СТАВЛЕННЯ ДО УHP НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН
Основними етносами в УНР були українці, євреї, росіяни та поляки. Меншими громадами, що з’явилися здебільшого внаслідок подій Першої світової війни, проживали вірмени, грузини, «татари» (під ними розуміли всіх мусульман), молдавани (румуни), білоруси, литовці, латиші.
Етнічна належність не спричиняла суспільного розколу. Люди різних національностей співпрацювали на загальногромадянському рівні в економіці чи побуті. Водночас етнічну ідентичність ревно оберігали, а етнічні групи були самодостатніми та доволі замкнутими - «чужих» не допускали. Так, поляки мали свої клуби, театри, ресторани й підприємства. В окремих губерніях і повітах діяли власні комісари, міліція, з осіб польської національності збирали податки на утримання польських шкіл. Вони жили ніби у власному світі. Цікаво, що в доступних нам спогадах поляків[CCXXII], які проживали на території України, про події 1917 - початку 1918 рр. українській темі відведено дуже мало місця. Власне такою мірою, якою вона була наявна у житті та свідомості авторів цих спогадів. Більше йдеться саме про внутрішнє життя польської громади або ж приватне та локальне життя поляків в УНР. Хоча й українські спогади також не надто багато розповідають про поляків чи євреїв. У них згадано хіба ту частину національних громад, яка співпрацювала з Центральною Радою.Аналогічна ситуація склалася і серед євреїв. У більшості містечок вдалося демократичним шляхом обрати єврейські громадські ради, яким належало відати всіма справами життя своїх громад, представляти їхні інтереси перед органами державної влади[CCXXIII]. У тих радах переважали сіоністи, для яких Україна не становила інтересу. Тобто євреї були окремою, закритою громадою, яка тяжко йшла на контакт з українцями чи поляками. Активну участь в українському державному житті брали тільки єврейські соціалісти - Об’єднана соціалістична єврейська робітнича партія, Бунд, Єврейська соціал- демократична робітнича партія.
Інші організації лише спорадично співпрацювали з українським національно-визвольним рухом.Більшовиків серед євреїв було не так уже й багато, хоча серед більшовиків євреї за походженням (але навряд чи за національною свідомісною належністю) становили чималу частку.
Росіяни ж не почувалися меншиною, вважаючи себе частиною Росії, а тому не поспішали приймати громадянство, створювати органи національно-персональної автономії, позаяк очікували відновлення Великої Росії.
Поділ українського суспільства за релігійним критерієм корелював з етнічним: українці та росіяни були православними, поляки - католиками, а євреї - іудеями. Звісно, зустрічалися українці-ка- толики, євреї-православні («вихрести») та росіяни- іудеї, але вони були наслідком природної міжкуль- турної дифузії, а їхнє ставлення до УНР визначала домінантна ідентичність.
Суспільство на той час поділилося і за лінією «місто-село». Село загалом проявляло прихильність до українського війська та Центральної Ради, яку селяни вважали своєю, рідною, українською владою. Інша ситуація складалася у великих містах, значною мірою мультиетнічних: там українці почувалися чужими. Великі міста в Україні здебільшого населяли неукраїнці. А тому влада УНР мала надто хиткий ґрунт. Виняток становила Полтава, що, за висловом Дмитра Дорошенка, «найбільше зберегла своє національне обличчя серед низів»1, а отже, була потужним осередком українського національно-визвольного руху. Певним замінником великих міст в українському національно-визвольному русі стали містечка[CCXXIV] [CCXXV]. Ставлення національних громад до УНР було неоднорідним - від повного відторгнення до цілковитої прихильності. Поляки сприйняли проголошення УНР неоднозначно. З одного боку, незалежна УНР була для них вигідною, адже протистояла Росії і віддаляла останню від польських кордонів, що зменшувало російські впливи у самій Польщі. Крім того, польська громадськість мала більше шансів стати політичною, економічною та культурною елітою в незалежній Україні, аніж у демократичній Росії чи українській автономії у її складі. Для великоросів більшовизм, як і український рух, був абсолютно неприйнятним. Власне, вони й намагалися стояти осторонь більшовицько-українського конфлікту. У їхній уяві війна поставала боротьбою між двома ворожими ідеї Великої Росії силами. Проте навесні 1918 р. таке сприйняття України зазнало змін. Цікавий запис з цього приводу залишила у своєму щоденнику студентка одного з київських вищих навчальних закладів: «Яким приємним був український фарс порівняно з комуністичною трагедією»[CCXXVI]. Після більшовицького владарювання великоросові-шовіністу (авторка щоденника, безперечно, належить до таких, інакше навряд чи потрапила б на сторінки «Архива русской революции») національно-визвольний рух українців і далі видавався фарсом, але вже українським, а не малоруським чи південноросійським. І прихильники гасла «єдиної та неділимої» Росії були готові йти на співпрацю з українцями, аби лиш вони протистояли більшовикам. А ще у січні 1918 р., під час наступу більшовицького війська на Україну, цього годі було чекати. Однак твердження, що великороси у першій половині 1918 р. стали щирими українофілами, помилкове. Занадто болісно для великоросійського менталітету було б визнати повну окреміш- ність української нації, відмовлятися від «поющего и пляшущего края». Прихильність до України у великоросів (насамперед серед тих, хто мав якесь українське («малоросійське») коріння) базувалася на більшій привабливості УНР перед більшовицьким режимом. Останній абсолютно нігілістично ставився до всіх прошарків суспільства за винятком пролетаріату. Позицію євреїв щодо УНР влучно описав Всеволод Петрів: «Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і балакало мовами тих, хто до них звертався, калічучи ці мови до непізнання»[CCXXVII]. Водночас, попри доволі негативне ставлення етнічних громад до ідеї України, в УНР існували окремі міністерства польських, єврейських та російських справ. Щоправда, з цими міністерствами прагнули співпрацювати лише певні політичні сили національних меншин. Більшість вважала за краще ігнорувати українську владу. Тож не дивно, що уряд, не підтримуваний меншинами, не міг забезпечити їм охорону від погромів (у випадку євреїв) чи червоного терору (у випадку росіян і поляків).