ЗАЛІЗНИЧНИКИ УКРАЇНИ: ШЛЯХ ДО ПОЛІТИЧНОГО САМООЗНАЧЕННЯ
Україна була насичена залізницями. Існувала доволі розгалужена залізнична мережа. Залізничники відігравали неабияку роль у тогочасному суспільстві. Через залізниці поширювалася інформація.
Від залізничників значною мірою залежало, буде той чи той політичний режим достатньо мобільним та оперативним. Бойові дії тривали здебільшого вздовж ліній залізниць. Німецький командир під час наступу на Київ у лютому 1918 р. висловився: «Не війна, а якась їзда залізницею наввипередки»1. Самі працівники залізниці усвідомлювали свою роль і прагнули не втручатися в політичні конфлікти, що, однак, не унеможливлювало наявності в них особистої позиції. Загалом залізничники були чи не найбільш прихильними серед усього пролетаріату до ідеї української державності. З цього приводу є свідчення Всеволода Петріва, який разом зі своєю військовою частиною наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. пробивався із Західного фронту в Україну: «Настрій залізничників, у яких ми кватирували, переконав нас, що ми поміж своїми»[197] [198]. І в той самий час, але вже в Києві: «Частина залізничників допомагає, частина явно нам ворожа; до остатньої треба зачислити всіх вищих урядовців. Всі ті, що неприхильні нам найбільше, не вміють по українськи»[199]. Залізничники села Панютино, яке розташовувалося навколо паровозного депо і майстерень станції Лозова, за словами того-таки Всеволода Петріва, становили міцний український організований осередок. їм вдалося приховати від більшовиків кілька справних паровозів, уберегти майно станції від вивезення.Десь приблизно від листопада-грудня 1917 р. фактично перервалося залізничне сполучення між Києвом і Москвою. А коли розпочався наступ більшовиків, то він супроводжувався руйнуванням колій і боями майже на кожній станції. їздити було практично неможливо. Ситуація трохи поліпшилася наприкінці весни 1918 р., коли німці звільнили Україну від більшовиків.
Тоді вдалося налагодити проїзд до кордону. Тобто, щоб потрапити з Москви до Києва, треба було проїхати одним потягом до кордону, пройти цей кордон, потім сісти на український потяг.Після відновлення УНР контролю над територією України у середовищі залізничників назрів розкол на проросійську та українську фракції. Приводом стали дії міністра шляхів сполучення Євгена Соковича. У березні 1918 р. було створено спеціальну комісію з розслідування злочинств на залізницях, яка мала виявляти більшовиків і ворогів УНР.
У квітні 1918 р. Революційний комітет шляхів України реорганізували в Об’єднану раду залізниць України (склад: Андрій Макаренко (голова), Ю. М. Тищенко (секретар), П. Д. Печенюк (товариш голови), П. Я. Гомащенко (товариш голови)). Рада призначила своїх головних комісарів: Данила Ков-
паненка (Південно-Західні залізниці), Ф. М. Різни- ченка (Катерининська), М. Свергуна (Південні). Розпочався процес ліквідації багатьох деструктивних та антиукраїнських залізничних громадських організацій. Такі кроки наражалися на спротив серед проросійських і пробільшовицьких діячів. Урешті це, а також активна позиція нового міністра шляхів Бориса Бутенка щодо українізації стали однією з основних причин Всеукраїнського страйку залізничників улітку 1918 р.
22 квітня 1918 р. відкрився IV з’їзд службовців Південно-Західних залізниць. З обраних ібо делегатів прибуло 124. Головами з’їзду обрали Павла Тремповича, Володимира Градова-Матвєєва і Мартина Мартинчика. З’їзд привітали представники ПСР Костянтин Сухових і Марк Слоним, а також представник виконавчого комітету ради робітничих депутатів Віктор Кулябко-Корецький, Фалькович (від поштово-телеграфного союзу), Смирнов (центральне бюро професійних союзів). На 28 квітня з’їзд постановив організувати мітинг у залізничних майстернях. Також він ухвалив рішення про скликання Українських Установчих зборів 12 травня.
Від об’єднання з І Українським з’їздом Південно- Західних залізниць учасники відмовилися.
Однак серед делегатів сформувалася українська фракція (представник - Пауниця / Повниця), яка перейшла на Український з’їзд.Було обрано новий склад головного дорожнього комітету з 12 осіб на чолі з колегією голів (Іван Чух- маненко, Володимир Градов-Матвєєв, Камінський).
Подальші засідання з’їзду перервав державний переворот Павла Скоропадського. 30 квітня він припинив свою роботу - до ю травня 1918 р. Після відновлення зібрань учасники ухвалили статут і обрали новий головний дорожній комітет на чолі з Геннадієм Сосновським (голова) і Терентьєвим (секретар).
До свого призначення М. Свергун був секретарем Тимчасової ради залізниць України. Після звільнення від більшовиків його призначили політичним комендантом Південно-Західної залізниці. На посаді в нього виник конфлікт із Тимчасовим головним комітетом Південно-Західної залізниці на чолі з Тремповичем. М. Свергун прагнув зачистити залізницю від політичних активістів, які значною мірою дезорганізовували роботу стратегічних транспортних об’єктів через проведення мітингів, зборів, з’їздів, на які службовці та робітники відволікалися від основної роботи. Це вкрай не подобалося профспілкам та іншим громадським організаціям залізничників. Тимчасовий головний дорожчий комітет навіть подав скаргу до Генерального суду УНР. Серед звільнених опинився головний касир Південно-Західної залізниці Гугай. Той зі звільненням не погодився. І за протекцією звернувся до депутата Центральної Ради Балабанова. Він же був і профспілковим діячем. Балабанов 2 березня вніс на розгляд парламенту інтерпеляцію до уряду. Під час її обговорення сталася словесна суперечка між Балабановим та іншим депутатом Центральної Ради Степаненком.
«Балабанов: - Ви слуга правительства!
Степаненко (з місця): - [Слуга] не правительства, а [слуга] народу!»
Свергун протистояння програв. Його перевели на Південну (з 15 травня отримала назву Слобідської) залізницю. Там він утрапив у черговий скандал. Керівництво цієї залізниці скасувало 8-го- динний робочий день. А Свергун виступив проти такого рішення1. Урешті він став кордонним комісаром Міністерства шляхів у Луганську, де намагався протидіяти вивезенню з України майна[200] [201]. Згодом він опинився серед найближчих соратників Юрка Тютюнника під час його переходу в радянську Україну.