум друг, наставник, для якого професія - це покликання, а не престижна та соціально-важлива робота, що схвалюється суспільством та необхідна партії. Наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. з’являється образ вчителя-експериментатора та новатора, змінюється графічна мова плакатів. Втім, останній проаналізований нами плакат, робота «Дорогим учителям всенародное спасибо!» В. Карпова 1980 р. - умовно класичний. Не деталізоване тло з образами «вдячного населення», вчителька без чітких вікових маркерів, якій може буди і тридцять років і п’ятдесят років. Жовтий колір знову повернувся до вчительського плакату, нагорода на грудях як ознака соціального схвалення. За набором знаків цей плакат виглядає застарілою на 40 років спробою «повернутися в минуле».

Наостанок проаналізуємо плакат Л. Постних «Залишаюся після школи в рідному селі», 1983 р. Автор деактуалізує приміщення школи, всі символи влади, ієрархію, горизонталь і вертикаль трансферу влади та повноважень. Носієм головної ідеї є природа та зображений сільський пейзаж. Він, завдяки мальвам, підкреслено український. Але найцікавішим елементом є інтимність використаного лозунгу. Він оформлений у вигляді «записки самому собі» і є матеріалізованою мрією про ідеальний світ. Нас знову запрошують у міфологізоване майбутнє, підміняючи реальність на мрію, поринути в яку нас кличе відкрите вікно. «Залишаюсь...» - це можливість одноосібного вибору. Це символ свободи, примарної, але свободи. Нічого подібного на ранніх плакатах немає і бути не може. Важливим символом змін у меморіальній рефлексії є замилування красою рідної природи, яка не фіксується червоними прапорами, креолізованим текстом, що закликає до великих звершень.

Чи можна у цьому плакаті побачити символи початку кінця СРСР? Відсутність інструментів передачі офіційної, «культурної» колективної пам’яті. Відсутність носія офіційного міфологічного проєкту - вчителя- наглядача. Все це свідчить про втрату віри у радянське повсякдення та прагнення свободи. Порожні, мертві, позбавлені символів стіни плакату 1950 р., комемораційні світлини у просторі плакату 1951 р. перетворюються на пустку в роботі 1975 р. Нарешті, плакат 1983 р. не позбавлений символіки. Втім, замість прямолінійної радянської вона звертається до глядача новим контр-міфом, новою штучною реальністю, яка є більш повсякденною, ніж радянською.