ПОСТБІЛЬШОВИЦЬКИЙ КИЇВ
У Києві перед вступом українського війська до міста масово ширилася паніка. Про це свідчать протоколи засідань Київської міської думи від 27 лютого та і березня 1918 р. Київський пролетаріат очікував помсти від Центральної Ради за підтримку більшовиків (арсенальці навіть звернулися до міської думи зі спеціальним клопотанням з цього приводу1), чиновники - за те, що прийшли на роботу до Народного секретаріату, а решта киян - за нейтралітет і пасивне споглядання за перебігом подій у січні 1918 р.
З цього приводу цікавим є повідомлення «Нової ради» про настрій у Києві: «Бувають випадки, коли українець, який лагодиться кінчати нелегальне життя, здибається в одній квартирі з ідейним більшовиком, котрий починає ховатись»[101] [102]. Паніка посилювалася ще й тим, що українське військо йшло разом із німецьким, яке донедавна було ворожим та окупаційним. Не додавала оптимізму киянам і привезена делегацією міської думи до українського війська звістка, що «козаки настроєні неприхильно проти київської людности, яка, як вони чули, з радістю вітала боль- шевиків»[103]. До того ж цю звістку опублікували аж 5 березня, тобто в розпал самосудів. Через кілька днів Андрій Ніковський у своїй статті «Євреї й українське військо» на першій сторінці «Нової ради» зауважив: «Тепер неприхильний і навіть небезпечний для єврейства настрій єсть, що цей настрій росте і набуває иноді певних і виразних формул»1. Спонуку до таких настроїв він побачив (небезпідставно) у подіях кінця січня - початку лютого 1918 р.: «Київ стріляв їм [українським козакам. - В. C.] у спину аж до останнього маленького будин- ка перед Святошиним», «[українські козаки. - В. C.] пішли з Києва. А вслід їм чути прокляття», «Прийшов ненависний большевик. І Київ простятся, постелився перед ним. Бачив, що прийшов розбишака і мошенник, здирщик і злочинець, мародерця й ґвалтовник, а одначе власть большевика прийняв і признав»[104] [105]. Цю статтю автор написав з політичною метою. По-перше, вона пояснювала киянам нелюбов українських козаків до міщан, а по-друге, давала змогу українському війську подивитися на себе зі сторони і якщо не припинити погроми, то принаймні посприяти зменшенню їхньої кількості.Місто жваво обговорювало Звернення міської управи до міського населення від 26 січня 1918 р., яким міська дума висловила вітання більшовицьким військам. Тепер, після повернення української влади, обивателі очікували реакції на цей антиукраїнський виступ міської влади. Скандал вибухнув на засіданні думи 8 березня 1918 р. у присутності чималої кількості киян. Гласний думи за списком УПСР-УСДРП Іван Маєвський оголосив про складання повноважень через незгоду зі згаданим Зверненням. Одночасно текст заяви опублікувала «Нова рада»[106]. У відповідь Вікентій Дрелінг, який головував на засіданні, заявив, що «духовні і класові зв’язки, що існували та існують серед усього російського пролетаріату, ні п. Маєвському, ні будь-кому іншому розірвати не вдасться»1, після чого присутні йому зааплодували.
Страх киян (за винятком українців, частково поляків і деяких дрібніших національних груп, що разом становили від чверті до третини населення Києва[107] [108]) перед покаранням з боку українців посилювався. Дума, піддаючись настроям виборців, закликала не допустити «ніяких самосудів, ніяких репресій без суду, жах перед якими широко розповсюджується серед мешканців і викликає численний від’їзд мешканців з города»[109]. і березня більшовиків у Києві вже не було. Вони відступили спішно, не забувши при цьому пограбувати місто. За свідченнями очевидців, вивозили все більш-менш цінне, що потрапляло під руки: «Картина втечі більшовиків була доволі оригінальною: здавалося, пів міста жителів виїжджають або переїжджають на нові квартири. Візники і підводи, навантажені всіляким домашнім скарбом, - подушками, самоварами, перинами, стільцями... і все це мчалося поспіхом, під охороною одного, двох солдатів червоної армії, озброєних гвинтівками»[110], «вивозили все [курсив в оригіналі. Того самого дня відновила діяльність Комісія з охорони порядку й безпеки. Охорону міста передали грузинському та вірменському військовим комісаріатам, що пообіцяли «немилосердно боротися з усякого роду виступами темних елементів»1. За свідченнями Всеволода Петріва, росіянам не дозволили організувати таку охорону тому, що «з неї мали би вийти “контрреволюційні групи”, а українцям тому, що вони у воєнному стані з росіянами, та лишень вірмени та грузини були визнані невтральними - польська ж група не явилася до російського червоного командування»[112] [113]. Там само йдеться, що «у вірменсько-грузинському відділі було бо % домородців - росіян, поляків, українців і то переважно зі студентства»[114]. Одразу ж було розпочато видачу зброї будинковим комітетам для самооборони. Завдяки цим діям напругу в місті вдалося дещо зняти, і березня в Київ прибув український комендант - хорунжий Сердюцького полку імені Богдана Хмельницького Власенко. Він запевнив, що українська влада «віддає охорону міста цілком міському самоврядуванню і значить усю владу в Київі передає думі»[115]. Наступного дня комендант опублікував звернення до жителів Києва з обіцянкою, що «ніяких самосудів від українського війська не буде учинено»[116]. Водночас «Нова рада» оприлюднила інформацію, отриману з телефонної станції: «Петлюра переказав по телефону, що він уже за кілька верстов від Київа, щоб людність поставилась до цього спокійно і відбирала б награбоване від більшовиків»[117]. Хай там як, слова «відбирати награбоване» були вкладені (найімовірніше, поза його волею) в уста Симона Петлюри. Стероризоване і значною мірою здеморалізоване суспільство кинулося виконувати цей заклик. Одразу ж стали проявлятися антиєв- рейські настрої. Під час більшовицьких реквізицій майна буржуазії багато що потрапило до єврейських дрібних підприємців. Погромники приносили викрадені речі перекупникам чи в невеличкі магазини, які заробляли гроші, серед іншого, скуповуванням і перепродажем краму. їхніми власниками здебільшого були, з огляду на різні історичні обставини, євреї. Після визволення від більшовиків колишні власники намагалися відшукати своє майно і знаходили його у єврейських магазинах і на складах. Спір за майно легко перетворювався на бійку, а згодом - і на розправу з євреями. При цьому предметом суперечок ставала не велика власність, а дрібні побутові речі: одяг, посуд, книжки, меблі тощо. Крім того, залишалося майно тих, хто загинув під час більшовицького терору чи встиг виїхати, покинувши власність напризволяще. Отже, визволення Києва від більшовиків на початку березня 1918 р. ознаменувалося, зокрема, масовим поширенням погромних настроїв. Власне, до єврейських погромів справа не дійшла, але випадків самосуду траплялося чимало. За кілька тижнів більшовицької окупації України в населення склався стійкий образ більшовика-єврея: «Всі крас- ногвардійці були євреї»1. До самосудів значною мірою спричинилися неформальні групи офіцерів колишньої царської армії, які постраждали під час більшовицької окупації. У Харкові, менших містах Харківської та Полтавської губерній аналогічні групи виникали ще за більшовицької окупації і мали на меті організацію повстання проти більшовиків1. Фінансували їх вуглепромисловці. Така група сформувалася, наприклад, на хуторі поблизу с. Маліївка Херсонського повіту Херсонської губернії. Хуторяни вступили в конфлікт із мешканцями сусіднього села та «зробили набіг на Маліївку (п осіб із бутафорним кулеметом), суціль більшовистську, захопили їхній кулемет і спокійно втекли; маліївці збираються їх бити»[120] [121]. Утім поблизу проходила і-ша Окрема бригада російських добровольців, сформована на Румунському фронті з прихильників генерала Лавра Корнілова, яка прямувала на Дон. Добровольці не відмовили місцевим російським офіцерам і здійснили каральну операцію проти «збільшовиченої» Малїївки. У певний момент такі групи ставали органами самооборони та самоорганізації російського офіцерства, яке здебільшого негативно ставилося до українського національно-визвольного руху і, тим паче, до німців. Вони, після відходу більшовиків, намагалися відшукати своїх кривдників. Києвом ширилися чутки про клятви «помститися на большевиках, нищити й різати окремих людей, хто під час большевицького панування цькував і доносив на офіцерів»[122]. тощо. Діяли й російські. Від них українцям і варто було чекати неприємностей. Вважаючи Україну російською землею, ці частини відповідно й поводилися. У Мелітополі, в одному з ресторанів, за свідченням Михайла Дроздовського, відбулася його розмова з місцевим комендантом. На заувагу останнього, що військовий підрозділ перебуває в межах України, а тому повинен підпорядковуватися місцевому командуванню, російський офіцер відповів: «Ні. Де військо і сила, там ваша територія. Ми ж ідемо по більшовистській і звільняємо її»1. Для російських офіцерів українці - це «хами, раби»: «З українцями, навпаки, відносини жахливі: пристають, щоб знімали погони, але бояться битися - задерикувата, несамовита банда. Не визнають дільби, принципу воєнної здобичі»[123] [124]. Тож не дивно, що «українці платять такою самою ненавистю»[125]. Російські офіцери сприймали українців як заколотників та зрадників, тому ставилися до них із жорстокістю. Безсилі придушити український національно-визвольний рух, вони застосовували терор: «Усе тіло охопило бажання помсти і злості. В уяві вже поставали полум’я цих сіл, поголовні розстріли та стовпи на місцях покарань з написами про провину. Потім, звісно, заспокоїлося, будемо розбиратися, але розправа повинна бути безжальною: “два ока за око”! Нехай знають ціну офіцерської крові!»[126]. Ось таким було обличчя російської демократії при перших натяках на українську самостійність. Оскільки жертвами розправ ставали в основному євреї, то невдовзі антибільшовицькі операції переросли у протиєврейські. Українські війська, намагаючись виявити більшовиків або кримінальних злочинців, заарештовували підозрюваних у скоєнні розстрілів чи пограбувань. І про це є свідчення: «На вулицях ще було далеко до спокою. Чутно ще було де-не-де стрілянину. Я бачив по дорозі кілька трупів. На Львівській вулиці на моїх очах український козак забив когось, запевняючи публіку, що то переодягнений більшовик»1. Звісно, ці слова написані значно пізніше від березня 1918 р., і не можна вважати їх абсолютно достовірними, однак загальну картину вони передають. «Українець» убиває «більшовика», а «публіка» при цьому не вдається до якихось радикальних дій щодо вбивці - українського козака. Отже, сама ця «публіка» начебто і не заперечує необхідності такого вбивства або ж принаймні ставиться до нього байдуже. Кількість, масштаби і значення самосудів у пресі та чутках перебільшували. Обивателі жваво обговорювали випадки розправ над більшовиками і євреями, що формувало негативний образ української влади. До того ж невдовзі виявилося, що «багато грабіжників мають посвідчення вільного козацтва»[127] [128], масово поширювалися чутки про розстріли й арешти, які чинило українське військо[129]. І владі довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати громадян, що вільні козаки не мають стосунку до розправ. Міський голова написав розпачливі листи до командира Вільного козацтва Києва отамана Олександра Данченка, осібного коменданта Києва Костянтина Прісовського, військового міністра Олександра Жуковського з проханнями відновити порядок1. Військове керівництво видало накази про припинення незаконних розправ. Державні і громадські органи закликали не допускати «ніяких актів насильства й помсти над ким би то не було»[130] [131]. Вільне козацтво і Чорний курінь через пресу запевняли про свою непричетність до самосудів та розстрілів[132]. Проте громадськість і надалі була переконана, що погроми здійснюють «українці». Більше того, навіть очільник Вільного козацтва - Павло Скоропадський - вважав так само. Майбутній гетьман у своїх спогадах зазначав, що Особливий козачий відділ при військовому міністерстві на чолі з Аполоном Певним «роздавав зброю без пуття всякому зброду, який звичайно ні про яке військове діло навіть і думати не хотів, а творив безчинства та всяку шарпанину іменем Вільного козацтва, тільки дискредитуючи останнє»[133]. Вільні козаки, що базувалися в Києві, мали приватні підстави для розправ над більшовиками (і євреями, бо в масовій уяві українців ці поняття ототожнювалися), адже були сформовані з мешканців Києва та Київського повіту[134], а отже, вони або їхні сім’ї зазнали від них особистих образ. Більшовицька окупація стала їхнім власним життєвим досвідом, що містив негативні конотації, а тому потребував відповіді-помсти. Тож, як написав у своїх спогадах Микола Могилянський, «українці-патріоти дозволили собі розкіш деяких диких ексцесів»[135]. А проте ці ексцеси видавалися доволі безневинними на тлі більшовицьких безчинств (хоча це не може слугувати виправданням). Незважаючи на всі заходи, владі не вдалося переконати киян у невідворотності законного покарання виконавців злочинів, скоєних за час більшовицького урядування. Створена Комісія з розслідування більшовицьких злочинів на чолі з п. Ko- лішкіним не мала достатнього авторитету, оскільки у її роботі не брали участь представники Українського правничого товариства та Судового крайового комітету1. Тож громадянам залишалося карати злочинців самотужки. Наполегливих дій цивільної, військової влади для заспокоєння ситуації виявилося недостатньо. Потрібна була також реакція самих євреїв, але не у формі скарг. Уже згадуваний вище Андрій Ніков- ський (Яринович) пропонував: «Євреї теж повинні зараз же поробити заходи, щоби пригасити ворожнечу проти них. Вони повинні одмежуватись од Шапирів, Райхштейнів, Чудновських та Куликів»[136] [137]. Характерні для євреїв принципи внутрішньої солідарності та взаємопідтримки у такому разі не були б порушені, адже більшовицькі діячі єврейської національності навряд чи відчували належність до єврейської громади, тому не мали б ображатися. Якщо ж окремі євреї не готові відмежуватися від більшовизму, то нехай би несли політичну, а за потреби і кримінальну відповідальність. Для розслідування чуток про розправи над євреями було створено «Дослідну комісію при штабі осібного коменданта м. Київа»[138]. Невдовзі з’ясувалося, що чутки значно перебільшені. Комісія виявила, що всього після відступу з міста більшовиків було затримано 264 особи, з них 189 - звільнено, 53 - передано до карного відділу і 22 - заарештовано1. Міська дума на своєму засіданні 5 березня ухвалила нову резолюцію з приводу насильств, а також обрала нового начальника міської міліції - полковника А. Короткова. Згідно з наказом окремого коменданта Києва розпочалося формування полку охорони міста, а також обмежено користування та володіння зброєю[139] [140]. 6 березня товариш (по-сучасному - заступник) міністра внутрішніх справ Леонід Абрамович та в. о. губернського комісара Зіновій Моргуліс засвідчили припинення масових самосудів у Києві[141]. Схоже становище, але, можливо, в інших масштабах і проявах спостерігалося по всій УНР. Про складну криміногенну ситуацію, наприклад, у Полтаві говорить Віктор Ревегук: «Відступаючі червоні війська, а разом з ними і кримінальні злочинці грабували військові склади, магазини і приватні помешкання мирних жителів. У приміських селах червоногвардійці забирали усе, що потрапляло під руку: худобу, птицю, хліб, підводи»[142]. Навіть якщо не звертати уваги на патріотичне прагнення полтавського дослідника поставити знак рівності між більшовиками та простими злодіями, ситуація все одно вельми неприваблива: грабують усі, усе і в усіх. Жертвою розбійного нападу став навіть міський комісаріат міліції[143]. Антиєврейські прояви розпочиналися ще до приходу українського чи німецького війська. У щоденнику Олександра Несвіцького видно, що за часів перебування в Полтаві більшовиків майже щодня відбувалися пограбування, погроми, вбивства. А з приходом українців та німців «відновлені судді, прокуратура, судові слідчі, нотаріальні контори, зачинені більшовиками». І водночас «українці б’ють євреїв»1. За газетними повідомленнями, у перші ж дні перебування в місті українського війська, 29 і 30 березня 1918 р., було заарештовано кількох осіб і доставлено до приміщення Віленського військового училища. Заарештовували, судячи з тексту джерела, з метою відшукати людину, що скоїла якийсь злочин проти «поручика», з яким затриманим улаштовували очні ставки. Критерієм підозри слугувала належність до «жидів» і «більшовиків». Заарештовані зазнавали фізичного й морального насилля. їх били шомполами і змушували кричати «Хай живе вільна Україна», «Слава її козакам», «Прокля- тіє жидам і москалям», погрожували розстрілом, вимагали сплатити викуп. Такі вчинки спричинили неабиякий розголос і схвилювали полтавців, насамперед тих, які вважали себе великоросами та євреями. Справу розглядали на засіданні Полтавської міської думи 31 березня 1918 р. Під час обговорення товариш голови думи Костянтин Товкач (представник від Української партії соціаліс- тів-федералістів) запропонував гласним висловити протест «проти самосудів над вільними громадянами»[144] [145]. І практично одразу ж він покинув засідання через повідомлення про самосуд над його рідним братом - матросом-льотчиком Чорноморського флоту. Статтю про це в «Киевской мысли» разом з іншими публікаціями цієї тематики написано надзвичайно драматично, щоб породити у читача негативні емоції, відразу до наявного ладу, тугу за великоросійською державою. Журналісти навіть заручилися підтримкою морального авторитета - Володимира Короленка. Проте вони навряд чи свідомо прагнули підірвати впливи Центральної Ради, Генерального Секретаріату, а робили це радше в гонитві за читачем, якого приваблювали сенсації та скандали. Культивування недовіри до влади, устрою і самої ідеї незалежної УНР було, так би мовити, побічним ефектом появи у пресі (а також у чутках) вражаючих (але часто-густо перебільшених) фактів самосудів і безладів. Стан злочинності та міжнаціональних відносин після вступу українського війська до Полтави майже нічим не відрізнявся від часу більшовицького панування в місті. Спостережений (а згодом значно гіперболізований радянською історіографією) сплеск антисемітських і кримінальних настроїв є звичайною справою для моментів переходу влади з рук у руки. Так буває завжди, коли одна влада вже пішла, а нова ще не встигла повністю опанувати ситуацію. Проте така «нормальність» не виправдовує організаторів і виконавців усіх тих неподобств, що відбувалися в Полтаві й інших містах УНР. Лад установлювали поступово - із відновленням органів влади УНР, міліції, суду. Чимале значення мав і чинник присутності німецького й австрійського військ. Так, у Катеринославі австрійська комендатура виставила на вулицях кулемети й гармати, щоб «убезпечити місто від банд»[146]. А у Харкові «німецький комендант заявив, що німецька комендатура жодного стосунку до арештів та розстрілів не має»1, але при цьому спільно з українцями вироблено низку заходів для боротьби з «неорганізованими бандами»[147] [148]. Великого розголосу набули події на залізничній станції Ромодан. Вільні козаки, що перебували там для охорони кількох потягів, розпочали бешкети, їхніми жертвами ставали здебільшого євреї. Так, 8 квітня за звернення «товарищ» вільні козаки побили різками двох громадян єврейської національності, кількох пограбували. У містечку Сенча вільні козаки заарештували і розстріляли без судового слідства 29 більшовицьких симпатиків[149]. На залізничних коліях поблизу Ромодана та Гребінки не раз знаходили мертвих євреїв, яких викидали з потягів. Ці події стали предметом спеціальної інтерпеляції членів Центральної Ради Г. Гроссмана і М. Шаца до військового міністра та міністра внутрішніх справ[150]. Єврейські депутати також навели аналогічні приклади по Чернігівській та Київській губерніях. Уряду довелося створити спеціальну слідчу комісію. Її приїзду вимагали і в інших місцевостях УНР. Зокрема, відповідне рішення ухвалила Кременчуцька міська дума. Члени слідчої комісії також побували в Лубнах і Миколаєві. Події в Полтавській губернії та самій Полтаві стали називними, символізували слабкість влади в УНР і в цьому контексті регулярно спливали на сторінках української преси. На полтавські приклади у своїй діяльності покликалося чимало публіцистів і політиків УНР. Говорячи про «полтавські події», розуміли беззаконня, самосуди та нездатність влади установити порядок. Щоправда, доволі швидко цей символ знівелювався. Його цілковито забули на тлі нових, не менш яскравих і водночас жахливих подій. Випадки насилля над євреями перебільшували і використовували в політичних цілях, на них спекулювали. Проте факт сильних антиєврейських настроїв серед українців заперечити, мабуть, не можна. Євреї дуже легко, принаймні у масовій свідомості, асоціювалися з більшовиками. А кількатижневе панування останніх спричинилося лише до прагнення помсти. Розправи над більшовиками (до яких потрапляли євреї, і це трактували як антиєврейські дії) були актами відновлення порушеної ними справедливості. Більшовиками найчастіше ставали євреї, хоча вистачало і представників інших національностей, а також національно індиферентних. Євреї ж після тривалого обмеження своїх прав дуже болісно сприймали кожний факт образи члена єврейської громади. І навіть однозначно кримінальні злочини подавали як політичні переслідування за національною чи релігійною ознакою, що було абсолютно неприпустимо для демократичної держави. Напруга у відносинах існувала і з іншими національними громадами. Так, у Катеринославській губернії «по селах роз’їжджають військові загони у супроводі колоністів [правдоподібно, німців. - В. С], які змушують повертати їм землю та інвентар»[151]. За даними газети катеринославського комітету партії есерів «Мысль», це відбувалося в Новопокровській і Миколайпільській волостях Катеринославського повіту. Але більшим конфліктом (із боями і жертвами) стало протистояння між українцями-селя- нами та поляками - великими землевласниками за участю польських легіонів, що розгорталося в основному на Поділлі, але також охопило і Волинь, і Київщину, тобто всю територію, що її поляки називали «Руссю». Поза великими містами населення ставилося до українського війська доволі прихильно. Після більшовицького терору армія УНР видавалася визволителькою. Жителі м. Керчі сприйняли загін місцевих прикордонників, який зорганізувався щойно після втечі більшовиків, за українське військо: «Зібрався величезний натовп... люди кричали “Ура!”, цілували солдатів і взагалі висловлювали надзвичайну радість»1. Водночас спостерігалася деяка настороженість щодо приходу німецьких чи австрійських солдатів. Крім того, російські шовіністи вбачали в українцях ледь не таку саму деструктивну силу, як і більшовики. Командир Першої окремої бригади російських добровольців Михайло Дроз- довський під час переходу через українські землі занотував у своєму щоденнику: «Ми - блукаючий острів, оточений ворогами: більшовики, українці, австро-германці!!!»[152] [153]. Той-таки Михайло Дроздов- ський описує чимало випадків, коли селяни приходили з проханнями «навести лад, якщо не можемо репресіями, то хоча би налякати...»[154], і «взагалі нерідко приходять з петиціями - прибрати більшовиків»[155]. Однак така прихильність не означала, що селяни приймуть усяку антибільшовицьку владу. Вони побоювалися правих реформ, повернення розібраної землі попереднім власникам. Тож найочі- куванішими визволителями від більшовиків були місцеві самооборонні загони з яскраво вираженим національним характером. Війська УНР також могли претендувати на таку роль. Підписання мирного договору між УНР і Центральними державами або ж військову інтервенцію Німеччини й Австро-Угорщини не сприйняли з ентузіазмом навіть українські політики, безпосередньо залучені до співпраці з потужними союзниками. Вони усвідомлювали, що головний мотив дій німців - не симпатія до українських державницьких амбіцій, а прагнення установити політичний і економічний вплив у регіоні, ослабити Росію та Антанту. Поширення набув погляд, що розміщення військ Центральних держав в Україні може становити загрозу для національних і державних інтересів України1. Українські політики найбільше боялися німецьких та австрійських спроб уладнати свої справи поза легальною владою УНР і безпосереднього втручання у внутрішні справи. Серед нечисленної української інтелігенції та кола діячів, безпосередньо залучених до справи державного будівництва, було поширене обережно позитивне ставлення до німців. Абсолютно протилежну позицію займали російські та більшовицькі кола. Це середовище сприйняло австро-німецьку інтервенцію як ворожу акцію, а тому закликало до боротьби проти неї, евакуації людей та майна на схід і північ. Попри доволі обмежений ефект, ці апеляції в окремих випадках усе ж мали успіх. Найбільше піддавалися на більшовицьку агітацію робітники великих промислових центрів[156] [157]. 5 березня з огляду на приїзд німецького війська на Софійському майдані відбувся парад цього війська1. Населення Києва сприйняло подію доволі прохолодно. Як і український парад 2 березня, він не породив великих емоцій у населення Києва. Під час його проведення «всі вулиці повні народу, як у яке свято... Юрба схвильована»[158] [159]. Але то був не прояв підтримки та прихильності міщан до українського війська, а звичайна обивательська цікавість. Порівняно з весною 1917 р. пересічні громадяни вже збайдужіли до різних акцій, демонстрацій, мітингів. Російські групи сприймали німців як ворогів і пов’язували себе з Антантою. На останню вони покладали надії на допомогу в боротьбі з більшовизмом і «мазепинством». Власне, «мазепинство» і більшовизм були для них поняттями якщо не ідентичними, то принаймні одного смислового ряду. Щоправда, досвід спілкування з більшовиками на початку 1918 р. дещо змінив цей погляд. Україна для них тепер ставала потенційним осередком антибільшовицького спротиву, хоча українське державотворення і надалі сприймалося як «комедія», «фарс», а на український рух продовжували сипатися звинувачення у зраді, розвалі Росії. Союзником проти більшовиків могла стати навіть Німеччина. Землевласники, промисловці, фінансисти побачили в німцях силу, здатну встановити чіткий і граничний порядок, чого так не вистачало ані Центральній Раді, ані Тимчасовому урядові. Про більшовиків за таких умов можна навіть не говорити - вони забезпечували лише анархію та хаос. Більшість незаможних містян і селян, а також військових спочатку зайняли очікувальну позицію[160], оскільки не були впевнені у подальшій політиці інтервентів. У перші тижні перебування в Україні іноземних військ великого спротиву не спостерігалося. Водночас очікувальна позиція не означала готовності сприйняти новий лад і підпорядковуватися йому. Від самого початку населення робило все, аби уникати контактів з німцями й австрійцями1. Опір селян спричинювали реквізиції продовольства, здійснювані німецькими й австро-угорськи- ми військовими. Німецький полковник Фрідріх фон Штольценберг 9 березня 1918 р. телеграфував із Києва головнокомандувачеві Східного фронту: «Вороже ставлення селянського населення, яке під час реквізицій фуражу і хліба не зупиняється перед збройними виступами проти наших військ, зростає...»[161] [162]. Однак цей документ не може слугувати підтвердженням негативного ставлення до німецької військової присутності, а радше ілюструє рішучість українського селянства обстоювати свої права та майно. Будь-який претендент на врожай 1918 р. наражався на небезпеку збройного опору від його виробників. Таким чином, підтверджується опис ситуації Всеволода Петріва: «Російські інтелігентські крути різко до українців ворожі, хоч частина виправдує прихід німців, міщанство, жидівське, українське та російське - байдуже, навіть вдоволене. Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціяльних утисків і правих реформ з боку німців, ліві ж чинники Центральної Ради запевняють, що таких реформ не буде; робітництво мовчить, але українська частина його нам не ворожа»[163]. Загалом населення неоднозначно сприймало прихід німецького та австро-угорського військ. З одного боку, їх вважали ворогами, на боротьбу з якими спрямовували чимало зусиль. З іншого - саме німці могли врятувати від більшовицького терору, усунути загрозу життю і майну. Для великоруських шовіністів вступ в Україну німців став тяжким ударом по національній свідомості. Петро Врангель «переживав дивні, якісь змішані відчуття. Радість визволення від принизливої влади хама і болісне відчуття образи національної гідності»[164]. Прикметно, що Петро Врангель та Михайло Дроздовський вживають однакові слова («хам») для характеристики українців і більшовиків. Це підтверджує тезу, що росіяни («великороси») вважали обидві ці групи своїми ворогами. Мав вплив і регіональний контекст. Українське в етнічному розумінні село виявляло більшу прихильність до українського війська та Центральної Ради. На адресу влади УНР лунали невдоволення, нещадна критика, яка іноді виходила за межі демократії. А проте ця влада була для селян своєю, рідною, українською. Інша ситуація складалася в містах - значною мірою іншоетнічних, а то й іншо- національних. У таких містах українці почувалися чужими.