Ідентичність: у пошуках себе
Ідентичність є сутнісною ознакою людини, що проявляється з одного боку у визнанні своєї унікальності, з іншого - у відчутті приналежності до певної спільноти. Ідентичність - це результат процесу ідентифікації, в основі якого лежать механізми порівняння себе з іншими, розрізнення та ототожнення.
Розуміння власної ідентичності важливе для кожної людини, оскільки допомагає їй краще усвідомлювати та виражати, ким вона є не лише як особистість, а й як частина спільноти. Східні робітники в країнах Третього Рейху становили окрему соціальну групу, що функціонувала за окремими законами й була змушена вибудовувати відносини з іншими верствами населення.Ідентичність дозволяє переживати зміни, сприймати інших людей, не відчувати руйнівну порожнечу на самоті. Ми не припиняємо бути собою, коли втрачаємо стосунки чи повертаємося з війни або тривалої подорожі. Так само й остарбайтери, опинившись на чужині, переймалися відповіддю на запитання «Хто я є?», з’ясовували своє становище в новій для себе системі суспільних, соціально-політичних відносин, визначали своє ставлення до минулого, сучасності й майбутнього.
У науці виокремлюють різновиди ідентичності: психофізіологічна, соціальна (амбівалентна, групова, етнічна, національна, політико- громадянська, просторово-територіальна, релігійна, соціокультурна), особиста (самоідентичність)1. Розглянемо соціальну ідентичність остарбайтерів оскільки саме вона була докорінно змінена в результаті насильницької депортації.
Групова ідентичність - це ототожнення себе з тією чи іншою спільністю або групою. Своє становище у Третьому Рейху остарбайтери сприймали як принизливе, залежне, неповноцінне. Вони називали себе «наймитами»[489] [490], «кріпаками»[491], «рабами»[492], «невільниками»[493], «неповноцінними істотами»1. Цьому сприяв і той факт, що часто українців не називали їхніми іменами. До них зверталися або за номером, який вони отримали при реєстрації на території Третього Рейху, або заміняли власні імена на німецькі: Іван ставав Гансом, Павло - Паулем, Катерина - Кетою тощо[494] [495]. Цікаво, що й самі примусові робітники часто в повсякденні (особливо у таборі), спілкуючись між собою, називали окремих німців за прізвиськами: «... ми їх (наглядачок у таборі. - В. Д.) називали Квочка, Бочка, Сучка, Курва»[496], «... коменданта лагеря звали Змій Горинич. медсестру. Стара Карга»[497]. Окремі остарбайтери намагалися не зважати на негативне ставлення до них німців. Вони немов «запрограмовували» себе, відгороджувалися від дійсності: «До поганих людей я ставилася. байдуже. я пояснювала все це системою. Воно не повинно. воно не стосується мене. На біса вони потрібні мені, щоб я через них хвилювалася? Тому все, що відбуалося погане, я ніби відкидала вд себе»[498]. Прикметно, що не усі німці в східних робітниках вбачали рабів і не розуміли їхнього ототожнення з невільниками. Так, почувши від своєї робітниці Н. Бредіхи вислів «я рабиня», господар здивовано запитав: «Що ж ми тобі рабське робимо?... Нащо ви мені нужні?»[499]. Найболючішою для остарбайтерів була розлука з рідними і перебування на чужині. У своїх листах, адресованих на батьківщину, та щоденниках вони писали: «. хіба ти не знаєш як погано одному в чужій стороні»1; «... під чужим небом і влітку зима»[500] [501]. Навіть якщо українець у Третьому Рейху мав гарні умови проживання, то його найбільші переживання були пов’язані з перебуванням на чужині. Зокрема, уродженця Велико-Кринківського району Полтавської області в Німеччині задовольняло триразове харчування, робота, дозвілля тощо. Єдине, що не влаштовувало остарбайтера, - це чужина. Цікаво, що він мріяв про такі гарні умови на рідній землі[502]. Подібні почуття переживала й колишня остарбайтерка П. Овчаренко: «... тільки скучала за домом і всьо, а так мені непогано було»[503]. Національна ідентичність (усвідомлення своєї належності до тієї чи іншої нації) східних робітників була пов’язана з патріотичними почуттями: любові до своєї Батьківщини, нації. Офіційно для радянських робітників була введена загальна назва «остарбайтер». Тим самим цей термін завуалював їхню національну приналежність. Але на практиці німецька влада і населення ототожнювали остарбайтерів з «руссе», «росіянами», «руськими». Це помітили українці й у розповідях і листах до рідних з цього приводу обурювалися: «. кульмінацією нашого страждання була офіційна заява «лагерфюрера», що ми є не українці, а «руссе» й що за спробу протесту проти цієї назви буде покарання», «. звуть. «руссе» хоч знають, що ми українки», «. німці звуть дівчат росіянками, атеїстками і комсомолками, а вони, хоч півпритомні, звуть себе українками і рідною мовою просять у Бога помочі або негайної смерті»1, «... вони називали нас русіш. Я кажу: «Найн, Україна, Україна!»[504] [505]. Інколи такі скарги українців переростали у відкритий протест. Так, у листі до мами, адресованому на Миргородщину, колишній остарбайтер Віктор описував акт протесту проти національного гноблення: «Мій внутрішній спротив наростав і я вже не міг його контролювати. Я виливав слова про нашу (українців. - В. Д.) окремішність, славетну, але фальшовану історію. прагнення бути вільним». Такі виступи неодмінно карали: «в понеділок перевезуть у інший табір», - писав далі цей робітник[506]. Про збереження національної ідентичності українців-остарбайтерів свідчать факти постійного спілкування рідної мови «у неволі», небажання засвоювати німецьку мову, ненависть до неї, зберігання вишиванок та рушників, спів народних пісень, випадки спротиву чи протиставлення «німцям», групування в таборах за національною ознакою тощо. Навіть німецькі контролюючі органи помітили, що стосунки між росіянами та українцями часто досить напружені[507]. Тому «Загальні правила поводження з іноземними робітниками» від 15.04.1943 р. Туга за батьківщиною виявлялася й у намаганні окремих остарбайтерів віднайти у Рейху куточки природи, подібні до українських: «. піду в ліс і назбираю пролісків. Вони нагадують нам Україну», «... навесні я ще люблю ластівок. а мені здається, що вони на Україні були, а тоді сюди прилетіли»1. Таким чином, просторово-територіальна ідентичність східних робітників була пов’язана зі своєю Вітчизною. Прикметним складником повсякденності багатьох остарбайтерів була потреба в релігійних обрядах (релігійна ідентичність). Німці не очікували, що з атеїстичної держави, де релігію офіційно заборонили, приїдуть віруючі люди. Тому спочатку східним робітникам не дозволяли відвідувати церкви, мати духовних наставників з-поміж емігрантів[509] [510] і німецьких священиків[511]. Очевидно, все це здійснювалося з метою: 1) запобігти тому, щоб остарбайтер залишав територію табору під приводом необхідності відправи релігійного культу; 2) недопущення сторонньої особи на територію табору; 3) обмеження спілкування з місцевими громадянами, навіть священнослужителями. У 1944 р. заборона остарбайтерам відвідувати релігійні заклади остарбайтерам була знята[512]. Дехто із східних робітників мав при собі хрестики, іконки, зображення Богоматері, молилися. При заповненні документів майже завжди заявляли про свою приналежність до православної церкви. На зимові свята ялинки прикрашали релігійними зображеннями з хрестами, співали різдвяні пісні. Релігійність остарбайтерів найкраще виявлялася під час екстремальних ситуацій, розгляду справ про їхні дрібні правопорушення: усі без винятку покарані остівці зверталися до Бога, давали від його імені обіцянки ніколи не повторювати подібного[513]. З. Карпенко пригадує: «Такого страху (під час бомбардувань. - В. Д.) я не бачила у свюєму житті! І почала молитися, я знала «Отче наш», бабуся мене навчила...»[514]. Нехтуючи забороною, часто у вільний час остарбайтери ходили до церкви: або з цікавості, або на релігійні свята, або задля задоволення своїх релігійних потреб1. Інколи остівці на чужині ставали віруючими. «Саме в цей час я вперше по-справжньому став вірити в Бога... наша сім’я раніше ніколи не була релігійною» - пригадує Є. Руднєв[515] [516]. М. Перебийнос також, будучи в Німеччині, долучилася до віри: «... з Дніпропетровської області була. Марія. зуміла всіх нас об’єднати. ми всі поробили такі невеличкі молитовнички, всім вона прочитала - ми записали «Отче наш» і 10 заповідей. А німці нам купили маленькі (іконки. - В. Д.). «Матір Божу» й «Ісуса Христа». Ми це там поклеяли. і тому в нас скільки було, ні у кого шкаф не закривався, ніколи ніхто нічого не займе.»[517].