Одяг та взуття
Відомо, що одяг у житті людини слугує для задоволення матеріальних і естетичних потреб. Щодо перших, то він, в першу чергу, має бути наявним, зручним та сезонним. Естетичні вимоги ширші: залежать від особистих уподобань, моди, відображають природні потреби і суспільні уявлення про красу й досконалість, несуть у собі соціально значиму інформацію.
Зазначимо, що спочатку видавати одяг та взуття остарбайтерам не передбачали. Лише наприкінці 1942 р. розпочинається видача робочого одягу і взуття східним робітникам. Зокрема, остарбайтерів мали постачати верхнім одягом, натільною білизною та взуттям. З цього часу у таборах обладнували спеціальні кімнати для ремонту та пошиву одягу, за що із заробітної плати остарбайтерів вираховували кошти1.
Сам процес постачання одежею організовували таким чином: спочатку керівник підприємства виявляв потребу, потім - повідомляв «одежне» чи «взуттєве» економічне відомство, що за можливості видавало спеціальні картки, які направляли на відповідне підприємство (голову родини, у якій працював остарбайтер) з позначкою «Одяг для остарбайтерів» чи «Взуття для остарбайтерів», а також припискою «Цю картку можна отоварити тільки в спеціальних пунктах розподілу». Пункти розподілу видавали одяг чи взуття тільки уповноваженим особам, а не самим остарбайтерам[460] [461]. Через дефіцит на шкіру та гуму примусові працівники отримували взуття або повністю з дерева, або з дерев’яною підошвою (т. зв. «гольцшуги», «колодки», «дерев’яшки», «кломпи», нім. «holschuhe»), незручне і навіть травматичне. Його носили майже на голу ногу. Оскільки східні робітники побачили таке взуття вперше, то їм довелося вчитися правильно його носити. Ставлення остарбайтерів до одягу було різним. Одні зазначають, що одяг їм видавали в таборах або вони його отримували за картками в магазині[462]. Інша частина остарбайтерів зазначає: одягу їм не видавали. У зв’язку з такою ситуацією, актуальною для примусових робітників була проблема здобуття одягу. Вона вирішувалася такими способами: - носили той, що взяли з дому при виїзді: «Оце що з дому понабирала, як у сентябрі їхала... а такого нічого не було»1; - знаходили замінники одягу (наприклад, за відсутності пальта використовували ковдру)[464] [465]; - шили з тканини або перешивали непотрібну річ: «... на заводі дають ганчір’я витирати машини і ми шиємо собі «білизну»[466]; - обмінювали менш значиму річ на предмети одягу; - крали; - купували в магазинах чи в людей: «Пам’ятаю, я дві сукні купила собе ще, заробила»[467]; - отримували посилкою з дому. З цією метою українці у листах, адресованих на батьківщину, просили батьків надіслати їм необхідний предмет одягу. Так, у своєму листі до матері Григорій М. просить маму пошити йому з лантуха й надіслати поштою штани, «бо тут робота така, що все дуже рветься»[468], а Варвара М. - «кохточку і спідничку. бо тут дістати не можна»[469]. Додаємо, що у зв’язку з нестачею одягу для остарбайтерів у Третьому Рейху влада провела кампанію по пересилці його з батьківщини. Для цього остівців змушували підписувати уже надруковані листи до родичів в Україні з проханням надіслати їм будь-який одяг. Окремі робітники такі дії вважали обманом. Тому вони у своїх рукописних листах просили рідних не реагувати на друковані листи, навіть якщо вони підписані ними, оскільки «. друкований лист я мусив адресувати тому, що був перед очима бюргемейстер. сказав мені: «Вишлють чи ні, а ти мусиш цей лист адресувати. »[470]; - отримували від німецьких громадян: «... одна (німка - В. Д.)... мене... одягла з ніг до голови. Остарбайтери по-різному ставилися до таких «подарунків». Одні схвалювали поведінку німецьких громадян, інші - засуджували дівчат, які брали «подачки»: «... я б цього не допустила!»[473]; - заробляли на підробітках. На правій стороні грудей верхнього одягу остівці повинні були постійно носити розпізнавальний знак «OST»: вертикальний прямокутник, розмірами 70х77 мм синього кольору з білими літерами «OST» в білій рамці[474]. Німецька влада уведення такого знаку пояснювала потребою відрізняти остарбайтерів від поляків (носили знак з літерою «Р») та євреїв (носили знак у вигляді зірки Давида). Разом з тим, нашивка відокремлювала іноземців від місцевого населення задля обмеження їхнього пересування та споживання. Дотепні східні робітники відразу ж по-своєму «розкодували» цей знак: «Остерегайся Советского Товарища»[475], «Остерігайся: Совєтська Тварь» тощо. А колишня остарбайтерка А. Гончарь пригадала, що й самі німці прочитували нашивку як «Освобождённые Сталинские Твари»[476]. Східні робітники або повсякденно носили «таврознак», або взагалі ніколи його не пришивали. Відзначимо: неносіння знаку карали штрафом у 150 Rm. У випадку неможливості сплати штрафу - ув’язнення до трьох тижнів1. Але, не дивлячись на таке покарання, багато українців ухилялися від носіння нашивки «OST». Це, як правило, сільськогосподарські робітники. Хоча вони, виходячи за межі господарства бауера, повинні були пришивати «таврознак»[477] [478]. А під час перебування в таборах усіх остарбайтерів зобов’язували його носити. Та під час відпусток, походів до міста вони знімали такі знаки, убезпечуючи себе, в першу чергу, від зайвої уваги з боку органів влади. На допитах остівці пояснювали, що цим самим уникали труднощів під час купівлі особистих речей у закладах торгівлі та при користуванні громадським транспортом. Окрім цього, східні робітники часто приховували свій «таврознак»: пришивали його якомога нижче, щоб можна було прикрити рукою; прикріплювали шпилькою, аби легко відколоти і приколоти в разі потреби[479]. Нашивку «OST» використовували до 1944 р. Потім увели нові знаки приналежності до категорії примусових робітників зі сходу. Тепер вони відображали національну ознаку й були різними для українців, білорусів і росіян. Український знак - орнаментований еліпс із стилізованим тризубом[480]. Історик О. Бичехвост уважає: це зробили для того, щоб «запалити національну ворожнечу поміж радянських в’язнів»[481]. Відомо, що в екстремальних випадках у житті людини на перше місце виходять вітальні потреби (ті, що забезпечують фізичне існування організму). Однак свідчення жінок-остарбайтерів дають можливість говорити, що і в складних умовах не втрачається певний естетизм. Одним з його виявів було ставлення примусових робітниць до свого зовнішнього вигляду, зокрема, одягу. Можливо, це можна пояснити захисною реакцією організму, коли потреба в прекрасному дозволяє людині залишатися людиною. До того ж, саме естетична складова одягу більш характерна для жінок. Навіть перебуваючи в неволі, вони переймалися не лише наявністю одежі, а й її якістю та привабливістю. Для цього вони додавали до вбрання певні прикрашаючи деталі, прагнули придбати (дістати) одяг з певного матеріалу та фасону, проявляли зацікавленість до вбрання місцевих жінок. Так, щоб виглядати красиво Антоніна Осадчук (Сліпенчук) шукала матеріал для пошиття обнови: «Я, пам’ятаю, знайшла шматок на хусточку. Щось таке чорне, якесь шовкове, дак бахрому поробила. А там дівчата давай блузки шити, комбінувати - тут таке, тут таке. Уродженка Шишацького району Полтавської області Євгенія Тараненко зраділа, що їй дісталося у Німеччині таке гарне вбрання: «... якби в мене отакий костюм був тоді, як я жила вдома, так я б на десятому небі була, бо ми тоді жили бідно»[482] [483]. Такі настрої жінок можна зрозуміти, бо і на батьківщині було багато таких (особливо сільських), що не мали не те що вихідного, але й повсякденного добротного одягу. Приміром, колишня остарбайтера Галина Касіч зауважує: «Особливо скрутно було з одягом. Мама 10 діб стояла у черзі у магазині в Микільській слобідці, батько їй носив їжу, щоб купити 10 метрів тканини - пошити мені якусь обнову, тоді студентці технікуму, та моїм братикам»[484]. А вже згадана Євгенія Тараненко розповідає: «У нас не було новенької спіднички чи платтячка на вихідний день. А це як їдемо в школу було, то мама було збирає ганчірки усі та ото ганчірнику здаємо, а ганчірник возив матерію таку ситу, поганеньку. Ото як купе там 3 м чи скільки, щоб пошити дітям хоч у школу, ото в нас було і святкове і нове»[485]. Серед остарбайтерів-жінок зустрічалися й справжні естети, які заради отримання вподобаної речі йшли на суттєві «жертви». Такою була уродженка селища Марефи Харківської області Зоя Артюхіна. Коли начальник табору, де вона проживала в Німеччині, відкрив магазин потриманих речей, дівчина вподобала собі драпове пальто. Проте, існувала суттєва проблема: воно коштувало 10 марок - не підйомна сума для примусової робітниці. Щоб її вирішити підприємлива дівчина продавала хлопцям «свою мізерну пайку хліба, яку давали тільки зранку». Так вона наторгувала 12 марок. Збір коштів супроводжувався страхом, що омріяну річ можуть купити інші. Наступною перешкодою на шляху до бажаного стало те, що магазин працював лише 1 годину в суботу. Щоб до нього встигнути потрапити, остарбайтерки після роботи «бігли як божевільні». Перенесені «жертви» виправдали себе, адже зрештою Зоя «купила омріяне пальто, і вистачило ще на блузу з коротким рукавом»1. Перебуваючи в Німеччині, жінки також спостерігали за тим, як одягаються німецькі господині. За словами Маї Савченко «...недивлячись на нестерпне життя в неволі, як у фізичному, так і моральному плані, в характері моєму не пропали риси спостережливості й простої допитливості». Дивлячись на місцевих фрау, дівчині «більше за все кидалося у вічі те, що. їхні світлі, строкаті, з пишною спідницею сукні, накрохмалені й випрасовані, дзвіночком развивалися навколо колін. Під час праці жінки залишалися по-ранковому свіжими, доглянутими, навіть елегантними. Ось їдуть жінки на польові роботи. Усі на велосипедах, у кокетливих сукнях, у веселих косиночках. І якби не окремі деталі, то можна було б подумать, що їдуть на розважальну прогулянку, а не на польові роботи»[486] [487]. Саме ці елементи німецької культури дівчина наслідуватиме пізніше - в умовах радянської дійсності після війни. «На все життя я перейняла цей стиль. залишатися завжди жінкою, яка турбується про свій зовнішній вигляд. Прикладів для цього було багато» - резюмує жінка[488]. Тож можемо констатувати, що одяг задовольняв не лише матеріальні потреби жінок-остарбайтерів. Не менш важливим було його естетичне сприйняття. Потреба в красі дозволяла українським дівчатам підкреслити жіночність, що було важливо і в умовах екстремального повсякдення.
Еще по теме Одяг та взуття:
- Повсякдення українців в умовах тоталітаризму : колективна монографія / наук. ред. О. Лук’яненко, В. Дмитренко. Полтава : ПНПУ імені В. Г. Короленка,2023. 216 с., 2023
- Астеки в "боротьбі за батьківщину". Заснування Теночтітлана.