Повсякденна комунікація
Однією з перешкод і незручностей перебування в Рейху для примусових робітників був мовний бар’єр. Більшість із них не знали німецької мови, а тому не розуміли місцевих мешканців.
Хоча на роботі й у таборі був перекладач, але це не завжди було зручно (особливо у вихідні дні під час прогулянок містом), а в сільській місцевості перекладачів, як правило, не було взагалі. Тому найкращий вихід з такої ситуації - вивчити іноземну (німецьку) мову. Більшість остівців налаштовували себе відразу на її сприйняття та принаймні недосконале вивчення. Часто знання мови вимагав процес виробництва, коли не було перекладача. Окремі остарбайтери просили адміністрацію табору забезпечити брошурами та книгами німецькою мовою з метою її вивчення[528] [529]. Так, З. Башлай удосконалене таким чином знання німецької мови допомогло в подальшому житті. Вона пригадує: «... я там, на відміну від багатьох наших дівчат, відносилася до мови серйозно. Я читала там німецькі газети, читала німецькою мовою книги и поступово. набирала багаж слів»[530]. Повернувшись на батьківщину, жінка влаштувалася працювати перекладачем. Проте не всі примусові робітники активно вивчали німецьку мову. Частина відмовлялася це робити на знак протесту проти нової дійсності.Зазначимо, що «Загальні правила поводження з іноземними робітниками» від 15.04.1943 р. у таборах заохочували організацію мовних курсів з вивчення німецької мови, укладання спеціальних словників для користування в побуті та під час роботи[531].
Повсякденне життя остарбайтерів проходило в чужій країні в оточенні представників різних націй, у тому числі й німецької. І хоча спілкування з пересічними громадянами було заборонене, а з адміністрацією табору чи колегами по роботі - обмежене, східним робітникам у силу об’єктивних і суб’єктивних причин доводилося з ними спілкуватися.
До того ж остарбайтери щоденно спостерігали за звичаями, укладом життя німецького народу, манерою одягатися, поводити себе, особливістю організації виробництва, ведення сільського господарства тощо. У результаті спілкування та спостереження у примусових робітників склалося своє враження про специфіку менталітету, організації господарства, розвитку духовної культури іншої нації.Перше знайомство депортованих з України з цивільним німецьким населенням обумовлювалося його ставленням до них. У результаті нацистської агітації та пропаганди в місцевих громадян чітко сформувалося уявлення про радянських людей (у тому числі українців) як про постійно голодних, неосвічених, безбожних, аморальних напівлюдей- напівтварин. Але досвід спілкування, спостереження та взаємодії під час спільної роботи зруйнував ідеологічний міф. Німецьке цивільне населення побачило в примусових робітниках кмітливих, освічених, здорових, віруючих, інтелектуальних, моральних людей, подібних до себе. Це дивувало німців і викликало сумніви в правильності владної пропаганди. Тому, коли випадала нагода, вони всіляко допомагали примусовим робітникам не лише матеріально (харчами, одягом, взуттям), а й духовно (прагнули розширити коло спілкування, допомогти відвідати рідних, які також працювали у Німеччині). Тож окремі німці віднаходили родичів, друзів, знайомих остарбайтерів й організовували зустрічі між ними.
Інколи німецькі громадяни настільки добре ставилися до остарбайтерів, що ті вважали їх рідними. Так, О. Ластовка, працюючи в бауера, сприймав його родину як свою. Коли в юнака померла мати, він попросив дозволу у своєї господарки називати її мамою. Так він з нею спілкувався до кінця війни. Такі риси характеру окремих німців як доброта, турбота, гарне ставлення до східних робітників асоціювалися в остарбайтерів зі «своєю» людиною («. він неначе був наш...»1) чи комуністом («. він був комуніст»[532] [533], «.може він і комуніст був. він багато допомагав мені»[534]). Дослідник В. Даниленко зауважує, що доброзичливе ставлення німців до остарбайтерів характерне більше для сільської місцевості з боку бауерів[535]. Проте не всі німці були позитивно налаштовані до східних робітників. Переважна частина їх зверхньо ставилися до остівців, дивилися на останніх як на тварин[536]. Тому в скаргах примусових робітників, зафіксованих представниками німецької влади, звучала вимога поводитися з ними як з іншими іноземними працівниками та місцевим населенням. «Нам дуже важливо було знати, що хтось і тут нас уважає людьми, гідними поваги й співчуття. Справа була зовсім не в тому, що нас нагодували, верх брало духовне», - зауважує М. Савченко[537]. Почуття ненависті в остарбайтерів викликали німецькі підлітки, члени «гітлер-югенд» - майбутні нацисти. Під час прогулянок містом примусові робітники зустрічалися з ними. Зустрічі переростали в сутички: кидання камінням, нецензурні викрики, обзивання[538]. Ці підлітки були злими, агресивними й цинічними. За словами М. Савченко, їх дії «. додавали до нашого рабського існування велику ложку дьогтю. Так і залишилося у мене на все життя почуття відрази до цього юного «цвіту Німеччини». хотілося відмитися від самої пам’яті про них.»[539]. Цікава рецепція німецького буття в свідомості українця- остарбайтера простежується в листі Віктора з Миргородщини. Юнак, котрий знав німецьку мову, літературу, історію та культуру, був здивований «безкультурністю» тих німців, з якими зустрічався щоденно (на роботі та в таборі). «Ми не могли повірити, що так підло нас обманули», - пише в листі Віктор, натякаючи на німецьку пропаганду про «культурну прекрасну Німеччину»1. Тобто хлопець із звичайного українського села відчув себе більш культурним, аніж німці. Злість і бажання помсти в остівців викликали дії окремих господарів, начальників таборів, майстрів тощо. Колишня остарбайтерка, перебуваючи в Німеччині, у своєму щоденнику писала: «... пани мої мені ще гидкіші здаються, і я їх ненавиджу так, що наче б різала б ножем, якби тільки було можна, якби моя воля. Боже! Невже я ніколи не буду панувати над ними? Дай мені, Боже, волю посміятися над ними, посміятися зі злістю, ще гірше, ніж вони сміються з мене!»[540] [541]. Окремі примусові робітники намагалися стримувати свої почуття до німців: «. хотілося махнути лопатою чи киркою, що було в руках, і просто вдарити цього садиста (майстра- німця. - В. Д.), не дивлячись куди, не стримуючи сил. Але розум брав гору.»[542]. Проблемою для остарбайтерів була недостатня поінформованість не лише про рідних, а й про події на батьківщині, у світі, перебіг війни тощо. Заповнити інформаційний вакуум можна було читанням газет, журналів, тижневиків тощо. У Берліні двічі на тиждень виходила україномовна газета «Голос», видавалися додатки «Українець», «За нову Європу», «Хлібороб», «Вісті», друкувався ілюстрований журнал «Дозвілля»[543]. Проте, настільки правдивою була інформація, вміщена в офіційних друкованих виданнях, східні робітники не знали. Та й повноцінно забезпечити газетами кілька мільйонів остівців в умовах війни було неможливо. Інколи інформацію про перебіг війни остарбайтери отримували також з листівок і преси, які розповсюджували у таборі підпільники. Траплялися випадки, коли, щоб підбадьорити робітників зі сходу, інші іноземні робітники ділилися з ними інформацією про перемоги радянської армії: «До мене підбіг... француз Анрі й говоре: «Зіна! Твоє місто вже звільнено, німців прогнали»1. Втамувати інформаційний голод східним робітникам допомагали також місцеві мешканці. Так, С. Петрашенко згадує, що про поразку німців в районі Курська і Бєлгорода йому розповів німець, який інколи працював у його господаря[544] [545]. Важливим складником остарбайтерівських буднів було листування. Східним робітникам офіційно дозволяли надсилати листи на окуповану територію у вигляді звичайних листівок або листів з оплаченою відповіддю вагою до 250 г і не більше двох разів на місяць. Родичі з України могли давати відповідь лише на звороті отриманого листа з Рейху. Листи у відкритому вигляді передавали керівникові табору разом з оплатою згідно з німецькими тарифами (6 пфенінгів в одну сторону)[546]. Окрім написання листів, адресованих на батьківщину, остарбайтерам дозволяли листування в межах Третього Рейху. Такі листи також подавали керівникові табору у відкритому вигляді[547]. Розпорядженням ДАФ №3 (1942 р.) східним робітникам дозволяли пересилати поштою фотокартки, але за умови, що на них немає жодних поміток чи написів, а також, що вони міцно приклеєні або зшиті з поштовою листівкою[548]. На початку 1943 р. затверджено нові правила листування для остарбайтерів. Німецькі поштові відділення мали право продавати бланки листівок безпосередньо остарбайтерам за наявності посвідчення особи або робітничого паспорту, до яких вносилася відповідна помітка. Окремі примусові робітники могли купувати поштівки на ввесь табір або завод після дозволу керівництва табору або директора заводу. Починаючи з 15 березня 1943 р. в обіг уведені особливі поштові бланки листівок для остарбайтерів. Такий бланк складався з двох частин і містив текст трьома мовами: німецькою, українською та російською. На ньому з обох боків ставився штамп табору: з одного боку - адреса відправника й адресата, з другого - свого роду контрольний штамп про проходження цензури (без нього листівку не відправляли)1. Щоб лист дістався адресата, у ньому забороняли згадувати про: несприятливі умови роботи та проживання, погане харчування, підпільну (спекулятивну) торгівлю в таборах, недостатню лікарську допомогу, неотримання посилок від рідних, обмеження особистої свободи, бомбардування тощо. Колишні остарбайтери пригадують: «Треба було писати, що харашо, хоч вам плохо. Прийшов був переводчик... і каже: «Дєвочки, я все бачу, знаю і понімаю. Не пишіть, що вам плохо, пишіть, що харашо, то хоч дома знають, що ви живі, а так провіре цензура і ваше письмо порвуть»[549] [550]. У таких умовах остарбайтери в листах часто використовували умовні вислови, порівняння, користувалися кодованими словами. Наприклад, речення «По можливості приходь до нас» означало «Постарайся сюди не потрапити», а речення «Тут чудова погода, часом іде дощ» говорило про постійні нальоти авіації та бомбардування в Німеччині[551]. повинні розуміти й самі повинні знати»1. А ще не завжди в листах повідомляли правду через небажання спричинити біль рідним: «Не жалілася, щоб не так мама за мене хвилювалася»[554] [555]. Описувати справжнє життя в Рейху остарбайтери могли в таємних листах, які передавали рідним на батьківщину через тих, хто повертався додому через хворобу, або німецьких солдат. На такі листи остівці просили рідних не відповідати. Складником повсякденного життя східних робітників стало очікування листа від рідних. Колишня остарбайтерка К. Шевеля так описує цей процес: «...як ідемо повз коменданта, а... він понаставлює коло вікон откритки отак рядом, то ми дивимось: «О, є, є! Комусь є вже откритка»[556]. З листів працюючі в Німеччині дізнавалися про подробиці життя свого села. За спостереженням дослідниці Т. Пастушенко, вони жадібно ловили всі новини, які надходили з дому, у свідомості продовжували активно жити подіями свого села: як «вродив» хліб і городина; хто народився, одружився, помер; як «без мене на хуторі»; «що балакали люди за мене після мого виїзду» тощо[557].