Емоційно-почуттєве тло повсякдення
Одним із найважливіших почуттів людини є дружба. По-суті це прояв людського буття. Вона значима для кожного не залежно від соціальної, етнічної, територіальної належності й забезпечує підтримку, потребу в спілкуванні, необхідність поділитися з товаришем своїми переживанням.
В остарбайтерів дружба також була одним з елементів повсякденного життя. Вони пригадують: «як ні голодно, як ні холодно. знаходили спільну мову, зближувалися люди, і там дружили, міцно дружили»[518], «така була дружна сім’я. шоб котра-небудь з котрою посердилась! О, дружно було!»[519].Проте частина депортованих вважає, що міцної дружби в таборах не було й не могло бути. Стосунки, які склалися між остарбайтерами, самі вони називають звичайним вимушеним спілкуванням. Тому окремі примусові робітники в таборі переживали почуття самотності1. Дослідник П. Полян називає його «прилюдною самотністю», коли людина завжди знаходилася між людьми і не могла побути на самоті[520] [521]. Остарбайтери переживали й почуття кохання. Вони знайомилися, зустрічалися, закохувалися, ревнували, вступали в інтимні стосунки тощо. Це ставало частиною їхнього повсякдення. Тобто, можна сказати, вони жили звичайним життям. Не зважаючи на нестерпні умови праці, незадовільне харчування, східні робітники знаходили час для власних любовних переживань. Так, найбільшим душевним болем для Віктора з Миргородщини «... був день, коли... німецька сторожа не дозволяла зустрічі з дівчатами»[522]. Про свої любовні переживання написала у щоденнику східна робітниця Клава: «Вчора стояла з Павлом. Не лежить моє серце до нього, не подобається він мені. Ось Андрій, що пише листи. подобається. моя перша зустріч і знайомство з Андрієм. сотні поцілунків, обійми. Обіймати тут, та ще в першу зустріч. Таке дозволила. зустрілася знову з Андрієм. Не розумію я ще Андрія: і добрий для мене, і дивний. В. Чернявський, аналізуючи щоденник Тетяни Набєгової, прийшов до висновку, що його центральною сюжетною лінією є події саме особистого життя східної робітниці. Автор поділяє текст рукопису на три частини: пошук партнера, романтичні стосунки з Олександром та події, синхронні з арештом і стратою Олександра. Причому, на першому етапі відбувався не тільки підбір необхідної кандидатури, а й боротьба з конкуренткою. Основна увага розповіді дівчини фокусувалась на міжособистісних взаєминах з коханим, друзями, знайомими, а не на тяжких умовах праці, нестачі їжі, одягу, поганому медичному обслуговуванні тощо1. Це ще раз свідчить про те, що, опинившись на чужині, остарбайтерам були важливі й особисті романтичні переживання. Не можна твердити, що початок інтимного життя в Рейху був у східних робітників непродуманим кроком. Вони замислювалися над його наслідками, наприклад, над проблемою вагітності. Тому розпочинати статеві стосунки східним робітникам було страшно, але, як згадує В. Чернобаєв, «... життя вимагає свого... Ось і ми з Сонею. Ну що ж: а раптом завагітнієш?». І тільки після звільнення закохані «вітпустили вуздечку - и народився син, у грудні місяці. У 45-му»[524] [525]. Свої перші любовні почуття остарбайтери згадують і зараз. «В лагері і в мене був друг надзвичайний. він мене. пригорне до себе і поцілує ніжно. ті ніжні поцілунки я пронесла через усе своє життя», - пригадує О. Понеділок[526]. В остарбайтерів поряд з позитивними, виникали й негативні почуття до декого з представників своєї нації. Так, ненависть і заздрість східні робітники відчували до українців з дистрикту «Галичина», бо ті мали більше прав і менше обмежень: «. німці - українцями вважали лише із західної України. Вони не носили «OST» і не були так пригнічені. Дехто засуджував поведінку окремих своїх колег (наприклад, за проституцію, підлабузництво, доноси, крадіжки тощо). Інколи не було взаєморозуміння між цивільними робітниками та військовополоненими. Останні докоряли дівчатам-остарбайтеркам тим, що вони «радо» працюють на німців. Яскравим прикладом такої агресивної поведінки є випадок, що трапився в м. Гросбрайтенбах (Тюрінгія). Тут поруч знаходилися табори для військовополонених і східних робітників. Дивлячись через колючий дріт на гарно одягнених співвітчизниць, військовополонені сформували про них негативну думку, що вилилася у вірші. Вони передали до табору т. зв. «Лист дівчатам»: Молодые девушки немцам улыбаются, Позабыли девушки о своих парнях. Только одни матери горем убиваются, Плачут они бедные о своих сынах. Лейтенантам-летчикам, девушки любимые, Со слезами верности вы в любви клялись. Но в пору тяжелую соколов забыли вы И за корку хлеба немцам продались. Под немецких куколок вы прически делали, Красками окрасились, вертитесь юлой. Но не нужны соколам краски, букли, локоны И пройдет с презрением парень молодой. Дівчата, образившись, склали вірш-відповідь: Лейтенанты-летчики, сталинские соколы, Вы ли упрекаете девушек своих. Разве не у девушек жизнь уже разбитая, И не ваши девушки слезы часто льют, И не эти ль девушки, всеми позабытые Жизнь свою невольную горькой чашей пьют? Мы ли виноватые, о соколы, соколы?! Что у нас на Родине затаен был враг, Что продал нас девушек, так как продал тысячи, Что погибли юные на своих полях? Не смогли вы, соколы, постоять за Родину И упорным натиском разгромить врага С матерями старыми и детками малыми Оставляли немцам вы наши города. Лейтенанты-летчики, соколы отважные, Сколько раз вы в верности Родине клялись? Но в пору тяжелую клятву позабыли вы И в первых же сражениях немцам в плен сдались1.