VKPAIHCbKE СЕЛЯНСТВО НАВЕСНІ 1918 POKy
Навесні 1918 р. селянство найчастіше було політично нейтральним і здебільшого не підтримувало жодного угруповання, що боролося за владу. Від надзвичайної активності 1917 р., коли постійно відбувалися селянські з’їзди, на яких вели політичні дебати і виробляли узгоджені рішення, практично не залишилося сліду.
Традиціоналістське та консервативне селянське населення замкнулося у власному світі, проявляло індиферентність до зовнішніх чинників (зокрема до дій влади). Світ поза селом, який став доступний селянинові через модернізацію кінця XIX - початку XX ст., Велику війну, революцію, продемонстрував свою агресію. Український селянин нагадував малу дитину, що вперше вийшла за межі своєї домівки, де, крім принад нового знання, на неї чатували різноманітні небезпеки. У цьому випадку небезпекою був більшовизм. Відчувши його, селяни воліли залишатися вдома і не цікавитися рештою світу. Вони дуже обережно йшли на контакт із державою, адже їхній досвід говорив, що це може нести певні загрози.На початку 1918 р., до приходу більшовиків, була надія на Центральну Раду. На неї покладали великі сподівання. Тоді на адресу Центральної Ради ще надходили листи зі словами: «Україна стала Народною Самостійною Республікою і було б не смішно, ні, а в дивовижу, щоб помилки царського, львівського, Керенського та ленінського режимів утворювались і тепер. І гірко, і соромно було б, щоб і тепер влада не звернулась з щирим серцем на слізне проханнє Дахнівських селян»1.
Невдовзі такі листи змінилися розпачливими проханнями повітових комісарів про негайну допомогу і констатаціями фактів повної дезорганізації села: «Уже крестьяне начинают грабить друг друга... В грабежах конкурируют с профессиональными грабителями простые, рядовые селяне...»[202] [203], «Починаються заколоти між окремими селянами, між окремими селами та селами і хуторами. Позаяк села всі озброєні, то готовляться бої, а між Петрушками й Горбовинами бійка вже йде»[204]. В українське село більшовизм прийшов разом із солдатами, що поверталися з фронту. Ідейний ворог більшовиків та українців, великорос Михайло Дроздовський у своєму щоденнику зазначив, що «найбільше зло - прийшлі матроси і солдати- червоноармійці»[205]. Фронтовики мали вплив на односельців, бо, мовляв, «побачили світ» і «проливали кров за нас». Саме вони несли ідеї тотального й негайного перерозподілу землі. Проте Українська Центральна Рада все ж таки мала більший авторитет, який «стримував селян від цілковитого знищення і розграбування маєтків протягом багатьох місяців, сей авторитет не був підкріплений жадною силою... А щоб стримати інстинкти грабунку і наживи, треба більше авторитету чим, щоб їх підбурити... лише московські війська, що прибули з Московщини, побороли той авторитет»1. Власне, з приходом більшовицької влади в Україні на селі значно активізувалися погромні процеси. Звісно, вони ставалися і раніше. Можна знайти приклади погромів великих маєтків уже в березні 1917 р., проте йшлося про спорадичні випадки, які не мали системного характеру. Тоді ще було поширене переконання, що землю «дасть» уряд. Узимку та навесні 1918 р. погроми перетворилися на вже звичне явище, стримувати яке не було кому, а радянська влада лише заохочувала їх. Відтоді характерною стає картина: «Хатина небагата, і в її убогому умеблюванню різко кидається у вічі рос- кішна канапка та люстра: дар революції зі сусіднього панського двора»[206] [207]. Цьому сприяли і радикальний Декрет про землю російського Раднаркому, і дещо поміркованіший Тимчасовий земельний закон Центральної Ради. А от зусилля влади УНР вгамувати прихильників «чорного переділу» землі успіхом не увінчалися, адже більшовики апелювали до найнижчих людських інстинктів, а не до розуму. У поодиноких випадках селяни ставали на захист помістя (Трикрати Єлисаветградського повіту Херсонської губернії[208]). їх мотивував не особливий пієтет до власника, а бажання зберегти майно для майбутнього розподілу («по закону») або спільного користування. Зрештою, як стверджує Владислав Верстюк у рецензії на книжку Андреа Ґраціозі, селяни, «незважаючи на усвідомлення своєї національної ідентичності, вітали всіх, хто пропонував їм негайне вирішення питань про мир і землю»1. Під час більшовицько-української війни селяни радше зайняли позицію спостерігачів, аніж активних її учасників. Павло Скоропадський у своїх спогадах зауважив: «Настрій селян був зовсім спокійний, більшовикам скоріше співчували, але чисто платонічно. Активно ні допомагати, ні боротися з ними ніхто не збирався»[209] [210]. Водночас ці слова не можуть заперечити наявності інтересу населення до Центральної Ради та незалежної УНР. Українську владу сприймали і визнавали там, де вона змогла дійти до людей, засвідчити свою присутність і показати діяльність. Злам у політичній свідомості селян відбувся після встановлення більшовицької «влади рад». «Гіпноз комуністичної пропаганди, - зазначав командир штабу Гайдамацького коша Слобідської України Олександр Удовиченко, - почав зникати серед населення»[211]. Це відбувалося через знайомство з більшовицьким ладом, який докорінно руйнував поняття про родину, мораль, релігію, власність. Українець на початку 1918 р. стикнувся зі спробами встановлення більшовицького «раю» пограбуваннями, реквізиціями, розстрілами, нігілістичним ставленням до власності, природних і громадянських прав людини. Всеволоду Петріву - командиру однієї з частин, що вели протибільшовицький наступ - навесні 1918 р. селяни «нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями»1. Тож логічно, що більшовики не здобули масової підтримки українців, а окремі винятки (Ю. Коцюбинський, В. Примаков та Червоні козаки, Є. Неронович, Г. та Л. П’ятакови, В. Затонський) лише підтверджують правило. Українських козаків зустрічали хлібом- сіллю, а «хати на першу вимогу швидко відчинялися». Про негативне ставлення до Центральної Ради пише Володимир Винниченко, який застосував гідний романтика спосіб вивчення суспільної думки. Покинувши Київ, політичні справи, обірвавши всі зв’язки, він виїхав у «подорож» по Україні як звичайний її громадянин. Враження в нього були не найкращими: «...я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. Особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про Генеральних Секретарів, про їхню політику»1. На підтвердження Винниченкових спогадів, які доволі часто зазнають критики за упередженість, можна навести спомин Осипа Станіміра про свого товариша Павла Дідуха, якого ледь не розстріляли за слова на захист Центральної Ради[216] [217]. Українську Центральну Раду сприймали «своєю» там, де вона була присутня у вигляді урядовців, війська чи принаймні активних прихильників із місцевих діячів. Також важливу роль відігравали інформація та пропаганда. Якщо в село регулярно надходила українська преса або приїжджали інструктори, місцеві підтримували Центральну Раду, ставали на її захист. Якщо газети з’являлися в селі спорадично, то найчастіше те село було політично індиферентним. Понад те, у села могла надходити більшовицька та великоросійська література. Тоді мешканці займали відповідну політичну позицію. Наприклад, значна частина жителів села Гаврилівна Роменського повіту Полтавської губернії сприймала революцію «як кару Божу»[218] [219]. Загалом більшовики не породжували позитивних емоцій у населення України. До їхніх прихильників належали в основному зденаціоналізовані пролетарі, які, покинувши село, не змогли добре влаштуватися в місті, тому були незадоволені своїм становищем, відчували злобу до інших суспільних груп або до більш успішних класових братів. Серед селян роль адептів більшовизму виконували солдати, які масово з явилися у селах після оголошення загальної демобілізації або ж дезертирували з фронту. Власне, дезертирів мотивувало, серед іншого, прагнення повернутися додому, щоб устигнути поділити землю. Такий солдат, кілька років відірваний від землі, прийшовши додому, доволі часто бачив цілком ідеалістичну картину тиші і спокою: односельці поділу землі чекали, але самотужки не здійснювали. Повертатися до тяжкої селянської праці на землі демобілізовані / дезертири не мали бажання або змоги. В останньому випадку давалися взнаки й інвалідність, і втрата чи обмеження права власності на земельну ділянку через найрізноманітніші (юридичні, економічні, сімейні тощо) обставини. Впливала й моральна криза людини, яка відчула на собі всі «принади» війни. Потреба вбивства собі подібного на фронті, масовість смертей серед знайомих та друзів, нелогічні й несправедливі (звісно ж, у розумінні селян) дії командування завдавали значних морально-психологічних травм комбатантам Великої, як і будь-якої іншої, війни, псували «людину в озброєному воякові»2. Митрополит люблінсько-холмський і волинський Євлогій (Ґеорґієвський) у своїх спогадах писав: «Куди зникли “Христолюбиві воїни” - сумирні, готові на самопожертви солдати?»1. Схоже, митрополит був не надто хорошим психологом, інакше знав би, що людина, яка повернулася з війни, вимагає до себе особливого ставлення, у неї розвинутий комплекс «я за вас воював, а ви тут сиділи і нічого не робили». Вагомий аргумент у формуванні поважного ставлення до комбатантів з боку односельців - наявна в них зброя та відповідні навички. До поствоєнної соціальної адаптації, яка потребує значних матеріальних та інтелектуальних ресурсів, у держави в умовах революції руки не доходили. Настрій відстороненості українського села від політики вдало описав у своїх спогадах Всеволод Петрів. Уже під час наступу німців «дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруги нічого не діється»[220] [221]. Така картина не додавала оптимізму воякам армії УНР. Для свідомості селян характерною була й опозиція місту. Воно в їхній уяві поставало чужим і незрозумілим світом. Місто таїло в собі небезпеку у вигляді влади, яка обкладала податками та контрибуціями і забирала працездатних до війська. З міста надходили газети і книжки, за читання яких іще недавно, до революції, можна було потрапити до в’язниці. Позаяк відрізнити «крамольні» книжки від дозволених царською цензурою селянам не вистачало освіченості, вони воліли відмовитися від читання взагалі. Крім того, міщани, за переконаннями селян, не знали справжньої праці - на землі, а проводили час у театрах і ресторанах, розкошуючи й паразитуючи на селянській праці. Пересічному селянинові місто здавалося непривітним. Звідси і корпоративний егоїзм селян - «селянські інтереси на першому плані», їхня консервативність і замкненість. Тому в різноманітних повстанських та партизанських загонах і з’являлося гасло «За село проти міста».