ЗНАКОВІ ПОХОРОНИ
Березень і квітень стали для киян місяцями знакових похоронів. Жертви військових дій, убиті в дні більшовицького владарювання, мали бути поховані щонайменше за традиційними обрядами.
Першими серед сумних подій були похорони 6 березня загиблих у боях із більшовиками козаків 1-го Запорізького загону1.
іо березня 1918 р. у Києві ховали жертв «горо- жанської війни», тобто тих, хто загинув під час перебування в місті більшовиків і не був вчасно похований. Доти ж тіла 91 особи, в основному українців, перебували у військовому шпиталі, Олександрівській лікарні й Анатомічному театрі.
Похорони були масовими. Газета «Киевская мысль» писала: «всі тротуари від Олександрівської лікарні по Хрещатику і до Царської площі та схили Царського саду були переповнені натовпом»[165] [166]. На міській думі приспустили прапор, із промовами виступили голова Української Центральної Ради М. Грушевський, київський міський голова Євген Рябцов і гласний (депутат) міської думи Іван Фещенко-Чопівський. Газета «Последние новости» зазначала, що ховали вояків Армії УНР. Деякі труни покривав український національний прапор. По суті, це була українська національна маніфестація. Цим Центральна Рада, а ширше - українська політична еліта, прагнула засвідчити своє повернення до міста. У комісії з організації похорону від міської думи працювали лише гласні-українці, а газетні статті наголошували, що серед жертв були здебільшого українці[167]. Події іо березня мали політичний характер. Українська влада прагнула заявити про себе й отримати легітимність в очах киян (досі з цим спостерігалися великі проблеми). Інакше в організації великих похоронів за участю значної кількості представників від цивільної та військової влади, військових частин, громадських організацій не було потреби. Інших полеглих від рук більшовиків (скажімо, розстріляних у Маріїнському парку або члена ЦК Української партії соціалістів-самостійників Григорія Андруса) поховали значно скромніше, і ні в кого не виникало сумнівів щодо недостатнього вшанування їхньої пам’яті. Похорони іо березня були доволі знаковими, адже символізували кінець більшовицького панування. Жертви муравйовського терору цілком могли зайняти в національній пам’яті місце, що його пізніше посіли герої Круг - місце символічних борців за незалежність України. На початку березня Києвом поповзли чутки про якісь страшні події під Кругами. З’явилися перші газетні публікації. 6 березня «Нова рада» розмістила невеличке оголошення з проханням «подавати докладні відомости на адресу: міністерство міжнародних справ, Терещенківська, 9»1. За кілька днів вийшло повідомлення від гуртка родичів загиблих із пропозицією «піднести загальне прохання про роскопку могил, щоб роспізнати і перевезти їх тіла з Круг, а також поховати їх у Київі»[168] [169]. Справу вирішили, і тепер «комітет по влаштуванню похорону студентів-січовиків запрошує батьків та родичів сьогодні, 13-го березня, їхати роспізнавати убитих на ст. Крути»[170]. Процес розпізнання та перевезення тіл тривав кілька днів. У газетах одразу ж з’явилися імена загиблих. 16 січня газети вмістили некролог про Володимира Шульгина[171] - вихідця з відомої української родини. У день похорону, 19 березня, інформація вже була значно повнішою. «Киевская мысль», «Нова рада», інші газети оприлюднили списки осіб, яких належало перепоховати на одному з київських цвинтарів - Аскольдовій могилі: «Студенти: Володимир Шульгин, Олександр Попович, Бошко-Бо- жинський, Андріїв, Дмитренко, Пурік, Шерстюк, Ємельченко (сотник куріня), Боровенко-Конончук, Головощук, Чижів, Сірик; гімназисти: Андрій Coko- ловський, Тернавський, Пипський, Гнаткевич, Ган- кевич»[172]. У написанні перелічених прізвищ є помилки, позаяк газети подають їх у кількох різних варіантах. Багатьом ці прізвища були відомі. Так, Володимир Шульгин походив зі знаної української родини, працював у Київському губернському виконавчому комітеті; Олександр Попович працював у Селянській спілці Сквирського повіту, був обраний членом, а потім і головою повітової та членом Київської губернської народних рад. Перша публікація, присвячена безпосередньо подіям 29 січня на станції Крути, з’явилася 16 березня в «Новій раді»1. У статті йшлося про загибель «кілька сот найкращої інтелігенції - юнаків- ентузіастів української національної ідеї»[173] [174]. Автор статті (С. Ш.) дуже тонко підмітив: «Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу ця втрата безмірна»[175]. Адже полеглі молоді люди і справді могли б стати новою інтелігенцією та новою елітою, для якої українська національна ідея була цінністю. Україна тоді втратила людей, здатних до успішного державотворення. С. Ш. покладав вину на український уряд, який «після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді» [176]. Учасників бою під Кругами автор статті схарактеризував як «жертв урядової легковажности». Далі він доволі докладно описав ситуацію, що склалася під Кругами, і фактично назвав винуватців загибелі юнкерів - «капітана Т. і штаба, який складали два брати Б.». Валерій Солдатенко стверджує, що в редакції «Нової ради» знали справжні імена командира - «капітан Т.» і склад штабу - «два брати Б.», однак із якихось міркувань не обнародували дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею. Цікаво, що звинувачення лунали не на адресу більшовиків як агресорів і виконавців злочину, а на адресу українських військових керівників. Автор вимагав розслідування та покарання винних. Похорони бійців Студентського куреня відбулися 19 березня. Оголошення про них надрукувало багато київських газет, що свідчить про великий суспільний розголос трагедії під Кругами. До того ж газети містили прямі звернення від різних організацій та самих редакцій долучитися до перепохо- вання героїв. Активну участь у вшануванні полеглих юнаків узяла влада. Мала Рада на своєму засіданні 9 березня, на пропозицію М. Грушевського, вшанувала «пам’ять цих борців вставанням» та вирішила «перевезти їх тіла до Київа, поховати на Аскольдовій могилі і принята похорон на кошт держави»1. Таким чином, українській владі була не байдужа доля загиблих студентів. Хоча в пресі пролунала критика на її адресу: «Невже ж український уряд в теперішнім його складі може проходити мимо подібних фактів»[177] [178]. До честі держави, відповідь не забарилася: «Головна військово-юридична управа повідомляє, що щодо цього діла вже провадиться слідство у старшого слідчого управи і вжито всіх заходів, щоб справу докладно з’ясувати»[179]. Безпосередньо подіям 19 березня була присвячена стаття-реквієм «Похорон студентів-січовиків» у «Новій раді» [180]. Там ішлося про студентів, які «ли- царськи склали свої буйні голови, боронячи Україну від нападу північних варварів», «вірних синів вільної України». Також переказано промову Михайла Грушевського: «Dulce et decoram est pro patria mori - Солодко і прекрасно вмерти за вітчизну, так як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів... Якраз сьогодні, коли Ц. Рада засідала, почали зривати цього двоголового орла, цей символ самодержав’я, це пятно неволі, в якій Україна перебувала стільки віків... Але ця операція знищення неволі не могла пройти безкровно, і кров пролилась. Щасливі ті, хто кров’ю засвідчив свою любов до рідного краю... Слава їм і вічний спокій!..»1. Газети й далі публікували матеріали про бій під Кругами - здебільшого заклики збирати кошти на вшанування пам’яті полеглих. Лікар Сергій Коломійцев закликав установити пам’ятник полеглим під Кругами, який «свідчив би про їх щиру не на слові, а на ділі любов до батьківщини, про безголов’я нинішніх вершителів долі України в судьбові часи її існування та про нещадне звірство наших віковічних гнобителів з півночі»[184]. Заклик підтримали, зокрема, товариство «Час» і доктор Левко Лукасевич[185]. Водночас у пресі з’являлися публіцистичні статті про молодих людей, які загинули під Кругами. Сергій Єфремов говорить про «даремну жертву», яка «вийшла зайвою і дорогою, нікого і нічого не рятувала». Щоправда, він вважав, що, коли ця подія «одверне проводирів українства від непевних авантюр»1, жертва юнаків не буде зовсім безплідною. Людмила Старицька-Черняхівська порівняла бійців Студентського куреня з учасниками Дитячого хрестового походу, які «гинули лавами, з повною вірою в Царство Небесне і в вічне життя»[186] [187], із ге- роями-юнаками Греції та Риму. Учасники бою під Кругами отримали ореол мучеників, адже «вони не признавали ні права війни, ні права смертної кари, їх душам було огидне кожне насильство, убивство, бій»[188], але вони взяли зброю до рук. Цікавими є характеристики агресорів: «Поки історія буде існувати, доти будуть всі, і далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадувати страшне слово “большевик”»[189], «тринадцять тисяч вибрудків пекла»[190]. Тобто у свідомості читачів мав формуватися негатив щодо більшовиків, причому негатив не вигаданий, а реальний, базований на їхніх справжніх учинках. 1917 року в більшовиках ворогів не вбачали. Вони легально працювали, ба більше - входили до складу Центральної Ради. Навіть недемократичне захоплення ними влади обурило не всіх українців. Протверезіння настало після першої більшовицької окупації, коли, наприклад, у Києві загинуло 5 тисяч осіб. Картину доповнив розстріл крутянців. Людмила Старицька-Черняхівська пише: «Тих жертв не можно забути, не можно подарувать»[191]. Тобто лунає заклик до національної мобілізації. Як їжак перед загрозою настовбурчує голки, так українці мусили зібрати всі свої сили та обстояти незалежність України. Розмірковуючи про марність жертви, Людмила Старицька-Черняхівська доходить висновку: «Ваша смерть не згинула марно. Чуєте?! - Вона живе і житиме до віку вільна, самостійна Україна»1. Щодо чисельності й переліку розстріляних під Кругами є чимало суперечок і неузгодженостей. Називають від 15 до 50 більшовицьких жертв. Список прізвищ також різниться. Важливий момент у дослідженнях та меморіалізації бою під Кругами - розрізнення його учасників, загиблих під час бою, і тих, які потрапили в полон і яких розстріляли більшовики. Точно встановлено прізвища учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіїв- ського братства зі Студентського куреня, які загинули від рук більшовиків на станції Крути: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Cokoлов- ський, Іван Сорокевич, Григорій Пипський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич. Цей перелік підтверджено протоколами засідань гімназії, де вони навчалися[192] [193]. Мисана та Корпана, яких залічують до гімназистів, у цьому списку немає. Можливо, вони навчалися в іншій гімназії. Юрій Дубницький, якого іноді також вважають крутянцем, насправді перебував у загоні Вільного козацтва і загинув 9 березня 1918 р. під час конфлікту на цукровому заводі у Синяві (нині село Білоцерківського району Київської області, 1918 р. входило до складу Васильківського повіту Київської губернії)[194]. Також установлено, що серед розстріляних були Микола Божинський-Божко, Олександр Попович, Володимир Шульгин, Олександр Борозенко- Конончук, Сидір Пурик-Пуриченко. Про них відомо трохи більше, ніж ім’я та прізвище. Це стало можливим завдяки некрологам, присвятам і особовим справам студентів університету Святого Володимира, що збереглися в Державному архіві міста Києва. Решта прізвищ, оприлюднених у різний час, зокрема в березні 1918 р., поки що не підтверджені іншими архівними документами. Та це не означає, що імена, які фігурують у різних списках крутянців, сфальсифіковані. Відомо щонайменше одне джерело, де згадано те чи те прізвище. Але інших документів, які підтверджували б їхню загибель під Кругами, немає, тоді як про тринадцять згаданих вище прізвищ такі документи є. Донедавна не було певних біографічних даних про Івана Сорокевича. Утім кілька років тому виявлено метричну книгу із записом про народження крутянця. Завдяки цьому стало відомо, що Іван Сорокевич народився 6 червня 1899 року у селі Боднарка (Горлицький повіт, Малопольське воєводство). Тато - священник Іван Сорокевич, убитий У 1945 P- ПІД час польсько-українського етнічного конфлікту. Мама - Константина. Хрещені батьки - Михайло Вербицький та Марія Курилло. У Музеї видатних діячів української культури в Києві зберігається фотоколаж випускників Другої Кирило-Мефодіївської гімназії, створений у червні Фотоколаж випускників Другої Кирило-Мефодіївської гімназії, 1918 рік. З фондів Музею видатних діячів української культури 1918 р. Це, власне, та гімназія, у якій навчалося семеро гімназистів-крутянців. Сама фотографія вельми відома, її не раз публікували[195]. Червнем 1918 р. датований перший випуск Другої української гімназії. Місцем проведення цієї надзвичайно урочистої події став клуб «Родина» по вулиці Володимирській - центр українського національно-культурного та політичного життя. Саме тут відбувалися перші наради Української Центральної Ради, тут зустрічали Новий рік перші особи держави. На свято вручення атестатів у найвідомішій на той час українській гімназії прийшли міністр освіти Микола Василенко та його товариш Петро Холодний, посол Болгарії в Україні Іван Шишма- нов, ректор Київського українського народного університету Іван Ганицький. На концерті виступав Національний хор під керівництвом Олекси Приходька. Було зроблено і фотоколаж. На ньому зображено вчителів та дирекцію гімназії (їх десятеро), а також двадцять шість дітей. Дві світлини істотно відрізняються від решти. На одній із них впізнаємо загиблого під Кругами Миколу Ганкевича. Усього з цього восьмого - випускного - класу під Кругами загинуло двоє - Микола Ганкевич і Павло Кольченко родом з околиць Ружина у нинішній Житомирській області. Інші навчалися в сьомому та шостому класах. Логічно припустити, що на другій особливій фотографії зображений саме Павло Кольченко. Серед розстріляних гімназистів часом згадують Миколу Корпана. Його ім’я з’являється у списках крутянців у 1944 р., коли краківсько-львівський часопис «Дорога» опублікував замітку «Крутянин Микола Корпан». Там же міститься і його світлина. У1958 р. інформацію про те, що Микола Корпан із Тяпча біля Болехова загинув під Кругами, подано в книжці Семена Збаразького «Крути». Відтоді ця інформація поширюється з видання у видання і потрапляє в популярний інформаційний простір. Миколи Корпана серед учнів Другої київської української гімназії не було. Можливо, він навчався в іншому навчальному закладі Києва або перебував у лавах якихось збройних формувань чи просто у статусі біженця / військовополоненого. Але у джерелах за 1918 р. його прізвища немає. Про загибель під Кругами Миколи Лизогуба відомо з присвяти у книжці «Син України», авторами якої є Валентин Златополець (псевдонім Валентина Отамановського) та Ігор Федів. За даними цієї присвяти, Микола Лизогуб народився у с. Горинці Кременецького повіту Волинської губернії (нині - Горинка Кременецького району) 6 грудня 1892 р. Метрична книга за названий рік із місцевої церкви не збереглася. З тексту присвяти зрозуміло, що Микола навчався у тій самій гімназії, що й Валентин Отамановський, але на рік молодший. Відомо, що Валентин Отамановський здобував освіту у П’ятій київській гімназії. Однак серед особових справ учнів гімназії, що зберігаються в Державному архіві міста Києва, справи на Миколу Лизогуба немає. До того ж присвята Валентина Отамановського - єдине джерело інформації про участь Миколи Лизогуба в бою під Кругами. Згадані неузгодженості ставлять під сумнів розстріл його більшовиками. А отже, потрібна верифікація іншими джерелами. Доволі часто до когорти розстріляних під Kpy- тами записують Володимира Наумовича. Поширені два його фото. Однак джерела говорять, що Володимира Наумовича поховано на Аскольдовій могилі 9 грудня 1918 р., а не 19 березня того самого року (коли й ховали всіх крутянців). Початок грудня - розпал антигетьманського повстання Директорії. Крім Мотовилівки, сутички відбувалися і в інших місцевостях. 9 грудня 1918 р. Штаб Верховного Головнокомандувача повідомив: «Ніч на фронті під Києвом і в самім місті минула спокійно. Під Кругами йде бій з повстанцями»[196]. Тож цілком імовірно, що Володимир Наумович загинув, захищаючи столицю та гетьмана від повстанців Директорії. 4 квітня 1918 р. у Києві поховали Івана Нечуя- Левицького - письменника, обличчя української літератури XIX століття. Заслужений 8о-річний літератор на схилку літ перебував у дуже скрутному становищі. Він жив на маленьку пенсію. Власного житла не мав. Найближчі родичі - сестра, племінниця і племінник - не надто опікувалися стареньким письменником, що самостійно вже не міг себе обходити. На той час Іван Нечуй-Левицький утратив раніше здобуту популярність, особливо після дискусії щодо українського правопису на початку 1910-х рр. Автор «Миколи Джері» та «Кайдашевої сім’ї» зарекомендував себе не найкращим чином, ставши на бік проросійського табору. Йому не подобалися апостроф і літера «й» наприкінці слів. Він забороняв публікувати свої тексти, якщо редактор вставляв ці знаки та літери. Твори поступово перестали видавати, а його самого вже не запрошували на жодні заходи. Початок революції 1917 р. пройшов повз нього. Він «стояв осторонь від політичного руху, мало роз- бірався в питаннях програмових; його тиха, лагідна вдача чужа була гострим бойовим гаслам, він створений був для художньої обсервації життя й тихої кабінетної праці». Про матеріальну скруту письменника дізналася Марія Загірня (також письменниця, дружина Бориса Грінченка). За її ініціативи українська громада Києва зібрала кошти. Значною мірою долучився Сергій Єфремов. У другій половині 1917 р. черкаське видавництво «Сіяч» перевидало шістнадцять творів Івана Нечуя-Левицького. Це трохи поліпшило матеріальний стан письменника. Однак гонорари були одноразовими, а не стабільними фінансовими надходженнями. Ситуацію потрібно було вирішувати кардинально, на рівні держави. Марія Загірня узялася добитися призначення Нечую-Левицькому державної пенсії. Поки тривали бюрократичні процедури, письменник упав і зламав ногу. Родина перевезла його до лікарні поблизу Софійського собору. Це сталося якраз перед приходом більшовиків до Києва. Шпиталь невдовзі мав бути ліквідований, а тому вже під більшовицькими обстрілами Івана Нечуя-Ле- вицького перевели до Дегтярівських богоугодних закладів - доброчинного закладу-притулку для немічних, самотніх, безнадійно хворих. Там він пережив більшовицьку окупацію. На розгляд Центральної Ради питання про He- чуя-Левицького винесли аж 30 березня. Постановили: пенсію призначити. Бюрократія заворушилася. Наступне засідання парламенту відбувалося 2 квітня. У малому залі, на третьому поверсі, обирали суддів до Генерального та Київського апеляційного судів. Поки тривав підрахунок голосів, голова Всеукраїнської виборчої комісії Михайло Мороз «дав звідомлення про хід виборчої справи». Вирішували долю Українських Установчих зборів - скликати чи проводити нові вибори. Обговорення звіту перервав Михайло Грушев- ський з позачерговою заявою. Він повідомив, що о іо-й ранку 2 квітня помер український письменник Іван Нечуй-Левицький. «Рада по пропозиції М. Грушевського вшанувала його пам’ять вставанням, ухвалила прийняти похорон на державний кошт і взяти під охорону майно небіжчика, яке по його заповіту є державною власністю». Наступного дня українські газети вийшли з траурними урядовими повідомленнями: «Оповіщаємо українське громадянство, що вчора, 2 квітня, о ю-й годині ранку помер український письменник Іван Оголошення в газеті про смерть Івана Нечуя-Левицького. З газети «Нова рада» (1918, №48,3 квітня) Семенович Нечуй-Левицький». Панахиду відправляли у Софійському соборі о 13:00. Марія Грінченко у спогадах писала: «Побачила я Ів. Семеновича вже в Софії, в труні: висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста». Спочатку виголосив слово член Центральної Ради, священник Нестор Шараєвський. Потім релігійну урочистість відслужив єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії Никодим (Кротков). За звичною тоді практикою траурний похід, який рушив із Софійського собору Володимирською вулицею, очолювали гімназисти і студенти. Перша зупинка - перед будівлею парламенту - була спонтанною. Річ у тім, що в цей час у Центральній Раді намагалися зібрати кворум. Засідання призначили на 12:00. Але з мінімально необхідних 22 депутатів прийшли тільки 16. Тож парламент не міг розпочати роботу. Тоді Михайло Грушевський запропонував присутнім узяти участь у похоронах Івана Нечуя-Левицького. Хтось на автомобілі миттю метнувся до Софійського собору, а більшість членів Української Центральної Ради вийшли попрощатися з легендарним письменником на вулицю перед парламентською будівлею. Через кілька хвилин зупинилися перед приміщенням Міністерства освіти. Там єпископ Никон відправив літію. Потім промову виголосив міністр освіти В’ячеслав Прокопович: «Сьогодні вперше в старій Софії лунали голоси смутку над домовиною простого чоловіка. Цей простий чоловік був письменником українським, і сьогодні уперше Українська держава ховає свого письменника державним коштом». Після того процесія попрямувала на Байковий цвинтар, де поруч із Миколою Лисенком поховали Івана Нечуя-Левицького. На його могилу поклали поодинокі вінки: від Академії мистецтв, від Міністерства судових справ, від правничого товариства. Смерть повернула Івана Нечуя-Левицького в публічний простір. Про нього, забутого, нужденного та покинутого у Дегтярівській богадільні, знову заговорили. 21 квітня Українське наукове товариство зорганізувало публічне засідання. Михайло Гру- шевський прочитав реферат «Пам’яті Івана Нечуя- Левицького». Своїми спогадами про померлого поділився Opecr Левицький. Олександр Грушевський виголосив промову «Сьогочасне і минуле в твор- чости І. С. Нечуя-Левицького». На дев’ятини в рідному селі письменника Стеб- леві (Канівський повіт, Київська губернія) місцева «Просвіта» організувала жалобні заходи. У Чернігові подібний вечір відбувся за участі міського голови Аркадія Верзілова та в будівлі міської думи. Утім невдовзі небіжчик знову пішов у забуття. Настільки, що через якийсь час, уже за радянської влади, на його надмогильному пам’ятнику написали неправильну дату смерті.
