ЗМІНА КАЛЕНДАРЯ Й уніфікація ГОДИННИКІВ

У межах УНР на початку 1918 р. офіційно ще послуговувалися старим, юлі­анським стилем. У Європі вже давно використо­вували григоріанський календар. Радянська Росія з і лютого розпочала перехід на новий стиль, який мав завершитися і липня.

Перетинаючи лінію розмежування між Австро- Угорщиною та УНР, наприклад, на станції Голоби, пасажири мали можливість подорожувати у часі. Вийшовши з української території і січня, людина за кілька кроків опинялась у 14 січня. А повертаю­чись із австрійської зони окупації, подорожній мусив повторно прожити 13 днів.

Не менш проблемною та заплутаною була й різ­ниця в часі. Фактично склалася ситуація, коли на контрольованих більшовиками годинниках (у Пет­рограді, Москві, Харкові і нетривалий час у лютому в Києві) була и-та година, на німецьких і австрій­ських (Берлін, Відень, Ковель) - 10:52, а на підкон­трольних Центральній Раді територіях (Житомир, Коростень, Сарни) - 12:00. Таку розбіжність у часі спричинили Перша світова війна та революційні потрясіння 1917 р.

У Російській імперії користувалися місцевим сонячним часом. У XIX ст. це ще не створювало ве­ликого дискомфорту, позаяк населення вело мало- мобільний спосіб життя, а зв’язок тільки зароджу­вався. По всій державі годинники показували різ­ний час. Уніфікованими були хіба що годинники на залізничних станціях і телеграфі - за Петроград­ським меридіаном. Більшість же годинників пра­цювали за місцевим сонячним часом. І в кож­ній місцевості вони показували інший час, що міг відрізнятися на кілька хвилин. Саме тому набув актуальності вислів «Звіримо час, панове!». Меш­канці міст узгоджували свій час за міським годин­ником.

В Австро-Угорщині, до складу якої входили на­селені українцями Галичина, Буковина та Закар­паття, єдиний час запровадили ще в 1893 р. Гострої проблеми різниці часу в різних місцевостях там не відчували.

У роки Першої світової війни Російська імперія неабияк потерпала від нестачі палива. Через війну чимало вугілля, яке підприємці раніше купували для своїх заводів чи установ, ішло на воєнні потре­би. Багатьох шахтарів призвали до армії. їхні робочі місця зайняли низькокваліфіковані працівники або ж вони залишалися вакантними. Це одразу позна­чилося на кількості та якості видобутого вугілля. Ситуація ускладнювалася транспортними пробле­мами - не вистачало вагонів. А наявні також вико­ристовувала армія. Тож цивільні споживачі стикну- лися з браком палива. Електростанції з великими зусиллями купували вугілля, щоб виробляти елек­троенергію.

Дирекція київської електрівні не раз повідом­ляла, що може припинити постачання світла через нестачу вугілля, яке до того ж було низької якості.

Влада повсякчас обмежувала використання світ­ла. Суворій регламентації підлягали кількість і по­тужність лампочок у громадських місцях, торговель­них та розважальних закладах, навіть приватних помешканнях. Було чітко визначено час вмикання і тривалість підсвічування вітрин і вулиць. Постій­но скорочувався рух трамваїв. Тому питання еконо­мії електроенергії постало надзвичайно гостро.

Австро-Угорська та Німецька імперії стикалися з тими самими проблемами зі світлом. Влада Австро- Угорщини, серед іншого, вдалася до такого способу економії вугілля, як запровадження літнього часу.

У ніч із 30 квітня на і травня 1916 р. годинники по всій імперії та на окупованих територіях пере­вели на годину вперед, і жовтня того самого року літній час скасували. У1917 та 1918 рр. практика за­провадження літнього часу повторювалася.

У Російській імперії царський уряд на реформу часу з метою економії електроенергії не наважив­ся. Лише Тимчасовий уряд своєю постановою від 27 червня 1917 р. (у Європі у цей час уже було ю липня) запровадив літній час. Годинники пере­вели на годину вперед. Передбачалося, що літній час діятиме до 31 серпня 1917 р., а у 1918-му його запровадять знову. Проте у серпні Тимчасовий уряд продовжив дію літнього часу до і жовтня, а у вересні - «до особливого розпорядження Уряду».

Та дуже скоро Тимчасовий уряд зник, а літній час скасували 27 грудня декретом нового російського уряду - Ради народних комісарів.

Україна на той момент стала окремою Україн­ською Народною Республікою. Крім того, розпочав­ся більшовицький наступ на неї. Тож ленінські рі­шення не поширювалися на українські території. Виняток становили вже зайняті більшовиками регіони.

23 (ю) лютого 1918 р. на засіданні уряду міністр шляхів УНР Євген Сокович порушив питання «про стиль і годину» та запропонував «установити на Україні київський час». Ідею підтримав міністр пошт і телеграфів Григорій Сидоренко: «Українська держава з заключениям миру приєдналась до євро­пейської культури, прагне до неї - в Європі заведе­но новий стиль»^[99].

Рада Народних Міністрів доручила міністерствам шляхів та внутрішніх справ розробити відповідний законопроект і подати його на розгляд парламенту.

Уже 25 (12) лютого 1918 р. Мала Рада, яка на той час перебувала в Коростені, затвердила «Закон про заведення на Україні числення часу по новому сти­лю і перевод годинників на середньоєвропей­ський час», у якому було зазначено: «і. Завести в Ук­раїнській Народній Республіці нове (григоріанське) числення часу з 16 лютого 1918 р. 16 число лютого рахувати першим числом місяця березоля (марта). 2. Одночасно з цим в Українській Народній Респуб­ліці вводиться середньоєвропейський час: 12 год. для Петроградського меридіану з і березоля нового стилю рахувати за ю год. 52 хв. ранку і згідно з цим в усій Українській Народній Республіці перевести стрілки годинників.

Українці прожили за літнім часом, установле­ним Тимчасовим урядом, усю зиму, аж поки Цен­тральна Рада і березня 1918 р. запровадила середньо­європейський час - спільний із Віднем, Берліном і Парижем. Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. У Києві де-факто новий стиль використовували одночасно зі старим ще в 1917 р.

Повідомлення про переведення годинників з’яви­лися у пресі з, 4 і навіть 5 березня, тобто вже після того, як офіційно запровадили новий час. Це внес­ло певну дезорганізацію. Виникла потреба в додат­кових поясненнях. Низка підприємств зазнали збит­ків. Деякі редакції газет повідомляли читачів, що за передплатою видання на лютий доставлятимуть аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу доводила до відома своїх абонентів, що термін пла­ти за лютий закінчується 13 березня (28 лютого), а надалі треба платити вже за березень. Частина навчальних закладів залишилися вірними «ке- ренському» часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на уроки.

1918 рік минув не тільки без Різдва (попереднє Різдво відзначили 25 грудня 1917 р., а наступне мало бути 7 січня 1919 р.), а й із найкоротшим лютим - усього 15 днів, а 16 лютого згідно із законом Цен­тральної Ради вважалося і березня.